Мцевич Пáвла Федорівна
Пáвла Мцевич – артистка і наставниця божою милістю

Від Мацевича-батька до Мцевич-дочки.
Художники Божою милістю, всім серцем своїм і єством…
А що – визнання? Дрібниці. Воно приходить запізно…

Ліна Костенко

Пáвла Мцевич. Її незвичайні ім'я та прізвище мали залишатися в пам'яті. Але час вивітрює все. Сьогодні ми згадаємо місцеву балерину і хореографа, котра блискуче виступала як солістка балету у довоєнному Дніпропетровському театрі опери та балету.

Павла Мцевич з'явилася на світ в Одесі 24 квітня 1901 року. До речі, й батько, й мати її звалися Мацевичі. Де ж загубилася друга літера прізвища?.. Таке сценічне ім'я придумає її чоловік Андрій Дальгейм.

Батько Федір Петрович Мацевич (1870–1942) був машиністом пароплавів далекого плавання Чорноморського торговельного флоту. Походив із Житомира. За родинними спогадами, він був син Петра Олександровича Мацевича, офіцера «полку Короля Прусського», як ще називався 5-й Піхотний Калузький полк.

Кавалер Ордену св. Анни 4-го та 3-го ступенів, за що давали особисте дворянство, капітан Мацевич (в одному з довідників – Мацкевич) загинув на російсько-турецькій війні 1877–78 років у Болгарії, ймовірно, під Плевною (помер від ран). Це з’ясував онук Павли Мцевич Євген Блох, якого захопили студії з генеалогії власного роду. Мати Федора Емілія Францівна, уроджена Бангін, померла від горя. Малолітнього Федора відправили до Миколаєва, до школи юнг.

Мати Павли Ганна (Акилина) Францівна Будилова (1881–1959) – хатня господиня, яка залишалася з дітьми під час довгої відсутності чоловіка. Мати вільно говорила грецькою мовою, діти Мацевичів були хрещені в грецькій церкві, і відтак вважали себе греками за походженням. Втім, Павла Мцевич писалася в радянський час українкою, а за рідну мову мала російську. Що, зрештою, для одеситки за народженням було не дуже й дивним.

Батько Федір плавав на Добровільному флоті по року – найдальші рейси сягали Владивостока. Батьки Павли, за її словами, були дуже красиві люди. Мама мала  гарний голос. А ще вона дуже добре плавала – долала великі відстані від Одеси в Деханівку і назад. На березі моря стояв будиночок з хрестом на даху – там жив її батько-рятувальник, який тримав рятувальний пост, а Ганна так само спритно допомагала людям, і за порятунок однієї дівчини, яка топилася від нещасного кохання, їй якось піднесли коштовний браслет. Дід прослужив 25 років у солдатах. Звільнившись, став рибалкою і оселився в Одесі на березі моря. Жив у курені. Тож батько Павли познайомився з її мамою на березі моря побіля того дідового куреня – дерев’яної хижки з пічкою, де моряки жили цілий рік. Одружившись, батьки оселилися в Одесі на вулиці Жуковського, 9. Павла добре пам’ятала революційний 1905 рік. Дівчинці було лише чотири роки. Будинок, де вони жили, мав три поверхи. Родина мешкала на другому з дерев’яними сходами в квартиру. А на першому знаходилися стайні, карети та комори з чорною ікрою в діжках. Якось дівчинка потрапила під колеса екіпажу і дуже забилася. Мама, щоправда, її не лікувала – так все й минуло.

Якось у жовтні 1905-го, гуляючи у дворі, дівчинка побачила як якісь люди на третьому поверсі розпорювали подушки та перини. Зверху у двір сипався пух. Лунали постріли. Дівчинка мерщій побігла додому. А мама винесла ікону і повісила над дверима, розстелила на підлозі постіль й уклала всіх, хто був у кімнаті. Раптом до помешкання увірвалися люди в синіх сорочках, з довгими ножами. Павла дуже перелякалася. Всі мовчки довго дивилися одне на одного, потім, побачивши в кутку ікону, де горіла лампада, пішли собі геть. Але довго ще було чутно постріли у дворі та біганина по даху. Мама сказала, що це погром, чорносотенці шукали євреїв. У їхньому домі жило чимало євреїв-сусідів. Мама їх рятувала – дітей клала разом зі своїми.

А батько як старший механік у цей час перебував у плаванні. Тривала російсько-японська війна. Судно Добровільного флоту брало участь у Цусимському поході. Від довгого плавання в м’ясі завелися черви. Команда обурилася, спалахнув бунт, в ілюмінатори викидали зіпсовану їжу. Лише батько Федір сказав правду про причини бунту. За це його посадовили до карцеру. За законами військового часу мали розстріляти. У цей же час захворів віце-адмірал Зиновій Рожественський, під командуванням котрого російський флот зазнав нищівної поразки в Цусимській битві. Йому терміново треба було звільнити сечовий міхур. Він дуже мучився, а катетера на пароплаві не виявилося. Федір Мацевич був майстер на всі руки, лише він міг терміново виготовити потрібний інструмент з ювелірною точністю та еластичністю. Це й спричинило звільнення та помилування батька. За час рейсу річної тривалості мама встигла народити ще одну дитину.

З дев'яти дітей у цій сім'ї Павла – найстарша. Всі діти були красиві й обдаровані. Батько привозив їм із поїздок екзотичні фрукти – кокоси, ананаси… В формі батько був дуже статуристий, шляхетний – діти вельми любили його.  Маючи золоті руки, татко робив моделі різних маяків у вигляді чорнильниці для письмового столу. Якось уже за радянського часу батькові запропонували вступити до партії. Він було вже погодився і підготувався, але через велику родину мати категорично заперечувала. Й батькові довелося відмовитися від цього задуму.

Щойно навчившись ходити, старша Павла почала няньчити молодших дітей. 1909-го вона вступає до народної школи, а 1913-го закінчує її. Того ж року її батько Федір був списаний на берег через хворобу шлунку – у нього виявився морський катар. Батько почав працювати в майстернях з ремонту суден. Але його платні не вистачало – величезна родина жила надголодь. Довелося йому 1917 року знов виходити в море.

Часи були дуже тяжкі. В їхній родині вмерло з голоду двоє зовсім малих дітей – Жоржик і Марія, які мали чотири і шість років. І сама Павла була пухла, в набряках. Їли все – макуху, покидьки…

У чотирнадцятирічному віці Павлу віддали в навчання до кравчині. Втім, за два роки «навчання» на побігеньках вона …так і не навчилася шити. Від такого навчання дівчину врятувала хвороба – 1917-го вона занедужала на висипний тиф, після чого перехворіла вся родина.

В революцію Одесу залишали білі, приходи червоні. Люди голодували. Були випадки, коли люди просто на вулиці падали з голоду. Павла з мамою вирушили до села на заробітки. Дівчина збирала квасолю, горох у селянки Марії, а та її за це годувала. Мама працювала в іншої господині. Через короткий час у селі, куди вони прибилися, розпочався бунт: селяни ганялися селом за поміщиком. Били панів до смерті, було дуже страшно дивитися на це видовище й залишатися в селі стало неможливо. Пішки, з зупинками долали впродовж декількох днів 80-кілометрову відстань до міста. Повернулися додому з опухлими ногами…

Про балет Павла вперше дізналася від подружок Ольги та Василікі Папаєвтіміу, доньок грека-власника м'ясної крамниці, які брали її до Одеської опери власним коштом. Ольга грала на фортепіано, Василікі сама була балерина та працювала на сцені у Ботанічному саду. Грецькопіддані, вони виїхали в громадянську до Греції.

Коли Павла одужала, вступила на роботу до архівного відділу міліції. В паспортному столі через брак паперу їй довелося обрізати чисті аркуші паперу у старих справах... Ці аркуші йшли у діловодство. На зароблені кошти вступила до приватного балетного училища Летиції Теттоні. Танцями займалася вечорами після роботи. За перший місяць Павла справно сплатила за навчання, але наступного місяця вирішує кинути його: регулярно платити, відриваючи від заробітку, який був необхідний нужденній сім'ї, не мала права.

«Я була красивою в юності, – згадувала Павла Федорівна, – струнка, дика, нічого не бачила в житті, окрім нужди, голоду, злиднів і душевної туги та хвилювання з приводу того, що ж буде далі, що на мене чекає попереду…».

Зовсім несподівано її вчителька звільнила Павлу Мцевич від оплати, використовуючи за помічницю. Її обов'язком стало допомагати новачкам. Потім Теттоні доручила Павлі займатися групою нових учнів, опанувати репетиторство. Це й була її оплата за навчання,  до кінця якого у 1921 році вона вже самостійно вела групу з класичного танцю. Теттоні вже була дуже стара, їй важко було самій. А учнів набирала багато.

1919-го Павла Мцевич уже танцювала у випадкових концертах, організовуваних різними «жучками». Ставила їй танці та сама Теттоні. 1919 року дівчина також стала членом профспілки «Робмис» (робітників, або працівників мистецтва).

1920 року в Одесі організувався театр «Молода опера». Оголошено конкурс на прийом до балетної групи. Охочих було 60, вакансій – лише 16. Павлі пощастило: її прийняли до кордебалету в числі 16 щасливчиків.

По суті, чотири класи народної школи та ще театральна студія в Одесі – це вся її освіта. Після війни у Дніпропетровську додасться ще вечірній університет марксизму-ленінізму.

В основній трупі працював танцівником молодий і по-військовому підтягнутий Андрій Петрович Дальгейм. Він часто приходив до школи Теттоні, тренувався, бо вчорашній військовий (штабс-капітан, кавалер шести бойових орденів) не був професійний танцівник. Але став початківцем-хореографом. Якось після чергового заняття Дальгейм запросив Павлу в кіно. Згодом запропонував поставити з нею іспанський танок. Зрештою її прийняли до трупи Одеського театру опери та балету. Якось, проводжаючи Павлу, Андрій запропонував їй зайти до загсу і розписатися. То був 1921 рік – пік голоду, розрухи, нестатків. Страшенно голодувала родина. Дівчині нічого не зоставалося, як відповісти згодою на пропозицію Дальгейма, що вона й зробила.

У компанії молоді, правда, був ще один приємний їй молодик – Мишко Васютинський. Хлопчина їй подобався, але не виявляв прагнення до серйозних стосунків. Згодом вона дізнається – він теж її любив і хотів зробити їй пропозицію, але довго роздумував. І спізнився! Дальгейм це знав і вихопив Павлу у нього з-під носа. І Мишко по-товариському відступив.

Павла працює в парі з Андрієм Дальгеймом. Тоді, на початку 1920-х, у театрі його працівникам разом із платнею видавали пайки у зв’язку з тяжким становищем у постачанні міста продуктами. Дальгеймові, котрий виріс у дворянській родині та був виняньчений покоївками, це не подобалося. Він вирішив зробити концертну програму та виїхати на гастролі за кордон. Тоді багато людей наважувалося тікати з країни Рад. А Павлі, яка виросла  в нужді, голоді, це життя в мистецтві видавалося раєм. Проте, в зв’язку з виснаженням її «я» не існувало, їй було байдужісінько, як складеться її життя. Дальгейм же всі думки зосередив на виїзді за кордон. Він мав деякі заощадження – перевів їх у золото, придбав штук п’ять обручок. Павлі було довірено дві золоті обручки, які вона вплела в зачіску. Решту він сховав у себе.

Виїхали до міста Тирасполя, де протікала прикордонна з Румунією річка Дністер. Там вирішили переплисти річку. Рано-вранці, коли на світанку ще все спало, вони кинулися у швидкоплинну воду. Павлу швидко втягло у вир. Попри те, що плавати вона вміла, вибратися з виру не подужала, її крутило, незважаючи на всі зусилля вирватися. Дальгеймові ж пощастило дістатися румунського берега.

Павлу виявили прикордонники, підпливли на човні й забрали. На ранок вона побачила і Дальгейма разом з іншими заарештованими. Коли її вели, запитали: «Чи маєте золото? Краще віддайте. Ми вам потім повернемо. Там у вас все одно заберуть». Й вона віддала обручки без всяких розмов. Бо була вкрай збентежена всім, що сталося з нею.

Вранці, під час прогулянки, до неї підійшов Дальгейм і спитав про золото. Вона розповіла йому все, як було. У відповідь він її образив – облаяв. За все своє життя вона, за її власним зізнанням, ніколи так не стривожилася як тоді. Чоловік сказав, що відмовляється від неї. Їй видалося, що це кінець світу, скінчилося її життя, все руйнується. Тягар переживань плюс розуміння того, що втрачає друга, щойно знайденого, викликали раптом такий крик зі стогоном її зболеної душі, – на всю в’язницю! Відтак їй дозволили, щоб чоловік зайшов до жіночої камери та перепросив. Він так і вчинив.

За деякий час невдалих утікачів відправили етапним порядком до Чернігова. На засланні вони відкривають студію танцю і готують концертну програму. Виступ відбувся з успіхом. Ось тоді на прохання чоловіка «для афіші» Павла змінила своє прізвище Мацевич на Мцевич.

Проте, невдовзі Дальгейм захворів на черевний тиф  і потрапив до лікарні. Павла без нього самостійно готувала другий концерт за участі учнів. Після його одужання захворіла сама – їй довелося лягти на операцію. Сяк-так одужавши, виснажена хворобою, мусила знову заробляти на прожиття танцями. Та м’язова система була ослаблена. Дальгейм на репетиціях ставився до неї роздратовано, по-хамськи, як зі своїми покоївками. Став пізно приходити додому… Концертна та педагогічна робота в Чернігові тривала два роки.

Перебравшись до Києва, вони працювали в цирку, де їй довелося бути наїзницею! 1925-го Павла потрапляє як танцівниця на сцену Київського театру опери та балету. 1926 року Дальгейм працює балетмейстером української музичної драми ім. М. Лисенка. Того року Павла починає виступати в 1-му державному Українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка у Луганську (за іншими даними в Артемівську – Бахмуті). Андрій Дальгейм – балетмейстер, Павла – танцівниця та педагог. У цей час вона займалася з акторами пластикою та водночас працювала над танцем.

1927-го року Театр переїхав до Дніпропетровська. Про це нагадує колективне фото з січня 1928-го. А ще – посвідчення з родинного архіву від 28 вересня 1927 року, що Геймаль-Мцевич П.Ф.  «дійсно є працівник 1-го Державного  Драматичного Мистецького театру ім. Т. Шевченка «Шевченківці» при Наркомосвіті У. С. Р. Р.»

Псевдонім у Павли Федорівни був Геймаль, трансформований варіант прізвища її чоловіка д'Альгейма. 1928-го року П.Ф. Мцевич народила дочку Марію.

З 20 липня 1930-го Павла Мцевич працює в Пересувній опері Правобережжя, що посвідчила довідка, видана у Вінниці П. Геймаль 23 вересня 1930 року. У цій опері чоловік – балетмейстер, дружина – перша солістка.

Тут зустрілася з Музою

Павла Мцевич ще раз повертається до Дніпропетровська. З 1930 до 1932 року подружжя зайняте в ансамблі танцю при Укрфілі (Українському філармонійному товаристві) у місті на Дніпрі. Знову таки – чоловік балетмейстер, дружина – солістка. З 1930 року у Дніпропетровську працював Єврейський театр робітничої молоді ЄврТРАМ. Свого постійного майданчика театр не мав і кочував різними клубами. Музичною частиною завідував Таслицький, хореограф – Павла Мцевич.

З 1932 по 1941 роки Павла Федорівна працюватиме у Дніпропетровському театрі опери та балету першою солісткою та лаборантом. Фото родинного архіву нагадують про її ролі у виставах «Раймонда» (1935), «Марна обережність» (1935), «Корсар» (1937) тощо. Мисткиня здійснила самостійні постановки танців в операх «Демон», «Піднята цілина», «Броненосець «Потьомкін».

  

У 1933-му  заснувала та вела три дитячі, за віком, хореографічні колективи Палацу культури ім. Ілліча заводу ім. Петровського та балетну студію Дніпропетровського Палацу піонерів, брала участь з ними в оглядах художньої самодіяльності України, нагороджена почесною грамотою ЦК профспілки «Робмис» і ЦК металургів Півдня.

Починається війна. У вересні 1941-го Павла Мцевич переходить з театру опери та балету працювати балетмейстером до Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. Цей перехід стався буквально в поїзді, який віз їх в евакуацію на Схід. З новим для неї театром працювала в Актюбінську в Казахстані. Тут вона поставила та ввела цілі балетні акти у вистави «Маруся Богуславка», «Запорожець за Дунаєм» та інші. У віці за сорок виходила там Павла Федорівна і як балерина. Готувала танцювальні номери для трьох фронтових артистичних бригад.

«Ми щовечора з моєю зведеною сестрою Мар’яною ходили на вистави, – згадувала дочка Павли Мцевич Марія Андріївна, – вранці – до школи, а увечері на спектаклі!»

1943-го року театр ім. Шевченка переїхав до Намангану (Узбекистан), де в обласному театрі ім. Навої узбецькою мовою був поставлений «Запорожець за Дунаєм»; українські танці узбецьким артистам поставила П.Ф. Мцевич. Разом із дириґентом М. Івановим допомогла освоїти нотну грамоту узбецьким оркестрантам, які до того часу грали переважно на слух, а також допомогли оркестрантам і артистам у вивченні вокальних та інструментальних партій.

У березні 1944-го разом із шевченківцями Павла Мцевич повертається до Дніпропетровська. Нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні». А театр опери та балету, в якому вона працювала до війни в Дніпропетровську, назад з евакуації у Красноярськ не повернувся. Він був реорганізований у Донецький театр опери та балету.

Цікаво, що хоча театральну професію обрала лише Павла, її рідні після війни проживали в Одесі на Театральному провулку, 12. Батько Федір Петрович помер у роки війни, 1942-го. Сестра Олена стала креслярем, брат Федір – слюсарем, сестра Олександра – токарем, брат Микола – моряком, сестра Тамара – секретаркою, брат Костянтин 1948-го служив в армії.

З першим чоловіком Андрієм Дальгеймом Павла Мцевич розлучилася 1934-го. За два роки другим чоловіком Павли Федорівни став Юрій Олександрович Корбін, художній керівник пересувного театру. Він мав дочку Мар’яну. Отже, Павла Федорівна виховувала ще й пасербицю.

Як режисер Корбін 1932-го поставив на сцені театру ім. Шевченка п'єсу білоруського драматурга Григорія Кобця «Гута» (йшлося про завод скла, ударників, шкідників тощо).

Засновниця хореографічного відділення

Після війни Корбін і Мцевич продовжили роботу в театрі. Павла як балетместерка створювала чудові постановки не тільки окремих танців і сцен, але й цілих балетних актів. Ці постановки, за словами преси, завше були виразні, органічні, композиційно цікаві.

У Палаці Ілліча Павла Федорівна відновила три хореографічні колективи, за віком. Помітивши у старшому колективі Анатолія Тукала, взяла його на роботу до Театру ім. Шевченка. Батько Анатолія Семен працював тоді начальником газового цеху Петровки.

У 1946-му році, будучи з Театром на гастролях у Ленінграді, Анатолій Тукало вступив до Ленінградського хореографічного училища, і в 1947-му році, залишаючись ще студентом, був прийнятий до балетної трупи Ленінградського театру опери та балету ім. С.М. Кірова (нині Маріїнський театр). Вихованець Павли Мцевич був там солістом балету, сценічним партнером заслуженої артистки РРФСР Феї (Феони) Балабіної, танцював із народною артисткою СРСР Маєю Плисецькою. Буваючи у Дніпропетровську, Анатолій Семенович брав участь у репетиціях і виставах балетної самодіяльності. Здобув звання лауреата всесоюзного і міжнародного конкурсів артистів балету, сам став балетмейстером, зокрема, у знову відкритому 1974 року Дніпропетровському театрі опери і балету.

Подружжя Мцевич-Корбін викладало по війні у Дніпропетровському театральному училищі. 1950-го року, після заснування при Дніпропетровському театральному училищі хореографічного відділення, П.Ф. Мцевич стала його викладачкою, вивчивши там два курси, 1953-го та 1957-го років випуску. Її чоловік Юрій Корбін викладав в училищі режисуру. 1957-го року вони вийшли на пенсію.

У повоєнному 1946-му Павла Мцевич подала заяву до партії й у квітні того ж року стала кандидатом у члени КП(б)У. Рекомендації їй давали колеги по роботі – Андрій Ісакович Бондар-Бєлгородський, Маргарита Федорівна Маркова-Ващук і Андрій Андрійович Верменич. Їхні рекомендації написані так однотипно, що цитувати нема чого. У серпні 1948-го Павла Мцевич стала членом партії.

У заводській балетній студії

1948-го року П.Ф. Мцевич пішла з Театру ім. Шевченка й очолила балетну студію Палацу культури ім. Ілліча. 1950-го року зі своїми вихованцями першою в Україні поставила дитячий балет «Доктор Айболить», усі три акти. Час був тяжкий, і сценічні костюми для дітей Павла Федорівна перешила зі свого одягу.

Того ж 1950-го театральне подружжя згадав журнал «Огонек», який писав про робітничий оперний колектив при заводі ім. Петровського: «Багато енергії та професійної майстерності віддають робітничому оперному колективу його керівники… режисер Ю.О. Корбін та балетмейстер Пава Федорівна Мцевич». Тут вкралася помилка: жінку з рідкісним ім'ям Павла зробили «Павою»…

У той час заводи були головними «спонсорами» людей мистецтва. Та й партія всіляко заохочувала професіоналів йти до робітничих колективів. До речі, режисер Корбін, фотографуючись, любив приймати театральні пози «під Станіславського», якого він справді трохи нагадував зовні.

«Шопеніана», сцени з «Бахчисарайського фонтану», танці з опер «Майська ніч», «Запорожець за Дунаєм» – над цими творами старанно працювала Павла Мцевич разом зі своїми вихованцями. А ще на заводській сцені 1954 року ставили «Лебедине озеро» – за двадцять років до постановки у Дніпропетровському театрі опери та балету. Її улюблена учениця Світлана Кеніс, будучи студенткою металургійного інституту, в 1948–1953 брала активну участь у заводській художній самодіяльності, не пропустила жодного заняття в балетному гуртку, згодом працювала старшим інженером-економістом рейко-балкового цеху Петровки. Виступаючи на студентських вечорах, С. Кеніс неодмінно включала до програми «Вмираючого лебедя», поставленого Павлою Мцевич на музику Сен-Санса.

Світлана Кеніс про Павлу Мцевич: «Це вона навчила нас, любителів балету, ставитися серйозно, з повною віддачею і до занять біля станка на уроках, і до виступів на сцені, привчила уважно і серйозно слухати музику».

Інші учні Павли Федорівни, що вийшли з трупи Палацу ім. Ілліча, танцювали у театрах опери та балету Києва, Одеси, Донецька, Кишиніва й Ашхабада.

Театральні педагоги жили у театральному будинку по вулиці Чкалова, 37 (нині вулиця Святослава Хороброго). Свого часу в цьому Будинку актора разом із ними жила і дочка Павли Мцевич від першого шлюбу Марія Андріївна Дальгейм, яка невдовзі поїхала до Москви, закінчила там Лісовий інститут, там і працювала. За батьком, вона родичка відомої співачки Марії Олексіївни Оленіної-д'Альгейм (1869–1970), яку вона розшукала після повернення тієї з еміграції. Марія Андріївна до останнього часу жила у Москві, маючи за плечима понад 90 років. Її чоловік доктор геолого-мінералогічних наук, головний фахівець Інституту геології рудних родовищ, петрографії, мінералогії та геохімії РАН Абрам Блох видав, окрім спеціальних робіт, цікаві дослідження «Радянський Союз в інтер'єрі нобелівських премій. Факти. Документи. Роздуми. Коментарі» (2005) і «Нобелівська премія: популярно про все» (2008). Онук Павли Мцевич Євген Блох нині досліджує родовід своїх предків.

На старості літ, 1967-го, подружжя Мцевич і Корбін вибралося, нарешті, з комуналки (з високими довоєнними стелями, але – комуналки!) й одержало окрему квартиру на Набережній Дніпра. Там вони і доживали останні роки свого життя.

Мені довелося мати дві зустрічі з П.Ф. Мцевич десь приблизно 1982-го. Її покійний чоловік Корбін тоді зацікавив мене як постановник п'єси «Гута» білоруського автора. Я отримав від неї кілька фотографій і зробив статтю для білоруських видань.

2024-го Дніпропетровський академічний театр опери та балету відзначає своє 50-річчя. Давайте рахувати. Театр відновлено в місті на Дніпрі 1974-го. А перед тим оперний припинив свою діяльність восени 1941-го, коли виїхав із міста в евакуацію і не повернувся. В роки окупації музичні вистави в Дніпрі ставилися. Отже, з 1943 по 1974 рік існував певний вакуум. І всі ці тридцять років, коли театру не було, балетне життя Дніпропетровська вели Павла Федорівна Мцевич та її учні. Тож згадаймо її теплим словом.

Померла Павла Мцевич 1995 року.

У статті використано матеріали і фото, надані онуком Павли Мцевич Євгеном Блохом.