Січослав і січові стрільці

Усталилася традиція писати назву придніпрянського міста як «Січеслав», хоч за правилами української мови мало б бути «Січослав». Але традиція є традиція! У даному випадку «Січослав» краще поєднувався б із січовими стрільцями. Та нехай вже як є…

Отже, можна сказати, в числі перших долучився до підтримки стрілецького руху на Сході та Центрі України молодий і активний просвітянин з Січеславщини Федір Хомич Сторубель.

До речі, його кум відомий український історик і політик Дмитро Дорошенко, пишучи спогади через багато років на еміграції, помилково назвав його Хомою Сторублем. Той же Дорошенко спричинився й до поїздки Сторубеля з Великої України на Західну, тоді підавстрійську Україну.

Ось як це було.

Одіссея отамана Сторубеля

Це сталося 21 листопада (за новим стилем 4 грудня) 1917 року. Повітове місто Новомосковськ (нині нарешті Самар!) на Катеринославщині святкувало проголошення Універсалом Української Центральної Ради України народною республікою. Як писала місцева газета, близько 12-ї години попри кепську погоду площа біля славетного Новомосковського козацького собору швидко заповнювалася народом. Взяти участь у маніфестації були запрошені представники всіх національностей зі своїми комітетами, політичні та професійні організації, земські та міські заклади, навчальні заклади, як також місцева військова команда. До першої години вся площа побіля собору виповнилася людьми. Скрізь майоріли національні українські прапори й знамена політичних організацій. Здалеку було видно стяги з написами «Хай живе вільна Україна!». О другій годині з’явилося духовенство, несучи поперед себе розкішне старовинне запорозьке Євангеліє в золотому й срібному карбуванні.

У цей час наблизилася хресна хода з чоловічого монастиря на тому березі річки Самари зі старовинними шанованими іконами Самарської Божої Матері та Святителя Миколая, на честь котрого був споруджений чоловічий Самарсько-Миколаївський монастир.

Диякон з ганку дужим голосом оголосив Універсал Української Центральної Ради. А отаман вільного козацтва Федір Хомич Сторубель (у газеті він був названий Сторубльов) проголосив: – Слава вільній Україні!

І слова його луною прокотилися по головах присутніх, що заповнили майдан. Хор «Просвіти» виконав гімн «Ще не вмерла Україна», а оркестр чоловічої гімназії повторив український національний гімн. Після короткої промови священника з закликом до братерської і спільної роботи усіх національностей відслужено молебень, під час котрого читалося запорозьке Євангеліє.

Після проголошення многая літа Українському генеральному секретаріатові (урядові) від імені Центральної Ради отаман вільного козацтва Федір Сторубель проголосив: – Слава Українській Народній Республіці!

Гучне «Слава!» у відповідь рознеслося площею. Потім Федір Сторубель в короткому слові закликав громадян до рішучої боротьби з безладами та анархією.

«Після цього маніфестація на чолі вільного козацтва, писала газета, попрямувала до міської управи, потім до земської управи, де представники політичних партій і громадських організацій вітали вільне козацтво як представників українського війська і їхнього отамана Ф.Ф. Сторубльова, як представника Української Центральної ради. На привітання відповідали Ф.Ф. Сторубльов та М. Язиковський. Потім маніфестація попрямувала до “Просвіти”, котру від імені Центральної Ради вітав Ф. Сердула. Під час руху маніфестації хор “Просвіти” співав український національний гімн.

До 5 години вечора свято з приводу проголошення України народною республікою завершилося».

Поза сумнівом, той день уявлявся отаманові вільного козацтва Федору Сторублеві як апофеоз його життя, громадської діяльності, ним веденої. Хоча попереду у нього були тяжкі випробування. Пишні козацькі вуса Федора Сторубеля добре запам’яталися 17-річному в ту пору Василеві Чаплі – майбутньому письменникові Василеві Чапленкові. 1960 року він видасть в Нью-Йорку повість «Українці», присвячену національній революції на Січеславщині. Саме там виведе під його справжнім ім’ям Федора Сторубеля: «один із штабівців, огрядний, кремезний і тугий у своїй дублянці». У повісті він виглядає як «дужака», у котрого при хвилюванні повнощокий вид наливається кров’ю. І все ж це літературний персонаж. А справжня людина?

Походив Федько з селянської родини. Народився 1884 року в селі Мануйлівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (нині у складі м. Дніпра). Він мав усього 23 роки, коли близько 1909-го його обрано головою Мануйлівської «Просвіти». Завдяки йому успішно збудовано і освячено наприкінці 1910 року власний будинок Мануйлівської «Просвіти» (автор інженер Іван Труба). Пожертви на нього збирала вся Україна.

Хоча він мав лише нижчу освіту, це була колоритна, національно свідома постать. «Сторубель був здоровий козарлюга, енергійний, завзятий, – згадував видатний український історик Дмитро Дорошенко, який добре знав його по “Просвіті”. – Ми згодом з ним близько зійшлися і покумалися – я хрестив у його дитину. Він мав шматок поля, город, і, крім того, ще працював як слюсар у майстернях».

Пишучи спогади через багато років на чужині, Дмитро Дорошенко помилково назвав Сторубеля – Хомою й згадав поїздку останнього на Шосте Січове свято у Снятині в липні 1912-го:

«Хочу ще пригадати тут, що коли літом 1912 або 1913 р. (не можу точно згадати) відбувався в Галичині “Січовий З’їзд» – здається, в Іспасі на гряниці з Буковиною (точніше, в Снятині – М. Ч.), – Катеринославська “Просвіта”, щоб зробити щось приємне голові Мануйлівської філії Хомі Сторублеві й подякувати йому за його щиру працю, асигнувала кошти на його подорож до Галичини на той з’їзд. Поява гостя-селянина з Наддніпрянської України зробила на з’їзді певну сенсацію. Випадок хотів, щоб я зустрівся з Сторублем у дорозі... їхати треба було через вузлову станцію Жмеринку.

Яке ж було моє здивовання, коли в Жмеринці ввійшов до вагону Хома Сторубель у своїм синім каптані й сивій шапці! Це він їхав до Галичини. Я трохи полаяв його за неконспіративність – кожен в Галичині зверне увагу на його козацьку постать в такім убранні, – але він пояснив, що іншого убрання в нього не було. Одначе всяка конспірація була ні до чого. Про Сторубля писала вся галицька преса і містила його фотографію, де він був знятий поруч з К. Трильовським та іншими керманичами з’їзду як “гість з Запорожжа”. Ми проїхали пару станцій вкупі – на станції Деражня я з Русовим висідав. Я ще надавав Сторублеві кілька практичних порад щодо переїзду кордону і щодо Львова, і ми попрощалися», – закінчив свою розповідь про Сторубеля Дмитро Дорошенко.

Заглянімо у пропам’ятну книгу Січей «Гей, там на горі “Січ” іде!», видану на Заході 1965-го і перевидану в Києві 1993 року. Там на сторінці 50 вміщено фото, про яке писав Дмитро Дорошенко: «Комітет Шостого Січового свята, що відбулося 12 липня 1912 р. у Снятині». На почесному місці на знімку – наш земляк Федір Сторубель. І в тексті знов-таки на­голошується, що «найдорожчий нам гість з Запоріжжя», делегат «Просвіти» з села Мануйлівка Катеринославської губернії Хома Сторубель» (слідом за спогадами Дмитра Дорошенка Федора Хомича знов названо Хомою. Та це не міняє суті).

Покійна львівська письменниця Галина Гордасевич на моє прохання зробила свого часу виписки зі львівських газет та книжок, де згадується присутність Сторубеля на святі у Снятині. Так, «Діло» у числі 157 від 15 липня 1912 року, писала про це січове свято у Снятині:

«Голова Г.К. С. д-р К. Трильовський повітав гостей і ціле січове товариство. Крім чужих гостей, прибули на свято студенти прогульковці з-за кордону, відпоручник від Мануйлівської “Просвіти”, посли... Відтак наступив ряд українських промов. Говорили ще горячо вітані відпоручник Мануйлівської “Просвіти”, відпоручник буковинських січей Остап Попович, господар свята п. Стефаник, опісля д-р Л. Бачинський, д-р Макух».

Як бачимо, у Федора Сторубеля як посланця ідеї соборності України була змога поспілкуватися з провідними західноукраїнськими діячами.

Сторубель – з 1907-го, вірогідно, член партії есерів – перебував під пильним оком жандармів. Вони стежили навіть за безневинними «ялинками», які він влаштовував для мануйлівських дітей. Дивом його не ув’язнили під час масових арештів кінця листопада 1915-го. Але очолювану ним філію «Просвіти» в Мануйлівці, як і основну «Просвіту» в Катеринославі, царські посіпаки в лютому 1916-го все ж таки заборонили. Імперський режим доживав останні дні…

Сторубель ще встигне зробити чимало корисного для України. Як кооператор, культурний діяч. Згідно офіційних даних, заарештували його енкаведисти 3 березня 1938 року у Полтаві, де він останніми роками жив і працював. Його ж рідні онуки розповідали авторові про дещо інші обставини арешту. Дід приїхав до Дніпра з Полтави, бо в нього тут народився онук Володимир (1938–1993). Отже, він був на родинному святі з цієї нагоди – так ось прямо з двору його й забрали. Вже після війни донька Леся клопоталася перед більшовиками про реабілітацію. Його реабілітовано у серпні 1960-го.

Стрілецький Аустерліц у Січеславі

Весна надії нашої піднесла Січеславу 1917 року ще один сюрприз. Тут з’явиться славний січовий стрілець, вихідець з Печеніжина, відомий згодом як Роман Самокиш (насправді Самокишин). Він стане тут провісником Злуки двох частин України.

Свого часу Романа Самокишина мобілізували до австрійської армії. В унтер-офіцерській школі він пройшов вишкіл, ще й досконало опанував німецьку мову Після служби одружився, аж тут спалахнула Перша світова. Підрозділ, яким командував Роман, в одному з боїв під Львовом, потрапив у полон, через бездарність його недосвідченого командира.

У полоні Самокишин перебував у Кам’янець-Подільському, тут недавній підстаршина австрійської армії опанував ще один фах – санітара. А потім доля всміхнулася йому, і він приєднався до театру корифеїв. Це стало святом його душі. Попри замилування мистецтвом Революція 1917-го знов покликала його до театру бойових дій.

Маючи добрий військовий вишкіл, він, за словами онука Романа Никифоріва, ще в 1917-му бере участь у створенні підрозділів Вільного козацтва на Катеринославщині та Херсонщині, у розбудові армії майбутньої держави. В листопаді 1918 р. Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра надає йому звання полковника і призначає командиром полку.

Тоді на його шляху виростає постать чільного анархіста, повстанського отамана Нестора Махна, котрий колись сидів у катеринославській тюрмі. А тепер будь-що хотів поквитатися з цим містом. Амбітний Н. Махно не зміг осягнути, що визвольна боротьба, якій бракує національної ідеї і яка стала б її осердям, завжди зазнає фіаско.

27 грудня 1918 року Махно наважився повести свою «повстанську армію» зі своїми більшовицькими союзниками на Катеринослав, один з ключових стратегічних вузлів України.

«Здивувало українців лише те, що большевики в цій своїй боротьбі проти українців обрали Махна своїм головнокомандуючим і підпорядкували йому всі ті війська, що мали наступати на Катеринослав». (Ісаак Мазепа).

Розпочатий ранком 27 грудня бій за Січеслав тривав, майже не вщухаючи, до 30 грудня. Директоріанці відступили, а Катеринославський губревком оголосив, буцімто в місті відновлено радянську владу. Ще при початку бойовища, 28 грудня батько Махно заходився реалізувати свою головну мету. Він розпорядився вантажити гармати і все спорядження, а практично все що потрапляло під руки, в ешелони і відправляти до рідного йому Гуляйполя.

Махновці чинили насильства, розбій і погроми від самого початку боротьби за місто на Дніпрі поміж загонами повстанців і республіканськими військами. Вдиралися до приватних жител під приводом пошуків петлюрівців. Безжалісно грабували жителів міста. Недаремно В. Підмогильний скористався для одного зі своїх творів поширеною формулою – «Третя революція» – це, мовляв, коли село пішло на місто… Хоча катеринославцям були знайомі грабунки різних властей (денікінців, махновців, більшовиків), проте такої вакханалії насильства не пригадували й вони. Це була триденна розпереза побратимчиків Нестора.

Та каже примовка – тягнув вовк, потягли й вовка! Залізницею 31 грудня на допомогу Катеринославському кошеві прибув полк січових стрільців. За ватажка був полковник Роман Самокишин.

Хлопці-стрільці називали його полковником, або батьком Самокишем. Полк був озброєний артилерією. Махновсько-більшовицькі війська в паніці кинулись тікати перед атакою вишколених в боях стрільців.

«...Мчали вершники, хльоскаючи нагайками праворуч і ліворуч... Коні, важко обтяжені вузлами в засідних тороках, спотикалися на зледенілому бруку, – і кінь, і вершник, і здобич котилися до біса під копита... Бігли піхотинці, що не встигли скочити в вози... Все це з диким криком, гуркотом і тріском прямувало вгору проспектом, до нагірної частини міста, бо полковник Самокиш уже захопив залізничний міст і вокзал...

Армія, що бігла без жодного пострілу, при виході з міста несподівано натрапила на петлюрівські застави, заметушилася в паніці і повернула коней до Дніпра, на явну загибель. Берег тут був крутий. Ламаючи кущі та паркани, перевертаючись разом із возами, махновці скотилися на лід. Але крига була тонка, почала гнутися, затріщала, і люди, коні та вози заборсалися в чорній воді серед крижин. Лише невелика частина махновської армії – жалюгідні залишки – дісталися лівого берега». (Олексій Толстой. Ходіння по муках).

Так січові стрільці виборювали волю України.

А ось як опише катастрофу свого війська, заподіяну йому хлопцями Романа Самокиша горе-командувач Нестор Махно:

«Перевдягнені санітарами білогвардійці та петлюрівці, ревкомівські дружини (загони, організовані більшовицьким губревкомом, які ніби перейшли на бік петлюрівців – М. Чабан) стріляли по нас із будинків у спину, а Самокиш напирав дедалі дужче. Я з групою своїх відкинув серпухівців (загін губревкому) від мосту і перейшов його по верхній частині з кавалерією та тачанками, по нижній частині вдалося вивести два ешелони піхоти. Інші, стримуючи супротивника, вели бій у місті і були відрізані від мосту. Відступаючи по кризі на лівий берег Дніпра, вони потрапляли в ополонки від розривів снарядів і розстрілювалися, як качки стрільцями Самокиша».

Вам це не нагадує «Битву трьох імператорів» під Аустерліцом у 1805 році? Наполеон, саме так, б’ючи по кризі на ставках, прирікав на смерть росіян і австрійців.

Але правда полягала ось у чому: насправді химерний Махно не брав жодної участі у порятункові від загибелі свого війська. Дослідники історії махновського руху наголошують на іншому. Коли 31 грудня січові стрільці під командуванням Самокиша перейшли в наступ, вони легко розгромили махновців і губревкоми. Кинувши напризволяще своє військо, відзначав історик В. Волковинський, головнокомандувач Махно разом зі Щусем (командир підрозділів війська Махна) перший утік за Дніпро.

Це підтверджує і письменник Олексій Толстой:

«Батько Махно, вибігши тоді з ревкому, в безсилій злості затупав ногами, заплакав, кажуть, кинувся в тачанку, яку Льовка (Задов) пригнав до готелю, накрився з головою кожухом, – чи то від сорому, чи не для того, щоб його не впізнали, – і пішов із проклятого міста в невідомому напрямі».

Втрати військ Махна в бою з петлюрівцями за Катеринослав обчислюються в 300 чоловік і навіть 2000. Сам Махно пізніше розповідав що він втратив 600 чоловік, врятувалось 400.

На якийсь час полк січових стрільців, очолюваний Самокишем, став запорукою спокою в Катеринославі та його околицях. Тут було відновлено республіканську владу, яка відразу подбала про безпеку міста. Згідно наказу губернського комісара мали бути створені поквартальні комітети самооборони, при управлінні коменданта формувалася охоронна сотня. А також активізувалося суспільно-політичне і культурне життя Катеринославщини.

На жаль, це тривало недовго. Більшовики за місяць витіснили республіканців з міста. А отаман Самокиш? Разом зі своїм полком він упорядковано вийшов з Катеринослава. З його полку, 6-го корпусу січових стрільців, 5-ї піхотної дивізії генерала Акімова, полку Кіршуна та інших військових підрозділів сформована південно – східна група військ, штаб якої розташувався у Бірзулі. Місто Бірзула, як важливий вузол на залізничному шляху Київ – Одеса, стало об’єктом запеклої боротьби.

Під впливом більшовицької надзвичайно потужної і явно популістської агітації (пообіцяли селянам землю!) на бік червоних партизанів почали переходити цілі підрозділи республіканських військ.

Полк, яким командував Самокишин, веде безперервні бої з численними більшовицькими загонами червоних партизанів. Полковник відправляє телеграму в генштаб республіканських військ, в якій повідомляє: «...у всіх селах Ольгопольського повіту більшовицьке повстання. Ми цілий день в бою, прошу вислати  один курінь на допомогу». То була остання звістка від Самокишина, через кілька днів його підкосив тиф, епідемія якого вирувала по всій Україні. Його товариші, офіцери полку, відвезли непритомного на хутір, що належав одному з них. Упродовж кількох місяців, ризикуючи заразитись хворобою, його доглядали мати і дружина офіцера.

Хвороба протікала важко. Життя висіло на волосині. Та міцний організм і дбайливий догляд не дали померти. Після того, як смертельна небезпека відступила, він, щиро подякувавши своїм рятівникам, вирушив додому. До рідного Печеніжина за спогадами онука Роман прибув на чолі загону з дюжини стрільців, озброєних, на добрих конях. Чи то була варта, надана йому, як командирові полку, чи це до нього приєднались стрільці – галичани, що вертались додому... Онук Роман вважає, що друге. В селі він зібрав на майдані односельців і звернувся до них з палкою промовою. Закликав йти на Велику Україну боронити свою державу. А потім потягнулися довгі місяці важкої хвороби легень, наслідком якої стала астма. Вона супроводжуватиме комбатанта все життя.

Життєвий шлях Романа Самокишина був важкий і тернистий. Проте пройшов він його ні разу не збочивши, з високо піднятою головою. Навчаючи своїх дітей, а потім онуків життєвої мудрості він часто повторював: «Людиною треба бути, а людиною бути треба вміти». Коротенька фраза стала ніби дороговказом для його нащадків. На рубежі 1940 і 1950-х існувала реальна небезпека бути арештованим і, в кращому випадку – висланим. Провідник січових стрільців змушений був змінювати місця мешкання. Кожен його приїзд до котрогось зі своїх дітей був для них та їхніх дітей визначною подією і святом. Завжди був у полі їхньої уваги і зацікавленостей, у взаємовідносинах з дітьми ніколи не загравав, не сюсюкав, а ставився як до дорослих, рівних собі, що дуже їм імпонувало  і викликало велику любов і повагу. Роман мав шестеро дітей: Марія, Параскевія, Оксана, Василь (жили в Україні), Іван та Микола (в США) і кожний з них, не змовляючись назвав одного зі своїх синів Романом. Це був справжній патріарх роду. Його слово не було непорушним законом. Та не послухатися, зробити не так, чомусь ніхто не міг чи не хотів. Мабуть, тому, що слово це було виважене і правдиве. Самокишин був глибоко віруюча людина і де б не знаходився, постійно відвідував церкву.

1968-го у США помер його улюблений син Іван. На нього він покладав великі надії, як на продовжувача його театрального життя. Дочки і син та онуки вирішили не повідомляти йому про це, щоб не травмувати його душу. Так і покинув він цей світ з думкою, що залишає всіх своїх дітей живими.

Помер полковник Роман Самокишин (Самокиш) і похований у м. Івано-Франківську 1971 року. Всупереч народному звичаю, за яким родичі не несуть домовину, до останнього місця спочинку його несли тільки онуки. Шість молодих хлопців, нікому не довіряючи, не змінюючись, самі провели свого славного і дорогого їм діда від хати, до самої могили.

Один з його онуків Роман Кузьменко з Кривого Рога оповідав мені, що перед смертю старого хвилювала лише одна думка: «На кого я залишаю Україну?..»

Його зажурені флояри

Після поразки національно-визвольних змагань у Січеславі залишилося чимало колишніх січових стрільців. Долі більшості були трагічні. Ось кілька прикладів. Український поет, перекладач, літературознавець, політичний діяч Василь Атаманюк (1897–1937) походив з бідної селянської родини у Яблуневі на Косівщині.

Навчався в Коломийській гімназії. Згодом закінчив юридичний факультет Львівського університету. У роки Першої світової від 1915-го служив в австрійській армії. Василь Атаманюк пройшов військовий вишкіл разом із українськими січовими стрільцями. Був перекладачем у Прес-бюро, згодом – у легіоні Українських січових стрільців. У 1918–1921 роках він мешкав у Катеринославі (нині Дніпро). Належав до партії боротьбистів. За Центральної Ради працював секретарем місцевої газети «Боротьба», завідувачем «трудової школи». Друкувався в місцевих виданнях «Український пролєтар», «Зоря». Саме в Січеславі одна за одною в голодному 1921-му виходять книжечки Атаманюка «Дві казки. П’єса на 1 дію», «Сни кохання. Поезії. Книга 1», «Хвилі життя. Поезії. Книга 2», «Чари кохання. Поезії».

У 1922-му Атаманюк переїхав до Києва, прилучився до літературної організації «Західна Україна». Видає у Києві антологію «Нова єврейська поезія». 1925 року виходить поетична збірка «Галичина». В кооперативному видавництві «Маса» побачила світ збірка поезій «Зажурені флояри» (у недержавному видавництві було менше цензури).

Заарештовано колишнього січового стрільця у січні 1933 в Києві, коли розпочалося полювання на вихідців з Галичини як польських шпигунів. Василь Атаманюк розстріляний у листопаді 1937 року в Сандармосі в Карелії разом вз сотнями інших українських інтелектуалів. То був «дарунок» енкаведистів 20-річчю т. зв. Жовтневої революції. Поет задовго до загибелі відчував свій кінець:

Чергуються дні з вечорами,
Чергує надія і сум,
Вогонь свій до чорної брами
І я, як усі, донесу…

(Василь Атаманюк. З поезії 1926 р.)

Редактор із січових стрільців

...Морозяного січневого ранку 1936-го в одному з таборів безмежного «ГУЛАГу» виявили надзвичайну подію – утік в’язень Іван Ткачук. Хоча релігійні свята на «одній шостій земної кулі» офіційною владою були вже давно скасовані, ті з в’язнів, хто не загубив лік одноманітним дням, пригадував: сьогодні – Різдво. Світле, радісне, тепле родинне свято... Можливо, у цю скрутну хвилину свого життя звертав погляди до Бога і «зек» Іван Ткачук.

– Нічого, далеко не втече! – мовило табірне начальство, дізнавшись про ранкову новину. Та й справді, «неісходимий» простір, де містилися табори, долав мало хто з утікачів. Впіймали і Ткачука. Знову – суд (цього разу – табірний) до його основного строку додає ще три роки..

Старшина Легіону Українських січових стрільців, український прозаїк лівого спрямування, журналіст, літератор Іван Васильович Ткачук (1891–1948) теж лишив свій тривкий слід в історії Січеслава. Шлях його певною мірою типовий. Опинившись в Російській імперії, просяк примарними лівими ідеями. Але не збувся й свого українства.

Після демобілізації з лав Червоної армії (з 1919) залишився у Катеринославі. Працював редактором радянських газет у Мелітополі.

Під псевдонімом Іван Чорнобиль писав у газеті «Червона правда» – видання політвідділу 1-ї Кінної армії. У 1924-му редагує в Катеринославі селянську газету «Зірка», де з літа друкується сторінка літературної організації «Плуг». 1925 року з його ініціативи став виходити літературний часопис «Зоря». Призначений у січні 1928 року редактором окружної (обласної) газети «Звезда», Іван Ткачук багато зробив для українізації газети. При ньому тираж видання в липні 1928 року сягнув 45 тисяч. Того ж року Ткачук залишає газету «Звезда», яка в листопаді 1929 року стала україномовною «Зорею» і видається донині з цуєю назвою.

Після переїзду до тодішньої столиці Харкова Ткачук вважався одним із організаторів письменницької організації «Західна Україна». Працював редактором у журналі «Західна Україна», у щоденній газеті «Комуніст», у видавництві «Література і мистецтво». 7 грудня 1933 р. його заарештували органи ДПУ в Харкові. Йому висунуто звинувачення у приналежності до Української військової організації та в підготовці терористичного замаху. 26 лютого 1934 року «Особливою трійкою» при ДПУ засуджений на п'ять років позбавлення волі у «виправно-трудових таборах, без обмеження в правах». 7 січня 1936 сталося неймовірне – письменник втік із табору, був впійманий і засуджений додатково до основного строку ще на три роки. Звільнений у 1939 р.

Уже тяжко хворий, Ткачук після Другої світової війни таки повертається до Львова, де пробує поновити свою літературну творчість, працює над романом «Розбиті кордони». Проте цей твір так і залишився недописаний – виснажений таборами автор помер 9 жовтня 1948 р. поховали його на Личаківському цвинтарі.

Такі схожі виявилися долі січових стрільців, що спокусилися большевицькими обіцянками, і стали жертвами жорстокої тиранії.

Бойовий голос старого повстанця

Після визвольних змагань 1917–21 років проминає двадцять років. І один із ветеранів тих змагань знову заявляє про себе, як колишнього стрільця, який всім серцем прагнув здобути незалежність України від Кремля. Ось його лист, цікавий документ своєї доби:

«Шановний пане Редакторе!

Пробачте, що турбую Вас своїм проханням. Я був уже на совєтському фронті, як простий козак при французькому легіоні проти червоних від 1-го вересня 1941-го по 3-го березня 1942-го року, якого терміну був звільнений із служби як маючий 58 років. Сам я б(увший) командир куріня окремого призначення при Катеринославському Повстанчому Коші, який бився проти червоних на протязі 3 років. Довідавшись тепер про створення Українського Визвольного Війська, я прошу приняти мене до збройної боротьби проти червоних. До повстання Катеринославського Повстанкому був в складі полку Січових Стрільців осаулом III куріня, а це було в листопаді–грудні 1918 року. Коли полк СС відійшов був до Києва, я лишився в запіллі червоних на Катеринославщині, де в районах: Січослав–Гуляй-поле–Нікопіль–Кривий Ріг на протязі 3-х років бився проти червоних. Настав знову час; Україна кличе. Разом з нашими юнаками хочу йти на фронт, бо тільки зброєю можемо здобути незалежність України від Кремля.

Михайло Пухальський

Франція.

(«Український доброволець», №9, від 10 липня 1943).

Коротке резюме. Січові стрільці на Січеславщині. Різні долі. Дивовижні повороти історії. Федір Сторубель ще 1912-го став провісником соборності та, натхненний січовими з’їздами, стане творцем і очільником вільного козацтва на Січеславщині. За це заплатив знищенням сталінською машиною.

Отаман Самокиш, непримиренний ворог червоної Москви, помирає своєю смертю в Радянській Україні. (Спасибі онукам за факти дідового життєпису). Атаманюк і Ткачук попри свої ліві погляди не уникли жорстокої комуністичної розправи. Доля Михайла Пухальського нам невідома.