Щаслива доля козака Олександра Пластуна

Пластун Олександр Павлович

Україна, Дніпропетровська область

  • 4 лютого 1938 – 4 грудня 2018 |
  • Місце народження: с. Ганно-Зачатівка Криничанського р-ну Дніпропетровської обл. |
  • один із засновників Живого музею Микити Коржа у с. Сурсько-Михайлівці Солонянського району.

Спогади про яскраве життя Олександра Павловича Пластуна, одного із засновників Живого музею Микити Коржа.

Цей факт до буденних не віднесеш: житель
привільного степового села Сурсько-Михайлівка
Олександр Пластун вирішив на схилі віку
перетворити свою садибу на музей славетного
запорожця Микити Коржа. Ідея успішно
втілюється в життя. І нині звідусіль, не тількиі з
Солонянщини, а й з усієї області ідуть і їдуть до музею люди.

Микола Чабан

 

 

 

 

 

 

 

Хочу розповісти про людину, з якою мене колись пов’язала доля і яка залишила по собі багато добрих справ і теплих спогадів.

Нащадок славних Пластунів

Наш Олександр Павлович не марно носив прізвище Пластун. Неймовірно добрий і чуйний, з щирою українською душею і веселою вдачею, він був кмітливим, роботящим і невтомним. Щось-таки передалося йому від найвідважніших і найспритніших серед козацтва – пластунів.

Пластуни у козацькому війську були розвідниками, в них ішли, передусім, добровольці, які бажали нести службу на кордонах Вольностей Запорозьких. Вони відзначалися сміливістю, витривалістю і винахідливістю, добре володіли холодною зброєю, влучно стріляли, чудово читали сліди противника.

Якось приїздив і гостював у нас десять днів історик-краєзнавець Локотков Олександр Іванович. Досліджував він козацьку тематику, багато написав і розповів про Микиту Коржа, його скарби, про отамана Петра Калнишевського, у якого Корж Микита Леонтійович був кухарем, знахарем та довіреною особою.

Так от, Олександр Іванович дослідив, що повертаючись із бою, козаки-пластуни залишили у Криничках свого товариша лікуватися, де він закохався, одружився і пустив розлоге коріння, бо в тих краях багато людей із прізвищем Пластун. Можливо, від когось з них бере початок і родина Олександра Павловича Пластуна.

Господар зимівника Краєзнавець Локотков Олександр Іванович

Добрі справи для односельців

І Пластуна не стало...
Та він живе в ділах,
яких зробив немало...

                   Зінаїда Грушко-Колінько

 

 

 

 

Їду якось на велосипеді мимо двору Олександра Пластуна, привіталась, бачу, у нього квітнуть прекрасні білі піони, посаджені з його легкої руки. Я похвалила Павловича і сказала, що мені подобаються такі квіти. Що ж ви думаєте, на наступний ранок виходжу надвір, а Олександр Павлович іде з мого садка з лопатою, радісний, каже:

– Я вже посадив вам великий кущ білих піонів! І такі вони виросли великі, а як розквітнуть – то краса і аромат невимовні!

Почала я розповідати нашим односельцям про добрий вчинок Пластуна, а вони почали ділитися своїми враженнями: у одних виноград розрісся на увесь двір, в інших яблуня чи вишня і плодів дають кожного року повно, ще й з сусідами діляться. Отак людини вже немає, а її добрі справи живуть.

Родом з повоєнного дитинства

Гори, життя – єдина мить,
Для смерті ж вічність ціла

                            Олександр Олесь

 

 

 

 

Де тільки не носила доля нашого козака Олександра Пластуна, та в Сурсько-Михайлівку покликало щось справжнє і велике. Народився у селі Ганно-Зачатівка Криничанського району Дніпропетровської області 4 лютого 1938 року, до речі, недалеко від Сурсько-Михайлівки. Потім з родиною переїхав у село Світлогірськ цього ж району, де й проживав. Навчання малому Сашкові не дуже вдавалося з першого класу. Дивакувато згадував, як видали їм буквар, роки ж були повоєнні, важкі – книги нарозхват. А тут така оказія: прибіг хлопчина зі школи, повісив сумку з букварем на хлів та й побіг з друзями гуляти. Увечері кинулись – свиня буквар з’їла. От приходить він на наступний день у школу. Вчителька говорить:

– Пластун, читай.
– Не можу, – відповідає, – свиня буквар з’їла.

Ото сміху було, хоча вчитися так і не було по чому. Як тільки читати, так усі хором: «Свиня буквар з’їла». За словами Олександра Пластуна, ріс він у селі, потім на Кобучах у м. Дніпропетровську. Вчився у школі ФЗН (фабрично-заводського навчання). Тут теж були пригоди. Щоб підзаробити, молодий учень пішов у цирк та й потрапив до самого Дурова. Смішно Павлович розказував, як за тваринами доглядав, потім їхав з ними в клітці аж у Москву, така йому була довіра. Назад купили йому все купе у потязі, та невгамовний Сашко на наступній зупинці взяв та й продав усі чотири квитки, а сам перебрався на дах. Недовго так їхав, міліція забрала в дільницю і доставила у ФЗН, так що підприємницька діяльність теж не вдалася.

Олександр Пластун у дитинствіО.П. Пластун в юностіУсміхнений завжди

Після училища проходив практику, потім працював у тресті «Дніпрохімбуд». Сам клав височезні труби для виробництва. Довелося працювати у будівничій бригаді в радгоспі ім. Тельмана, пізніше – у залізничному цеху Дніпродзержинського хімкомбінату. Після одруження купив хату у селі та й почав працювати на волах, возити все, що потрібно було для колгоспу. Тут теж одного разу забув зранку напоїти своїх волів. Їхав-їхав, а тут вода біжить, так вони зі спраги як понесли його, з ніг збили – отака неконтрольована сила! Пізніше, аж до пенсії, працював Олександр Павлович біля коней. Від першого шлюбу народилося двоє улюблених дітей: Сергійко і Надюша. Старався тоді Олександр, як міг. Вдень на роботі, вночі рибу ловив, капкани ставив на звірів, майже не спав, але був молодий і щасливий.

О. Пластун з дітьми

Шлюб згодом не утримався, дружина Тетяна не захотіла з ним жити, керуючись словами «Я ще не нагулялась», і подала на розлучення. Все що дбав, віддав родині, залишив будинок та й пішов далі працювати.

Шукав потім свою пару і знайшов Євгенію, з якою прожив у радості і горі 38 років, зараз біля неї і лежить похований. Спільних дітей не було, але все, що мав, возив своїм нащадкам: і городину, і м’ясо з молоком, і яйця. Провідував батьків, їздив велосипедом за 18 кілометрів, допомагав їм.

Де руки й охота, там скора робота

Степ, річка, поле – були його найкращі друзі. Він міг і п’ять днів нічого не їсти, а вистежувати звірів, ловити рибу, косити сіно. Завжди всіх дивував: то борсука виловить, то щуку двохметрову спіймає, то так навантажить копицю сіна на велосипед, що наче вона сама їде, величезна і пишна, на всю дорогу, а з неї хтось кричить: «Здрастуйте!».

Так само він вивершував і дрова, а по осені заготівля була на всю зиму – і овочі, і фрукти, і м’ясо, і сало, різні соління – повна комора, ще й погрібець повний.

Сусіди і зараз дивуються: піти в степ з голими руками і привезти гарбу, це тільки наш Олександр Павлович міг, бо козацького Пластунівського коріння. Дбав не тільки для себе, а й щедро пригощав гостей та друзів. Багато людей і зараз пам’ятають та згадують добрим словом. Дивимось, Олександр Павлович тут крутився, а вже нема. Де він? Через деякий час біжить з пустим відром, радий-радісінький: сусідів пригостив яблучками чи помидорчиками. А то й аж у центр побіжить до друзів, якщо є чим поділитися.

Треба ще сказати, що Павлович дуже любив співати і танцювати, на ньому, як то кажуть, аж шкура грала. В обід, коли працював на конефермі, він бере віника – і в танок, та ще й хвацько підспівує:

Ой ти, теща моя, теща ласковая,
Усі гроші із кишені повитаскувала...

Якось недалеко від ферми гулянка була та чогось невесела, то прибіг господар та й забрав Пластуна потанцювати – ото вже гулянка й пішла!

Танок з односельцями

Родич міністра

У восьмидесяті роки дуже побив Павловича на роботі відв’язаний бик. Відвезли Пластуна у морг, почали готуватися до похорону, а він отямився та й питає: «Хлопці, а де я?» Його швидко на операцію, вставили у хребець металеві спиці. Потім була реабілітація, два роки у лікарні ім. Мечникова м. Дніпропетровська. Коли перевезли у Солонянську лікарню, лікарі говорять: «Будеш лежачий». А він: «Не вірю, буду ще бігати і танцювати!». Помаленьку підіймався і, за стіни тримаючись, носив пригощання у сусідні палати. Почали йому хворі жалітися, що погано прибирають, постіль та одяг не міняють, надвір вивозити не хочуть, він тоді дав телеграму родичам з прокуратури, ті перевірку прислали. Після того все налагодилося, а лікарі приказують: «Треба, щоб був порядок, бо у нас якийсь родич міністра лікується».

Чудернацьке освідчення

Павлович сам умів будувати, мазати, штукатурити, тому двір розбудовував, робив кабички, пічки, наводив лад і в дворі, і в хаті, і в кухні. Померла його дружина Євгенія, засумував він, ще була сила і енергія творити добро. Я вже пішла на пенсію і взялася по сусідству доглядати за трояндами та за ялівцем. Робота тяжка, бо великі плантації, до того ще й усе колюче. Полю одного дня під забором у Пластуна ділянку, дивлюсь, Олександр Павлович виліз на паркан і кричить:
– Наташа, здрастуй!
– Здрастуйте, Павловичу!
– Виходь за мене заміж! – махає і усміхається із-за паркану. У мене й сапа з рук випала.
– Здрастуйте ще раз! – кажу, сміючись. Ось таке чудернацьке освідчення було.

Життєлюб Павлович

Коли перевіряла електролічильники, зайшла до Пластуна, він веде у нову, збудовану ним хату, записуємо показники лічильника. Він і питає:
– Хата подобається?
– Гарна, – кажу, – а чого живете в старій, а ця вже 16 років стоїть для любування?
– А він сміється і говорить:
– От ти прийдеш і будеш тут жити.
– Ще чого не вистачало, у мене є свій дім! – запротестувала я.

Але слова його виявилися пророчими.

Спочатку допомагала йому господарювати, було у Пластуна невеличке «хазяйствечко»: курочки, качечки, свині, корівка, город. Хоча був у віці, та ще й після травми не дуже здоровий, але – великий трудівник. День починав зі слів: «Дай, Боже!» – і закінчував: «Слава тобі, Господи!»

Співзасновник народного музею

Його покликав Корж
І він на поклик той озвався.
Приїхав у це село
І в нього закохався….

Зінаїда Грушко-Колінько

 

 

 

 

 

Пластуна ще у семидесятих «покликав» Микита Корж, бо козак козака бачить здалека. Пластун почав цікавитися історією с. Сурсько-Михайлівки, життям її засновника, славетного запорожця Микити Коржа. Коли старовинній садибі виповнилося 100 років, ми вирішили відкрити Живий музей Микити Коржа на зимівнику козака Олександра Пластуна. Дуже любив Олександр Павлович людей, а ще дужче дітей. Хто не прийде у двір – дорогий гість. Він, як і Корж, приймав усіх, показував своє господарство, пригощав від щирого серця.  Усіх, хто частіше бував на зимівнику, він називав дочками і синами своїми.

Гості на зимівнику ПластунаСадиба чекає гостей

Щедра Масниця-Ясочка та інші народні традиції

У 2017 році на зимівнику Пластуна за традицією проводили Щедру Масницю. Приїхало багато гостей, серед них були: Леся Степовичка, Микола Чабан, Ірина Радчук, Павло Маменко та багато інших. За багатим столом під пісню «Чом ти не прийшов» Павло Павлович Маменко зловив момент запального співу Олександра Пластуна.

Пісня для гостей

Майстриня з Калинівки Дворніченко Людмила Сергіївна настільки перейнялася ідеєю відродження старовинних народних традицій нашого козацького краю у Живому музеї Микити Коржа, що виготовила «Зимівник Павловича» із соломки та кукурудзяного листя. Господар зеленої садиби – Олександр Пластун – справжній вусатий молодець, він хазяїн справний ще й танцюрист славний! А дружина Наталія у дивовижному вінку – як завжди на своєму місці. Тут і наші помічники: Іринка, Любочка і Надюша – вони природно вплітаються в загальну композицію, достойно відстоюючи спільну ідею: «Без минулого немає майбутнього». І доповнюють цей прекрасний шедевр бичок, півник і баранчик – господарство зимівника. Просто не перестаєш дивуватися, наскільки талановита людина – бачить речі на відстані і може передати не тільки зриме, а й духовне.

 Майстриня плетіння з соломи Людмила ДворніченкоВироби Людмили Дворніченко
 

Любимо колективом музею виїжджати на Трійцю в степ за лікарськими травами, відпочивати, набиратися сили. Якось у степу розповів Олександр Павлович ще таку історію зі свого життя:

«Послав бригадир трьох трактористів поле зорати. Ті приїхали і перед роботою сіли відпочити. Аж тут летить літак. Один каже: «Зараз кине мішок грошей, як будемо ділити?» Перший каже: «На трьох!». А другий говорить: «У мене дітей більше, будемо ділити на дітей». Та й завелися сперечатися і битися аж до вечора. Приїздить бригадир і питає: «Що тут робиться? Чому поле не оброблене?» Вони й на нього накинулись. Він їх зупинив: «Де той літак, де ті гроші? А за те, що не зорали поле, утримаю зарплату!».

Після того Пластун, як побачить у небі літака, говорить: «О, це мій самольот летить, зараз скине мішок грошей».

 

Славний ювілей

4 лютого 2018 року Олександру Павловичу виповнилося 80 років. До ювілею одного зі своїх засновників Живий музей Микити Коржа готувався заздалегідь, запрошуючи гостей і готуючи святкову програму. Волонтер з Новомиколаївки Запорізької області Олександр Моргунов організував приїзд у Сурсько-Михайлівку групи активістів громадської організації «Хто, як не ми». Були і відвідини могили козака Микити Коржа, і знайомство з місцевою церквою. Та, найголовніше, усі разом привітали Олександра Павловича з його 80-річчям.

Вітання від голови Солонянської ради Коржа Олександра Леонідовича передали Людмила Верболіз та Ірина Невірець.

Вітання ювіляру від Солонянської районної ради Ювіляра вітає активіст і волонтер з Новомиколаївки Запорізької обл. Олександр Моргунов
На ювілеї О.П. Пластуна

Козацький дух і тепла атмосфера об’єднали усіх присутніх. Серед гостей була нащадок Микити Коржа Ніна Бакалявр-Корж, яка подарувала музею документ купівлі-продажу землі її предків, де згадуються нащадки Микити Коржа. Урочисті привітання приготували письменники Микола Чабан та Зінаїда Грушко-Колінько.

О.П. Пластун з М. Чабаном З.Д. Грушко-Колінько на гостині в музеї

ВЕЛИЧАЛЬНА ОДА ОЛЕКСАНДРОВІ ПЛАСТУНУ

з нагоди його 80-річчя від Миколи Чабана
Сьогодні всіх в одне єдна
Садиба Олександра Пластуна.
Сура напнулась, як струна –
Вітає наш зимівник Пластуна!
Й з Коржевої левади долина
Чудова ювілейна новина.
І по селу іде луна
Про свято тут в хорошуна,
І жартуна, і хитруна,
Вигадника, веселуна,
І запорожця-віщуна,
І джигуна, і кепкуна…
А замолоду був пустун,
Вертун і танцюриста-в’юн.
Такий невтомливий Пластун.
У товаристві він двигун,
До праці тяжкої ласун,
І на вгороді чепурун.
В козацькім танці – дріботун
Наш січовик Олесь Пластун.
Не пристає к йому олжа –
Нащадкові столітнього Коржа!
В таких неумираках-Пластунах
Козацький дух не згас і не зачах.
І хай погодиться жона
Налити чарочку сповна!
За Пластуна! За Пластуна!
 

Художник із Запоріжжя Мирослав Добрянський намалював портрет до 80-річчя нащадка запорозьких козаків Пластуна, який сидить на коні Орлику. Художнику вдалося майстерно передати характер відважного козацького розвідника.

Вітання художника М. Добрянського  Портрет-подарунок ювіляру

Спогади... Спогади...

Тисячі людей побували у Олександра Пластуна і згадують його добрим словом. Гарні спогади про нього написала письменниця Валентина Бритік, яка видала книгу «Коржеві тополі», в якій показала тісний зв’язок Коржа і Пластуна. Поза часом ці дві душі сприяють важливій справі духовного єднання людей.

«Невисокого зросту, щупленький дідусь зустрів екскурсійну групу перед воротами столітньої хати-музею. Подумки поспівчувала йому, бо надворі стояла жара, а він одягнений в теплий жупан, підперезаний широким червоним поясом. На голові – козацька смушкова шапка. Та ці думки швидко розсіялись, коли він заспівав, затанцював. Провів разом з господинею Наталією Іванівною кімнатами музею. Із захватом показував доглянутий, засаджений квітами город, велике господарство. Захоплено розповідав про кізочок, курей, собачок. Залишалось тільки дивуватись, звідки в дідуся стільки енергії. Здавалось, що він ніколи не стомлюється, що в нього всередині якийсь чарівний моторчик. Дехто вважав його диваком. Віддав хату, все майно, увесь свій вільний час для того, щоб познайомити відвідувачів з історією козацького села, зустрічати кожного гостя, як родича. І це не було театральним дійством. Він справді кожного зустрічав і проводжав з відкритим серцем, щиро, як рідного. Ось звідки ця сила – з Любові! Олександр Павлович дійсно любив життя, дарував усім Любов і вона поверталась до нього і давала сили. Чим далі відлітає його Душа, тим ближче і дорожче стає він. Тільки зараз, коли його немає, відчуваємо якої доброти, веселої вдачі, працьовитості і невтомності була ця Людина. Я була знайома з ним всього декілька годин, але він залишив глибокий слід в моїй душі. Образ Олександра Павловича Пластуна світлим промінцем освітив сторінки моєї книги про рідну Сурсько-Михайлівку "Коржеві тополі". Світлій Душі світла Пам’ять!»

Письменниця Валентина Бритік

«Любов’ю, добротою, радістю нас, членів ветеранського клубу «Веселі посиденьки», завжди зустрічав господар зимівника Олександр Павлович Пластун. Тепло і затишно на душі від взаємного спілкування, запальних танців, веселих співів,щедрої гостинності господарів Живого музею Коржа Микити». Директор КЗК «Музей історії» Солонянської селищної ради.

Гості на зимівнику Пластуна З Валентиною Бритік

Козацьке єднання

Приїздили ще за життя до Олександра Пластуна козаки з Київщини, з Вишгорода: Максим Костянюк та Ігор Адаменко, які шанують Микиту Коржа. Пізніше, посмертно прийняли вони Пластуна у козацьке військо Коржа, привезли і встановили на могилі Олександра Павловича пам’ятник. На фотографії Олександр Павлович Пластун пригощає всіх сонячними коржами із бравою посмішкою. З іншого боку пам’ятної дошки сидить він на коні, з козацьким запалом дивиться на нас. Біля його могили затишно і спокійно.

Пам’ять, пам’ятники, пам’ятаємо –
Ці звичайні слова у повітрі зависли,
А ми їх серцями хапаємо.
В них і вдячність, і біль,
І невгамований щем,
Сльози рідних і друзів
Зібралися сивими хмарами
І на землю упали
Гарячим прогірклим дощем...

Зінаїда Грушко-Колінько

Максим Костянюк, Ігор Адаменко, Наталія Семенова біля могили Микити Коржа Наталія Семенова на могилі Олександра Пластуна

Розповідь про Олександра Павловича Пластуна хочу закінчити словами Олександра Максимова:

«Існує моральний сенс історії. Мабуть тому людина замислюється про своє коріння, занурюється пам’яттю в колишнє життя власної родини, або країни, щоб знайти духовну скарбницю, залишену нам предками. Це пошуки справжніх скарбів, цінніших за золоті злитки та дорогоцінне каміння, бо духовна спадщина – це заповіт, залишений нам для того, аби вибудувати сучасне життя сповнене гармонією, в якому знайдеться місце для людської доброти, справедливості, гідності та любові. А ще є історичні постаті , які надихають нас на плідну працю, добрі справи, любов до рідної землі». Олександр Максимов «Подорож до музею Микити Коржа»

Фото надані авторкою

Вітання від Зінаїди Грушко-Колінько

 

Створено: 26.03.2021
Редакція від 29.03.2021
Наталія Семенова
Бібліографія:

Бритік В. Коржеві тополі.– Дніпро: Ліра, 2020.
Грушко-Колінько З.М. Сурсько-Михайлівка: від витоків до сьогодення.– Дніпро: Ліра, 2017.
* * *
Максимов О. Подорож до музея Микити Коржа // Вісті нашого району.– 2018.– №3 (08.02).– С. 1.
Чабан М.П. Сюди не за варениками їдуть // Зоря.– 2017.– № 42 (7.06).– С. 8.