Гортаючи сторінки життя cела Горянівське

Гортаючи сторінки життя cела Горянівське

Україна, Дніпропетровська область

Сторінки історії села Горянівське склалися зі спогадів його мешканців.

У далекому вже 1958 році вчительки Горянівського Юлія Григорівна Федисяк, Віра Григорівна Нечипоренко та завідувачка сільською бібліотекою Лідія Іванівна Рубан збирали спогади місцевих старожилів. Про життя села в різні роки розповіло багато його мешканців: Олександр Григорович і Ліза Олександрівна Немоги, Тетяна Карпівна Карпусенко, Прасковія Карпівна Тихоненко, Яків Мелентійович Шатило, Антон і Оришка Калниші, Векла Олександрівна Рубан, Оришка Калиста,  Марфа Дмитрівна Якименко та, звичайно ж, нащадки засновників Горянівських хуторів, представники роду і носії прізвища Горяних, Карпо Нилович, Мавра Іванівна, Ївга та Катерина. З іхніх спогадів і постала така картина далекого та недавнього минулого села Горянівське Дніпровського району Дніпропетровської області. 

У ХVІ столітті землі, де нині розташоване село, належали Речі Посполитій і входили до складу Київського воєводства. Потім це була територія Вольностей Війська Запорозького, землі були у складі Кодацької паланки, а після утворення Катеринославської губернії відійшли до Кам'янської волості Новомосковського повіту. З кінця ХVІІІ століття населення краю збільшувалося, переважно, за рахунок переселенців із інших регіонів.

Історія села починається з 1782 року, коли тут зʾявилися перші поселенці – Нил Горяний зі своєю родиною. Вони збудували землянку (в районі сучасної вулиці Нагірної), обробляли шматок землі, вели невеличке господарство.

Якось однієї зими, коли здійнялася велика хуртовина, на подвір’ї Нила почали вити собаки, батько послав синів подивитися, що ж там відбувається. Незабаром хлопці ввели до землянки чоловіка, який заблукав у степу і вже не міг знайти шляху. Сім’я обігріла його, і він розповів, що це його земля, бо він поміщик Хренник1. Його маєток (зі слів старожилів) був десь у Амур-Нижньодніпровському, потім він звів будинок у місті Катеринославі (зараз це готель «Україна»). На честь свого рятівника поміщик назвав село Горянівкою і дав вільну від кріпацтва. А поряд було село Попова Балівка, де кріпацтво було, і селяни з навколишніх сіл тікали до Горянівки. Так і з’явилися вільні Горянівскі хутори. Така ось є легенда про початок села.

Аж до початку Другої світової війни село Горянівка на карті значилось як «Горянівські хутори», бо коли селянам наділяли землю, то вони там і будували свої подвір’я осібно від інших. Вулиць не було. 

Незважаючи на волю, людям жилося тяжко: землі та худоби не вистачало, не було відповідних знарядь праці, врожаї були погані й люди часто голодували. У другій половині ХІХ століття Катеринославська губернія швидко перетворилася на великий центр промисловості. З розвитком міста, особливо після аграрної реформи, пришвидшився і розвиток села. На сучасній вулиці Нагірній родина Ярошенків (приблизно 1880 р.) випалювала цеглу з глини. До цих пір біля кладовища зостався яр, де її брали. У селі була крамниця, в пам’яті старожилів довго залишався крамар Падстон, людей лікував лікар Балабуха. 

Після більшовицького перевороту 1917 року та громадянської війни селяни відбудовували своє господарство з руїн. Після встановлення радянської влади почалася колективізація, усуспільнювали землю, майно, утворювали колгоспи. Спочатку люди організовувались у «созовські» групи (СОЗ – спільний обробіток землі), а потім, у 1929 році був організований колгосп «Косіор»2. Першим його головою був комуніст Олександр Григорович Немога. В організації колгоспу активну участь брав комітет бідноти, який очолював Микита Олексійович Фоменко.

Над селом Горянівка шефствували робітники заводу ім. Г. Петровського з міста Дніпропетровська. Вони проводили культурно-масову роботу серед населення, організовували художню самодіяльність. А селяни працювали в колгоспі, не одержуючи платні, бо не було чим платити. Колгосп лише забезпечував зі своїх скудних запасів харчування людей, які працювали. Про один випадок люди старшого покоління згадують і досі. Був у селі бідний чоловік Клим, працював у колгоспі. І коли привозили щербу, їв своєю дерев’яною ложкою, в якій зробив дірочки, щоб рідина відціджувалася з ложки. Односельці це помітили і кажуть «Климе, що ж ти оце придумав?», а він і каже «Придумав, бо я люблю гущу».

У 1936 році село стало називатися Ворошилівкою3.

У передвоєнні роки село прославив Григорій Сергійович Савенко (1912 р. нар.), який вивів новий сорт проса. Своєю невтомною працею, вмінням і знаннями він домігся рекордного врожаю культури, для якої ґрунти Горянівських ланів раніше вважалися непридатними. З двох гектарів він намолотив 32 центнери проса. Григорій Сергійович був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки і занесений до почесної книги району. Загинув на війні.

У 1941 році в село вступили німці, а визволене воно було 24 вересня 1943 року. На фронтах Другої світової війни воювали 195 мешканців села. З них повернувся 101 чоловік, загинуло – 92. У боях за визволення Горянівки загинуло 24 солдати.

Після закінчення війни селяни заходилися біля відбудови своїх дворів, господарств і колгоспного господарства. Тяжко було, не було в що одягнутися, тут ще й і голод 1947 року. Скільки зібрали зерна – те і вивезли в державні комори, а люди голодували. Головою сільради тоді був Григорій Хомич Рубан.

Був такий випадок: у степу, де була посіяна озимина, знайшли бурти з картоплею. Щоб якось підтримати людей, голова сільради послав їздових Андрія Мацка та Микиту Лісняка вночі перевезти картоплю (яка вже перетворилася на крохмаль) до села. Їздові з допомогою односельців перевезли картоплю, а голова розпорядився в першу чергу надати допомогу вдовам із дітьми, багатодітним сім’ям, останнє поділили поміж працівниками колгоспу. Хтось доповів про це в райком, приїхав звідти уповноважений, щоб знайти і покарати винуватого, бо при перевезенні бричками потолочили озимину, але люди не виказали Григорія Хомича. Своїм вчинком він урятував село від голодної смерті.

Після війни до села стали прибували нові поселенці, почали будувати свої домівки, вже сплановані по вулицях. Всього стало тринадцять вулиць і два провулки.

У 1950 році колгосп «Косіор» перейменували на «Зоря комунізму». Очолив його присланий із району комуніст Василь Григорович Зозуля. Тоді ж село Горянівку хотіли перейменувати на Чапаєвське4, але горянівці назву свого села відстояли. 

Селяни з ентузіазмом працювали на фермах і ланах. У 1956 році комсомольсько-молодіжна бригада зайняла перше місце у змаганні між ланками. Ланковою була Тамара Левацька. В ланці працювали: Алла та Світлана Баранець, Галина Антоненко, Надія Левацька, Марія Сподинець, Галина Савенко, Євдокія Коломоєць.

До 1960-х років люди в селі не мали паспортів. І хоча поруч із селом розташовувалось багато підприємств Дніпропетровська, селяни не могли влаштуватися там на роботу. Все ж частина молоді після служби в Радянській армії вже не повертались до села, а влаштовувалася робітниками на підприємствах міста.

У 1974 році в Горянівському був заснований радгосп «Кіровський». Не можна не згадати людей, які в ньому працювали. 

Трактористи: Леонід Іванович Карпусенко, який все життя працював на полях колгоспу, потім радгоспу. За свою працю нагороджений двома орденами; М.М. Антоненко, М.О. Шатило, І.Ф. Горяний, В.В. Горяний, М.С. Палаш, С.І. Підковирний і багато інших.

Багато років працювали на фермі завідуюча фермою Міля Гнатівна Калиста та зоотехнічка, орденоносець Людмила Андріївна Волощук. 

Бригадиркою з вирощування молодняка великої рогатої худоби багато років працювала Алла Дмитрівна Савенко. Ветеринарними санітарками працювали: Тетяна Прокопівна Немога, Віра Іванівна Переяслівська, Раїса Порфирівна Баранець.

Доярки: Галина Филимонівна Горяна, Любов Петрівна Самохатня, Валентина Горяна, Валентина Матвіївна Невінчана, Зінаїда Петрівна Митрошкіна, Євдокія Дмитрівна Шатохіна, Галина Василівна Карпусенко, Валентина Таряник, Галина Калиста.

Телятниці: Ольга Петрівна Самохатня, Марія Євтихіївна Сердюк, Галина Микитівна Жирко, Галина Василівна Якименко, Марія Горяна, Ганна Карпусенко, Ольга Василівна Урсуляк. 

Городня бригада: Ганна Сергіївна Стельмах, Таїсія Черевишна, Надія Іванівна Морозова, Зоя Козедуб, Надія Миколаєнко, Марія та Віра Токарські.

Примітки:

1. В легенді, очевидно, йдеться про Володимира Хрінникова, відомого громадського діяча і українського мецената, який народився в 1876 р., на початку 1914 р. побудував у Катернославі дім, нині відомий як готель «Україна». Отже не міг бути учасником описаних подій.

2. Названо на честь Станіслава  Косіора, генерального секретаря та першого секретаря ЦК КП(б)У в 1928–1938 роках. Безпосередній організатор політики геноциду українського народу, штучного голодомору 1932–1933 років в Україні, розгортання антиукраїнського терору, фабрикування численних політичних процесів і масового винищення національної інтелігенції.

3. Названо на честь радянського наркома з військових і морських справ і наркома оборони Клима Ворошилова.

4. На честь Василя Чапаєва, військового діяча Російської імперії та більшовицької Росії.

Титульне фото з сайту https://gorod.dp.ua/micro/oklivo/?pageid=707

Створено: 16.07.2020.
Редакція від 16.07.2020.
Любов Книш