Ємельяненко Павло Терентійович
Павло Ємельяненко: видатна творча особистість

Що є головним для мислячої творчої людини? Це його мізки. А думку може зупинити лише смерть.

Павло Ємельяненко

Там, де мальовнича степова річечка Сотова впадає у річку Нагольню, ліву притоку повноводного Міуса, розташоване село Бобрикове, перша згадка про яке датується 1776 роком. Від початку новий населений пункт був слободою Бобрикове-Петровською, й лише у 1923 році був перейменований на село Бобрикове. Порубіжне становище на межі земель запорозьких і донських козаків обумовлює той факт, що цю слободу іноді у довідниках називають станицею. За даними перепису 2001 року у селі мешкала 1101 особа, 91,47% із яких вказали рідною мовою українську; 8,18% – російську та 0,35% – молдавську.

Ще одна особливість цієї місцевості привертає неабияку увагу: поряд із селом наприкінці ХІХ століття геологи виявили золотоносне родовище. Та головним скарбом будь-якої землі є не її природні багатства, а люди, які на ній живуть, залишаючи по собі добру пам’ять. Про одну з таких особистостей і піде мова далі.

Павло Терентійович Ємельяненко народився 24 червня 1905 року у слободі Бобрикова-Петровська Міуського округу Області Війська Донського (нині село Бобрикове на Луганщині) у родині сільського вчителя Терентія Мокійовича Ємельяненка та його дружини-домогосподарки Антоніни Павлівни, доньки місцевого священника. Батько малого Павлуся через незначний проміжок часу прийняв сан священника й обійняв посаду сільського батюшки у Бобрикове-Петровському. Тут варто зазначити, що згідно з переписом населення, що відбувся 1897-го року у селі мешкало 2007 осіб, з яких 2005 – православної віри.

До 1921 року Павло жив на кошти батька, навчався у початковій школі до 1915-го року, а згодом у 1915–1919 роках – у Таганрозькій гімназії, в якій успішно закінчив три класи. У 1920-му закінчив трудову семирічну школу. У другій половині 1921-го року покинув батьківський дім і оселився разом із братом у м. Таганрозі. З січня 1922-го по травень 1924-го року працював учнем токаря по металу в ремонтно-механічних майстернях, одночасно з вересня 1922-го навчаючись у профтехнічній школі. У другій половині 1924 року Павло працевлавшувався у центральних механічних майстернях міста Сніжного на Донбасі, став членом комсомолу.

У грудні 1924-го він переводиться на роботу до Макіївського металургійного заводу до прокатного цеху у вальцетокарну майстерню, де і працює до липня 1926-го року. Водночас з 1925-го по 1926-й роки Павло Ємельяненко – член міської ради м. Макіївки. У квітні 1926-го року П. Ємельяненко стає членом ВКП (б).

Працюючи у Макіївці, Павло отримав каліцтво, після чого був визнаним інвалідом праці. Та роботу на виробництві він не припиняв, від липня 1926-го року перевівшись на вагонобудівний завод імені газети «Правда» у м. Кам’янському на Придніпров’ї на посаду розмітчика у механічному цеху. На той час це підприємство входило до складу Дніпровського металургійного заводу. Павло працював у Кам’янському до червня 1927-го року, одночасно навчаючись у вечірньому робітничому технікумі. Із вересня 1927-го по червень 1931-го П. Ємельяненко – студент гірничого, а згодом металургійного інституту в м. Дніпропетровську. У липні–вересні 1928 року проходив військові навчання у таборах на базі 15-го артполку в м. Миколаєві та був визнаний придатним до служби у лавах збройних сил у воєнний час.

Отримавши фах вальцювальника чорних металів, здібний студент Павло Ємельяненко був рекомендований до зарахування в очну аспірантуру по кафедрі обробки металів тисненням зі стипендією у 175 крб. Від червня 1931-го по червень 1941-го року, протягом десятиліття, життя Павла Ємельяненка було пов’язане з Дніпропетровським металургійним інститутом.

Уже у квітні 1931-го року Ємельяненка було призначено помічником завідувача відділу масового розповсюдження технічних знань. За пів року у жовтні молодого науковця призначають старшим інспектором по навчальній частині ДМетІ. Увесь 1932-й рік Павло Ємельяненко активно займається лише науковою роботою, та вже від лютого 1933-го року він – декан механіко-термічного факультету по вечірньому відділенню. Ця робота виконується ним дуже сумлінно, що засвідчує запис в особистій справі про неодноразове преміювання молодого адміністратора 200 карбованцями.

Цікава особливість: документація у особовій справі Ємельяненка П.Т. до січня 1934-го року велась виключно українською мовою. Потім відбувся різкий перехід на російську, хоча у деяких паперах замість «Ъ» знаку стоїть «’», а у самих документах спостерігаються помилки, обумовлені написанням російських слів українською абеткою.

Та повернімося до головної сюжетної лінії. Від квітня 1934-го року Ємельяненка знову зараховано на інженерну посаду до науково-дослідного сектору ДМетІ. Того ж року він захистив кандидатську дисертацію: «Дослідження пільгерного процесу» та лише у вересні 1935-го був затверджений його науковий ступінь кандидата технічних наук. Щодо публікації кандидатської дисертації П.Т. Ємельяненка також є цікаві моменти, на яких ми зупинимось наприкінці цього нарису.

Водночас від жовтня 1931-го по січень 1935-го року науковець працював на посаді асистента кафедри обробки металів тиском (прокатки) ДМетІ. Від січня 1935-го року він на посаді доцента кафедри прокатки.

Одна цікавинка щодо особливостей оплати праці доцента кафедри прокатки у травні 1935 року з особистої справи П.Т. Ємельяненка. Заробітна плата була основною – 260 карбованців за 360 годин річного навчального навантаження та за сумісництвом – 550 карбованців за виконання науково-дослідних робіт на металургійних підприємствах науковим керівником трубної групи на кафедрі прокатки ДМетІ. Загальна сума місячної заробітної плати доцента – 810 карбованців. Багато це, чи мало? Зазначимо лише: наявна у бібліотечному фонді краєзнавчого відділу обласної бібліотеки газета «Стальная магистраль», орган політвідділу Катерининської залізниці у 1935 році коштувала в кіосках продажу преси 6 коп., кілограм яблучного варення – 3 крб. 8 коп., а книга «Разгром чёрного барона» – 3 крб.

У липні 1935-го року Павла Ємельяненка було виключено з лав ВКП(б)У із формулюванням «за притупление бдительности» та відновлено у лавах членів комуністичної партії лише 1937-го з річним випробувальним терміном окремим рішенням Пленуму ЦК ВКП(б). У цьому зв’язку цікавою є графа в особовому аркуші з обліку кадрів, який Павло Ємельяненко заповнив 29 листопада 1937 року: «32. Результаты прохождения партчистки и партпроверки». У ній науковець зазначав: «прошёл чистки, 1929 и 1934 г.г. без взысканий». Ось такий вигляд має сталінізм зсередини для звичайної людини.

У 1938-му році П.Т. Ємельяненко стає науковим консультантом створеного у грудні 1937-го року науково-дослідного трубного інституту. У лютому 1939-го року його затверджують у науковому званні доцента по кафедрі обробки металів тиском. Того ж року він стає членом-кореспондентом АН УРСР. 25 червня 1940-го року вчений захистив докторську дисертацію у Ленінградському політехнічному інституті ім. Калініна: «Основи прокатки труб в системі «коса вальцовка – пільгер процес»».

У жовтні 1940 року в ДМетІ було створено кафедру трубопрокатного виробництва, завідувачем якої було призначено доктора технічних наук, члена-кореспондена АН УРСР Ємельяненка Павла Терентійовича. Причому затвердження на посаду відбулось згідно з наказом № 1224/к у м. Москві лише 13 березня 1941-го року. У квітні 1941-го року П.Т. Ємельяненка затверджено у званні професора по кафедрі трубопрокатного виробництва з окладом у 1300 карбованців на місяць. Водночас по науково-дослідному сектору заробітна платня професора Ємельяненка встановлена у розмірі 650 карбованців на місяць. Багато це, чи мало? Для порівняння скажемо, що газета «Днепровская правда» тоді коштувала 10 коп., а 1 тонна кам’яного вугілля – 35 крб.

Тепер варто дещо розповісти про особисте життя вченого. Як випливає з документів особової справи молодого науковця, у 1938-му році Павло Ємельяненко одружився з Беллою Михайлівною Альтер, яка працювала техніком у ДМетІ. Вона походила з родини службовців: її батько Михайло Романович Альтер був співвласником майстерні у дорадянські часи, а мати – Альтер Марія Мусіївна була домогосподаркою. У 1939-му у молодого подружжя народилася донька.

На початку серпня 1941-го року родина Ємельяненків була евакуйована із Дніпропетровська. На Урал евакуюють співробітників науково-дослідного заводу трубного інситуту та науковців, а Павло Терентійович опиняється у столиці Радянського Союзу Москві.

Цікавим є те, що з понад 210 співробітників трубного інституту, станом на липень 1941-го року, до міста Первоуральська було евакуйовано лише 43 працівники. Їх було роміщено у навколишніх селах Талиці, Решетах і Алєксєєвкє, а під приміщення для науковців-трубників переобладнано три душові кімнати волочильного цеху новотрубного заводу: в них терміново прибрали водопровідні крани та поставили столи і саморобні стільці. Додайте до цього осінньо-зимову холоднечу в приміщенні цеху, карткову систему розподілу продуктів і непевність щодо подальшої перспективи наукових досліджень. Побачити світло у кінці тунелю за таких умов – це справжнє диво.

І воно сталося: у 1942-му році до Первоуральська з Москви прибуває П.Т. Ємельяненко, призначений головним інженером науково-дослідного трубного інституту, директором якого на той час був його студент, випускник ДМетІ 1936-го року Петро Васильович Савкін. За спогадами сучасників, заводчан і науковців, Павло Терентійович повсякчас наголошує на тому, що невідповідні умови праці під час війни не повинні бути перепоною до наукової діяльності. Адже що єголовним для мислячої людини? Це його мізки. А думку спроможна зупинити лише смерть.

Головною причиною поверення Ємельяненка на Урал, напевно, була форс-мажорна ситуація, пов’язана зі зникненням під час евакуації та транспортування важливого елемента пілігримового стану – маховика, вагою у декілька десятків тонн. Саме у 1942-му році на Челябінському трубопрокатному заводі мали змонтувати цей стан, але виготовлення та монтаж маховика замість втраченого відтерміновував би пуск важливого об’єкта оборони країни майже на рік. За інших обставин таке рішення на рівні уряду було б прийняте, але в умовах війни цей горддів вузол потрібно було розрубати.

Того ж таки 1942-го року П.Т. Ємельяненко виконує розрахунки при проєктуванні фактично нового пілігримовового стану, які дозволяють позбутися у його конструкції 20-тонного маховика, потрібного для накопичення кінетичної енергії, аби зробити можливим виробництво труб для гарматних стволів. І це йому вдається, незважаючи на певний скепсис з боку колег-науковців.

Ще не встигли висохнути чорнила, а перед науковцями поставлено нове завдання – розробка оригінальної технології виготовлення труб для мінометних стволів. І знову успіх – без збільшення витрат металу на 30–40% зріс випуск готової продукції.

На жаль, не обійшлося при впровадженні нової технології без проблем у результаті недотримання чіткої технологічної дисципліни на всіх етапах, або ж нерозуміння деяких нюансів технології виготовлення. Наведемо приклади.

Значний відсоток мінометів не витримував заводських випробувань, оскільки труби, які постачали первоуральці воєнному заводу, мали дефекти. Тож до Первоуральська приїхала урядова комісія на чолі з наркомом чорної металургії І.Ф. Тевосяном і академіками І.П. Бардіним і М.Г. Гудцовим. Згідно з висновком членів комісії, причиною виходу з ладу мінометів були дефекти сталеплавильного виробництва. Тому варто було поліпшити технологічну дисципліну в сталеливарному цеху.

Та проблеми виникали і з вини трубопрокатників, зокрема у термічному відділенні. Оскільки головним на той час було гасло: «Якомога більше продукції для відправки на фронт», на Первоуральському новотрубному замість передбачених технологічною інструкцією вертикальних закалочних баків застосовували наявні горизонтальні ванни. У такому випадку вода заходила в трубу із двох кінців, а в середині утворювалася повітряна подушка – труба у цій зоні не загартовувалась. У підсумку мінометний ствол у цьому місці роздувало, як самовар. Виходом із ситуації стало застосування технології завантаження труб у воду для загартування під кутом у 45^◦, і повітряна подушка перестала бути причиною нерівномірного загартування.

Здається, рішення просте, але у світовій практиці можна навести безліч прикладів саме таких банальних рішень, які вимагають від людини неабиякої кмітливості й уміння аналізувати ситуацію та робити з неї правильні висновки. Напевно, якби П.Т. Ємельяненко не перебував у тісному контакті з виробничниками, то навряд чи зміг би у стислі терміни виявити та виправити існуючі технологічні проблеми. За вирішення цієї задачі у 1943-му році науковця Ємельяненка та інженера Панюшкіна було представлено до Державної Сталінської премії першого ступеня (100 тис. карбованців).

Людина високої внутрішньої організованості, П.Т. Ємельяненко вимагав цього ж і від оточення. Заслуговує на особливу увагу ґрунтовний лист вченого до свого наступника на посаді головного інженера інституту Ноя Юрійовича Тайца, також співробітника ДМетІ від 1935-го року. У ньому Павло Терентійович чітко формулює, по суті, програму роботи колективу вчених, поіменно зазначаючи їх, із чітким формулюванням задач: «Роботу № 1 в частині, яка стосується зварювання за методом Патона здійснює Соркін. Він же контактує у Свердловську з фахівцями у питанні зварювання за методом Нікітіна…».

Того ж таки 1943-го року Ємельяненка було призначено до складу Радянської закупівельної комісії у США в якій він працював до 1945-го року. Закордонне відрядження неабияк збагатило талановитого вченого. Американські вчені висловлювали непідробне захоплення здібностями талановитого колеги.

Повернувшись до СРСР, П.Т. Ємельяненко працює на посаді завідувача лабораторії прокатки труб у Центральному науково-дослідному інституті чорної металургії у Москві.

Не забуває науковець про рідні металургійний і трубний інститути, продовжуючи консультувати їхніх фахівців, готуючи аспірантів. Це підтверджують матеріали, віднайдені автором статті в особовій справі вченого-трубника Якова Юхимовича Осади 1920-го року народження, який у 1943-му році вступив до аспірантури, коли трубний інститут перебував у евакуації на Уралі. Принагідно зазначимо, що у 1952–1961 роках Я.Ю. Осада очолював трубний інститут, а від 2000-го року останній названий його ім’ям.

Та, на жаль, дають про себе знати хвороби, на які вчений не звертав уваги у часи воєнного лихоліття. 13 листопада 1947-го, у віці 42 років Павла Терентійовича Ємельяненка не стало. Остання книга науковця під назвою «Теорія косої та пілігримової прокатки» вийша друком вже по смерті автора у 1949-му році.

У фондах наукової бібліотеки Дніпровського металургійного інституту Українського державного університету науки і технологій є означена вище праця науковця, але з огляду на тематику пропонованого читачам нарису більш цікавою є інша книга вченого, що має назву «Пільгерстани», яка вийшла друком 1937-го року та є оприлюдненим для широкого загалу текстом кандидатської дисертації інженера П.Т. Ємельяненка.

Уважному читачеві одразу впадуть в око деякі особливості цієї праці. По-перше її поліграфічний рівень: доброякісна чорна із золотими літерами палітурка та майже цигарковий папір самої книги. По-друге, рисунки у книзі є просто вклеєними фото, виконані під час експериментів, формули майже скрізь вписані фіолетовим чорнилом. По-третє, у деяких місцях формул або ж фото не вистачає (наприклад, вказано рис. 96, а його нема), про що зроблена окрема примітка олівцем ДСП (рос. «для служебного пользования»). Напевно, час написання роботи накладав свій відбиток і на працю науковця: все, що могло допомогти ворогові зрозуміти хід його думок мало бути приховане з орляду на непросту політичну ситуацію.

Про відхід у вічність професора П.Т. Ємельяненка було сповіщено некрологом у газеті «Днепровская правда» восени 1947 року, що зайвий раз підреслює значущисть особистості вченого для вітчизняної науки.

На згадку про час роботи П.Т. Ємельяненка у ДМетІ на одному з його корпусів встановлено пам’ятну дошку.

Наукова школа чл.-кор. Академії наук УРСР П.Т. Ємельяненка й донині є основою для розвитку трубопрокатної науки в нашій країні та налічує сотні послідовників – вчених і висококласних фахівців трубної галузі.

Титульне фото надане автором з фондів музею ДМетІ