Вадим Сідур: скульптор-філософ

Сідур Вадим Абрамович

Україна, Дніпропетровська область

  • 28 червня 1924 – 26 червня 1986 |
  • Місце народження: м. Катеринослав |
  • Український художник, скульптор, авангардист, поет, прозаїк.

Митець, який зумів зробити зі сміття шедеври, а бездушні, на перший погляд, речі перетворити на символ екзистенціальної самотності людини.

Ім'я Вадима Сідура ще за його життя набуло міжнародної популярності, при цьому на батьківщині його творчість фактично була під забороною, а сам він – «невиїзним». Митець залишив величезну творчу спадщину – понад 500 скульптур, 2000 графічних робіт, збірку віршів, книгу авангардної прози, кінофільм. Його пам'ятники встановлені в Німеччині, США, Росії.

Людина зі щасливою долею

О если бы души вещей могли рассказать
О том что помнят и знают...
Написала в начале века одна гимназистка
Ставшая потом моей мамой
Я слушал рассказы отца и матери
Недостаточно внимательно
Иногда неохотно
Испытывая порой внутреннее сопротивление
Теперь страдаю
Мучительно сознание
Непоправимости
Безвозвратности
Некого спросить
Узнать
Уточнить
Забыты имена
Перепутаны события
Ничего не исправить
Все кончено

Вадим Сидур

Вадим Сідур народився 28 червня 1924 року в Катеринославі в будинку на розі вулиць Козачої (тепер Старокозацька) і Казанської (тепер Грушевського). Мати, Зінаїда Іванівна, викладала англійську, а батько, Абрам Якович, був економістом за освітою і переконаним толстовцем. Його дитинство минало у веселих забавах і жартівливих іграх серед облізлого тинька, павутини білизняних мотузок, метушливих сусідів і котів, які ліниво спостерігали за всім цим з тіні лип і шовковиць. Хлопчик ріс у часи, коли не було ні радіо, ні телевізорів, тож справжнім святом для місцевої малечі були моменти, коли в їхній двір приходили фокусники й акробати, скрипалі та улюблена лялька Петрушка. Але з усіх найпрекрасніших вуличних артистів для маленького Дмитрика (так його звали у родині) були катеринщики з незмінними мавпочками або з яскравими папугами. Він зачаровано слухав сумну мелодію пісень і щиро співчував трагічній долі героїв пісень. До того ж катеринщик пропонував дізнатися своє майбутнє, витягнути свій щасливий білет.

У батьків із сином були особливі, довірливі взаємини. У власній автобіографічній прозі Вадим Сідур багато сторінок присвятив батькові та матері. У шкільні роки хлопець вів щоденник, куди нотував усі події, що відбувалися удома, у місті та в середній школі № 33. У ній він навчався з першого по дев’ятий класи. У записнику з’являлися начерки, малюнки дівчат, у яких закохувався, хлопчаків-однокласників, ілюстрації до вподобаних книг.

Хоча батько хлопчика був директором кондитерської фабрики, солодощі дома були великою рідкістю. Як кришталево чесна людина Абрам Якович додому нічого не приносив та іншим не дозволяв. Тож справжнім щастям для Дмитра було з'їсти тістечко або випити води у магазині Ламбракіса, завітати у букіністичну лавку та придбати бажану книжку. А потім увечорі поставити її до книжкової шафи, де була зібрана його колекція. Цікаво, що він переважно вимінював книги на свої художні вироби. Великим успіхом у дітлахів користувалися палиці, на яких хлопчик збільшувальним склом випалював на сонці багато казкових сюжетів: мужніх воїнів, екзотичні пальми, величні пароплави. Також він любив малювати та займався цим з чотирьох років. Залюбки відвідував заняття малювання у місцевому Палаці піонерів. Найпершим і незабутнім враженням хлопчика від монументальної скульптури  був дитячий подив від величезних ідолів, висічених з сірого граніту половцями та встановлених на курганах в українських степах. Декілька таких статуй стояло перед історичним музеєм у Дніпропетровську. Він міг подовгу роздивлятися цих «скіфських баб»,  дивуючись їхній грандіозності та спокою, що були закарбовані навіки.

 Дома посеред кімнати стояв батьків письмовий стіл, де у правій шухдяді зберігалися малюнки та пластилінові фігурки сина. Сидячи за столом під настільною лампою з зеленим скляним ковпаком, майстрував тринадцятирічний хлопець своїх неандертальців. У день, коли по радіо оголосили про початок війни, майбутній скульптор натхненно ліпив Льва Толстого у старовинному кріслі, саме такого, як зображено на картині Рєпіна. Він назавжди запам’ятав цей літній день, день, коли скінчилося ЖИТТЯ…

Хронічне недоїдання в дитинстві – сумнозвісний голод 1933 року, кошмари евакуації, пережиті ним в підлітковому віці, майже табірне життя під час навчання в кулеметному училищі в Кушці, фронт, поранення, нескінченна низка шпиталів – усе це сприймалося Вадимом як норма людського існування. Вночі, страждаючи від безсоння, скульптор згадував біль, коли отримав звістку про розстріляних бабусю та тітку Асю, проживав знову й знову запеклі бої за визволення рідного міста та відчував несамовиту тугу, коли побачив, що від будинку, де народився й виріс, не залишилося нічого. А потім під Кривим Рогом на річці Інгулець його ВБИЛИ... Німці стріляли розривними кулями, тож куля потрапила хлопцеві в ліву верхню щелепу, пройшла через корінь язика й розірвалася в правому куті нижньої щелепи.

Я – цветок юный, советский
Убит был пулей немецкой.
«Вот и конец», – успел подумать.
Не вспомнил ни маму,
Ни папу.
Просто сполз
В жидкую грязь
На дно окопа.
И тихо умер.

Але Вадимові було дано друге життя. Його врятували вісімнадцятирічна Саша Крюкова та її мама. Вони принесли пораненого до своєї хати, а коли побачили, що рани дуже серйозні вирішили везти солдата у шпиталь до Кривого Рогу. Але, на жаль, у місті не залишалося жодної цілої лікарні, тож вони здолали півтори сотні верст по розбитих дорогах у весняне бездоріжжя, щоб передати пораненого дніпропетровським фахівцям. Потім було довге лікування в шпиталях, а у 19 років Вадим Сідур став інвалідом II групи, кавалером орденів Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня і декількох бойових медалей. Він дивом вижив, але жахи війни глибоко відбилися на його обличчі: все життя він носив бороду, щоб приховати наслідки травми. Незважаючи на пережите, Вадим Абрамович вважав, що йому дуже пощастило у житті: ріс у люблячих батьків, на війні його повинні були вбити, але він залишився живий. І як поталанило – у серпні 1945 року він вступив до Московського художньо-промислового училища (колишня академія ім. С.Р. Строганова) на факультет монументальної скульптури, щоб стати фахівцем і здійснити свою заповітнішу МРІЮ.

Скульптор важких емоцій

Я раздавлен
Непомерной тяжестью ответственности
Никем на меня не возложенной
Ничего не могу предложить человечеству
Для спасения
Остается застыть
Превратиться в бронзовую скульптуру
И стать навсегда
Безмолвным
Взывающим

Вадим Сидур

Учителями Вадима Сідура були скульптори традиційної школи – Саул Львович Рабінович і Георгій Іванович Мотовилов. Дивлячись його дипломну роботу, видно, що і сам студент не вибивався за межі традиції. У скульптурі «Мир», як у дзеркалі, зображено його юнацьке захоплення петербурзьким ампіром. Радянський неокласицизм у всій своїй красі: жінка з косами навколо голови обіймає немовля, яке сидить на її колінах, а іншою рукою підкидає голуба, посилаючи його в політ. Взагалі в училищі Вадим був чесним борцем за справедливість. Не боявся заступатися як за товаришів по навчанню, так і за педагога – того самого професора Георгія Мотовилова, коли його намагалися оголосити космополітом. І якраз на захисті диплома з цим педагогом вийшов скандал: той обурився, що Вадим Сідур зробив скульптуру в натуральну величину. Довелося студентові робити ще одну, зменшену копію та задовольнитися четвіркою. 

Після закінчення навчання почалось бурхливе життя молодого скульптора. Він був активістом, енергійним громадським діячем, успішно просувався по профспілковій та комсомольській лініях, дослужився навіть до секретаря профкому училища. Вадим встигав і працювати, і брати участь в художніх конкурсах. З нетривалим періодом хрущовської відлиги збіглася участь скульптора у виставках «нової хвилі». Разом із Миколою Сілісом і Володимиром Лемпортом він заснував асоціацію «ЛЕСС» (Лемпорт-Сідур-Сіліс), яка отримувала вигідні замовлення. Наприклад, Варшавський палац науки і культури довірив їй скульптурне оформлення. Вадим Абрамович був прийнятий до Спілки художників та йому надали майстерню. При цьому кожен день він намагався плавати в басейні та не пропускати жодної виставки. 

Мистецтвознавці виділяють три періоди скульптора Вадима Сідура. Від першого – фанатичного захоплення квадригами й лавровими вінками – майже нічого не залишилося. Навіть у фігурах, зроблених в 1954-му році для Будинку науки і культури у Варшаві, вже відчувався вплив імпресіоністів. Його скульптурна мова того часу, імпресіоністично-експресивна, коли не тільки жест, але навіть «вираз обличчя» скульптури мав надзвичайно важливе значення. Другий період – десь до 1958-го року, коли були створені абсолютні шедеври того часу: майоліки (серед них «Дівчина з відбійним молотком»), теракота («Танець»), висічений з вапняку портрет дружини Юлії Львівни. А під кінець 1950-х років з'явився «третій» Вадим Сідур, творець лаконічних, вичерпних форм. Це вже був самостійний, впізнаваний почерк. І чим стриманішим був автор у виразних засобах, тим різкішим ставало відчуття трагедії. Найбільшу популярність принесли митцеві скульптури з циклу «Пам'ятники». Гранично лаконічні за формою, вони доведені до символу, формули. При зовнішньому спокої всі вони висловлюють величезний внутрішній емоційний вибух. Саме цим можна пояснити такий сильний їхній вплив на глядача. Майже всі роботи цього циклу встановлені в монументальному розмірі ще за життя Вадима Абрамовича в багатьох містах Європи.

На перший погляд, може здатися, що всі роботи митця стосуються трагедій, поневірянь, жертв. Та це не так. Він був блискучим майстром скульптурного портрета –  треба тільки подивитися портрет Академіка Віталія Гінзбурга, або голову Ейнштейна, яку можна побачити в Чикаго, і в Німеччині. І є чудова скульптура «Джаз», в якому Вадим Абрамович знайшов мову, здатну висловити музику – в пластиці. Та багато всього є... Але існує і його «Формула скорботи», встановлена в пам'ять про жертви Голокосту. І саме ця формула здається визначальною. Очевидно, що війна була для скульптора головним потрясінням. І в його мистецтві залишилася головною темою. Форма зводиться до простих, великих, ясно виражених знаків, матеріал обирається грубий – бетон, цемент, на шорсткій поверхні навмисно залишаються сліди обробки, пластичне рішення побудоване на поєднанні тяжкості матеріалу з порожнинами, отворами, провалами, які відіграють важливу роль в художній системі скульптора. 

Характерною особливістю творчості Вадима Сідура є уміння мислити та творити серіями. Для повного розкриття будь-якої теми однієї роботи йому було явно недостатньо. Деякі з серій чітко обмежені часовими межами, але все ж більшість з них тривали по багато років, часто з перервами, поновлюючись потім уже в іншому матеріалі та з використанням нових формальних відкриттів, зливаючись в одне нескінченне, виражене мовою скульптури та графіки оповідання.

Його стиль, його пластичні ідеї багато в чому співзвучні творчості Осипа Цадкіна, Жака Ліпшіца і Генрі Мура. Тим часом скульптор Вадим Сідур, як це не дивно, виник сам по собі. Працюючи у винайденому ним самим напрямку «Труна-арт», він досяг дивовижної стислості і ясності висловлювання. І чим далі, тим точніше ставали його послання світу, будь то витягнутий в струну, з задертою до неба головою «Волаючий», або «Пам'ятник загиблим від бомб» – бомба, що прибила до постаменту вигнуту залізяку – тіло. «Треблінка» стоїть у Берліні та являє собою куб з покладених один на одного тіл. Ключовими темами творів скульптора були жах війни та насильницької смерті, пошук гармонії в руйнівному світі, схиляння перед силою людського генія. Постать Волаючого – єдиний, безперервний, відлитий у металі крик за усіма загиблими, усіма скаліченими, усіма, хто страждав від душевного або фізичного болю. Волаючий – той, хто хоче донести свій крик до близьких і далеких, встигнути відправити свій безсловесний сигнал, поки людство остаточно не з’їхало з глузду в пароксизмі самознищення.

Вадим Сідур не гнався за званнями, завжди працював на самоті. Стиль художника не відповідав прийнятим у той час в офіційному радянському мистецтві нормам. Його ім'я зникло зі сторінок видань з мистецтва, роботи не приймалися на виставки. Він постійно стикався з офіційним неприйняттям своїх робіт, його звинувачували у формалізмі та пацифізмі. Заробляти він міг лише книжковими ілюстраціями та створенням надгробків. Попри на це, скульптор ніколи не замислювався про еміграцію, бо вважав, що той, хто поїхав з рідної землі без внутрішньої свободи, той не зможе її знайти і на новому місці проживання.

«Світ без людей мені нецікавий»

Она отлучается крайне редко
Самое долгое
На пару часов
В это время
Сильнейшее беспокойство
Овладевает мною
Невозможность работы
И даже жизни
Как без воздуха
Или под водой
Выныриваю
И начинаю дышать
Только с ее возвращением.

В. Сидур

Але у роботах Вадима Сідура є не тільки біль, застереження, жалість, а й співчуття, ніжність, любов, захоплення дивом життя, здивування від кожного прожитого дня. Світ митця – це, перш за все, його Юля – дружина, кохана, турботливий й вірний друг, соратниця, підмайстер. Образ дружини вгадується в численних малюнках майстра, вона героїня його автобіографічної прози «Міф». Вадим Абрамович вірив в існування іншої сили, здатної врятувати людство – любові, й знаходив підтримку в ній. Розповідаючи про жахи війни, скульптор ніколи не забував про щастя жити, називаючи його дивом, а любов вважав найважливішим змістом цього дива. Любов як тепло й подолання самотності. Про це – скульптура «Зв'язки. Ніжність», де люблячі люди стають єдиним цілим, стикаючись головами (спільність думок), руками (підтримка на життєвому шляху), на рівні грудей (духовна спільність) і чресел (інстинктивний зв'язок).

Кохання як продовження роду. Багато скульптур і особливо акварелі Сідура мають еротичний характер, деякі з них через гіперболізовану увагу до чоловічого та жіночого начала мають надмірно відвертий вигляд. Художник обожнював жінку і, працюючи над її зображенням, прибирав все, що вважав зайвим: вбрання, коштовності, інтер'єри, ландшафти. Жінка така прекрасна, був переконаний він, що їй не потрібно прикрашання. Потрібно враховувати, що художник захоплювався єгипетським, ассиро-вавилонським мистецтвом і грецькою архаїкою, де подібні символи позначали культ родючості. Любов як жертовність. Особливо гостро це розуміння проявляється в роботах, пов'язаних із материнством і муками, через які доводиться пройти жінці. Скульптура «Кесарів розтин» – не стільки про біль, пов'язаний із народженням дитини, вона скоріше символічно оповідає про хрест, який належить нести матері все життя. Тут митець упритул підходить до християнської символіки, вираженої в інших його роботах.

Вадим Сідур відчував біль, що гне залізо, але, як відомо – те, що нас не вбиває, робить сильнішими, і сила митця, помножена на волю до творчості, дала грандіозний результат: скульптури його несуть очищаючий початок, витягуючи з болю чистий скрипковий звук. Все життя скульптор створював особливий світ, щосили намагаючись зробити його прекраснішим. І головне, чим він прикрасив цей світ, зробив його кращим, чистішим, добрішим – це народжені ним «діти», як він називав свої скульптури.

«У ньому щось від пророка»

Судьбу свою знаю
Опустится на меня балеринка
Дивное насекомое
Нежное создание
Одетое в прозрачные зеленые крылья
Коснется длинными лапками
И я тут же умру
Пронзенный счастьем
Превращусь
в памятник погибшим от любви 

Вадим Сидур  

Перебуваючи в повній ізоляції, переживши інфаркт, Вадим Сідур береться за болісні пошуки адекватного вирішення проблем, які його хвилювали. За точку відліку він бере добре відому йому давньогрецьку скульптуру і живопис середньовіччя. Менш ніж за п'ятнадцять років він зробив для себе величезну кількість революційних відкриттів. Опинившись в унікальній «вакуумній» ситуації, скульптор чуйно вловив щось невловне, спільне для всього мистецтва XX століття, якийсь «дух часу», що витав у повітрі та вільно перетинав кордони держав і континентів. Це загострене сприйняття, а також загальні джерела у вигляді класичного мистецтва поступово призвели до того, що творчість скульптора органічно вписалася в сучасне світове мистецтво, в результаті ставши його частиною.

Він зумів поєднати у своїй творчості кращі традиції світового, і зокрема західного, мистецтва з надривною, що зривається на крик, емоційністю. Вже з кінця 50-х років скульптури майстра стають все більш умовними, набувають все більшого лаконізму і геометричності. Простір заповнює вільні порожнини, починає працювати як скульптурний матеріал. При цьому досягається неймовірний ступінь узагальнення, коли в невеликому шматку бронзи або алюмінію, під колосальним тиском спресовані в єдиний згусток почуття, переживання і страждання мільйонів і мільйонів людей – живих, померлих і ще не народжених.

Що особливо важливо, перманентні формальні пошуки, які Вадим Сідур не припиняв до самої смерті, ніколи не були для нього самоціллю. Він лише намагався знайти найбільш відповідний вираз того, про що хотів сказати цієї миті. Так, спогади про минуле, картини не менш страшного справжнього поступово змінювалися в його уяві своєрідними «спогадами про майбутнє» людства. Перед уявним поглядом художника виникав образ неживої землі, що перетворилася в результаті людської діяльності на величезну братську могилу. Розповісти про таке майбутньому за допомогою традиційних матеріалів, ще придатних для зображення кошмарів XX століття, було абсолютно неможливо. Для втілення цих передбачень йому доводиться стати концептуалістом.

Важко навіть уявити, що створені ним в різний час роботи – твори одного майстра. Світ його скульптури, живопису, графіки ширився, розвивався, обростав новими деталями та був міцно об’єднаний воєдино світоглядом художника. Не виключено, що саме тому йому було так важливо, щоб глядач впізнавав не його художню манеру, а його внутрішній світ. Нові роботи все більше наповнюються глибоким, а часом трагічним і глобальним змістом. У них виразно звучить пристрасний голос пророка. Скульптор намагається вдуматися в значення цих пророцтв та постійно аналізує свій власний життєвий досвід. Він виступає вже не тільки як художник-пророк, а й філософ, причому в цій тріаді останній поступово виходить на перший план. Як підсумок, Вадим Сідур створює власну філософську систему, яку висловлює в першу чергу засобами мистецтва, а точніше – найрізноманітніших мистецтв. Своїм мистецтвом він намагається застерегти людство від проведення жахливих і загрозливих ядерних, екологічних та інших експериментів. Мовою скульптури, графіки художник закликає людство припинити насильство, приниження, які ведуть до нелюдських страждань.

По суті, його кращі скульптури ієрогліфічні. Прості лінії, внутрішні порожнечі перетворюють їх на унікальні об’ємні знаки – підхід, невідомий нікому з тих, з ким Сидура порівнюють. Ці літери невідомого алфавіту – або, можливо, цілі фрази, репліки – складають єдиний текст, який можна рекомбінувати і прочитувати знов і знов. Текст про сучасне людство, про кожну людину окремо, про нашу позбавлену єдності епоху.

Йдучи все далі й далі у вічність, він повністю ототожнював себе з одним зі своїх творінь – скульптурою «Волаючий», встановленою в міському парку Дюссельдорфа. До речі, відлита вона в бронзі, а бронза є «вічний» матеріал, розрахований на століття і навіть тисячоліття. Тим самим Вадим Сідур остаточно зливається зі створеним ним світом, з жахом дивлячись звідти на реальний світ.

Роботи Сидура зберігаються в Третьяковці, в міських галереях Касселя і Дрездена, в університетському музеї в Нью-Джерсі. Його графіка та скульптури поповнили зібрання Семюела Бекета, Бенджаміна Бріттена, Генріха Белля, Мілана Кундери, канцлера Гельмута Шмідта і колекціонера Нормана Доджа.

Створено: 16.02.2021
Редакція від 16.02.2021
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Сидур В. Памятник современному состоянию. Миф.– Москва: Вагриус, 2002.– 581 с.
Платонов В. Взывающий // Старое. Новое. Вечное.– Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2013.– С. 287–310.
Платонов В. Волаючий Вадим Сидур // На землі, на рідній...: легенди та перекази Криворіжжя.– Дніпропетровськ, 2012.– Кн. 7: Крізь товщу минулого.– С. 233–245.
***
Абрамова Т. «Я вернулся в мой город, знакомый до слез...» // Наше місто.– 2014.– № 30 (26.06).– С. 16–17.
Аймермахер К. Художник-энтузиаст-меценат // Шабат шалом.– 2020.– № 9.– С. 8.
Плотонов В. Вадим Сідур – скульптор-філософ // Експедиція XXI.– 2010.– № 11.– С. 8–9.
Стец М. Человек-феномен // Наше місто.– 2017.– № 29 (20.07).– С. 26.
Хургин А. Один среди скульпторов // Шабат шалом.– 2019.– № 1.– С. 1, 6, 7.