«Мій рідний степе в злоті яворів...»

«Мій рідний степе в злоті яворів...»

Придніпровський степ не раз оспівували в поезії та прозі. Поезії Бориса Мозолевського чи не найліричніші з усього, просякнуті любов’ю, вдячністю, щемом.

Образ придніпровського степу в поезії Бориса Мозолевського

 

 

* * *
Розляглися степи 
                       на всі сторони,
Відкричали в степу 
                      чорні ворони.
Фото: В.Манюк
Подніпровські сади 
                      стали білими.
І летять журавлі 
                      над могилами.

Де шукати мені 
                      долі кращої,
Крім землі, де лежать
                       мої пращури?
Земле рідна моя, 
                      краю зоряний! 
Твої щедрі поля 
                      серцем зорані.

 

Степ

Степе широкий наш, батьку наш сивий! –
Скіфи та половці, та чумаки.
Сіллю сиваською шлях притрусили
Та й одпочили в могилах віки.

Де твої межі і де твій початок?
В чім твоя велич і в чим таїна?
Мчить над житами нестримна тачанка –
Наше безсмертя і наша весна.

Степе широкий наш, рідний наш брате,
Трунку, настояний на полині!
Поки ти світиш нам – нас не здолати:
Наше коріння – в твоїй глибині.

 

*  *  *
Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.

Фото: В.Манюк


І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.

Люблю тебе, гіркий мій степе, 
Солончаки і полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.

Понад громами і органами 
Новий заходить буревій.
А ти зориш мені курганами,
Як тиха ласка із-під вій. 

*  *  *
Чумацький шлях, немов ріка,
Над стернями світився.
На останцях Чортомлика 
Горіла сизим тирса.

Мовчали в плавнях комиші.
Цвів степ імлою білою.
І дві сови, мов дві душі,
Кружляли над могилою.

Що загубили тут вони?
Що знов знайти хотіли?
Колишню плоть? Забуті сни?
Роки, що відлетіли?

Яка була безмежна ніч
Під нами і над нами!
Степ цвіркунами зусібіч
У всесвіт слав сигнали.

Зітхала сивим далина.
Стеливсь туман у зворі.
І, наче віщі письмена, 
Стояли в небі зорі.

 

Ліричний відступ про скіфський степ

Фото: В.Манюк

На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають під вітрами.
Черлений захід сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.

Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, як брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами,

Мій рідний степе в злоті яворів, 
Де і вночі пізнаю камінь кожний!
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно.

І мить, як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій, дивним сяйвом осіяний!
І хмари, наче лебеді летять,
Ламають білі крила об кургани.

* * *
Я встав серед ночі і вийшов у степ,
У скошене царство моє опівнічне,
Де місяць над стернями, наче затерп
І лив у пітьму своє світло магічне.

Воно колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, хто ходили цим степом до мене.

Озвався бугай – покотилась луна,
Поволі затихла у травах зарічних.
Стогнала в могилі чиясь таїна –
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність.

 

Ліричний відступ з горицвітомфото: М. Кулеба
 
Століття кров’ю сходили в гонитві,
Як хвилі, розбивались об причал.
А в Балці Яблуневій цвів горицвіт –
Так божевільно цвів, немов кричав!
 
Чи то вогонь розсипало світило?
Чи мрії запалали з ковили?
А чи земля свічки свої світила
Над тими, що у неї полягли?
 
 
* * *
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті 
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
 
Не реліктом, не родичем бідним, 
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно, 
Бо для вас я цю землю плекав...
Фото: В.Манюк
 
Врятувавши її від пожежі,
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
 
 
* * *
На лузі пробивається трава,
А вже гудуть вітри на оболоні.
І осінь, засоромившись, хова
Лице до клена в золоті долоні.
Чия то тінь? Майнула – і нема...
– Ой, мамо, мамо, там щось ходить біле!
– Чого ж ти налякався? То зима
Пливе до нас на крилах заметілей.
 
 
 
 
 
 
 
Створено: 15.11.2017.
Редакція від 11.12.2017.
Борис Мозолевський