Павло Усенко: З вогнем у серці. Частина 1. Віхи життя

Усенко Павло Матвійович

Україна, Дніпропетровська область

  • 23 січня 1902 – 4 серпня 1975 |
  • Місце народження: с. Заочіпське, Полтавська губернія (нині – Царичанський район, Дніпропетровська область) |
  • Поет, журналіст, фундатор літературної організації «Молодняк»

Уродженець нашого краю Павло Усенко залишив неабиякий літературний спадок, вартий уваги і сучасного читача.

Під лівим крилом у нього билося чесне
і чисте серце, в якому співала Україна.

Борис Олійник

Павло Матвійович Усенко народився 23 січня 1902 року в селі Заочіпське, що в різні часи належало до Полтавської та Дніпропетровської областей. Його батьки – незаможні селяни, яких злидні та голод гнали на заробітки до найближчих промислових міст. Згадуючи свій рід, Павло Матвійович писав:

«… З цього району, те-бач, із вікна старенької хати моїх батьків зринають, особливо в потьмарені ночі, спалахи-заграви індустріальних велетів Дніпродзержинська та Дніпропетровська. Давно вже, ще далеко до революції, до їх суворої нестримної ходи прилучилося і моє тихе лівобережанське, патріархальне Заочіпське… Ще до революції тут працювали і мої старші брати, сестра, дядьки і багато іншої рідні» (З «Автобіографічного»).

Наш герой навчався у школі міста Верхньодніпровська, де вперше (у 1916–1917 роках) почав писати вірші під впливом творчості Тараса Шевченка. Згодом згадав ті буремні роки у вірші «Це було у сімнадцятім році». Тоді ж п’ятнадцятирічний юнак радо зустрічає зміни в політичному та соціальному устрої країни та вступає у боротьбу за щастя народу, як він його розуміє.

Усенко, єдиний на той час із десяти братів і сестер, одержав освіту, тому його було обрано на сільській сходці лектором-бібліотекарем. Одразу ж популярність і авторитет цього закладу культури почали зростати. Паралельно він пише вірші. Влітку 1919-го навіть впорядкував перший власний поетичний збірник. «Писав чимало, навіть цілий збірничок … надіслав було поштою до Всевидаву. Десь він, бідолашний, і загубився…».

Згодом юнак стає лектором-бібліотекарем у сусідній Гольманівці Куликівської волості. Там селяни висловили велику довіру юнакові й обирали його членом сільського революційного комітету, потім – інструктором у повітовому відділі народної освіти в Кобеляках.

«Я ніколи не забуду того сонячного дня січня місяця двадцятого року, коли я, взявши поза плечі торбину, по доброму морозцю рушив з батьківської хати, повен світлої радості, в повітове місто Кобиляки» (з «Автобіографічного»).

Однак Павло розумів, що йому не вистачає освіти. Відчував це на кожному кроці – сім класів школи давали надто мало для практичної роботи. Тому, наприкінці літа 1920 року Усенко йде навчатися. Спочатку – на тримісячні курси соціального виховання, після – на курси шкільних інструкторів до Полтави. За півроку, проведених у великому місті, він захопився художньою літературою, познайомився з великою кількістю однолітків.

Навесні 1921-го повертається до вже рідних країв і починає працювати  завідувачем відділу дошкільного виховання дитячих будинків, головою комісії неповнолітніх правопорушників та в комісії по боротьбі з безпритульністю. Через рік хлопця переводять до міста Лохвиці на посаду секретаря одного з повітових комітетів. Саме там Павло Матвійович активізує творчу діяльність. На той час починає виходити газета «Вісті», при редакції якої організовується гурток літераторів-початківців. На її сторінках друкується перший вірш Усенка.

Діяльність лохвицького літературного осередка привернула увагу редакцій газет «Червоний шлях» та «Молоде село», які у відкритих листах просили надсилати їм твори молодих талантів. Так вірші нашого героя починають поширюватися. Його поезія була злободенною та політично гострою, через що не могла не подобатися, особливо молоді.

Ще трохи – й він працює в газеті «Червоний юнак», навколо якої також гуртується літературна молодь. На її основі створилася полтавська філія «Плуга» (спілка селянських письменників в Україні), яку очолював Григорій Епік. Багато поетів увійшло до її складу, один із яких – Павло Усенко. Юнак продовжує друкуватися, виступати з читаннями поезій на літературних вечорах і диспутах, завдяки чому привертає до себе увагу письменників старшого покоління. Тоді ж пише нариси й оповідання, що побачили світ у 1923 році.

От і 1924-й, березень. Разом із газетою, що перетворилася на республіканський молодіжний орган, Усенко переїздить до тодішньої столиці.

«Харків зустрів мене тепло, коли не зважати на холод порядку квартирного. Вітав мене Сосюра Володимир і ціла група молодих, як і я, літераторів-«плужан».

Це стало початком його літературних звершень та широкого розгортання громадської діяльності. Наступного року вийшла його перша книжка – «КСМ», присвячена подіям громадянської війни.

Після неї цілих дев’ять років поет не видавався. Це був час, коли в українській літературі спалахували нові яскраві зірки; у Харкові проживало багато талановитих письменників, таких як Володимир Сосюра, Микола Куліш, Григорій Косинка, Павло Тичина, Валер’ян Підмогильний, Наталя Забіла та інші; постійно утворювались і розпадалися численні літературні об’єднання. Одним із таких наприкінці 1926-го була літературна організація «Молодняк», яку очолив Павло Усенко. На  її основі пізніше створили однойменний журнал, де Павло став головним редактором. У численних статтях і нарисах згадував митець творчість побратимів – Олександра Корнійчука, Миколу Трублаїні, Олександра Довженка, Григорія Епіка та інших.

Саме у той час він зустрічає майбутню дружину Грету. Це сталося напередодні першого з’їзду «Молодняка». Їх познайомив спільний товариш Григорій Рашмаділов. Павло хотів дізнатися як в Івано-Лисогірському районі готуються до з’їзду. Грета не відповіла, нічого було сказати, через що голова організації запропонував винести їй догану. Тому перше знайомство, як кажуть, не вдалося.

Через кілька місяців, а саме 1 травня 1927 року вони зустрілися знову. Хлопець навмисно шукав її, щоб запросити на прогулянку. Була й ще одна зустріч – 1930-го в Донецьку, після якої дівчина переїхала до Харкова в будинок «Слово». Незабаром закохані одружилися. В тому ж кооперативному будинку письменників народився первісток Стасик. Але в складні та голодні часи хлопчик захворів на інтоксикаційну дизентерію і скоро помер. Батьки тяжко пережили трагедію, і це, за словами Грети, можливо, була одна із причин затяжного мовчання митця.

Паралельно цим подіям наш герой вчиться у Харківському інституті червоної професури. По закінченню повертається до поезії. Переїжджає до Києва. Саме у 30-х роках в Усенка народжуються син та дві доньки – Вероніка, Віктор та Марина, які знову надихають його на творчі звершення. Одна по одній виходять його збірки «Лірика бою», «Третя книга», «Поезії». Тоді ж, за постановою влади, почали перебудовувати літературні організації, і «Молодняк» у 1932-му припиняє своє існування. Тому Павло Матвійович багато подорожує Україною (аж до 1940-х): читає вірші, проводить лекції, намагається познайомитися з якомога більшою кількістю молодих талантів. Заводить щоденники. З них дізнаємося, що Усенко був і на фронті. Почалася війна. 23 червня 1941 року митцеві зателефонували зі штабу Київського військового округу. Сказали прощатися з сім’єю та готуватися до від’їзду на десяту годину ранку.

У званні майора з посвідченням військового кореспондента поет брав участь у боях, був серед оборонців Києва, Харкова, Сталінграда, пройшов шляхами від Тирасполя до Відня. Постійно писав. Літературознавець Андрій Трипільський у статті «На озброєнні – слово» яскраво показує усю силу впливу поезії на фронтовиків.

«Удар по нас був важкий, та розпачу не могло бути. Ось, мабуть, і вірші мої часів війни такі. Більшість їх були при мені в польовій сумці. Я писав їх тоді, коли був вільним від кореспондентської роботи», – згадує сам Усенко. Тоді виходять його нові збірки – «За Україну», «Клянись!» та «З вогнищ боротьби», а в 1947-му – підсумкова «Сини».

30 вересня 1945 року він нарешті повертається до рідного Києва, до сім’ї. Здоров’я підірване. Але до останнього не звертався до лікарів. Єдине, що дозволяв собі – поїхати до рідного села, до матері.

Тепер він пише про відродження своєї країни після руйнівного виру війни. У творах вітчизна постає як край «труда і сонця, де кожний сповнений творчого горіння та наснаги» (з монографії Івана Дузя «Павло Усенко»).

У другій половині 50-х та в 60-ті роки літературна діяльність митця набула свого повного розквіту. 1956-го читачі отримали ще одну збірку митця – «Листя і роздуми». Але жити Павлові Матвійовичу лишалося недовго. Тяжкі хвороби сточували дні. Однак, до останньої хвилини він не сидів на місці. Постійно відвідував з’їзди письменників України, подорожував, надихав на творчість інших. У 1967 році навіть став лауреатом літературної премії імені Миколи Островського.

Пам’ятав усіх приятелів, з ким починав, постійно надсилав їм листівки, подарунки. Саме тому смерть поета зачепила багатьох. Деякі з них навіть присвятили йому твори – Борис Олійник, Михайло Чхан, Микола Шеремет, Віктор Корж, Милан Ніколич, Микола Горобець та інші. В Києві та Дніпрі названі вулиці на честь поета.

Павла Матвійовича не стало 4 серпня 1975 року, поховали його на Байковому цвинтарі. Усі, хто знав його, згадували поета як сором’язливу, привітну людину, завжди спокійну, переконливу та відповідальну.

«Павло Усенко!.. Які світлі спогади викликає це ім’я в моїй душі! Непримиренний і добрий, принциповий і м’який, делікатний і терпимий до людських слабкостей, якщо вони не торкаються істотних сторін його переконань…», – згадував поета живописець Сергій Григор’єв.

Створено: 04.08.2020
Редакція від 01.10.2020
Анна Чорна
Бібліографія:

Антологія української поезії. В 6-ти т.: т. 4. Українська радянська поезія: Твори поетів, які ввійшли в літературу в 1917–1932 рр. / П.Г. Тичина, Рильський М.Т., М. Семенко та ін.– К.: Дніпро, 1985.– 422 с.
Усенко П.М. Дві пристрасті, дві любові...: вибране / Упорядн. Усенко М.П.– К.: «Пульсари», 2001.– 319 с.
Усенко П. Дні війни: Фронтові щоденники / Упоряд. та приміт. С. Тельнюка; післямова Л. Дмитерка.– К.: Рад. письменник, 1980.– 352 с.
Усенко П. Поезії.– К.: Рад. письменник. 1985.– 287 с., 1 л. портр.– (Б-ка поета).
Усенко, П.М. Про моїх сучасників: статті, нариси, спогади / П.М. Усенко.– К.: Радянський письменник, 1977.– 287 с.
Усенко П. Твори: В 4-х т. / П. Усенко; Редкол.: М.П. Бажан та ін.– К.: Дніпро, 1981–1982.
Т.1. Поезії. 1922–1950 рр.– 1981.– 359 с.
Т.2. Поезії.1951–1958 рр.– 1982.– 279 с.
Т.3. Поезії. 1959–1975 рр.– 1982.– 253 с.
Т.4. Поеми. Переклади.– 1982.– 279 с.
Усенко Павло Матвійович. Дальня вгинається путь : поезії.– К. : Молодь, 1977.– 192 с. : іл.
***
Заспівувач : спогади про Павла Усенка / упор. С.В. Тельнюк ; авт. перед. М. Бажан.– К. : Молодь, 1982.– 288 с. : фот.
Селиванов, В. Щоб життя не викручувало з них душу... // Слово про літературу та письменників Придніпров’я. Нариси та есеї / Упоряд. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 265–267.
Селіванов (Буряк) В. Щоб життя не викручувало з них душу... Павло Усенко // Хроніка 2000. Дніпропетровськ: виміри історичної долі.– К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2008.– Вип. 74.– С. 754–757
***
Павло Усенко (1902–1975) // Вітчизна.– 2004.– № 5–6.– С. 118–120.
***
Домбровський А. Памятный знак в честь поэта-земляка Усенко Павла Матвеевича / А. Домбровский // Шукач.– Режим доступу: https://www. shukach.com/uk/node/21557
Усенко Павел Матвеевич // gorod.dp.ua.– Режим доступу: https://gorod. dp.ua/tema/persons/?pageid=935
Усенко Павло Матвійович // Почитайко.– Режим доступу: http://chl.kiev. ua/pub/Publication/Author/176