Огій Степан Олександрович
Степан Огій, вірний своєму внутрішньому «я»

Степан Огій немов прочитував через засоби пластики солдатські думи, роздуми сучасників, часом гіркі, часом радісні, завжди передаючи це у своїх творіннях, залишаючись щирим та правдивим, вірним натурі, її внутрішньому «я».
Людмила Богданова, мистецтвознавець.

Народився майбутній скульптор 8 грудня 1918 року в селі Могилів Новомосковського повіту Катеринославської губернії (нині Дніпровський район Дніпропетровської області) у селянській родині.
 
Потяг до мистецтва виник у хлопчика ще у ранньому дитинстві. Спостерігаючи природу, розглядаючи барвистий рослинно–квітковий петриківський орнамент, яким часто розписували предмети селянського побуту, він несподівано для себе відкрив чарівний світ прекрасного. Відчув, що й сам міг би передати у малюнку, в барвах свої переживання, ставлення до навколишнього світу.

Прийшовши до сільської школи, хлопчик зустрівся там із чудовою людиною, яка зіграла велику роль у його житті. Це був місцевий учитель малювання А.Я. Козачок, який відразу ж помітив неабиякі здібності свого учня та всіляко заохочував його потяг до художньої творчості. Батько хлопця, працьовитий селянин із «золотими руками», на диво, підтримував прагнення сина до мистецтва і не перешкоджав його планам на навчання. Тож, Степан, не вагаючись, обрав свій шлях: після закінчення школи прийшов до Дніпропетровського художнього училища. Спочатку його наставниками були живописці  Олександр Семенович Куко та Микола Степанович Погребняк. 

Але більше захоплювала юнака скульптура, робота з гіпсом.
Це помітив скульптор–викладач Олексій Іванович Жирадков. У невеличких учнівських ескізах–композиціях «Т. Шевченко в Літньому саду», «Біля фонтана», «Риболов», «Біля струмка», майбутній митець хотів не просто змалювати картинку, а й передати людський характер.

У 1940 році Степан Огій закінчив Дніпропетровське художнє училище. Продовжити творчу освіту він вирішив на скульптурному факультеті Київського художнього інституту. Але провчився там лише один рік, плани юнака перекреслила Друга світова війна.

На фронті, в окопах, солдат стрілецького підрозділу Огій не полишав улюбленої справи, малюючи портрети своїх бойових товаришів. Зазвичай він дарував їх бойовим побратимам, а ті відсилали малюнки рідним. Та невдовзі його роботи помітили політпрацівники і запропонували виконувати для газети «Бойовий прапор» ліногравюри з жанровими фронтовими замальовками та портретами бійців.
Майже півсотні портретів авторства С. Огія надрукувала дивізійна газета.

Після закінчення війни гвардії рядовий із двома медалями «За бойові заслуги» повернувся до рідного Дніпропетровська. Місто заліковувало рани. Почали працювати заводи, пішли трамваї. 

Почалися пошуки роботи у художніх артілях і редакціях газет. Це було нелегко, місто значно більше потребувало робочих рук, ніж мистецьких професій.  Семенові відмовили у кількох місцях. Нарешті, знайшлася робота у газеті політвідділу залізниці. Він малював машиністів локомотивів, складачів поїздів, диспетчерів. Художник всерйоз захопився ліногравюрою. Особливо цінною була його робота у виїзних редакціях і на польових станах.

Але творча душа його хотіла іншого. Згодом Степан Огій розповідав: «Хоч де я був, хоч що робив, – не переставав мріяти про ті часи, коли знову опинюся в майстерні, візьму в руки гіпс і працюватиму, працюватиму…» 

Заняття скульптурою він не залишав і в газеті. Так з'явилися роботи «Колгоспниця», «На попелищі», «Ні кроку назад!», «Жінка з дитиною». Спеціалісти помітили роботи скульптора, вони захоплювались образністю мислення автора, незвичайною сміливістю і точністю ліній, умінням виявляти найхарактерніше в обличчі, постаті, пейзажі.

Першою значною роботою скульптора, яка мала загальне визнання і викликала резонанс у центральній пресі, була композиція «Окопна правда», що зображувала двох солдатів з гвинтівками, які з цікавістю читають газету. Уже в цій роботі проявилися ті риси творчості, що будуть притаманні Огію все життя. І на самому початку творчості, і потім, автор явно тяжів до жанрової скульптури, до зображення скульптурних груп. Багатьом композиціям С. Огія притаманна не зовнішня, а внутрішня динаміка.

Тож, Степан Огій прийняв рішення полишити ліногравюри і журналістику й остаточно поринути у творчість. Гіпс, каміння, бронза ставали слухняними у його руках, вони ніби наповнювалися теплом його таланту, висловлювали найпотаємніші думки і почуття.

З 1951 року Степан Олександрович працював у Дніпропетровських художньо–виробничих майстернях Художнього фонду УРСР.

Головною темою творчості скульптора була Друга світова війна. Характерна для його художньої особистості робота «Дорогами війни». Солдат годує зі свого казанка дитину, а сам глибоко замислився. Здається, все дуже просто, але витвір митця пробуджує стільки думок, стільки почуттів…

Якщо під час війни Степан Огій малював солдатів із натури, дбаючи про схожість, то тепер солдат у його творчості – це образ узагальнений, це – герой часу.

Паралельно з воєнною тематикою у творчості Степана Олександровича розвивається тема сучасності. Скульптор створює образи людей праці – селян, робітників («Електрозварювальник», «Ланкова», «Доярка»). У цих портретних образах автор втілює своє уявлення про гідність людини–трудівника, його моральну красу, духовну насиченість. 

Чимале місце в творчості С.О. Огія займали твори на теми поезії Тараса Шевченка. У них відтворено тяжкі картини давнього минулого українського народу, підкреслено любов поета до України, його боротьбу за волю, проти кривди.

Звичайно ж, не минула скульптора участь у ідеологічних замовленнях. Широко представлена була в його творчості так звана «ленінська» тема.

Степан Огій однаково добре володів як великими, так і малими скульптурними формами. Багато працював у дрібній пластиці, використовуючи глину і пластилін. Над своїми монументальними роботами працював переважно у співавторстві зі скульптором Георгієм Петровичем Левчуком.

У 1964 році скульптор С. Огій став членом Спілки радянських художників України. Брав участь в обласних, всеукраїнських мистецьких виставках з 1946 року. Персональні виставки відбулися у Дніпропетровську у 1968 та 1979 роках (обидві – ювілейні).

Помер скульптор у Дніпропетровську 1 лютого 2006 року. Роботи митця зберігаються у Дніпровському художньому музеї.

Творчість

Станкові скульптури:
«Арфістка» (1950);
«Окопна правда» (1960);
«Монтажник» (1960);
«Ланкова» (1961);
«Сліпа» (1961);
«А тепер учитися» (1963);
«Шляхами війни» (1964);
«Шевченко, Чернишевський, Добролюбов» (1964);
«Думи солдатські» (1967);
«Вісті з Великої землі» (1967);
«Петро Чайковський» (1970);
«Солов'ї, солов'ї…» (1972);
«Електрозварник» (1973);
«Доярка» (1973);
«Герой Соціалістичної Праці механізатор М. Чорний» (1981);
«Сапер» (1982);
«Врожай» (1984);
«Професор В. Власенко» (1985);
«Народні месники» (1985).

Монументальні роботи:

пам'ятник підпільниці Галині Романовій у Кам'янському (1965; у співавторстві з Георгієм Левчуком);
стела «Володимир Ленін» у Дніпрі (1967, у співавторстві з Георгієм Левчуком);
пам'ятник Іллі Мечникову у Дніпрі (1972, у співавторстві з Георгієм Левчуком);
погруддя віце–адмірала Володимира Корнілова в Севастопольському парку Дніпра (1973, у співавторстві з Георгієм Левчуком);
меморіальна дошка пам'яті Олександра Пушкіна у Дніпрі (1976, у співавторстві з Георгієм Левчуком);
пам'ятник Герою Радянського Союзу льотчику А. Головіну у Дніпрі (1976, у співавторстві);
пам'ятний знак на честь Євгена Вучетича у Дніпрі (1976, у співавторстві);
пам'ятник Герою Радянського Союзу льотчику А. Чиркову у Дніпрі (1977, у співавторстві);
меморіальна дошка на місці розстрілу 10–тисячної демонстрації залізничників 1905 року у Дніпрі (1977, у співавторстві з Георгієм Левчуком).