Середня Наддніпрянщина в добу останнього кримського походу в Україну

Середня Наддніпрянщина в добу останнього кримського походу в Україну

Похід кримського хана Кирим-Гірея в Україну пролягав неподалік «містечка Гола Кам’янка на Бористені» – нині у складі лівобережної частини м. Дніпро.

Кирим-Гірея знову вдерлися до України, вбиваючи, палячи, набираючи ясир. Як виявилося, цей похід став останнім в історії Кримського ханства. Хоча масштаби втрат від цього вторгнення були значно меншими ніж в часи найжахливіших спустошень попередніх часів, він все ж таки мав руйнівні наслідки для господарства та мешканців Середньої Наддніпрянщини, яка зазнала найбільших збитків. В плані вивчення цього набігу значну цікавість мають свідчення очевидців і сучасників, які зберігають подробиці цього раптового, стрімкого та кривавого нападу. Поміж історичних джерел значну увагу представляють повідомлення французьких дипломатів, військових, мандрівників, а той просто сторонніх спостерігачів, які залишили описи цієї події. Зокрема, можна згадати, що Кирим-Гірея в цьому поході супроводжував французький консул у Бахчисараї барон Франсуа де Тотт (1733–1793), які залишив докладний опис цього набігу в своїх мемуарах [6; 7]. Крім де Тотта згадки про деталі цієї події можна знайти в творах таких французьких тогочасних авторів, як Луї-Фелікс Гінеман де Кераліо (1731–1793) [3], Клод-Карломан де Рюльєр (1735–1791) [5], П’єр Жубер (XVIII ст.) [2] та ін.

Як відомо, татарські набіги на землі України були постійним руйнівним фактором нашого вітчизняного минулого, починаючи з часів Батиєвої навали. В січні 1769 р., в період російсько-турецької війни 1768–1774 рр., орди кримського хана За словами Кераліо (варто зауважити, що це був видатний військовий теоретик і історик свого часу, а дане його дослідження майже повністю було присвячено подіям російсько-турецької війни у 1769 р.), головною стратегічною метою наступу султанських військ у нашвидкуруч спланованій військовій кампанії спочатку був похід через Кам’янець-Подільський у напрямку Києва, сприяти чому мав кримський хан здійсненням на початку року свого нападу, розорюючи землі України та відволікаючи на себе російські сили. В подальшому турецький план зазнав певних коректив і, «спаливши польські містечка Чечельник (Tchéchelnik), Вербку (Verbka) та Луги (Louga), перерізавши частину мешканців, а решту забравши з собою, турки отаборилися навколо, маючи намір, дочекавшись тут підкріплень, перейти Буг і проникнути через Уманщину (Oumanchina) в Новоросію» [3, р. 105]. Проте й цей претензійний план неприятеля було зірвано вміло організованим російським наступом на Хотин (Kotchim). Саме навколо цього міста розгорнулися найважливіші події тогорічної військової кампанії між турками та росіянами.
Зважаючи на зосередження основних турецьких сил навколо Хотина, Кирим-Гірей мав розраховувати майже виключно на татарські війська, за виключенням кількох загонів поганоозброєних і малодисциплінованих сипаїв, надісланих султаном. На початку січня 1769 р. хан зі своїми ордами рушив на Україну [5, р. 36-37].

На початку цього конфлікту Запоріжжя заключило з Кримом своєрідний пакт про ненапад, обіцяючи не надавати підтримку російській армії у випадку, якщо кримці не завдаватимуть шкоди його володінням. Однією з причин, що сприяла поширенню антиросійських настроїв серед запорозького козацтва, було відведення їхніх традиційних земель для переселенців з Балкан і утворення тут Нової Сербії, що також зазначено в праці де Рюльєра [4, р. 232]. З цим повністю узгоджується свідчення барона де Тотта про те, що під час походу Кирим-Гірея спрямованого насамперед на Нову Сербію запорожці не тільки не відгукнулися на заклик про допомогу від місцевого генерал-губернатора в Єлізаветграді, але й оголосили татарам про свій нейтралітет [6, р. 263]. Це свідчить про небажання січовиків проливати свою кров за територію, що була у них забрана для переселенців з Балкан. Втім, як відомо, жертвами останнього великого набігу кримців на Україну все ж таки стали саме українці. Зокрема, де Тотт згадує, як татарами й турками було знищено містечко Аджамку (Adgemka), вщент випалено околиці навколо містечок Буки (Bouky) та Цибулів (Sibiloff), а тамтешніх мешканців забрано в неволю. При цьому француза, який хоч і був союзником татар і турків, вжахнуло їхнє звіряче поводження з полоненими (жорстокі убивства, побиття, знущання, наруги над релігією і т.д.), розподіл яких і решти військової здобичі відбувся у Саврані (Savran), на південній околиці Польської України. Дипломат згадує, що цих кочовиків не стільки цікавила війна, скільки можливість грабувати та брати невільників. Він зауважує, що деякі зазначені населені пункти перебували на теренах Речі Посполитої, а, отже, належали державі, яка формально дотримувалася у цій війні нейтралітету. Однак це не зупиняло кримців від розорення і Польської України, доводячи той факт, що їм байдуже було, які землі спустошувати, аби лише не наразитися на сильний опір, як, наприклад, було з тим же Цибулевим, котрий татари штурмувати не наважилися, зважаючи на його укріплення та артилерію [6, р. 269–273; 7, р. 3-4, 8]. За спогадами де Тотта, Кирим-Гірей сам передбачав, що, йдучи на Нову Сербію, він може попутно пограбувати й Польську Україну, а тому намагався провести певні дипломатичні заходи щодо цього [6, р. 241]. Кілька разів де Тотт згадує, що союзниками татар виступали «Ігнат-козаки» (Inat-Cosaques), яких у вітчизняній історіографії найчастіше іменують некрасівцями (їхній перехід від російського підданства до татар, автором фривольно пояснюється тим, що їхній отаман Ігнат не захотів голити бороду за наказом Петра) [7, р. 2]. Зважаючи на важливість даних спогадів французького дипломата в якості історичного джерела, частина їх, яка безпосередньо торкалася обставин походу Кирим-Гірея в Україну, була перекладена російською мовою й опублікована в часописі «Киевская старина» [1].

Однак, якщо мемуари де Тотта є досить відомим у вітчизняній історіографії історичним джерелом, то свідченням Жубера з «Історії революцій у Польщі від смерті Августа ІІІ до 1775 р.» пощастило менше. Саме тому варто звернути на них особливу увагу. Переклад фрагменту, де йдеться про татарський набіг на Україну, вміщено в додатку. Жубер відводить досить багато місця походу військ Кирим-Гірея. Автор відзначає зіткнення кримців з російськими регулярними та козацькими частинами у Калинівці (Kalinowka) поблизу фортеці Святої Єлізавети (сучасного Кіровограда), Цибулеві (Zibulef), Бахмуті (Bachmut), а також неподалік «містечка Гола Кам’янка (le Bourg Golayakamenka) на Бористені» (нині у складі лівобережної частини Дніпропетровська). Автор схвально оцінює продуману організацію оборони краю генералом Олександром Степановичем Ісаковим (? – бл. 1770), комендантом фортеці Святої 

Похід запорожців у Крим. Микола Самокиш. Фото http://www.liveinternet.ru/community/lj_thor_2006/blog/page31.html

Єлізавети. Відзначає він також і вмілі дії стосовно відбиття татарської агресії генерала Аврама Івановича Романіуса (? – бл. 1798), який здійснював захист Лівобережжя [2, р. 78–79]. Цікаво відзначити, що згадка Жубера про оминання татарами земель запорожців (Saporogi) підтверджує тезу де Тотта про першопочатковий нейтралітет Січі у цьому конфлікті [6, р. 263].

Сумним наслідком цього кривавого протистояння в Україні стало цілковите спустошення краю. Напади кримців, наскоки барських конфедератів, дії регулярних російських частин, Коліївщина – все це призводило до жахливого руйнування. Жубер пише про сумний наслідок цього кривавого протистояння, від якого насамперед постраждала Правобережна Україна: «Козаки Січі (les Cosaques de Siot) та гайдамаки, їхні компаньйони, знову почали спустошувати Україну й робити свої набіги до Брацлавської округи. Польська Русь, Волинь, Україна, Поділля та багато інших областей були так розорені конфедератами, уведенням людей і худоби через близькість до турецьких кордонів, що землі не родили більше нічого будяків і терену» [2, р. 88].

Хоча набіг кримців на початку 1769 р. призвів до великих руйнувань, він не похитнув військової міці російських військ, які на той момент вже отримали значну підтримку від запорозького козацтва. Ще одним чинником, що не дав можливості повторення агресії з боку Криму, стала раптова смерть Кирим-Гірея одразу по завершенню цього походу. Як підозрюють, внаслідок отруєння.

Свідчення іноземців, в даному випадку французів, проливають додаткове світло на похід Кирим-Гірея, який став певною віхою в розвитку українсько-кримськотатарських взаємин. Попри здавалося б достатню вивченість подій початку 1769 р., пов’язаних з нападом кримців на Україну, вони залишаються важливим, цікавим і перспективним аспектом подальших історичних досліджень.

 

Додаток

П’єр Жубер. «Історія революцій у Польщі від смерті Августа ІІІ до 1775 р.» (1775)
На початку абзаців позначено відповідні сторінки французького оригіналу.

Р. 78.– «…Хан розділив свої війська на три частини і, після того як вони отримали підсилення турецькими загонами, він їх знову зібрав на річці Буг. Наказавши першому угрупованню рухатися на Чирське містечко (le Bourg de Czersko) [один з адміністративних центрів донського козацтва – Є.Л.], другому – на Бахмут (Bachmut), він вирушив з третім у напрямку до головного міста Нової Росії. Це останнє угруповання, найчисельніше з усіх, оскільки супроводжувалося артилерійським обозом та складалося з турків і татар, перейшло кордони земель Єлізаветинського городища (Elisabeth Grodisch) [Єлізаветград, сучасний Кіровоград – Є.Л.] неподалік Орелі, перетнуло великий пустельний степ Запоріжжя (Saporogi) й спустилося по річці Буг. Коли його авангард наближався до фортеці Святої Єлізавети, він був зустрінутий всімя силами неприятеля, котрі розмістилися в Калинівці (Kalinowka), за дванадцять верст від цього міста. Незважаючи на лютий мороз, генерал-майор Ісаков надіслав кавалерійський корпус і піхотний полк, щоб підсилити свої військові частини, однак хан пішов далі й уник битви. Татарські загони Р.79.– розсипалися, роблячи набіги на степові райони, й повернулися до берегу, де розташовано містечко Гола Кам’янка (le Bourg Golayakamenka) на Бористені [нині частина Амур-Нижньодніпровського району Дніпропетровська – Є.Л.], проте були відігнані звідси російськими військами, занадто наблизившись до цієї фортеці. Мало успіху принесла їм й атака на Цибулів (Zibulef). Змушені відступати на землі Польщі, вони зруйнували кілька хуторів, пограбували кілька церков і захопили в неволю багатьох мешканців. Росіяни, котрі відстежували всі їхні переміщення, не припиняли переслідувати їх аж до того часу, коли генерал Ісаков наздогнав тих, щоб розбити, коли на чотири дні хан отаборився в провінції Єлізаветинського городища. В різноманітних перестрілках, які мали місце між росіянами та татарами, останні втратили більше 7 000 чоловік, бо не вміли тримати оборону, а в маленьким сутичках російські партизани завжди мали успіх і ніколи не поверталися, щоб не відняти у татар людей і коней. Один татарський загін з 500 чоловік здійснив набіг в околиці Бахмута й зруйнував частину помешкань, які місцеві жителі встигли залишити, щоб сховатися за укріпленими лініями. Генерал-майор Авраам Романіус (Abraham Romanius) змусив його відступити з великими втратами і наказав переслідувати втікачів загону донських козаків».

[Pierre Joubert, abbé] Histoire des révolutions de Pologne, depuis la mort d’Auguste III, jusqu’à l’année 1775.– Varsovie, 1775.– Tome ІI.– 616 p.

 

Створено: 24.05.2017.
Редакція від 30.05.2017.
Євген Луняк
Бібліографія:

1. [Тотт Ф. де.] Записки барона Тотта о татарском набеге 1769 г. на Ново-Сербию (С предисловием и послесловием С.Е.) // Киевская старина.– 1883.– Том VII.– № 9–10 (сентябрь-октябрь).– С. 135–198.
2. [Pierre Joubert, abbé] Histoire des révolutions de Pologne, depuis la mort d’Auguste III, jusqu’à l’année 1775.– Varsovie, 1775.– Tome ІI.– 616 p.
3. Kéralio Louis-Félix Guynement de. Histoire de la derniere guerre entre les Russes et les Turcs.– Tome I.– P.: Chez la veuve Desaint, 1777.– 128+387 p.
4. Rulhière Claude Carloman de. Histoire de l'anarchie de Pologne et du démembrement de cette République – P.: Chez H.Nicole et Desenne, 1807.– Tome I.– LXXVI+346 р.
5. Rulhière Claude Carloman de. Histoire de l’anarchie de Pologne et du démembrement de cette République.– P.: Chez H.Nicole et Desenne, 1807.– Tome IV.– 431 p.
6. Tott François de, baron. Mémoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares.– P., 1785.– Tome I.– XXXII+273 p.
7. Tott François de, baron. Mémoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares.– P., 1785.– Tome II.– 264 p.