Чорнобривець Степан Аністратович
Степан Чорнобривець: «З далекого воєнного лихоліття»

Степан Аністратович Чорнобривець – письменник воєнного лихоліття. Його прозу живили фронтові випробовування, любов до українського слова і до Людини. Півстоліття прожив у Нікополі, з 1949 року почав майстерно писати романи, обширні та барвисті за тематикою, мотивами та ідеями. В них відчувалася лексика і стиль професійного майстра. Початок же творчості автора в 1930-ті роки позначені заангажованістю та лояльністю до тодішньої влади. Прозаїкові було 24 роки і перша його збірка «Героїка буднів» – данина часові. Потім 17 років творчого «підпілля» і поява досить колоритних за мовою та стилем романів. На той час це була висока творча планка. Твори стали бібліографічною рідкістю. Та все життя любив українську мову, на ній писав, говорив і виховував своїх чотирьох дітей і чотирьох онуків.

Життєпис

Степан Аністратович Чорнобривець народився 12 грудня 1908 року в селі Булахи Кременчуцького району Полтавської області в селянській родині. Сім'я рано втратила годувальника. Батько помер від тифу. Мати Ганна Чорнобривець сама виховувала п’ятьох синів. З них Степан був найстаршим та завжди турбувався про менших. Закінчив чотири класи.

Ще юнаком подався на будівництво Дніпродзержинського коксохімічного заводу, де згодом влаштувався слюсарем-монтажником. Одночасно навчався та закінчив металургійний робітфак і Дніпродзержинський вечірній учительський інститут.

З 1930 року С. Чорнобривець працює в редакції заводської газети «Прапор Дзержинки», в міській газеті «Дзержинець». Стає одним із найактивніших літгуртківців. Починає писати сам. У 1932 році у харківському видавництві «Література й мистецтво» побачила світ його перша збірка оповідань та нарисів «Героїка буднів». Степан навчається та закінчує Вищі літературні курси при Літінституті в Москві. Подальших творчих задумів було багато, але на заваді стала війна. Був зв’язківцем, публікувався у фронтових газетах. Брав участь у визволенні Дніпропетровська, про що і написав роман. Нагороджений орденами і медалями.

Дочка Степана Аністратовича Тетяна у ФБ згадує про своїх маму і тата: «Народився він на полтавській землі в родині хліборобів з козацького роду. Його тато був грамотним, не бідним, але рано помер під час епідемії висипного тифу. У 12 років мій батько виявився єдиною опорою у мами, бо в сім’ї було ще четверо молодших синів. Усі важко працювали аби було що їсти.

В 1932 році вирвався на роботу в місто Дніпродзержинськ. Влаштувався на коксохім слюсарем-монтажником. Закінчив вечірній учительський інститут та робітфак. Працював у редакціях міських газет. Став активним літгуртківцем. Почав писати сам…»

***

 «В 43 році з госпіталю демобілізували чоловіка (Степана), правда, сказали, що більше 6 місяців не проживе… Повернувся страшний худий, часто непритомнів… На війні не було дієти, були самі стреси… З'явилась виразка… Але для мами це було щастя, що живий. Лікувала травами, дієтами, свіжими супчиками… Через 6 місяців тато не помер. Після війни знову почався голод. Батьки в паніці втекли на Західну Україну. Татові запропонували працювати кореспондентом в Турківській газеті. Проте, втікши від третього голодомору, батьки опинились в ще більшому пеклі.

Мама розповідала, що там дуже талановиті жінки, бо дуже гарно вишивають. Диво-рукодільниці. Розумні, патріотичні, а потім вони кудись зникли. Батько розказував, що в Західній КДБ знищувало ні в чому не винних людей… Мама тужила за спекотним степовим літом. Погано розуміла мову місцевих… Коли родичі написали, що в Дніпропетровській області є хліб, то при першій нагоді переїхали додому.

В 1949 році поселилися в Нікополі. Батько заробляв тим, що вів літературний гурток, працював кореспондентом в газеті… Мама народила мене. Через чотири роки сестра народила мамі внучку, а потім ще з’явилося троє внуків. Моя мама не відмовлялася їх няньчити. Загалом виростила 4 дітей та 4 внуків. Створювала культ освіти. Всі діти отримали вищу освіту. Мама гарно шила, вишивала, обробляла землю разом з татом...».

***

«Коли цькували О. Гончара за «Собор», то батько відмовився підписувати цькувального листа… Такі «дрібниці» призвели до того, що потрапив під нагляд КДБ. Йому відверто не давали працювати. В Нікополі знищили його літературну студію. Спершу викликали гуртківців до КДБ. Пояснювали, що батько «націоналіст», бо стверджує, що рідну мову вибирати не можна. Рідна мова та, якою говорила мама. Тому талановиті літгуртківці переходили на українську мову. Знаходились такі, що писали потрібні доноси. Невдовзі гурток прикрили. Дуже скоро запрацював новий літгурток, але керував ним не український письменник. Це викликало біль. Страждав батько тоді, коли за вказівкою з обкому партії за одну ніч увесь тираж міської української газети переклали на російську. Люди обурювалися, писали, але їх ніхто не чув… Завжди батько розмовляв українською.

Захищав та утверджував українську мову. Був депутатом міської ради, активно виступав перед школярами, робочими, книголюбами… Брав участь в роботі установчих конференцій Товариства української мови, «Зеленого світу», Народного Руху… За любов до України та до української мови мій батько був закатований голодом в «незалежній Україні». За те, що брав активну участь в установчих конференціях Товариства української мови, Народного Руху, ПЗУ… У нас зупинялися видатні українці: В. Сосюра, О. Гончар, І. Шаповал, Ф. Залата, П. Загребельний, Ю. Збанацький, М. Гірник та інші».

По війні Степан Аністратович працював журналістом у Бориславі, Дрогобичі.  З 1949 року майже півстоліття мешкав у Нікополі, де співпрацював із «Нікопольською правдою» і був провідним співробітником і постійним автором критичних статей, нарисів і фейлетонів у газеті. Співпрацював із багатотиражкою Нікопольського південно-трубного заводу  «Трубник», де висвітлював життя робітничого класу. Готував масштабні публікації, аналітичні матеріали та художні репортажі для відомих обласних газет «Зоря» і «Днепровская правда». Певний час керував Дніпропетровською обласною філією СПУ, створив у Нікополі літературний гурток, з якого вийшли відомі майстри слова, зокрема І. Ляпін, В. Тарасов, В. Герасимов, А. Яценко, В. Грипас, В. Козлов, Б. Шурделін та інші. Друзі згадували Степана Аністратовича як вимогливого, але надзвичайно чуйного вчителя. Використовуючи свою освіту вечірнього учительського інституту, він проводив детальні розбори рукописів, навчав авторів стилістиці та композиції.

Проживаючи за адресою вулиця Микитинська, 47, він став не просто першим професійним письменником міста, а справжнім фундатором його літературного та культурного середовища.

Член СПУ з 1949 року.

Помер Чорнобривець Степан Аністратович 16 вересня 2001 року.

Творчість

Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крові; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв;
А сю ніч уп'єшся…

Т.Г. Шевченко

Свою першу книжку Степан Чорнобривець видав у 24 роки на Придніпров’ї. Це був збірник оповідань та нарисів «Героїка буднів» (1932). Безумовно, його літературна творчість була лояльною до радянської влади. Але він писав про те, чому сам був свідком, що вплинуло на його творчість. В те десятиліття перед війною було смертельно небезпечно «засвітитися» обдарованою, мислячою людиною, надто україномовною. Тому письменник пішов у «підпілля» на цілих 17 років.

Саме на нікопольській землі письменник написав свої найважливіші книги, наповнені місцевим колоритом та воєнними спогадами. Головні лейтмотиви творчості – правда воєнного лихоліття, зміна людської долі. Автор доводив, що праця та правильне оточення здатні повністю переродити особистість.

З 1949 року починають виходити спочатку трилогія «Визволення», т. І, «Визволена земля», т. ІІ, «Потік життя», т. ІІІ, повісті «Звільнена земля» (1949) та «Потік життя» (1957) – про колективізацію у західних областях України; «Гарні люди» (1961) та «Людина змінює характер» (1965) – про молодих робітників промислового півдня України, твір «На постої в Мораванах»; збірка оповідань «Пісні гір»; «Кам'янська легенда» та багато інших. Твори видавалися у Києві, Москві, Будапешті. Найбільш відомий його твір – роман «Ой, Дніпре мій, Дніпре» про битву за Дніпро восени 1943 р. у районі Дніпропетровська та Дніпродзержинська.

Передусім, і сьогодні можна «смакувати» мову романів письменника – образна, барвиста, якою автор однаково легко передавав думку та почуття, лексика і стиль, властиві скоріше літературі кінця двадцятого століття, ніж п’ятдесятим рокам.

З великим ліризмом описана природа Нікопольщини в оповіданні Степана Чорнобривця «Орел і сонце» (1963). Згадуються Микитин Ріг, село Капулівка, Чортомлицька могила...: «...Довкола буяв степ. На обрії бовваніла Чортомлицька могила, розімліла на сонці. Між рідкими житами густо цвіли волошки, немовби синява неба відбивалась у дзеркалі-землі!..» У цьому оповіданні письменник вперше в художній літературі зображує перебування Тараса Шевченка в селі Покровському на Нікопольщині, де він малює Покровську Січову церкву. В оповіданні зображено соціальний конфлікт у родині колишнього нащадка запорозького козака Гаврила Гошкодеря, в якого зупинився Тарас Шевченко. У Гошкодеря працюють наймити-втікачі. Працюють за харч, пораються біля коней, «пасуть гусей і полють картоплю». Степан Чорнобривець змальовує Шевченка не просто як відстороненого митця з блокнотом, а як глибоко проникливу людину. Поет гостро реагує на біль простого люду. Замість того, щоб милуватися лише старовиною, він спілкується з наймитами та втікачами, стаючи на їхній бік у німому протистоянні з господарем хати.

Популярним свого часу був роман «Ой, Дніпре мій, Дніпре» про бойових побратимів Чорнобривця, котрі визволяли Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ від нацистських загарбників. Письменник відтворює один із героїчних епізодів війни – битву за Дніпро восени 1943 року. Автор сам був безпосереднім учасником зображуваних подій, тим роман «Ой Дніпре мій, Дніпре» несе в собі глибоку правду життя. Твір написано через два десятиліття після тих років, і це дало письменникові можливість по-новому осмислити все бачене та пережите.

Автор досліджує характери героїв, а особливо – головного героя роману Гордія Карайбіди. Солдат, який пройшов шлях від Дону до Берліну багато передумав, пережив, вистраждав, але вийшов із війни «людиною ще більш глибокою, яка охоплює поглядом весь світ» (М. Миколаєнко). Мова творів – образна, барвиста. Ось уривок із роману: «Над розтерзаним містом у блідому небі височів сліпучо-блідий диск сонця. Воно допалювало на кленах листя, вулицях та в провулках висушувало пісок, на городах рвало спраглу землю.

На день дніпровські береги завмирали, а в бліндажах, у цементних погребах і в глибоких щілинах – всюди маскувалися сторожкі очі. По ночах ворожі прожектори повзучими лапами обмацували небо, а на вулицях Нижньодніпровська та Амура тривало військове життя. Помацки, із затемненими фарами повзли автомашини, пересувалися понтонники з ланками мостів, неначе гарбами сіна; у темряві фиркали коні, брязкали збруєю. До переднього краю підходили свіжі сили, а пошарпані за час наступу полки відтягувалися в тили на відпочинок переформування та поповнення людьми і технікою.

До роти зв'язку надійшла черга відходити на відпочинок у село Ломівку…

На правому березі в селі Лоцманка зеленою півкулею височіла баня церкви, височіла над померхлими берегами, степом, видолинками, безмежжям людського горя. Наполохана пострілом зграя гайвороння покружляла над церквою і агатом зацяцькувала червоне золото…

…Михайло сторожко поглядав на правий берег, чи звідти не здумають обстріляти екіпаж мотоцикла. Осінній степ без свіжих ожередів соломи, без масної скиби ріллі та зелених масивів озимини навівав смуток.

Михайло дивився на високу нехворощ, густі мишії, колючі чортополохи, й нило серце: де родили хліба, тепер шелестіли бур'яни та в щілинах-норах шурхотіли ховрахи. Чи скоро тут закрасуються пшениці, сонячним кольором зацвітуть соняшники, забринять, купаючись у золоті перзі, бджоли …

…На заході, як далеке багаття, згасав день. Край неба загусла охра, а зі сходу насувалась імла вересневої ночі. З пониззя, з глибоких берегів Дніпра, потягло прохолодою і запахом прісної води, а зі степу – настоєм полину та випарів землі.

Обабіч сіріли піщані кучугури, димарі напівзруйнованого заводу, мов розчепірені пальці, розчісували завислу вату хмар. Рота втягувалася в піски. Під ногами клубочилась піщана пилюга. Мовчали заспівувачі. Рослий, навхрест перетягнутий ремінням, Левко Лоцманчук яструбиними очима позирав на небо і прискорював ходу, бо шлях був з усіх боків відкритий для нападу з повітря.

Зійшовши на узбіччя, комроти зупинився і пропустив перед собою нечітку колону, все знайомі постаті і обличчя. Ось як завжди зосереджений, розсудливий Карайбіда з підв'язаною рукою і речовим мішком за плечима, схожий на колгоспного сівача перших років колективізації. Ротний батько! На виході з міста відстав од колони й розповів Лоцманчукові, чому затримався піввзвод Макарука. Громоклик то вирветься наперед, то відстане. У бою такий солдат може стати і героєм і боягузом. Новачок Матюха, вигнувши груди колесом, старається іти в ногу й збиває з кроку Кодолу. Макарук відкликав його із строю і відіслав на лівий фланг, до лінійників. На маршах Лариса Мережка і Марина Волошко завжди йшли попереду й заспівували, а тепер Марина скучає за подругою і, лагідно замріяна, плентається в хвості колони, не зводить з Макарука закоханих очей. Як там Лариса? Він, Левко Лоцманчук, дійде до командира дивізії, до начальника військ зв'язку армії, а її з п'ятачка відкличе.

До своєї роти, до людей з різними здібностями, характерами й уподобаннями, котрі вже втяглись у військове життя, стали воїнами-професіоналами, не нарікають на командирів, не ремствують на тяжку, ні з чим не зрівняну солдатську долю, – він несе в грудях ревниву любов і щось таке, чому люди не дали визначення словом … Оте кревне, що без нього немислиме життя солдата.

– Ви … ви, товаришу Лоцманчук, знали мого батька?!

Левко Лоцманчук взяв Макарука за плече, притяг до себе.

– Знав. Я думаю про те, кому вигідно було прибрати з дивізії комісара Макарука? Нам чи ворогові? До речі, присвоєння тобі офіцерського звання також затримується через батька.

…На Ломівку не залітали снаряди. Помившись і переодягнувшись, бійці не шукали зручних квартир, а тикались у перші-ліпші закутки, стомлені й щасливі засинали сном найбільших праведників на землі.

Над селом та над вершинами кучугур у чорному небі завис червоний, як мідний п'ятак, місяць. Була світла ніч. Від місяця в усі сторони розсипалися зірки».

Степан Чорнобривець сам пройшов війну, тому в романі уникає зайвого пафосу, натомість детально описує важкий солдатський побут, страх, біль втрати та психологічний стан людини перед обличчям смерті.