Орро Павло Іванович
Павло Орро: талановитий учень професора П.Т. Ємельяненка

Широкі степи Приазов’я ген-ген за обрій-небокрай стеляться, вкриті серпанком ледь помітної вологи. На думку спадають поетичні рядки:

Чорнóзем степу, обрій неозорий,
Куди не глянь – волошки й ковилá,
Спекотне сонце туманúть вологу,
І стиха розмовля євшан-трава…

Село Костянтинівку в Бердянському повіті Таврійської губернії було засновано у 1861 році (за іншими даними – у 1859 році) державними селянами із Таврійської, Харківської, Полтавської та Воронезької губерній на місці ногайського аулу Єдинохта. Мальовниче місце для свого села обрали нові поселяни, а до них ногайці-степовики – на лівому березі річки Молочної. Вона в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. На протилежному березі річки, на відстані у півкілометра – місто й залізнична станція Мелітополь. Поблизу села уже у наш час було розкопано три кургани з похованнями різних часів. Являє інтерес раннє скіфське поховання (VII–VI ст. ст. до н. е.), де були бронзові вудила, бляшка та інші речі.

Назва «Костянтинівка» серед місцевого люду не прижилась. У народі Костянтинівку часто називають Ханделеївка, або Ханда. Населення Ханделеївки було строкате як мовно, так і в національному плані. Переважала українська людність та були й білоруси, кримські татари, греки, вірмени, росіяни. Були серед місцевого люду на початку ХХ століття й дещо екзотичні національні представники, як от естонці.

Перші естонські поселення в Таврійській губернії були засновані у 1861–1879 рр. учасниками сектантського руху, очолюваного ярвамаським селянином Ю. Лейнбергом («пророком Малтсветом»). Незважаючи на релігійну оболонку, цей рух був, по суті, проявом соціального протесту селянства проти прибалтійських поміщиків та духовенства, своєю переважною більшістю німецькомовних. [Див. Винниченко І. Естонці // Етнічні спільноти України. – Київ, 2001.– С. 43 – 44]. Від самого початку естонці зарекомендували себе як дуже ретельні й акуратні люди, працьовиті та охайні. Вважалося привабливим найняти естонця чи естонку хатнім працівником. Сільськогосподарські угіддя чи реманентні майстерні естонців були взірцевими, а відсоток освічених представників серед естонців Таврійської губернії був найбільшим в країні.

За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини і Закарпаття) проживало 2 227 естонців, з них 1 887 (69,2 %) осіб – у сільській місцевості. Найбільше (2 210 осіб) мешкало на той час у Таврійській губернії. З них 1 740 осіб проживали в сільській місцевості. Мали вони в місцях компактного поселення початкові школи, у яких викладали рідною мовою вчителі з Естонії, молитовні будинки та клуби.

Саме у селі Костянтинівці (чи то Ханделеївці) Бердянського повіту Таврійської губернії 3 червня 1907 року в родині працьовитого естонського селянина Івана Орро народився син Павло. До дев’ятирічного віку він жив із батьками у селі, допомагав поратися по господарству і споглядав дива довколишнього світу, всотував красу й нескінченність широкого південного степу.

Та ідилія тривала недовго. У 1917 році батько Павла помер від черевного тифу, який лютував у ті часи Першої світової війни як в Україні, так і по всій Європі. Чимало люду відійшло у вічність через ту хворобу. Є дані про 30 млн. хворих та від 3 до 6 млн. померлих. Мати відправила Павла на навчання до Мелітополя у механічно-будівельну професійну школу, аби він опанував слюсарний фах. У цьому навчальному закладі, окрім професійних навичок, ще й набували загальної освіти, як у звичайній школі.

Після її закінчення в 1925 році Павла Орро було направлено на роботу до міста Катеринослава слюсарем шостого розряду на заводі «Спартак», де він працював до 1927 року, виконуючи роботу з ремонту верстатів.

У 1927 році молодий робітник вступив до Дніпропетровського гірничого інституту (ДГІ) на заводський факультет, а у 1930 році через створення нового вищого навчального закладу, його було переведено до Дніпропетровського металургійного інституту (ДМетІ), який Павло Орро закінчив 26 червня 1931 року за прокатною спеціальністю й отримав кваліфікацію інженера-металурга.

Одразу після закінчення навчання молодого інженера було направлено на будівництво Магнітогорського металургійного комбінату, де він працював на посаді фахівця з обладнання прокатних цехів. У 1932 році за сімейними обставинами Павло Орро повернувся до вже рідного Дніпропетровська й розпочав наукову кар’єру. Спочатку молодий фахівець працевлаштувався на посаду інженера-дослідника у прокатному відділі Дніпропетровського інституту металів, який на той момент перебував у підпорядкуванні «Головтрубосталі». Цю науково-дослідну установу було утворено в травні 1930 року як філію Українського інституту металів (м. Харків) і першим її директором було призначено талановитого професора Павла Германовича Рубіна (1874–1960), якого вже наприкінці 1931 року було репресовано у т.зв. «Справі інженерного центру».

Близькість до виробничої бази обумовила стрімке зростання наукового потенціалу фахівців інституту, й уже під кінець 1930-х років виникла нагальна потреба у створенні окремих спеціалізованих науково-дослідних установ: Науково-дослідного гірничорудного інституту (1932–1940 рр.), Науково-дослідного трубного інституту (1937 р.), Інституту чорної металургії (1939 р.) тощо.

Але все це не було б можливим, якби не потужний кадровий потенціал спеціалістів і науковців. У 1935 році Павло Орро подає документи для вступу до аспірантури при ДМетІ до кандидата технічних наук, талановитого вченого-трубопрокатника Павла Терентійовича Ємельяненка (1905–1947). Майбутній аспірант і його науковий наставник були знайомі ще з часів навчання у ДГІ та ДМетІ. Напевно, що Павло Терентійович уважно спостерігав за початками трудової кар’єри молодого інженера. Можливо, саме він був тією людиною, яка допомогла П. Орро повернутися до рідного міста на Дніпрі та розпочати роботу в науково-дослідному інституті металів.

У фондах наукової бібліотеки УДУНТ зберігаються наукові журнали 1930-х років, у яких опубліковані статті авторства цих вчених. Наприклад, Емельяненко П.Т., Орро П.И. Теория горячего волочения труб // Теория и практика металлургии (бывш. «ДоМеЗ»).– № 4.– 1937.– С. 73–79.

Навчання у аспірантурі для талановитого молодого вченого Павла Івановича Орро закінчилось у 1940 році успішним захистом дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук. Тема наукової роботи звучала так: «Шариковая прокатка тонкостенных труб». Тут варто зробити декілька зауважень. По-перше, згідно з витягом із протоколу № 15 засідання Вченої ради ДМетІ ім. тов. Сталіна від 25.ІХ та 26.ІХ 1940 р., захист дисертаційної роботи інженером П.І. Орро відбувався у Дніпропетровську. По-друге, діловодство під час захисту дисертації відбувалося російською мовою; те саме стосувалося і наукових статей. По-третє, Вищою атестаційною комісією Всесоюзного комітету в справах вищої школи при Раді Народних Комісарів СРСР, яка перебувала у м. Москві, затверджено це рішення було лише протоколом № 25 від 5 липня 1941 року. По-четверте, воно набуло законної сили лише 12 травня 1942 року, тобто лише за півтора роки від моменту захисту.

Одразу ж після захисту дисертації П.І. Орро було запропоновано посаду доцента кафедри трубопрокатного виробництва ДМетІ, якою керував член-кореспондент Академії наук УРСР Павло Терентійович Ємельяненко.

Друга світова війна, яка безпосередньо для мешканців Придніпров’я розпочалась у серпні 1941 року, вплинула і на подальшу наукову кар’єру доцента П.І. Орро, який із родиною евакуювався на Урал.

Спочатку Павло Іванович працював у третьому цеху заводу 703 на посаді керівника технологічної групи. Згодом прямим рішенням вищого керівництва «Головтрубосталі» у 1942 році науковця було направлено у відрядження до науково-дослідного трубного інституту на посаду керівника трубної лабораторії. Таке переведення відбулося за безпосередньої участі чл.-кор. АН УРСР Павла Ємельяненка, який саме у той час був направлений на Урал, аби надати імпульсу роботі науковців-трубників з берегів Дніпра. Саме у цей період П.І. Орро подає документи для вступу у члени ВКП (б).

У місті Первоуральську вчені-трубники працювали до початку 1944 року. В 1943 році до аспірантури трубного інституту подав документи талановитий молодий науковець Яків Осада, керівником дисертаційної роботи якого було призначено П.Т. Ємельяненка, а от координацією роботи безпосередньо на місці опікувався П.І. Орро, періодично набуваючи статусу тимчасово виконуючого обов’язки керівника. Пов’язано це було з тим, що Павло Терентійович у 1940-х роках неодноразово виїздив у закордонні відрядження до США, а також працював у Центральному науково-дослідному інституті металів у Москві. Довіра між науковцями була на високому рівні, що засвідчують листи П.Т. Ємельяненка до колег, у яких він ґрунтовно описує потребу виконання тих чи інших науково-дослідних робіт, чітко призначаючи відповідальних. І прізвище П.І. Орро зазначено у перелікові відповідальних виконавців неодноразово. Роботи ж позначено нумерацією арабськими цифрами без уточнень і деталізації.

Після повернення до Дніпропетровська Павло Орро цілком зосередився на роботі керівника трубної лабораторії у науково-дослідному трубному інституті. Робота була копіткою, відповідальною, але й цікавою через масштаб і затребуваність для економіки держави повоєнного часу. Однією з таких задач була розробка та впровадження технології виготовлення прецизійних труб надмалих розмірів із нержавіючої та легованої сталей для радіоелектронної, медичної й авіаційної промисловості. Роботи науковців П.І. Орро, С.І. Борисова та інших були відзначені Державною премією СРСР (на той час мала назву Сталінської премії) за 1950 рік.

Павло Іванович мав неабиякий хист виявляти та підтримувати молодих і талановитих науковців. Двоє майбутніх директорів трубного інституту розпочинали свою трудову біографію у підрозділі, яким керував П.І. Орро. Це Яків Юхимович Осада, аспірант П.Т. Ємельяненка та Олег Олексійович Семенов, молодий випускник ДМетІ повоєнної доби.

У 1951 році вийшла друком книга авторів Орро й Осади, присвячена питанням виробництва сталевих тонкостінних безшовних труб, яка не втратила своєї актуальності й дотепер. Це зайвий раз засвідчує той факт, що Павло Іванович мав талант педагога, умів донести до широкого загалу важливу і складну інформацію доступною мовою.

В особовій справі П.І. Орро є витяг із наказу по Українському науково-дослідному трубному інституту (УкрНДТІ) № 158 від 5 серпня 1959 року, згідно з яким науковця було обрано шляхом таємного голосування на засіданні науково-технічної ради 13 червня 1959 року на посаду керівника відділу технології виробництва труб холодною обробкою тисненням із посадовим окладом у 4 000 крб. на місяць. Ще один документ в особовій справі вченого засвідчує його затребуваність і вагомість наукових здобутків. Згідно з наказом по УкрНДТІ № 181 від 17 березня 1961 року вчені трубного інституту: Я.Ю. Осада, А.А. Шевченко, П.І. Орро та М.В. Рулла були удостоєні Державної премії в галузі науки і техніки (на той час мала назву Ленінської премії).

У своєму науковому доробку Павло Іванович мав понад сто праць, зокрема монографії, наукові статті, матеріали міжнародних конференцій, патенти на винаходи та корисні моделі, десятки рукописів звітів про виконання науково-дослідних робіт у яких був керівником. Нижче проаналізуємо найцікавіші з них.

Перш за все, привертає увагу патент № 88997 заявлений від 30 червня 1948 року під назвою «Стан холодной прокатки тонкостенных труб», який був повторно підтверджений правом власності в описі до винаходу № 381667, наданим Комітетом із винаходів і відкриттів при Раді Міністрів СРСР у 1960-х роках. Оригінальна конструкція кліті стану, а також одноосібність автора-винахідника є примітною рисою саме цієї інтелектуальної розробки. Її конструкційну оригінальність підтверджує той факт, що вона була повторно запатентована у 1960-х роках.

У фондах патентно-технічного відділу ДОУНБ нині є у вільному доступі ще п’ятнадцять охоронних документів на право інтелектуальної власності, співавтором у яких є Павло Іванович Орро. Більшість із них описують способи виготовлення сталевих труб шляхом волочіння на довгій оправці; з’єднання деталей; виготовлення біметалевих і багатошарових труб; холодної прокатки тонкостінних й особливотонкостінних труб; виготовлення труб із важкодерормованих металів та сплавів; волочіння труб на нерухомій оправці; визначення коефіцієнту тертя при волочінні труб на оправці, яка самовстановлюється; визначення пластичності металу труби у поперечному напрямку; скручування тонкостінних труб із ребрами. Також є низка патентів, у яких описується конструкція інструменту для виготовлення труб: різноманітних за формою оправок, приводів клітей стану для прокатки труб, пристроїв для зняття труб з оправок після волочіння, або ж для теплого волочіння. За кожним із подібних охоронних документів – роки копіткої та наполегливої інтелектуальної праці колективу вчених-однодумців, на чолі якого стояв Павло Орро – талановитий учень основоположника української школи металургів-трубопрокатників, професора Павла Ємельяненка.

18 червня 1984 року П.І. Орро написав заяву на ім’я директора трубного інституту О.А. Семенова з проханням про звільнення через вихід на пенсію. Від 22 червня 1984 року він вийшов на заслужений відпочинок.

Розповідь про успішного вченого П.І. Орро була б неповною, якщо не зупинитись на родинному колі, яке багато в чому пояснює феномен науковця.

Павло Іванович мав міцну родину. Надійними супутниками у сімейному житті вченого були дружина Надія Костянтинівна (29.09.1921–14.11.2013), син Юрій (03.11.1945–12.11.1995), невістка Тетяна (1949 р.н.) та онучка Оленка (1978 р.н.). Уся родина проживала у будинку поруч із трубним інститутом. Члени родини П.І. Орро були представниками трудової династії науковців, які працювали у різних інститутах до середини 2010-х років.

Дружина П.І. Орро народилась у с. Шурапа, Свердловської області. Здобула середню освіту, в Свердловському будівельному технікумі у 1938–1941 рр. Через скрутне матеріальне становище родини, у якій зростало троє дівчат, була змушена припинити навчання та працювати на виробництві. Від грудня 1941-го по листопад 1944-го року працювала копіювальницею-кресляркою Державного Союзного Первоуральського Новотрубного заводу.

У 1944 році вийшла заміж за Павла Івановича та виїхала із ним до Дніпропетровська. Надія Костянтинівна працювала лаборантом кафедри загальної хімічної технології палива (зав. каф. проф. І.М. Ханін) Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту (ДХТІ) від березня 1958-го по січень 1966-го року. Головним чином за сумісництвом з госпрозрахункових тем у науково-дослідній частині ДХТІ.

Син Павла Івановича Юрій після закінчення середньої школи № 67 нашого міста вступив до ДМетІ і в 1963–1968 роках навчався за спеціальністю «Автоматизація та комплексна механізація металургійного виробництва». Оскільки з дитинства Юрій Павлович мав інвалідність, то по закінченню навчання у ДМетІ був розподілений на роботу до «УкрДІПРОМЕЗу» на посаду інженера-конструктора без обов’язкової військової армійської служби. У цьому науково-дослідному інституті нашого міста він працював від серпня 1968 року до січня 1972 року. У лютому 1972 року молодий науковець вступив до очної аспірантури при науково-дослідному трубному інституті, яку успішно закінчив у серпні 1975 року. Захист дисертації відбувся 26 грудня 1975 року, а вчений ступінь кандидата технічних наук було присуджено 20 жовтня 1976 року. Від грудня 1975 року по квітень 1985 року Ю.П. Орро працював на посадах інженера та старшого інженера «УкрДІПРОМЕЗу», а у 1985 – 1987 рр. був молодшим науковим співробітником і науковим співробітником (1986 р.) у лабораторії № 405 науково-дослідного трубного інституту. Він звільнився з науково-дослідного трубного інституту наприкінці грудня 1987 р. через погіршення стану здоров’я. Принагідно зазначимо, що майбутня дружина Ю.П. Орро Тетяна Василівна також тривалий час працювала інженером в «УкрДІПРОМЕЗі».

Онука Павла Івановича Орро Олена Юріївна по закінченню середньої школи у 1996 році вступила до ДМетІ, у 2001 році отримала фах інженера-металурга за спеціальністю «Металознавство та термічна обробка металів». Від березня 2007 року працювала на посаді інженера І категорії у відділі № 12 науково-дослідного трубного інституту, а від 2011 року – молодшим науковим співробітником того ж відділу. У 2012 році – молодший науковий співробітник лабораторії № 100, а від 2016 року – інженер І категорії дільниці дослідного виробництва. О.Ю. Орро звільнилась з інституту в жовтні 2016 року.

На завершення розповіді зазначимо, що сумлінна і більш ніж півстолітня наукова праця П.І. Орро була гідно пошанована державою: по два ордени «Знак Пошани» у 1951 та 1958 роках; ордени Трудового Червоного Прапора у 1954 та 1966 роках; медалі та лауреатство двох державних премій у 1950 та 1961 роках.

Під його науковим керівництвом 11 здобувачів наукового ступеня стали кандидатами технічних наук. Такий підсумок науково-виховної діяльності вченого недосяжний для більшості професорів із науковим ступенем доктора технічних наук. Це наочно засвідчує той факт, що П.І. Орро – талановитий послідовник свого вчителя – члена-кореспондента Академії наук УРСР, доктора технічних наук, професора Павла Ємельяненка.

Павло Іванович Орро відійшов у вічність 17 квітня 1989 року. Похований на Сурсько-Литовському цвинтарі нашого міста.