Глущенко Микола Петрович
Він приховав і власну дату народження?..

До 125-річчя Миколи Глущенка

Митець і тіньова постать великої історії

Непомітно минуло сто двадцять років від дня народження Миколи Глущенка – художника, який лишив по собі не лише сотні пейзажів, залитих м’яким світлом імпресіонізму, а й тінь великої недомовленої історії. У січні 2016 року Дніпропетровський художній музей вшанував пам’ять земляка масштабною виставкою, віддавши кілька залів для його полотен. Подібного розмаху експозиція тут не бачила з 1990-х років. А вже на початку 2021-го знову відкрили двері для глядача, мовби повертаючи в культурне поле ім’я, що надто довго було спрощено до «український імпресіоніст».

Та хіба лише барви й пензель творили суть цієї постаті? Зовсім ні. Глущенко – це не просто митець. За псевдонімом «Ярема» ховався агент радянської розвідки, чий внесок в історію далеко виходить за межі творчості. Напередодні Другої світової саме «Ярема» передав у Москву детальну інформацію про підготовку нацистської Німеччини до війни проти СРСР. Його донесення лягли на стіл Сталіна ще влітку 1940 року – на кілька місяців раніше, ніж відома радіограма Ріхарда Зорге. Проте, як це не раз бувало в історії, попередження залишилися проігноровані...

Глущенко – одна з тих фігур, що уособлює складність ХХ століття. Художник, шпигун, людина, що жила між палітрою та тінню таємної служби. Його життя, мов недописаний роман, в якому кожен новий розділ змінює кут зору на попередній.

Присамарське дитинство Миколи Глущенка

Теплого осіннього дня 1901 року, коли літо ще не поспішає покинути долину Самари, 4 (17) вересня того року в містечку Новомосковську з’явився на світ хлопчик, якому судилося стати не лише художником, а й мовчазним літописцем епохи. Назвали його Миколою – на честь діда.

Стоп! Я вирішив перевірити цей факт. Попросив свого молодшого колегу Максима Дорошенка (має молодші очі проти моїх) знайти метричний запис про народження земляка. І що ж? Нас чекала велика несподіванка! Вікіпедія всіма провідними європейськими мовами тиражує неправду – Глущенко народився на півтора роки раніше того, що подають про ного всі енциклопедії! А чого б ви хотіли від розвідника?!

Отже, цим повідомляю справжню дату появи Глущенка на світ (все супроводиться документальним підтвердженням).

Художник народився 19 квітня 1900 року за старим стилем, або 2 травня 1900 за новим григоріанським стилем. Хрестили його 7 травня того ж року у славетному дерев’яному козацькому Троїцькому соборі м. Новомосковська. Про батьків подана така інформація:

«Курської губернії, Грайворонського повіту, Борисівської волості та села, селянин Петро Миколаїв Глущенко та дружина його Лариса Петрівна, обоє православні». Хрещені батьки: «спадковий дворянин Віктор Миколаїв Майборода та дружина почесного громадянина Параска Іванівна Перепеча». (Державний архів Дніпропетровської області, Ф. 193, Оп. 4, спр. 132).

Хрестив малюка священник Олександр Слоновський.

Радянські енциклопедії зазначали, що родина була селянська. І це справді так. І трішки не так: батько, Петро Глущенко, належачи до селянського стану, працював управителем маєтку пана Захарія Малами під Новомосковськом. А на такі посади вибивалися справді обдаровані селяни. Втім, зовнішній вигляд у батька був не селянський, а цілком інтелігентський. Про це свідчить фото подружжя, зроблене в фотоательє відомого фотомитця Альфреда Федецького в Харкові. Одне слово, служив батько добросовісно, з гідністю, як належить людині честі.

Глущенки оселилися в Новомосковську ще 1899 року, залишаючись тут до 1906-го. Цей проміжок один із найменш досліджених у житті майбутнього митця, але саме він, мабуть, і запліднив його душу образами дитинства, з яких проростала пізніша чутливість митця до кольору, тиші й світла.

Цікаво, що у Миколи був ще старший брат Аркадій, про якого ніхто ніколи не згадує. Певно тому, що він помре немовлям. Отже, первісток Аркадій народився в родині Глущенків 6 жовтня 1897 року. Хрестили його 9 жовтня у Хрестовоздвиженській церкві с. Гуляйполе на Запоріжжі! Хрещені батьки хлопчика – «Воронежской губернии Павловского уезда, слободы Михайловки крестьянин Михаил Стефанов Суржиков и Полтавской губернии жена поручика Елизавета (нрзб) Навковская (?)».

А 18 жовтня 1904 року у Глущенків народився син Володимир. Хрестили його 6 грудня у Олександро-Невській церкві с. Авдотьїне Бахмутського повіту (сучасне передмістя на півдні Донецька). (ДАДО, Ф. 430, Оп. 1, спр. 24). Хрестив малюка священник Ярослав Богданович. Хрещені батьки – Катеринославської губернії спадковий дворянин Анатолій Олександрович Абрамович і селянка з Курщини Анастасія Федотівна Таранова.

Дякую Максимові Дорошенку, який на моє прохання виявив ці записи.

У родині після Миколи згодом народитьсь і його сестра Людмила. Та запис про її народження ще не трапився.

Життя в повітовому містечку минало розмірено, у праці та взаємній згоді. Батько сумлінно служив, мати, Лариса Петрівна, дбала про дім, дітей і тепло оселі. Сестра Людмила згодом згадуватиме:

«Найбільше чекали неділь. Тоді ми всією родиною вирушали до лісу. Мати залишалася з нами, малими, на галявині, а батько з Миколою йшли в глиб лісу спостерігати, як грає сонце на кронах дерев».

А вечорами, коли над Самарою спадала тиша, родина збиралася на подвір’ї. Лариса Петрівна брала до рук гітару, і звучали народні пісні: тихі, задушевні. У цих вечорах жила Україна, якою її ще пам’ятали: співоча, щира, родинна.

Одного разу, повернувшись із річки, маленький Микола побачив у хаті нову постать – бабусю Марію, що приїхала з Грайворона на Курщині. Вона привезла з собою яскравий, химерний, мов із іншого світу ліжник. Цей образ, зізнавався згодом художник, часто виникав у його уяві, навіть коли він опинявся в далеких і чужих краях. Так, у барвах вовняної ковдри з дитинства відгукувався генетичний код краси, що супроводжував його все життя.

Коли батькового заробітку почало бракувати, мати взялася готувати обіди для місцевих службовців. Щодня до їхнього дому приходило з півтора десятка людей: учителі, писарі, робітники. За обідом точилися щирі, часом гіркі розмови – про шкільне навчання, артілі, прості людські турботи. Малий Микола мовчки слухав, зберігаючи кожне слово в дитячій пам’яті. Згодом вона стане живим архівом цілої епохи.

Особливою подією стала родинна мандрівка до Троїцького собору – витвору майстра Погребняка. Там трапилася пригода, що обросла легендою: біля огорожі лежав іржавий дзвін, і хтось із місцевих хлопчаків запитав, чи хоч хтось зміг би його підняти. І тоді батько Петро Глущенко, без слів, мовчки підійшов і підняв. Усім запам’ятався той момент, а для Володимира, молодшого брата, це стало наче посвятою батька в герої. Відтоді за Петром Миколайовичем закріпилася слава найсильнішої людини повіту.

А весна 1906 року принесла тривогу. Після кількох теплих днів сталося пронизливе похолодання. Петро Глущенко, повертаючись додому після служби, спізнився. Коли він нарешті з’явився  блідий, змоклий, у судомах, усі кинулися до нього. Діти схопилися, дружина підбігла. А він, стискаючи зуби, тільки мовив: «Усе гаразд. Обійдеться».

То був останній акорд мирного дитинства, що добігало кінця. Попереду були переїзди, революції, війна, еміграція, шпигунські ігри. А поки що – присамарські ранки, запах лісу, мрійливі пісні під гітару і бабусин ліжник, що світився в уяві хлопця, наче провісник кольору.

Удар весни 1906-го

Весна того року принесла не пробудження, а втрату. Тієї ночі, коли небо над Самарою оповилося тривожним маревом, Лариса Петрівна сиділа біля ліжка чоловіка, не зводячи з нього очей. Прикладала вологі рушники до гарячого чола, поїла узварами, нашіптувала щось із надією, яка з кожною годиною танула. Бо полегшення не ставало. А вранці фельдшер, досвідчений і стриманий, промовив вирок: двобічне запалення легень.

Через декілька днів, у холодну неділю березня, над містом пролунав дзвін Троїцького собору. Не урочистий, не святковий. Його глухий, розлогий звук, здавалося, сперечався з реальністю, ніби хотів зупинити невідворотне: пішов із життя Петро Миколайович Глущенко, чоловік дужий, котрий ніколи не хворів, знаний як найсильніший у повіті. Йому було лише тридцять. Микола, семирічний, ішов мовчки за матір’ю вулицею Низинною. Дзвін бив у душу, мов камінь у воді – розходився колами й залишав гірке передчуття. Щось остаточно змінювалося. У тому звуці хлопчик наче почув слова, яких не розумів, але які назавжди пов’язали біль із початком власного шляху.

Минуло три місяці жалоби та мовчазної боротьби. А тоді одного дня мати одягла дітей у найкраще, обняла, пригорнула до себе й прошепотіла, мов благала прощення: «Любі мої… Мусимо розлучитися. Може, надовго. Але не гнівайтеся на матір». З втратою годувальника життя змінилося не просто в побуті, воно розпалося на частини. Молодших, Людмилу та Володю, забрали її батьки в Грайворон, що на Курщині. Старшого, Миколу, узяла до себе тітка Олександра Петрівна в село Борисівку. Там, серед слобожанських пагорбів, хлопчик знайшов притулок і, несподівано, першу стежку до малярства.

У Борисівці споконвіку мешкали богомази – іконописці, які з покоління в покоління передавали ремесло. Микола потрапив до майстерні, де писали ікони, та заприязнився з дядьком Дмитром, котрий став йому першим учителем. У тому світі пахучої фарби, вугільного пилу та дощок, які чекали доторку пензля, хлопець уперше відчув магію зображення. Учився креслити на ватмані, вправлявся у прямій лінії, звикав до пензля. Слобідська майстерня стала першою його «академією», хоча шлях до неї не був устелений ані лаврами, ані м’якою травою дитинства.

Чотири роки минули в Борисівці. Наприкінці липня 1910-го мати приїхала по сина. Він прощався з тіткою, цілував дядька Дмитра, і в його очах бриніло змішане відчуття: вдячність, тривога й очікування нового та незнаного.

Допомога надійшла з несподіваного боку: можливо, сам пан Захарій Малама, колишній господар маєтку, де служив покійний батько, посприяв вдові. Після загибелі його патрона, графа Келлера, на японській війні Малама, мовби відчувши крихкість світу, шукав спокути у церкві, став лагідніший і добріший. То, може, саме він допоміг Ларисі Петрівні знайти роботу й дім у Юзівці, тогочасному промисловому велетні, нині знаному як Донецьк.

І ось візок рушив від Борисівки до нового, чужого міста, де гудуть заводи та світить інша зірка.

У Юзівці Новоросійське акціонерне товариство металургійних заводів надало жінці з трьома дітьми три кімнати в добротному будинку. В одній вона відкрила невеличку крамничку, у двох мешкала родина. Діти пішли до місцевої школи при заводі, добре облаштованої. Микола ж навчався у комерційному училищі, хоча цей факт згодом ретельно приховували радянські біографи, викресливши саме слово «комерційне», наче воно могло кинути тінь на ідеологічно прийнятний образ.

Але для самого хлопця це було неважливо. У нього вже були тіні, барви і лінії, були сумні дзвони та гул візка, що котив його у майбутнє. І перші малюнки з пилюки, ікони з Борисівки, бабусин ліжник – усе це вже починало зшиватися в єдину тканину його майбутнього життя.

Художник і тінь

За кожною яскравою біографією є тінь, іноді довша за саму постать. Для Миколи Глущенка така тінь простяглася від фронтів Громадянської війни до художніх салонів Парижа, а згодом до шифрованих кабінетів радянської розвідки.

На початку двадцятих років юнак із українського степу, переживши революцію, еміграцію, втечу з інтернування в Польщі, опинився в Німеччині. Там, у Берліні, він уперше серйозно поринув у мистецтво. Навчався в Школі-студії Ганса Балушека, згодом у Вищій школі образотворчого мистецтва у Шарлоттенбурзі (1920–1924). Його талант помітили та підтримали. Фінансування надходило з української еміграції: навчання сплачував сам гетьман Павло Скоропадський, а кошти на проживання – Роман Смаль-Стоцький, колишній дипломат УНР у Берліні.

У 1924 році Микола відкрив свою першу персональну виставку в галереї «Каспер» у Берліні. Посприяв у цьому не хто інший як Володимир Винниченко – письменник, політик, а в душі ще й художник-аматор.

Наступного року Глущенко перебирається до Парижа. І саме тут, у столиці європейського мистецтва, на вулиці Волонтерів, 23, у його ательє навідується непримітний чоловік. Той чекав, коли майстерня спорожніє, і провів із художником розмову, що змінила все. Згодом до Москви вирушило зашифроване донесення:

«Нами привлечен к разведывательной работе художник Глущенко Николай Петрович... его ателье посещают лидеры белоэмигрантских и украинских националистических группировок… Считаем целесообразным нацелить Глущенко на сбор информации…».

Так у митця з’явиться псевдонім «Ярема». ГПУ вдало зіграло на людському – ностальгії, бажанні повернутись до рідної України. Але й сама особистість Глущенка була нестандартна: допитлива, смілива, здатна водночас спостерігати й мовчати.

Наступне десятиліття він жив подвійним життям: писав картини, приймав у майстерні найвідоміших емігрантів, політиків, митців і передавав інформацію в Москву. Його відвідували Дмитро Андрієвський із ОУН, поет і полковник УГА Василь Вишиваний, він же ерцгерцог Вільгельм Габсбург. Бував у нього і Винниченко, і Бунін, і Маяковський, і Довженко.

Через цих знайомців Глущенко встановив зв’язок із бельгійським комерсантом Андре Мірабо – людиною, яка перебувала на перетині науки, торгівлі, військової промисловості та дипломатії. Він бував у найвпливовіших колах Європи, і це знайомство стало для молодого українця справжньою золотою жилою. Глущенко, як добрий живописець, умів не тільки змалювати, а й запам’ятати деталь, щоб пізніше «перенести» її в оперативний звіт: «В результате советская разведка получила совершенно секретные чертежи на 205 видов военной техники…», – йдеться в одній зі службових характеристик. За допомогою Яреми вдалося завербувати впливових представників емігрантських антирадянських організацій і значною мірою нейтралізувати їхню діяльність.

Не залишав Глущенко поза увагою й публічні події. У 1927-му він відвідує судовий процес над Самуїлом Шварцбардом, убивцею Симона Петлюри. І робить те, що вміє найкраще: створює серію малюнків із залу суду:  портрети підсудного, його адвокатів, глядачів. Чи було це просто художнім захопленням? Сумнівно. Більше схоже на частину «роботи», виконаної з точністю та психологічною проникливістю.

Відразу після процесу надходить нове замовлення, вже від радянського посольства. Сталін особисто прагнув налагодити образ СРСР у Франції, а що краще переконує інтелектуалів, як не портрет, написаний майстром із тонкою душею. Глущенко малює «друзів Радянського Союзу»: Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Марселя Кашена, Поля Сіньяка. Париж, безумовно, зачаровувався його роботами, не знаючи, що деякі з них були не лише витворами мистецтва, а й частиною великої політичної гри.

Чому я не сокіл?..

Коли вже здавалося, що за Глущенком остаточно закріпилася репутація «пейзажиста в еміграції», у Парижі про нього заговорили як про явище. Він упевнено ввійшов до кола митців, яких Франція записує до своєї паризької школи. Виходить друком й декілька його літографій під назвою «Дванадцять ню» – елегантних і злегка декадентських. У рідній же Україні ці роботи через багато років перевидали… на кефірному картоні. Такий ось парадокс любові Батьківщини до своїх геніїв.

Французький мистецтвознавець Анрі Пулей у своїй монографії писав щиро: «Глущенко прийшов до нас з України, аби приєднати своє ім’я до тих, кого слушно зараховують до паризької школи». І хоча нині можна з іронією припустити, що вихід книжки не обійшовся без «наполегливих порад» з боку радянських структур, визнання це все одно було щире.

Але скільки б Глущенко не мав успіху на Монмартрі, душа його стужилась за Україною. Якось із Центру в Париж надійшла коротенька, майже розпачлива шифрограма: «Ярема настойчиво требует позволить ему вернуться на Украину… говорит, что больше двух месяцев не выдержит…»

Після численних відтермінувань дозвіл, зрештою, дали. У 1936-му, після сімнадцяти років вигнання, Микола Глущенко ступив на рідну землю. Він повернувся не як політичний емігрант, не як звичайний подорожній, а як людина, що вже сповна «відпрацювала», мовчки, точно, без зайвих слів. Його чекали в Москві. І столиця СРСР прийняла його з дружиною… кімнаткою у дев’ять квадратних метрів у комуналці. Там і народився їхній єдиний син Сашко. Іще вісім років довелося чекати, щоб добратися до України. Такий уже був шлях «Яреми»: довгий, звивистий, із безліччю чекань.

У 1944-му, в 44 роки, він нарешті оселяється у Києві. Квартира з видом на Андріївську церкву, улюблений твідовий піджак, свіже число «Юманіте» в кишені дублянки. Київська інтелігенція запам’ятала його саме таким: стриманим, виразно інтелігентним, з військовою виправкою та тихим голосом. Людиною, яка ніколи не нарікала, але й не відкривалась до кінця.

Уже в радянській столиці України він нарешті досяг того, чого заслуговував – звання народного художника СРСР, персональні виставки (59!), доступ до поїздок за кордон, нова квартира на Хрещатику, кімната-музей з полотнами Брейгеля (так принаймні казали). Мистецтво було для нього не втечею, а способом бути вільним.

Та чи був він щасливий? Син Олександр не зміг прийняти обставин, у яких ріс. Його виключили з інституту, він страждав від залежностей, лікувався в клініці. Якось усе не складалося. Микола Петрович же був дивно байдужий до алкоголю, лише на Новий рік дозволяв собі ковток шампанського. Його єдиною справжньою залежністю лишалася праця.

У свої 75 він ще перепливав Дніпро. Але у 1977-му страшна хвороба за пів року перетворила дужого чоловіка на тінь. 45 кілограмів ваги, безпорадність лікарів… І тиша. Вона, напевно, була йому ближча за співчуття.

Після смерті вдова виконала його заповіт, 1250 картин передано державі. Вони розійшлись по музеях України: від Києва до рідного Новомосковська. Але зустріти твори Глущенка можна й за океаном, наприклад, мені траплялося бачити їх у приватних збірках Торонто.

Я мав нагоду переконатися в цьому взимку-навесні 2007-го, впродовж декількох місяців працюючи в Канаді. В бібліотеці інституту св. Володимира в Торонто натрапив на каталог, виданий у Києві 1958 року «Микола Петрович Глущенко». Всередині – розгонистий автограф: «Микола Глущенко. Травень 1960. Київ». Каталог був серед книжок, які бібліотека виставила на продаж через переповненість власних фондів. Так цьому автографу судилося через пів століття, повернутися в Україну.

Але 125-річний ювілей митця гряде не наступного року, а непомітно минув у травні 2025-го! Розвідник й цього разу ухилився від галасу навколо свого імені?...