«Мій рідний степе в злоті яворів...»
Україна, Дніпропетровська область
Придніпровський степ не раз оспівували в поезії та прозі. Поезії Бориса Мозолевського чи не найліричніші з усього, просякнуті любов’ю, вдячністю, щемом.
Образ придніпровського степу в поезії Бориса Мозолевського
* * *
Розляглися степи
на всі сторони,
Відкричали в степу
чорні ворони.
стали білими.
І летять журавлі
над могилами.
Де шукати мені
долі кращої,
Крім землі, де лежать
мої пращури?
Земле рідна моя,
краю зоряний!
Твої щедрі поля
серцем зорані.
Степ
Степе широкий наш, батьку наш сивий! –
Скіфи та половці, та чумаки.
Сіллю сиваською шлях притрусили
Та й одпочили в могилах віки.
Де твої межі і де твій початок?
В чім твоя велич і в чим таїна?
Мчить над житами нестримна тачанка –
Наше безсмертя і наша весна.
Степе широкий наш, рідний наш брате,
Трунку, настояний на полині!
Поки ти світиш нам – нас не здолати:
Наше коріння – в твоїй глибині.
* * *
Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.
Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки і полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.
Понад громами і органами
Новий заходить буревій.
А ти зориш мені курганами,
Як тиха ласка із-під вій.
* * *
Чумацький шлях, немов ріка,
Над стернями світився.
На останцях Чортомлика
Горіла сизим тирса.
Мовчали в плавнях комиші.
Цвів степ імлою білою.
І дві сови, мов дві душі,
Кружляли над могилою.
Що загубили тут вони?
Що знов знайти хотіли?
Колишню плоть? Забуті сни?
Роки, що відлетіли?
Яка була безмежна ніч
Під нами і над нами!
Степ цвіркунами зусібіч
У всесвіт слав сигнали.
Зітхала сивим далина.
Стеливсь туман у зворі.
І, наче віщі письмена,
Стояли в небі зорі.
Ліричний відступ про скіфський степ
На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають під вітрами.
Черлений захід сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.
Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, як брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами,
Мій рідний степе в злоті яворів,
Де і вночі пізнаю камінь кожний!
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно.
І мить, як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій, дивним сяйвом осіяний!
І хмари, наче лебеді летять,
Ламають білі крила об кургани.
* * *
Я встав серед ночі і вийшов у степ,
У скошене царство моє опівнічне,
Де місяць над стернями, наче затерп
І лив у пітьму своє світло магічне.
Воно колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, хто ходили цим степом до мене.
Озвався бугай – покотилась луна,
Поволі затихла у травах зарічних.
Стогнала в могилі чиясь таїна –
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність.
Редакція від 08.09.2020
