Руденко Раїса Панасівна
Раїса Руденко: «Хто я для України?»

Ім’я дисидентки Раїси Руденко не настільки відоме, як багатьох інших правозахисників, навіть попри те, що була вона членкинею і незмінним секретарем Української Гельсінської групи від самого її заснування. Була вона вірною дружиною і помічницею Миколи Руденка – видатного письменника, філософа, політичного та громадського діяча, правозахисника, політв'язня. Жила в тіні свого чоловіка. Про себе казала: «Хто я для України? Я – усього лише дружина Миколи Руденка. А він – глиба». Та чи дійсно була вона такою «малою», а її діяльність такою незначною?

Раїса Панасівна Каплун народилась 20 листопада 1939 року на Дніпропетровщині, в селі Петрівка Синельниківського району у родині шофера та колгоспниці. Обидва її діди були розкуркулені, батько загинув на війні. Дівчина жила з матір’ю, братом і сестрою у материних батьків на Вінниччині. У дитинстві впала з горища, довгий час була в комі, а опісля – в стані амнезії. Відновилась, продовжила навчання, багато читала, навіть сама пробувала писати, школу закінчила 1957 року і переїхала до дядька в Київ. Там же вперше стала свідком, як кагебісти розганяли студентів від пам’ятника Тарасу Шевченку.

Дівчина працювала, вивчилась на медсестру, потім – на секретарку-машиністку, влаштувалась на роботу до санаторію «Конча-Заспа» біля Києва. Санаторій був привілейованим, тут відпочивали письменники, артисти, художники, Раїса опинилась у колі творчих людей, життя було цікавим. З часом вона стала начальницею відділу кадрів. 1964 року вийшла заміж за Віктора Онищенка, але шлюб був недовгим, подружжя розлучилось. 1968 року Раїса пішла вчитися на бібліотечний факультет заочного відділення Київського інституту культури. У тому ж році познайомилась із письменником Миколою Руденком, передруковувала рукопис його нової книжки – повісті-феєрії «Народжений блискавкою», у 1971 році вийшла за нього заміж.

Невдовзі після їхнього одруження влада заборонила твори Миколи Руденка, його виключили зі Спілки письменників і Комуністичної партії. Він мусив працювати нічним сторожем, а Раїсу з посади завідувачки відділу кадрів перевели працювати в котельню, вона також не могла більше вчитися в інституті. За подружжям встановили нагляд, а 18 квітня 1975 року письменника заарештували, але звільнили як ветерана війни й інваліда за амністією до 30-ї річниці Перемоги.

Микола та Раїса Руденки спілкувались із відомими дисидентами Петром Григоренком, Андрієм Сахаровим, Олександром Гінзбурґом, а також із Оксаною Мешко, Левком Лук’яненком та іншими видатними діячами українського визвольного руху.

9 листопада 1976 року Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської групи. Раїса Панасівна, яка власноруч переписувала документацію УГГ, стала її постійним секретарем, хоча офіційним членом не значилась. Членів групи швидко заарештовували, а для зв’язку із в’язнями та передачі інформації потрібна була людина на волі.

За подружжям слідкували, підсилаючи шпигів, і через камеру навпроти будинку, прослуховували через встановлену в їхній квартирі апаратуру, проводили постійні обшуки, забирали рукописи. На початку лютого 1977 року Миколу Руденка знову заарештували, заслали до таборів у Мордовію. Раїса Панасівна відвідувала чоловіка, від нього таємно привозила вірші, передруковувала їх і через А. Сахарова та О. Боннер передавала за кордон. Там видали книжку його тюремних віршів «За гратами». Вона також зверталась до Генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва, Генерального Прокурора СРСР з проханням звільнити її чоловіка і дозволити їм обом виїхати за кордон; писала відкриті листи до організації «Міжнародна Амністія», учасникам Наради в Белграді, в Українську групу «Хельсінкі» з проханням захистити чоловіка, не допустити розправи над ним. Ці заклики друкували в закордонному опозиційному самвидаві, зокрема в російськомовному бюлетені  «Хроника защиты прав в СССР».

Жилося Раїсі Панасівні тяжко, зарплатня була мізерною, постійно звільняли з роботи, за цим слідкувало КДБ, працювала лаборантом, вахтером у гуртожитку. Щоб зібрати грошей на поїздку до чоловіка, мусила продавати свій одяг. Знайомі та друзі боялися з нею спілкуватись. А рідних вона сама уникала, аби не наражати їх на небезпеку, проте у її матері та брата все одно проводили обшуки. У цей час вона підтримувала стосунки лише з такими, як сама – родичами політв’язнів та ще незаарештованими дисидентами – Валентиною й Олесем Бердниками, Юрієм Бадзьо, Людмилою Литовченко, Дзвінкою Сергієнко, Любою Мурженко. Попри загрозу арешту, відкидала всі пропозиції КДБ публічно засудити діяльність чоловіка, зректись його. Навіть провела одноосібну демонстрацію в Москві, стоячи біля бібліотеки ім. Леніна з гаслом «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!» Її дивом не заарештували, була страшна злива, і міліція не висовувала носа. Утім київські гебісти дізналися про акцію і після цього перешкоджали їй їздити до Москви. 

Заарештували Раїсу Панасівну 15 квітня 1981 року в Києві після обшуку, вилучивши все, написане її рукою. 20 серпня Київський облсуд за ст. 62 ч. 1 КК УРСР ВТК засудив її до п’яти років таборів суворого режиму та стільки ж років заслання.

У пересилочній в’язниці її кинули в камеру до наркоманок, з мільйонами блощиць, які падали на голову. В Мордовії жінку помістили в жіночу зону табору ЖХ-385/3, того ж табору, де відбував покарання її чоловік. За законом вони мали право на побачення, але Миколу Руденка відразу ж дня вивезли на Урал, в Пермські табори, щоб подружжя не могло спілкуватися.

У зоні Раїса Руденко зустріла своїх знайомих – московських дисиденток Тетяну Осипову та Тетяну Веліканову й українську націоналістку Оксану Попович, яка перебувала в ув’язненні вже багато років. Згодом там опинились Ірина Ратушинська й Оля Гейко. Серед невільниць радянського режиму були представниці різних національностей, але найбільше – українок.

У таборі довелося шити рукавиці, по сто пар на день, хто не виконував завдання – потрапляв до штрафного ізолятору. Раїса Панасівна шити не вміла, якось не доводилось доти, поки вчилась, норму за неї виконувати подруги. Там жінка познайомилась і на довгі роки здружилась з естонкою Лаглє Парек, яка пізніше, після розвалу Союзу, стала міністром внутрішніх справ Естонії.

Найбільше Раїса потерпала через їжу. У неї була хвороба нирок, а ще – алергія на м’ясо. М’ясом, звісна річ, в’язнів не годували, але баланду з перловки варили на кістках.

«А на вечерю – гнила риба, – згадувала пізніше Раїса Панасівна в одному з інтерв’ю. – Баланда була завжди з перловки – навпіл зі шлаком. І дуже сильно її солили. Я не могла того їсти, бо в мене хворі нирки. Отже, я могла вживати лише на сніданок перловку – промивала під краном і їла.

Бувало, приносять кашу, а вона жовта така, придивляєшся, а зверху – черв’ячки суцільним шаром. Іноді влаштовували бунт, тоді приносили кожній по картоплині в кожушках».

Раїсу Руденко знову «умовляли» відмовитися від чоловіка, навіть привозили до Києва в КДБ навесні 1984 року. Вона рішуче відмовилась.

Термін свій дисидентка відбула повністю, після цього її мали відправити на заслання до Красноярського краю. Але Микола Руденко, який тоді вже перебував у с. Майма на Горному Алтаї, звернувся до голови КДБ СРСР Чебрикова з наполяганням дозволити дружині відбувати заслання із ним. У квітні 1986 року її під конвоєм відправили до чоловіка. Всю ніч вони проговорили, а вранці почули про нову біду України – катастрофу на Чорнобильській атомній.

Уже настав період так званої «перебудови», влада бавилась у демократію, політв’язнів поступово почали випускати на волю. У травні 1987 року був підписаний указ про звільнення подружжя Руденків, але дізналися вони про це аж у жовтні. Шлях до України їм було заборонено, до того ж, і повертатися було нікуди, квартиру після арешту Раїси Панасівни турботлива влада конфіскувала. Виїхали до Москви, де почали готувати документи на виїзд за кордон.

Спочатку був Мюнхен у Німеччині, потім, у січні 1988 року, – США, де обом дали політичний притулок. У Нью-Йорку їх тепло зустрічала українська громада, було багато журналістів. Тоді вперше Раїса Панасівна почула гімн «Ще не вмерли України…», який лунав на їхню честь.  

У США Микола Руденко очолив закордонне представництво УГГ, виступав на радіо «Свобода» та «Голос Америки». Раїса стала членом редакції ґазети «Свобода». Обоє продовжували дисидентську діяльність, розповідаючи світові про утиски вільнодумства в Союзі.

Наприкінці 1980-х років у СРСР закрили політичні в’язниці, випустивши дисидентів на волю, а вигнаним із країни повернули громадянство. Серед них був і Микола Руденко, реабілітований у 1990 році. У вересні того ж року він повернувся в Україну, йому навіть дали квартиру в Києві. А його дружині дозволили повернутися лише після розпаду СРСР, вона приїхала до чоловіка у вересні 1991 року і тут же… втратила громадянство, оскільки останніми роками не мешкала в Україні. Вона взагалі залишилась без будь-якого громадянства,  мала лише зелену картку, яка дозволяла проживати в США.

«Із громадянством вийшла окрема історія. В Україні я подала всі необхідні документи. Але мене «мурижили» чотири роки, натякали, що потрібно заплатити хабар, щоб прискорити процес: десять тисяч доларів. Та я б і тисячу не дала! Чого б це?! Я тут народилася, я – українка. Моя рідня, мій чоловік тут живе, – згадувала Раїса Панасівна.

Після кількох років оббивання бюрократичних порогів вона прийняла громадянство США, що дозволяло їй перебувати за межами цієї країни скільки завгодно. Згодом в Україні їй дали вид на проживання в чоловіка, в коли настав пенсійний вік – навіть пенсію. Проте ні голосувати, ні отримувати будь-які пільги вона не могла.

Микола Руденко помер 1 квітня 2004 року. Раїса Панасівна як літературний редактор упорядковувала літературну спадщину чоловіка, архів робіт письменника у 2019 році передала Національній бібліотеці імені Вернадського, працювала секретарем Наукового товариства імені Сергія Подолинського.

Визнання від держави таки знайшло її ще при житті – 8  листопада 2006 року Указом Президента України її нагороджено орденом «За мужність» І ступеня, отримала вона нагороди Товариства «Знання» та інших організацій.

У своїх спогадах невтомна дисидентка згадувала:

«...з одного боку, ув’язнення у мене забрало стільки років і здоров’я. Але я не шкодую. Я пройшла таку школу життя! Одна справа – пізнати ту радянську дійсність ззовні, а інша – із її черева. Я на власні очі побачила ті колосальні концтабори, скільки там людей у тих тюрмах було»!

Померла Раїса Панасівна 3 жовтня 2020 року в Києві у віці 80 років після тяжкої невдалої операції. Похована поруч із чоловіком на Байковому кладовищі в Києві. Після її відходу залишився немалий Архів Миколи і Раїси Руденків.

Ця незламна жінка серед українських дисидентів не була аж настільки яскравою постаттю, як її чоловік Микола Руденко чи Оксана Мешко, Іван Сокульський, Левко Лук’яненко, багато інших. Вона трималась у тіні, виконувала паперову роботу як секретар УГГ, підтримувала зв’язки з членами родин заарештованих, передавала відомості про них за кордон для оприлюднення, доносила до широкого світу інформацію про злочини комуністичної влади. І чинила тихий впертий опір, перебуваючи за гратами. І завжди була надійним тилом для свого чоловіка та багатьох інших борців за власну вільну державу.

То хто ж вона насправді для України? Чи така вже «мала»?

Фото з відкритих джерел Інтернету