Мешко Оксана Яківна
Оксана Яківна Мешко – матір української демократії

Оксана Яківна Мешко (30.01.1905–02.01.1991), українська біологиня, учасниця опозиційного руху в Україні в повоєнний період, одна з найвидатніших діячок українського національно-визвольного руху 1960–1980-х рр.

Родина О. Мешко пройшла горнило нищення українського народу протягом всього ХХ ст. За безстрашність, затятість та сміливість Оксану Яківну Мешко називали «козацькою матір’ю». Сповнений трагізму, самовідданості, непохитної віри в становлення незалежності України та демократичних цінностей дозволяє назвати Оксану Яківну Мешко «матір’ю української демократії».

Оксано Мешко народилася в с. Старі Санжари на Полтавщині (нині це село підпорядковане Ново-Санжарській селищній територіальній громаді Полтавського району). Її предки були козаками, що уникли покріпачення, а тому зберегли нескорений дух. Батьки Оксани Яківни були багатодітними малоземельними селянами. Дитинство Оксани припало на роки Першої світової війни, Української революції 1917–1920 рр. і встановлення більшовицького режиму в Україні. Батько – садовод Яків Павлович Мешко, крім роботи на землі разом з дружиною займався дрібною торгівлею. Мати Оксани, Марія Граб була молодшою сестрою члена УЦР, журналіста Олександра Янка (11.04.1879–22.09.1938). У 1920 р. у віці 42 років разом з іншими заручниками він був розстріляний на Холодній горі «червоними» за невиконання волостю продподатку в Харкові та за належність до УАПЦ. Ще раніше загинув 17-річний брат Оксани, – Євген – активіст «Просвіти», режисер її художньо-драматичного гуртка, боєць повстанського загону петлюрівського отамана Івана Біленького. Хату родини конфіскували. Сестри Віра та Катерина, брат Іван і мати Марія розійшлися по світу.

Оксана переїхала до Полтави, де закінчила Першу українську гімназію, а згодом почала працювати. У 1927 р. Оксана вступила на хімічний факультет Інституту Народної освіти в Дніпропетровську і зуміла його закінчити, попри декілька виключень «за соцпоходження». У 1930 р., під час навчання, Оксана Яківна вийшла заміж за з інститутського викладача Федора Сергієнка, який був родом із Гуляйполя. У подружжя народилося двоє синів – Євген (1930 р. н.) та Олександр (Олесь, 1932 р. н.).

Родина О. Мешко нескінченно заарештовувалася та поневірялася по таборах. На початку 1935 р. заарештували Федора Сергієнка (це був уже другий арешт, вперше його ув’язнили в 1925 р. за членство в Українській комуністичній партії боротьбистів). Оксані Яківні особисто дев’ять місяців прийшлося займатися захистом чоловіка. Їй вдалося відстояти чоловіка, але після цього Федір не міг влаштуватись у Дніпропетровську на роботу та виїхав на Урал спочатку до Магнітогорська, потім до Челябінська.

У 1936 р. розстріляли дядька Оксани, Олександра Янка, колишнього члена Центральної Ради та урядовця Директорії, члена Київської спілки політкаторжан. Також заарештований Дмитро Янка, інвалід праці, ще один двоюрідний дядько, пропав безвісти. У 1937 р. розстріляли за «агітацію» її двоюрідного брата – Євгена Мешка. Оксану як родичку «ворогів народу» звільнили з Інституту зернового господарства, де вона працювала у хімлабораторії. Родина переїхала до Тамбова, де на той час оселився Федір Сергієнко і де їх і застала війна. Під час німецького бомбардування у 1941 р. загинув старший син родини, Євген. Чоловіка мобілізували до діючої армії.

У травні 1944 р. Оксана Яківна з сином Олесем повернулася до Дніпропетровська де возз’єдналася із матір’ю. Інвалідом повернувся з війни чоловік.

У 1945 р. родина Мешко-Сергієнко переїхала у Київ. У 1946 р. з Волині сюди ж приїжджає сестра Оксани, Віра Худенко. Під час Другої світової війни Вірин син Василь Худенко приєднався до дніпропетровських оунівців. Вірин чоловік – Михайло Худенко, священник УАПЦ, допомагав повстанцям в одній із парафій на Волині. За свою діяльність Василь із дружиною Надією Кандибою та батьком були заарештовані, повернутися додому їм так і не вдалося. Ще один Вірин син – Євген – через арешт рідних теж був відправлений до «штрафбату» та помер там. Через деякий час сестра Віра зникла. Марія 20 діб намагалася віднайти сліди сестри, яка, як виявилося, зникла через доноси сусідів. Намагаючись звільнити сестру, Оксана ходила по прокуратурах та відділеннях КДБ а у 1947 р. була арештована. Сестрам пред’явили звинувачення у намірі вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Попри всі катування – 21 добу без сну, Оксана Мешко не зламалася і не підписала за наполяганням слідчого «чистосердечних признаний». Через сім місяців, уже у в’язниці Москви, сестер засудили на 10 років виправно-трудових таборів. У Москві шляхи Віри Худенко та Оксани Мешко розійшлися: Віру заслали до Кемеровської області, а Оксану – до Ухти в Комі АРСР. 

Оксана Мешко працювала в «сільгоспзоні» в м. Ухта, била камінь під Іркутськом, була будівельником. У 1954 р. комісія ЦК КПРС комісувала Оксану Яківну як недужу: її випустили з-за колючого дроту на заслання. Два роки їй довелося прожити на спецпоселені. У 1956 р. О. Мешко реабілітували. Вона повернулася до Києва. Через два роки їй надали кімнатку на 12 метрів. А по смерті Федора Сергієнка мати з сином переїхали жити у приватну батьківську садибу на Куренівці, по Верболозній, 16, де почали зводити хату. На хвилі хрущовської відлиги вони активно включилася в рух шістдесятників, організовувала несанкціоновані літературні вечори, поширювала самвидав. В їхній домівці збиралися однодумці – ті, кого пізніше стали називати шістдесятниками.

Син О. Мешко – Олесь Сергієнко, інженер за першою вищою освітою, здобував другий фах – медика. 28 травня 1966 р. у його арештували на 15 діб за те, що був на вечорі пам’яті Івана Франка. Наслідки не забарилися: хлопця відрахували з медінституту. О. Сергієнко пішов працювати викладачем малювання і креслення в школу. Для чоловіка почалася своя боротьба з системою. Він підтримував переконання матері, брав участь у різноманітних заходах, був причетний до підготовки полемічного трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Олесь Сергієнко також виголосив промову на похоронах художниці Алли Горської за що його звільнили з роботи. 12 січня 1972 р. О. Сергієнка також заарештували.

Вирок Олеся – 7 років ув’язнення у виправному таборі в Пермській області та 3 роки заслання, а через рік – ще 3 роки у Володимирській в’язниці. О. Мешко намагалася допомогти сину – писала протести. Її довершені за стилем заяви були доказовими, бо ґрунтувалися на знанні законів, залізній логіці та почутті своєї правоти і моральної переваги.

Це був не просто голос матері на захист сина, а блискучі зразки правозахисної публіцистики. У цей час Оксана Яківна зблизилась з Ніною Буковською – матір’ю політв’язня Володимира Буковського, а через московських дисидентів познайомилася з Миколою Руденком. Від самозахисту та захисту сина О. Мешко перейшла до правозахисної діяльності. 1 серпня 1975 р. СРСР офіційно погодився дотримуватися Декларації про права людини ООН. У політбюро сподівалися, що на папері все почалося – на папері й помре. Однак інтелігенція вхопилася за цю ідею: зродилася ідея створити громадські групи сприяння виконанню гельсінських угод.

У 1976 р. правозахисник Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою та Оксана Мешко стали ініціаторами заснування Української Гельсінкської групи. Українська Гельсінкська Група збирала й оприлюднювала факти порушень прав людини в Україні. Незважаючи на тиск з боку радянських органів, Оксана Мешко брала участь у регулярному випуску та публікації через закордонні радіостанції численних меморандумів, інформаційних бюлетенів та заяв УГГ. Всі покоління поважали Оксану Яківну. Її шанобливо називали «бабою Оксаною». Але й тут не забарилися арешти.

5 лютого 1977 р. заарештували Олексу Тихого й Миколу Руденка, 23 квітня – Миколу Матусевича й Мирослава Мариновича, 22 вересня – Гелія Снєгірьова (він, щоправда, формально не входив до складу УГГ), 12 грудня – Левка Лук’яненка. 24 члени Групи були заарештовані і провели разом понад 170 років у в’язницях, концтаборах, у психіатричних лікарнях, на засланні. Усього в Групі від 1976 до 1988 р. була 41 особа, 39 із них – політв’язні, на страсному рахунку яких понад 550 років неволі, у тому числі 15 років – Оксани Яківни.

Фактично координація дій УГГ лягла на плечі Оксани Яківни Мешко. Після арешту Олеся Бердника практично вона залишилася чи не єдиним дійсно діяльним її членом, бо всі інші сиділи як не за ґратами, то під адміністративним наглядом. У 1979 р. члени УГГ О. Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» («Плач»), присвячений фабрикації кримінальних справ проти дисидентів, численним фактам «ескалації державного терору та наклепу проти учасників правозахисного руху в Україні». Оксана Яківна також пильно охороняла чистоту Групи, ретельно, часом, здавалося, надто ревно перевіряючи кожного кандидата. За перші два роки діяльності УГГ в оселі правозахисниці зробили дев’ять трусів, їй декілька разів перекопували присадибний город. «Я вже не тільки нічого не боялась, але вважала, що це мій громадянський обов’язок і моє призначення», – писала вона.

Як літню жінку, відому на весь світ правозахисницю та ще й свого часу реабілітовану, її не могли «законним» чином позбавити волі. Тоді вдалися до перевіреної хитрості – оголосили Мешко психічно хворою й у червні 1980 р. її на два з половиною місяці (загалом 75 діб) закрили на примусове «обстеження» у Київській психіатричній лікарні. 14 жовтня 1980 р. О. Мешко знову заарештована, повторно скерована на «судово-медичну експертизу». У січні 1981 р., у віці 76 років вона отримує новий строк: півроку ув'язнення і 5 років заслання. Етап до якутського селища Аян на березі Охотського моря у Хабаровському краї де на той час закінчував відбувати своє посилання її син Олесь. Її шлях у неволю тривав 108 днів. Олесь волів залишитися біля матері, але її вимогу повернувся на Україну, де на нього чекала хвора дружина із щойно народженою дочкою, сином-третьокласником та старенькою матір’ю Марією. Оксана Яківна залишила спогад про цей страшний час: «Перед від’їздом Олесь підремонтував благеньку якутську хатину, заготував якнайбільше дров і вскочив на останній перед зимою пароплав. Хату, за якихось 300 метрів від берега Охотського моря, в хуртовину замітало так, що по кілька днів не могла з неї вибратися. Наперед наймала людей за півлітра горілки, щоб відкопували. Але кагебісти відлякували охочих: хай, мовляв, замітає. Бували такі випадки, що вітер обривав електросіть, і я залишалась у хаті без світла. Палила свічку. Вікна занесені. Двері занесені, а я одна в тій хаті. І не знаєш, коли ти вийдеш на світ. Це над дорогою хата. Люди, йдучи, питали: «Чи вона там є? Чи вона жива?» Сусіда сказав: «Та, мабуть, жива, бо вчора ще з димаря дим ішов». Отак я сигналила людям про те, що я ще жива». Роки заслання тягнулись, мов десятиліття. Проте Оксана Мешко не впадала у відчай: «Я не давала волі своїй журбі і своєму песимізму. Я по натурі не песиміст, але в тих умовах можна здуріти, – розповідала вона. – Та я кожного разу мобілізовувала себе на прогулянку, на роботу, на молитву. Я вірю, що молитва і звертання до Бога допомогли мені вибути ту страшну неволю».

Оксана Яківна Мешко витримала й це випробування. Вона відбула строк і наприкінці 1985 р. повернулась із заслання.

У лютому 1988 р. на запрошення української діаспори О. Мешко виїхала за кордон на лікування (операція на очах). Цю можливість Оксана використала, щоб розповісти світові про злочини радянського режиму. Вона виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні. Розгорнула кампанію за звільнення Левка Лук’яненка та інших політв’язнів. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, всюди обстоювала і популяризувала українську ідею.

Згодом Оксану Мешко запросили до Америки на з’їзд Світового Конґресу Українців. Цікаво, що запросив її Юрій Лоґуш, син сестри Оксани Мешко – Катерини, яка у часи Другої світової війни опинилася у Німеччині, де разом із чоловіком мала завдання від ОУН налагодити зв’язки із західними представниками, а потім емігрувала до США, а той час вже стала видатною діячкою Організації українських націоналістів та Української головної визвольної ради, організувала Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині й підтримувала діяльність Української Повстанської Армії.

Повернувшись на початку 1989 р. на батьківщину, Оксана Яківна виступила ініціаторкою поновлення діяльності та стала одним із провідників Української Гельсінкської Спілки, створеної 7 липня 1988 р. на основі Української Гельсінкської Групи, увійшла до її Координаційної Ради.

У квітні 1990 р. О.Я. Мешко відкривала з’їзд УГС, на якому спілка трансформувалася у Українську республіканську партію і проголосила метою поступ до незалежності України. У червні 1990 р. зусиллями О. Мешко було поновлено правозахисну діяльність – засновано Український комітет «Гельсінкі-90» (створений 16.06.1990 р.) і була його рушійною силою. Літня жінка брала участь у студентському голодуванні в жовтні 1990 р. – Революції на граніті.

Оксана Яківна лишалася душею і рушієм правозахисного руху до останніх днів. Без неї не обходився жоден мітинг.

Про свої поневіряння у гулагівському пеклі Оксана Яківна розповіла в написаному у 1970-х рр. автобіоґрафічному нарисі «Між смертю і життям». Це зворушливий людський документ і, водночас, документ епохи, в якому віддзеркалилася доля цілого народу.

До проголошення незалежності України Оксана Яківна Мешко не дожила трохи більше ніж півроку.

Поховали Оксану Яківну Мешко на Байковому цвинтарі в могилі її мами під залізним хрестом з написом: «Марія Граб (Мешко). 26.1.1880 – 13.11.1951». І не було ніякого знаку, що тут поховано й доньку. Тому громадськість зібрала кошти і спорудила в 1995 р. на тій могилі два козацькі хрести, які витесав з каменю Микола Малишко. 22.09.2002 р. старосанжарська школа, яку будував ще Яків Мешко, носить ім’я його доньки. На її честь названі вулиці – у Полтаві й Києві.

Указом Президента України № 937/2006 від 08.11.2006 р. О. Я. Мешко нагороджена орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).