Місто Покров – зберегти і примножити

Місто Покров – зберегти і примножити

Покров – місто, де минуле і сучасність сплелися воєдино у славетній історії, що від скіфів та запорозьких козаків дорогоцінним скарбом плекають нащадки.

Если ехать по маршруту строго
Из Кривого Рога на восток,
Приведет вас дальняя дорога
В наш горняцкий тихий городок.
Он лежит среди полей зелёных,
Марганец выносит на-гора,
Городок романтиков влюблённых,
Городок надежды и добра.

Леонид Казарин

 

 

 

 

 

 

 

Покров – місто, де минуле і сучасність сплелися воєдино у славетній історії, що від скіфів та запорозьких козаків дорогоцінним скарбом плекається нащадками. Його вчорашній день унікальний епохальними подіями, а сьогоднішній – вагомими починаннями.

В’їзд до міста. Фото з офіційного сайту міста Покров // https://pkrv.dp.gov.ua/pro_mіsto-51

Місто обласного значення, що є членом Асоціації міст України, охоплюючи територію в 2,6 тис. га з понад сорокатисячним населенням, розташоване на півдні Дніпропетровщини, у басейні річки Базавлук і Каховського водосховища. До адміністративних меж Покрова донедавна входили села Гірницьке, Чортомлик, Перевізькі Хутори, Рудник і Олександрівка. У 2018 році приєднатися до Покрова виявили бажання громади сусідніх селищ – Шолохова, Миронівки та Улянівки. Нині завершилася процедура добровільного приєднання Шолохівсьої громади, яка відтепер є старостинським округом міста. Покров став першим в області містом обласного значення, яке економічною об’єдналося з сільською місцевістю.

Передісторія міста

Портрет Валеріана Домгера, першовідкривача покладів марганцевої руди. Фото з міського музею.

Передісторія міста Покров починається з 1883 року, з моменту відкриття інженером-геологом Валеріаном Олександровичем Домгером у басейні річки Солона покладів марганцевої р

уди. Офіційною ж датою народження міста є 1956 рік, коли робітничі селища були об’єднані в місто. Місто увійшло в історію країни одним із провідних центрів із видобутку марганцевої руди і батьківщиною історичного символу України – золотої пекторалі. 

У 40-х роках ХVІІ століття землі, де тепер виріс Покров, входили до складу Чортомлицької Січі. Зараз у місті, на честь кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка встановлено пам'ятник, до якого приїжджають весільні кортежі, щоб покласти квіти на знак пошани до цієї великої людини.

У 1775 році, коли Чортомлицька Січ була ліквідована, на цьому місці виникло село Покровське. Згодом ці землі разом з селом цариця Катерина ІІ подарувала автору маніфесту про скасування Січі генерал-прокуророві князю В’яземському. За кілька кілометрів від села протікала невеличка річка Базавлук. Біля неї й утворилися зимівники Чортомлицьких козаків – Перевізькі Хутори, Кріпацьке, яке згодом стало йменуватися Стіновою (нині Олександрівка) та інші. У 1802 році вдова князя продала їх барону Штігліцу. А в 1861 р. у Покровському було створено економію і цього ж року продано великому князеві  Михайлу Миколайовичу Романову.

Подальша історія Покровської економії нерозривно пов'язана з розвитком гірничодобувної промисловості. Як саме було знайдено поклади марганцю в цій місцевості, оповідали старі люди. По долині, де звивається річка Солона, росли колись густі соковиті трави. Сюди на пашу селяни виганяли худобу. Якось молодий пастух зненацька колупнув пужалом батога камінь – і той тріснув. Здивувався парубок, коли забачив чудові переливи сонячного проміння, що вибарвлювалось в друзках: «Візьму додому, може це срібло», – подумав він і кинув камінь у торбу. Звістка про знайдений блискучий камінь дійшла в економію князя. А через деякий час приїхали два по-міському зодягнені чоловіки. Вони прискіпливо розпитували, де пастух узяв той камінь, ходили на місце знахідки, копирсали землю і щось писали у книжечки. Камінь обережно загорнули в чисту ганчірку, поклали  до скрині і поїхали собі. Казали, в Петербург повезли на пробу.

Улітку 1883 року експедиція геологічного комітету на чолі з В.О. Домгером дослідила землі. Після додаткових досліджень, проведених геологами А. Михальським та М. Коцовським, уже в 1886 році були засновані Покровські копальні, бо камінь той виявився марганцевою рудою. В 1893 році на землях Великого князя Михайла Романова височів хопр шахти «Віра» – вона була першою, друга – «Надія», третя «Любов», четверта – «Софія». Шахти хрестили за церковними святами.

Грудень 1885 року вважається часом заснування гірницького селища Причепилівка (нині селище Гірницьке).

Потім за період з 1886 по 1908 роки у балці річки Солона на схід від Покровських копалень виникали нові рудники, зокрема в 1892 році – рудник Брянського товариства, в 1893 році – рудник Львова. У квітні 1896 року Покровські копальні орендувало акціонерне «Нікополь-Маріупольське гірничо-металургійне товариство», засноване американськими та німецькими підприємцями. 

Умови праці в них були жахливі, технічний рівень теж дуже низький. Роботи на шахтах проводились кустарним способом. Лопата і обушок були головним знаряддям праці шахтаря. Про охорону праці не було й мови. Рудокопи понад дванадцять годин на добу перебували в задушливій шахті, насиченій вологою. Заробіток при цьому був мізерний. Шахтарі ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Гірничі селища тулилися біля рудників. Мешкали рудокопи в темних і низьких бараках та сирих землянках по кілька родин разом.

Природа, щедро наділивши цей край дорогоцінними покладами марганцю, поскупилась на прісну воду. Назва річки Солона говорить сама про себе. Вода в ній непридатна ні для вживання, ні для праці. А тому її возили здалеку волами та розподіляли цеберками на кожну сім'ю. А рудокопам доводилось користуватись шахтною солоною водою. Багатії з навколишніх сіл, глузуючи з безвихідного становища шахтарів, навіть склали прислів'я: «Не мий чоботи в цій калюжі, бо з неї шахтар воду пив». Жорстока експлуатація, політичне безправ'я і тяжкі умови життя – все це викликало обурення трудящих.

Перша механізована шахта Покровських копалень. Фото з міського музею.

Буремні революційні роки

З особливою силою розгорнулась боротьба покровських робітників під час першої російської революції 1905–1907 років. Зокрема 11 грудня 1905 року селяни, що працювали в Покровській економії, за участі шахтарів розгромили економію князя Романова. А 13–14 грудня 1905 року шахтарі взяли участь у повстанні, що відбувалося в Олександрівську (нині Запоріжжя). 

У першій половині грудня 1917 року в Нікополі та в багатьох інших містах сформувалися червоноармійські загони, ядром яких стали шахтарі Покровських копалень. Вони запекло боролись проти своїх пригноблювачів.

На початку квітня 1918 року Покровські копальні захопили австро-німецькими військами. Ні на хвилину не припинялась боротьба трудящих проти окупантів та їхніх спільників. Після вигнання австро-німецьких завойовників і розгрому гайдамацьких загонів на Покровських копальнях було відновлено Радянську владу, але вже в серпні 1919 року прийшли денікінці. В 1920 році ця місцевість була завойована кінним корпусом врангелівського генерала Бабієва, якого в жовтні цього ж року розбили частини Червоної Армії. 

Після розгрому врангелівців шахтарі Покровських копалень стали до відбудови рудників. Разом із тим почали проводитись роботи зі збагачення руди, видобутої раніше. В 1922 році тут уже розпочався видобуток марганцевої руди. У 1924 році, за рішенням уряду, створюється спеціальне управління Нікопольськими марганцевими рудниками. 

Покровські копальні було перейменовано на Олександрівську дільницю Максимівського рудника. Вона дістала цю назву від розташованого поблизу села Олександрівка. У роки індустріалізації країни, у зв'язку з тим, що потреба в марганцевій руді ще більше зросла, роботи розгорнулись і на Олександрівській дільниці. В період першої п'ятирічки серед гірників дільниці широкого розмаху набрало соціалістичне змагання. Почали організовуватись перші ударні бригади. В 1928–1932 роках видобуток сирої руди становив уже близько 134 тисяч тон. З другої половини 1933 року Олександрівську дільницю виділено в самостійне рудоуправління, яке в 1934 році перейменували на рудник імені Серго Орджонікідзе. Чому саме цим іменем?

Місце розкопок кургану Товста Могила у 1971 р. Фото з міського музею.

Під час візиту Серго Орджонікідзе на рудник гірників вразили його щирі слова: «Ви, гірники, працюєте на особливо відповідальній ділянці народного господарства нашої країни. Ви, шахтарі, добуваєте їжу для металургії. Ви добуваєте таку руду, яка дає сталь, з якої виготовляються техніка, автомобілі, зміцнюється обороноздатність нашої Червоної Армії». І на знак щирої любові до нього гірники й вирішили назвати свій рудник саме його іменем.

Успішному розвитку марганцевої промисловості сприяло також впровадження у виробництво нової техніки і механізації трудомістких процесів. На шахтах було ліквідовано ручну і кінну відкатки, кайло і тачку замінили скреперні лебідки та відбійні молотки; всі шахти електрифікували; механізували водовідлив. уперше у Нікопольському марганцевому басейні, на шахті № 1 рудника ім. Орджонікідзе, запровадили метод видобутку марганцевої руди за допомогою пневматичних молотків, ініціаторами якого виступили бригадири-відбійники Д.Я. Бондаренко та П.Д. Івлєв. У тому ж 1934 році проклали залізничну колію, що з'єднувала фабрику зі станцією Чортомлик. У роки другої п'ятирічки на шахтах розгорнувся стаханівський рух. На весь басейн прославилися своєю працею І. Боженко, Д. Бондаренко, Н. Глущенко, І. Кодрін, К. Кравченко, І. Кудлай, І. Ступка та інші.

Поряд із розширенням виробництва зростали і гірничі селища – ім. Орджонікідзе та Червоний Гірник. Напередодні війни розпочалося будівництво шахтарського містечка ім. Калініна (головна вулиця нашого міста, яка, в межах децентралізації була перейменована на Центральну). На місці напіврозвалених бараків, халуп і землянок було споруджено великі  корпуси світлих будинків для шахтарів (до речі, навіть зараз це одні з найкращих будинків у місті, хоча минуло вже багато років з часу їхнього зведення). 

Медичне обслуговування шахтарів забезпечувала нова лікарня, на всіх шахтах було створено медичні пункти. Зріс і культурно-освітній рівень населення. Неписьменність було повністю ліквідовано. У 1941-му тут діяли дві школи, два клуби, бібліотека. У школах працювало двадцять вісім учителів.

І була війна…

У роки війни шахтарі самовіддано працювали, щоб дати фронту більше продукції. Гірники шахти  № 2 запропонували працювати без вихідних. Коли шахту №16 на одну добу зупинили на ремонт, гірники швидко перебудували свою роботу, щоб видобуток марганцю не припинявся ні на хвилину.

У липні 1941 року на руднику ім. Орджонікідзе було сформовано винищувальний батальйон. Він брав участь в евакуації обладнання шахт до радянського тилу, а коли надійшов наказ про відступ, спалив усі надшахтні будівлі та з боями залишив рудник. А згодом влився до мотострілкового батальйону 12-ї армії.

18 серпня 1941 року рудник захопили нацистські окупанти. Вони вживали всіх заходів, щоб налагодити видобуток марганцю, але гірники саботували їхні рішення. І ні погрози, ні розстріли не могли змусити гірників виконувати волю нацистів. Спеціально створеній ними фірмі «Ерберцгау» так і не вдалося закінчити будівництво збагачувальних фабрик.

Процес сухого збагачення марганцевої руди на Покровських копальнях. Фото з міського музею.

4 лютого 1944 року частини радянської армії визволили рудник ім. Орджонікідзе та селище від нацистських окупантів. На честь загиблих воїнів у місті обладнано Алею Слави, встановлено пам'ятну плиту на могилі невідомим солдатам та пам'ятну стелу жінки, що чекає на повернення своїх рідних з війни. Сюди 9 травня щороку збирається все місто на вшанування пам'яті загиблих та урочисте покладання квітів. 

Повоєнні роки

Здесь город встал. Бетон, стекло и камень –
Мы в них одели смелую мечту
И сильными рабочими руками
Свой город поднимали в высоту.

Леонид Казарин

 

 

 

 

 

Одразу ж після вигнання нацистських окупантів, трудящі приступили до відбудови шахтного господарства, яке було знищене ворогом під час відступу. І вже на кінець першої післявоєнної п'ятирічки рудник ім. Орджонікідзе набагато перевищив довоєнний рівень. Шахти було повністю реконструйовано і обладнано новою технікою.

У 1952 році у Богданівському кар'єрі було застосовано метод відкритого видобутку руди. Пізніше його впровадили і в інших кар'єрах рудника. Відповідно зріс і парк машин та механізмів рудника, в 1963 році він налічував сімдесят чотири екскаватори, в тому числі п’ятнадцять крокуючих.

3 серпня 1956 року посаду керівника рудником ім. Орджонікідзе обійняв Григорій Лукич Середа, який за дуже короткий термін вивів його в розряд передових, і саме він допоміг Борису Мозолевському в розкопках золотої пекторалі, про що археолог і поет згодом написав такі рядки:

Цвіла кембрійська глина синьоперо.
Епохам сповідалася руда.
Вона прийшла, сподівана, як ера,
І, наче вічна пісня, молода.
Ми у човні пливли по скіфських Геррах.
Промінилась під веслами вода.
І життєлюб Григорій Середа
Садив сади на глині по кар'єрах.

У 1964 році на базі рудника ім. Орджонікідзе створили трест «Орджонікідземарганець». 1 червня 1970 року його об’єднали з Чкаловським гірничо-збагачувальним комбінатом у результаті чого утворився Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат – головне підприємство міста Орджонікідзе (зараз АТ «Покровський гірничо-збагачувальний комбінат»).

У 1956 році в результаті об'єднання робітничих селищ Калініна, Гірняцького, Чортомлика та інших і села Олександрівки виникло місто Орджонікідзе. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 5 січня 1965 року Орджонікідзе віднесено до категорії міст обласного підпорядкування.

За короткий час навколо виробничих об'єктів виросли квартали багатоповерхових будинків. Місто почало розширюватись. У східній частині, де зовсім недавно був лише степ, виросли житлові будинки, що височіли у зелені дерев. Здалеку місто здавалося садом-оазою серед безмежного степу. Особливо гарною була і залишається вулиця нині Центральна – вона схожа на алею великого каштанового саду. Весною на деревах ніби запалюють тисячі свічок. 

У 1967 році в місті працювало 47 магазинів, 22 кіоски, 17 їдалень, два кафе-рестороани, дві домові кухні. Було збудовано нові спеціалізовані магазини: «Взуття», «Дитячій світ», «Меблі», «Книги». Відкрито ательє з виготовлення одягу. Налагоджувалося медичне обслуговування. Медичні установи обладнували найновішим устаткуванням. Було відкрито 16 дитячих садків, дитячий комбінат, чотири середніх, шість восьмирічних, три початкових, дві вечірні середні школи. Багато жителів міста навчалось у філіалі гірничого технікуму, технічному училищі, школі-інтернаті, музичній школі. Велику культурну роботу серед трудящих проводили Палац культури, вісім клубів, широкоекранний кінотеатр, 10 бібліотек. 
Великий інтерес у жителів міста викликав, відкритий у 1967 році історико-краєзнавчий музей ім. М.А. Занудька, який працює і зараз. Його експозиції відображають історію виникнення і розвитку гірницького міста. З 1955 року видається міська газета «За марганець», з 1992-го газета «Козацька вежа». В 1968 році місто одержало природний газ.

У часи перебудови і багато років після неї місто переживало тяжкі часи…

Покров – зберегти і примножити

Я люблю своє місто, гарне місто каштанів,
Місто славних творців, шахтарів, гірників,
Місто спорту і праці, молодих й ветеранів,
Вчителів, бізнесменів і робітників.
Тут ходив Мозолевський, людина науки,
І герої Афгану працюють й живуть,
Й гірники сильні духом, золоті у них руки,
Тут навчання у школах успішно ідуть.

Валентина Мала

 

 

 

 

 

 

 

 

Але зараз, відколи місто очолив молодий, енергійний і діяльний голова – Олександр Шаповал, Покров став містом, яке постійно оновлюється. Символічно, що зі зміною назви (Орджонікідзе було перейменовано на Покров у 2016 році на честь покровительки міста – Матері Божої Покрови, день вшанування  якої встановлений Днем міста і святкується 14 жовтня), змінилася і філософія його буття. Децентралізація надала додаткових можливостей у прагненні позбутися тавра провінційного депресивного містечка.

Олександр Шаповал, голова міста Покров. Фото з офіційного сайту міста Покров // https://pkrv.dp.gov.ua/pro_mіsto-51

Місту вдалося за короткий термін здійснити модернізацію енергетичної інфраструктури та перевести усю соціальну сферу на автономне опалення. Крім того, за рахунок бюджету допомогли встановити автономні теплоносії в оселях містян, які не в змозі були зробити це самостійно. Заощаджувати допомагає і власна програма енергоменеджменту. Значні кошти, які раніше йшли на збиткове утримання централізованого теплопостачання, тепер перенаправили на розвиток міста. 

У Покрові повністю реконструйовані центральна площа ім. Івана Сірка, бульвар, сквер, значна частина вулиць, капітально ремонтуються міжквартальні території, щороку кількість оновлених територій зростає. Фактично з нуля відновлено центральний парк, який відтепер носить ім’я Бориса Мозолевського і є окрасою й улюбленим місцем сімейного дозвілля покровчан.

Термін «реконструкція» за останні роки став ознакою міста та безперервним процесом. Вперше за роки існування міста реконструюються школи та будується новий дитячий садок.
Усе, що зводиться і відновлюється – комфортне, енергоефективне та безбар’єрне середовище.

Не останню роль в осучасненні міської інфраструктури відіграє співпраця з європейським фондами. Останнім часом разом з НЕФКО вдалося суттєво модернізувати систему зовнішнього освітлення, нині GIZ сприяє удосконаленню надання соціальних і адміністративних послуг, налагоджуються міжнародні зв’язки з питань молодіжної політики.
Місто системно впроваджує інструменти електронного самоврядування, а за прозорістю ввійшло до п’ятірки кращих по всій Україні. Одним із перших на Дніпропетровщині підключилося до медичного онлайн-проекту медичної інформаційної системи HELSI. Тепер покровчани можуть записатися на прийом до лікаря не виходячи з дому і скористатися послугою «Електронний рецепт». Доступною стала для мешканців онлайн-карта міста, що відкриває доступ до великого обсягу даних, які стосуються різних сфер життя.

Місцеві жителі  не лише спостерігають за змінами, а й активно долучаються до їх творення.
Чимало проєктів із покращення міського середовища втілено через міську програму «Бюджет участі». Набирає обертів волонтерський рух. Серед відомих проєктів – «Спортивні бабусі», «Кіно під відкритим небом», проводяться благодійні обіди, а для літніх людей – танцювальні вечори.

Економічно-промисловий комплекс представлено підприємствами добувної, хімічної, легкої, харчової та машинобудівної промисловості. Містоутворювальним підприємством є АТ «Покровський гірничо-збагачувальний комбінат» – один із провідних підприємств із видобутку та переробки марганцевої руди. Філія ТОВ «Проктер енд Гембел Менюфекчурінг Україна» є світовим лідером із виробництва товарів побутової хімії.

Соціальна сфера складається з освітніх, культурних і медичних закладів. Діє багатопарофільне лікарняне містечко. Оновлюється музей. У Центральній міській бібліотеці завдяки допомозі міського голови обладнано молодіжний арт-центр, який в цьому році устатковано новою технікою і сучасними меблями, оновлені також і бібліотеки-філії № 2 і 3, книжковий фонд активно поповнюється новою літературою. Мережа закладів освіти включає навчально-виховне об’єднання, два навчально-виховних комплекси, три загальноосвітніх школи, ліцей, шість дошкільних закладів, Школу мистецтв, Дитячу музичну школу, Будинок творчості дітей та юнацтва, дві дитячо-юнацькі спортивні школи, професійно-технічне училище. У місті є плавальний басейн «Дельфін». Стартував абсолютно унікальний проєкт, ініційований обласною державною адміністрацією – Школа роботехніки, який реалізує новітні можливості 3D друку та інших технологій і змінює направленість позашкільної освіти.

Отже сьогодні розвиток Покрова перебуває на етапі, коли необхідно активізувати дослідження традиційних і нових сегментів ринку, розширити застосування інформаційних технологій і управлінських методик, працювати над інвестиційною привабливістю території. За такого підходу забезпечене енергетичними, трудовими ресурсами, розвиненою інфраструктурою, вільними від забудови земельними ділянками, та вже збудованими об’єктами, придатними для впровадження виробничої діяльності, місто з упевненістю дивиться у майбутнє і реалізовує гасло, що відображене  на його гербі: «Зберегти та примножити».

 

Титульне фото з офіційного сайту
міста Покров https://pkrv.dp.gov.ua/pro_mіsto-51

 

Створено: 26.11.2019.
Редакція від 29.11.2019.
Наталія Погрібна
Бібліографія:

Годы и люди: информационно-рекламный справочник подготовлен к 115-й годовщине ОАО «Орджоникидзевский горно-обогатительный комбинат».– Никополь: Коммунальное предприятие «Никопольская типография», 2001.– 79 с.
Музей: минуле і сьогодення. Історико-краєзнавчий народний музей ім. М.А. Занудька / Редак. кол.: Т.І. Жежеріна, Г.С. Щербина, Н.В. Шутько, П.Л. Алейников.– Орджонікідзе, 2008.– 88 с.: фото.
Орджонікідзе. Орджоникидзе.– К.: Мистецтво, 1975.– 9 с; фот.
Погляд крізь роки – нариси / уклад. Т.І. Жежеріна, З.В. Дерій.– Запоріжжя: Грейт Медаа Груп, 2013.– 334 с.: цв. ил., портр.
* * *
Офіційний сайт Покровської міської ради // https://pkrv.dp.gov.ua/pro_mіsto-51
Портал «Дніпро Культура» // https://www.dnipro.libr.dp.ua/index.php?route=information/project&prj_id=250
Сайт Цетральної міської бібліотеки для дорослих // http://ordzhonikidze-cbs.edukit.dp.ua/bibliotechne_krayeznavstvo/poeziya_pro_ridnij_kraj/