Верблюжий прорив на Катеринославщині

Як екзотичні тварини стали надійною силою в українських степах і на морі

Поява верблюдів у господарствах Придніпров'я на початку XX століття багатьом сучасникам здається дивовижним експериментом. Проте історичні джерела доводять: ці екзотичні тварини здавна з'являлися на українських землях, ставали об'єктами козацької дипломатії вищого рівня, надійним порятунком у кризових ситуаціях і навіть дали своє ім'я кораблям Чорноморського флоту.

Досліджена нами тема має глибоке культурне й історичне значення і має виражений евристичний характер. Адже досі в українській науці та публіцистиці ніхто не розглядав ці події під таким незвичним кутом. Через маловідому «верблюжу» тематику нам вдалося по-новому висвітлити, як століттями змінювалися життя, побут і мислення людей на півдні України. Матеріали розкривають дивовижну взаємодію між українцями та кримськими татарами, які завдяки верблюжим караванам мирно торгували та єднали Крим із Придніпров’ям задовго до великих промислових проєктів. Водночас це дзеркало народної ментальності: текст яскраво описує шлях від забобонного страху, коли селяни в паніці вважали екзотичних тварин «носіями холери», до прагматичного використання їх у господарстві та дитячих розваг на виставках. Зрештою, вперше введені в такий контекст спогади та щоденникові записи перетворюють цю хроніку на справжню людську драму, де образ покинутих верблюдів, які блукають розграбованим маєтком у 1918 році, стає щемливою метафорою трагічного зламу епох і руйнації старого світу.

Археологічні докази: верблюди на Дніпрі та в Криму за античних часів

Унікальні знахідки, які описує дослідник Отто Менхен-Хельфен у своїй фундаментальній праці «Історія і культура гунів», доводять, що верблюди жили на території сучасної України ще понад дві тисячі років тому. Археологи виявили незаперечні матеріальні свідчення присутності цих тварин у нашому регіоні.

Зокрема, кістки верблюдів знайдені безпосередньо в поселенні Золота Балка у пониззі Дніпра (знахідка датується не пізніше II ст. до н. е.), а також у похованнях IV ст. в Некрополі Пантікапея (територія сучасної Керчі в Криму). Більше того, у стародавньому похованні в районі Фанагорії вчені виявили башлик (головний убір) із автентичної верблюжої вовни. Оскільки цей предмет був досить простий, дослідники певні: його не везли здалека, а виготовили на місці – у Боспорському царстві.

Пізніше гунські племена, які прийшли в район Чорного моря як завойовники та наступники сарматів, також утримували власні гурти верблюдів. І хоча вони, ймовірно, були невеликі, все одно привернули до себе увагу і були зафіксовані у працях візантійських письменників.

Козацька дипломатія XVII століття: верблюди як гетьманський дарунок

Архівні документи свідчать, що ще в XVII столітті верблюдів успішно тримали в деяких українських селах. Яскравим підтвердженням цього є унікальний лист лівобережного запорозького гетьмана Івана Самойловича від 20 серпня 1678 року, відправлений прямо з військового табору. Гетьман дізнався про наявність екзотичних тварин у козаків і дав термінове доручення своєму охочекомонному полковнику Новицькому.

Ось як звучить ця цитата мовою оригіналу (у сучасній орфографії):

«Мой ласкавый приятелю, пане полковнику комонный! Дано нам ведати, же некоторые козаки там, в Веремеевце, мають верблюдов двох и мулов двох. Верблюды тые власне нам есть потребны для подарунку князю Каспулату: которых подлуг слушности поторговавши, дай нам о них знати; и мулов, если парыстые суть, заторговати можеш, и чим найскорее нам ознайми. Зычим притом в. м. здоровья доброго. Августа 20, року 1678, з табору».

У дослівнім перекладі гетьман наказував полковнику належно поторгуватися з козаками села Вереміївка та придбати цих верблюдів. Вони були потрібні для розкішного дипломатичного подарунка князю Касбулату Муцаловичу Черкаському, який разом із військами брав участь у захисті українських земель.

Чорноморські хроніки: від рятувальних арб до військового корабля «Верблюд»

На території сучасної України з верблюдами дуже «дружили» кримські татари. Для корінного народу півострова ці тварини століттями були звичним, витривалим і незамінним транспортом у безводному степу. Яскрава історія з минулого зафіксована у мемуарах німецького лікаря Ернеста Дримпельмана, які згодом були опубліковані в історичному журналі «Русский архив». Доктор Дримпельман прибув на службу і став свідком багатьох знакових подій, детально занотовуючи особливості місцевого побуту, медицини та дивовижні випадки зі своєї практики.

Один із таких випадків стався у серпні 1786 року, коли новозбудований 66-пушечний військовий корабель Чорноморського флоту «Святий Олександр» зазнав аварії біля мису Тарханкут. Екіпаж разом із німецьким лікарем опинився на дикому, безлюдному березі без їжі та транспорту. На допомогу прийшов місцевий кримськотатарський урядовець – каймакам, який організував рятувальну місію за допомогою верблюжих упряжок.

У першоджерелі цей зворушливий момент описано лікарем так (у сучасній орфографії):

«Громкий крик в подобных случаях есть первое проявление ощущаемой радости, которая и выражалась на лицах и в словах всех наших людей, как скоро у места крушения остановились запряженные верблюдами арбы, т. е. двухколесные Татарские телеги. Благодаря заботливости и усердному содействию достопочтенного каймакама, мы на 12-й день после кораблекрушения были снабжены необходимыми перевозочными средствами, которые состояли из упомянутых телег, запряженных верблюдами или быками. Мы могли теперь отправиться в Козлов (Евпаторию)...»

Для знесилених моряків та лікаря Дримпельмана саме татарські вози, запряжені могутніми верблюдами, стали єдиним порятунком на небезпечному узбережжі.

Образ верблюда як символу абсолютної витривалості та надійності настільки міцно увійшов у життя Чорноморського регіону, що згодом дав назву справжньому військовому кораблю. Сторінками «Загального морського списку» (видання 1892 року) зафіксовано, що у складі Чорноморського флоту успішно перебував на службі військово-транспортний бриг під гордою назвою «Верблюд».

Протягом 1825–1827 років цим транспортом командував відомий морський офіцер, капітан Микола Дем'янович Варницький. Під його керівництвом вітрильник щорічно здійснював важливі переходи між чорноморськими портами, а у 1828 році забезпечував рейси від Севастополя до Тульчі та Ізмаїла.

Екзотичний звір чи «жива холера»? Трагікомічний інцидент у Катеринославській губернії

Попри те, що верблюди поступово ставали важливою економічною силою Придніпров’я, ставлення місцевого селянства до них тривалий час балансувало на межі глибокого забобонного страху та відкритої агресії. Найяскравіше цей ментальний конфлікт проявився під час масштабних холерних бунтів 1830–1831 років.

Справжню перлину тогочасного масового психозу зафіксував у своїх дослідженнях видатний історик, радянський академік-довгожитель Микола Михайлович Дружинін (який прожив 100 років і присвятив життя вивченню селянства). У своїй фундаментальній праці «Державні селяни і реформа П.Д. Кисельова», спираючись на рапорти катеринославського губернатора й архівні справи Міністерства внутрішніх справ, він описав дивовижний випадок.

Один із місцевих ексцентричних поміщиків Катеринославської губернії вирішив завести у своєму маєтку витривалих двогорбих верблюдів. Одного дня цей екстравагантний дворянин поїхав кататися околицями, запрягши екзотичних велетнів у легкий відкритий екіпаж – шарабан. За фатальним збігом обставин, шлях пана пролягав через село, де буквально напередодні зафіксували перші спалахи смертельної холери.

 
Для наляканих і неосвічених селян, які ніколи в житті не бачили таких тварин, поява дивних горбатих істот саме в розпал епідемії стала «незаперечним доказом». Охоплені панікою люди вирішили, що поміщик привіз у село саму холеру в тілі верблюдів, щоб їх отруїти. Розлючений натовп мужиків оточив екіпаж і ледь не розтерзав ексцентричного шляхтича разом із його безневинними тваринами.

Цей історичний епізод ідеально ілюструє слова місцевих старожилів, записані згодом етнографом Яковим Новицьким: «Страшні оті гаспидські верблюди: як гляне на тебе, так мов і хоче з'їсти...». Страх перед невідомою хворобою наклався на давній острах перед чужоземними «чудовиськами», ледь не призвівши до самосуду та кривавої розправи прямо посеред катеринославського степу.

Верблюжі каравани на ринках Придніпров’я (XVIII–XIX століття)

Тривалий час поява верблюдів на півдні України асоціювалася виключно з кочовими народами, проте архівні джерела та народна пам'ять доводять: ці екзотичні тварини були звичною частиною повсякденного та торговельного життя регіону.

Особливе місце в історії Придніпров'я посідали торговельні зв'язки з Кримом. Головними провідниками «верблюжої сили» в регіоні виступали кримськотатарські купці та чумаки. Із безводних причорноморських степів, де верблюди століттями слугували незамінним транспортом, вони везли на північ цінні вантажі.

Мальовнича картина катеринославського базару 1820–1830-х років збереглася завдяки видатному українському історику та етнографу Якову Новицькому. У своїй фундаментальній праці «Народна пам'ять про козацтво» він зафіксував безцінні спогади місцевої старожилки, чия юність минула в наймах у козацькій слободі Половиці (на місці якої згодом розрісся центр сучасного міста Дніпро).

Літня жінка згадувала, як разом із чоловіком привозила з приміського села до Катеринослава жито на продаж. Опис бурхливого ринку, опублікований у 1887 році в «Екатеринославском юбилейном листке», відкриває дивовижні деталі:

«Багато було крамарив, перекупок. З городив бувало завозять. Товар всякий: тютюн, цыбуля, мед, деготь, виси, пшоно, дныща мотовыла, гребни, вытушки, повозки, мазницы, ярма... Наижжають перекупки з Кременчука, крамари, чужеземцы, паны... Народ усе чудный з выду, одежа на ему не така и мова чужа, и ходять не нашему... Було приижжають от моря и пыкасти татары верблюдами, навозять вынограду, яблук всяких...»

Для місцевих жителів, звиклих до волів і коней, величезні двогорбі чужоземні тварини ставали справжнім потрясінням. У пам'яті очевидців вони залишалися джерелом забобонного страху: «Страшни оти гаспидски верблюды: як гляне на тебе, так мов и хоче зъисты...»

Попри страх обивателів, південні купці успішно вели як грошову, так і мінову торгівлю. Рідко хто купував у гончарів глиняний посуд за гроші – зазвичай його вимінювали на зерно. Схема була простою: у горщик насипали жито, потім це зерно висипали гончареві в мішок, а сам горщик забирали на віз. Таким же чином вимінювали глечики та миски.

Верблюди, навантажені кримським виноградом та яблуками, долали сотні кілометрів степових доріг, пов'язуючи узбережжя Чорного моря з економічними центрами Придніпров'я.

Цей етнографічний факт яскраво доводить, що задовго до масштабних агропроєктів початку XX століття (таких як великий верблюжий гурт поміщика Георгія Мізка у селі Карабінівка) місцеве населення чудово знало та використовувало унікальну витривалість цих тварин.

Нижньогородський імпульс та розваги в Катеринославі: верблюди у господарстві Ераста Бродського

Новий і цілком прагматичний етап у розвитку верблюдівництва на Катеринославщині пов'язаний з ім'ям видатного місцевого землевласника, мецената та громадського діяча Ераста Костянтиновича Бродського. Його маєток у Верхньодніпровському повіті славився передовими підходами до аграрної справи. Проте мало хто знає, що саме підштовхнуло прогресивного поміщика до експериментів із екзотичною робочою силою.

Документальну відповідь на це запитання дає архівний документ – сторінка 71 «Загального покажчика Всеросійської промислової та художньої виставки 1896 року», що проводилась у Нижньому Новгороді. На цій масштабній події Ераст Бродський особисто представляв досягнення свого господарства у Групі 18 («Робочі тварини»), де його степова рогата худоба виставлялася у Класі 58.

Саме там, у сусідніх павільйонах під загальним навісом № 21, відбулася знакова зустріч. Поруч із Бродським свою худобу й екзотичних тварин експонували володарі славетного таврійського маєтку Асканія-Нова – брати Едуард і Густав Івановичі Фальц-Фейни. Вони привезли на виставку справжню сенсацію того часу – робочих верблюдів (Класс 59), які знаходилися на виставці протягом усього часу її роботи. Живий приклад успішного використання надзвичайної витривалості та сили двогорбих велетнів у сусідів розвіяв будь-які сумніви Бродського.

Повернувшись із Нижнього Новгорода, поміщик завів у своїй економії двогорбих верблюдів. Тварини не лише працювали, а й стали живим символом його успіху. Через чотирнадцять років Бродський тріумфально продемонстрував своїх екзотичних вихованців на місцевому рівні. На знаменитій Катеринославській промисловій, кустарній і сільськогосподарській виставці 1910 року його економія забезпечила відвідувачам незабутні емоції. У офіційному звіті-альбомі виставки зафіксовано: «Діти отримували велике задоволення від катання на віслючках і конячках-поні, а також на верблюдах, люб’язно наданих з цією метою економією Е.К. Бродського».

Завдяки Нижньогородській виставці та прагматизму Бродського, колишній етнографічний «чужоземний диво-символ» остаточно перетворився на реальний, корисний та ефективний елемент модернізації аграрного сектору Придніпров'я.

Карабинівський прорив XX століття: від поодиноких возів до масштабного бізнесу

Минули століття, і від козацьких господарств, татарських арб, іменних флотських кораблів і поодиноких купецьких караванів верблюд пройшов шлях до повноцінного, прорахованого агропроєкту. Наприкінці XIX – на початку XX століття саме на Катеринославщині (у Новомосковському повіті) екзотична «верблюжа сила» перетворилася на системну та високоефективну заміну традиційним волам.

Для багатьох консервативних господарів того часу подібний масштабний проєкт здавався чимось із розряду «скоріше верблюд пролізе крізь голкове вушко», ніж приживеться у нашому полі. Проте сухий економічний розрахунок довів протилежне. Епіцентром цього економічного прориву стало село Карабинівка, де місцевий землевласник Георгій Мізко організував масштабне господарство. Він не просто утримував тварин, а поставив перед собою чітку мету: повністю витіснити з полів робочих волів і замінити їх верблюдами. Для реалізації цього задуму в його економії було створено велике стадо, яке налічувало до 50 верблюдів.

Таке рішення базувалося на стратегічному розрахунку поміщика: захист від епідемій і фінансового краху – у ті часи регіоном нерідко вирувала ніщівна чума рогатої худоби, здатна за лічені дні знищити робочих волів і принести колосальні збитки. Верблюди не були вразливими до цієї хвороби, що повністю страхувало економію від фінансових криз; абсолютна невибагливість: верблюди дуже цінувалися за свій мінімальний запит до кормів і здатність ефективно працювати в умовах посушливого степу; колосальна продуктивність: задіяні в роботі тварини продемонстрували феноменальні результати – один верблюд з повним успіхом самотужки заміняв у полі чи на перевезеннях пару середніх волів.

Офіційні статистичні документи початку XX століття містять сухі, але надзвичайно переконливі цифри, які підтверджують реальність і системність «верблюжого експерименту» на території краю. Так, у своєму «Звіті по першій ветеринарно-лікарській дільниці Новомосковського повіту в ветеринарно-санітарному відношенні за 1900 рік» місцевий ветеринарний лікар М. Андрєєв детально зафіксував результати профілактичної вакцинації тварин. Серед тисяч голів коней, рогатої худоби й овець, яким укладач звіту особисто вводив першу та другу вакцини, офіційно зазначені й шестеро верблюдів. Що важливо, ветеринарний контроль зафіксував нульовий відсоток відходу (смертності) серед екзотичних велетнів після проведення процедур, що свідчило про високий рівень адаптації тварин і фаховий санітарний догляд за ними на Новомосковщині.

Історія доводить, що на українських землях верблюд ніколи не був випадковим гостем. Від гетьманських дипломатичних подарунків, татарських рятувальних арб та іменних військових бригів до купецьких торгових шляхів і великих степових економій.

Трагедія революційних потрясінь: верблюди маєтку Котівка (1918 рік)

Окрім прагматичного використання в аграрному секторі, верблюди на початку XX століття з'являлися в українських маєтках і як данина тогочасній моді. Зокрема, екзотичних тварин завів у своєму маєтку Котівка, що на річці Орелі (на кордоні з Полтавщиною), катеринославський губернський маршалок дворянства Георгій Петрович Алексєєв. Після його смерті у 1913 році маєток разом із верблюдами успадкували його донька, княгиня Віра Урусова, та її чоловік – князь Микола Петрович Урусов.

Проте революційні події та більшовицький терор принесли трагічний фінал цій екзотичній сторінці котівської історії. Навесні 1918 року, всього за кілька днів до приходу німецьких військ, під орудою більшовицьких заводіїв відбувся жорстокий погром поміщицького маєтку. Керуючий Сорокін і кучер Степан із жахом описували руйнування: панське майно було викинуте, затоптане в сніг та лід, а вся живність зникла.

Унікальне свідчення про долю екзотичних велетнів залишила сама княгиня Віра Урусова у своєму щоденнику від 29 березня 1918 року: «Уся наша живність зникла, але бідні верблюди виявилися непотрібними, і вони блукають вільно, об'їдають солому з дахів хат». Залишені напризволяще посеред розграбованого маєтку, ці дивовижні тварини стали живими символами краху старої епохи, розділивши трагічну долю дворянських гнізд Придніпров'я.

Кінематографічний фінал: верблюд як дзеркало епохи

Наостанок прагнемо звернутися до ще одного дивовижного сюжету, який перетворює нашу розвідку на велику культурну метафору. У 1929 році на екрани вийшов шедевр українського німого кіно – художній фильм Миколи Шпиковського «Шкурник».

На тлі хаосу і безумства Громадянської війни, де люди зраджують, мародерствують і пристосовуються до чергової зміни влади, єдиним абсолютно позитивним героєм стрічки виявляється... звичайний трудівник-верблюд. Свого часу тонкий і глибокий відгук на цей фільм написав поет Осип Мандельштам (рецензія під назвою «Шпигун» так і не була надрукована за його життя). Поет влучно зауважив, що режисер створив дивовижну фольклорну історію, і влучно охрестив цього персонажа «верблюжим шпигуном», додавши, що такому героєві немає кінця-краю.

Своєю мовчазною, величавою незламністю цей кінематографічний образ мимоволі нагадує долю нашого народу. Народ, який попри історичні бурі, революції та війни, століттями витримує будь-які злигодні. Народ, який має дивовижну «волячу терплячість» – здатність не просто виживати в екстремальних умовах, а вперто, крок за кроком, нести свій важкий і життєствердний хрест упевненості в завтрашньому дні.

Автор висловлює щиру подяку талановитому знавцеві історії українського кіно Тимуру Литвину, чиї точна підказка та професійний погляд дали поштовх для написання цієї скромної студії.