Ольга Прокопович–Ткаченко: «Діти – найкращі люди»

Прокопович-Ткаченко Ольга Олегівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 1 жовтня 1968 |
  • Місце народження: смт. Совєтське, АРК, Україна |
  • Директорка Дніпропетровської обласної бібліотеки для дітей

Вона, одночасно, як стебло та сталь. Кар`єрних шляхів ніколи не шукала. Людина колективу та компромісу. Керує бібліотекою, де збуваються дитячі мрії.

– Я уроджена кримчанка у трьох поколіннях. Спогади про щасливе дитинство, надихають та оселилися у серці моєму назавжди. Степ і море, до якого вирушали родиною, створювали особливу теплу та сонячну атмосферу. Можливо, тому до цих пір, не люблю зиму, – з цього починається моя розмова із Ольгою Олегівною.

– Мій батько Олег Дмитрович, мати Лариса Василівна, сестра Олена – чудове родинне коло. У 1974-му батько, інженер за фахом, переїхав на будівництво нафтопереробного заводу у Кременчуці Полтавської області, відповідно й уся сім`я. У цьому місті до життя назавжди увійшла мова солов`їна.

Мати працювала  вихователькою у дитячому садочку, тому з дітьми та їхнім відкритим природнім єством пов`язане все моє життя. Тобто, відповідь на питання чому долю вирішили діти та книга – цілком зрозуміла. 

Великий вплив на її  становлення мали  бабусі. У кожної – непроста доля, свій стрижень. Ніна Лук’янівна по лінії матусі пройшла Другу світову, у віці двадцяти років була зенітницею військ ППО на Кавказі. Виховала трьох дітей і шістьох онуків. У іншої – Надії Прокопівни чоловік загинув у партизанському загоні в Білогірських лісах Криму, так ніколи не побачивши новонародженого сина Олега. До визволення Криму була з дітьми в евакуації. Невиправна оптимістка та активістка по життю. Була актрисою народного театру будинку культури, потім майже до 90 років співала у хорі. 

Любов`ю до читання та шелесту сторінок було пронизане все дитинство Ольги. Кожне літо після переїзду до Кременчука  проводила вона у бабусь в Криму. До речі, саме вони записали її до бібліотеки, час на канікулах був періодом активного читання. Вона й досі пам`ятає ті полички бібліотечні, як отримувала та здавала книжки. Згадує і дитячу бібліотеку-філіал №4 у Кременчуці. До того ж, мати Лариса Василівна є книгоманкою, книголюбкою,  книгозбирачкою. Допомагала й бабуся Ніна Лук’янівна, яка працювала в «Союзпечати» і могла замовляти найкращі та найзатребуваніші видання для родинної бібліотеки. Дефіцит і жага до читання у ті часи були шалені, тобто книга – понад усе.

– Можна сказати, що вибір фаху був цілком прогнозованим?

– Звичайно, в таких випадках обирають педагогічний, філологічний напрямки або щось близьке до цього. Закладів вищої освіти подібного рівня у Кременчуці не було, тому постало питання куди вступати дитині, улюбленими уроками якої є література та історія, яка добре пише твори, любить читати вірші. Обрали Слов`янський державний педагогічний університет (зараз Донбаський державний педагогічний університет). Двічі не змогла вступити, працювала у дитячому садочку, в режимі підготовки та очікування нових іспитів. Утретє мати запропонувала Харків. Вона закінчувала там Педагогічний інститут (зараз Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди), а батько політехнічний (зараз Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»). Вступні іспити на бібліотечний факультет Харківського державного інституту культури (зараз Харківська державна академія культури) спеціальність «бібліотекар-бібліограф» я здала блискуче, вже зараз, аналізуючи, можу сказати – доля. Мене ніби відводило від педагогічного фаху, застерігаючи: «Не твоє!». А, коли потрапила до Харкова – все в одну мить склалося. Та й місто окрилило з першого погляду й назавжди.

– Харків і моє улюблене місто. Саме тут відчуваю себе собою. Розпрямляюся вільно та сердечно.

– Там особлива культурна та письменницька аура. Безліч видатних особистостей, які приходили до нас на студентські творчі вечори. Тонкий, щирий, талановитий Борис Чичибабін, наприклад. Атмосфера міста дуже вплинула на мене і, коли туди приїжджаю знов і знов, розумію наскільки мудрим є наш доленосний алгоритм. Кожного він приводить туди, де потрібно бути. Це місто гріє душу все життя і спогади щодо закладу найвищого рівня, де навчалась, найсвітліша пам`ятна сторінка. 

ХДІК став чудовою базою в усьому. У гуртожитку оселили нас групами й за алфавітом прізвищ. Хоч і дивно, але педагогічно та психологічно дуже вірно. Як зараз пам`ятаю, мешкали ми у 704-й кімнаті, зі мною Ліана Пасічник із Талліна та Еліна Плєшкова з Маріуполя. Їхній інтелектуальний потенціал, творчі прагнення вплинули чимало. Від Еліни – моя любов і відчуття безцінного наповнення класичної музики. Вона шукала рідкісні платівки, разом ходили до театрів, на виставки. Розуміння особливостей прибалтійської культури як окремої локації з потужними вібраціями – від Ліани. Ми спілкуємось і досі, завдячуючи Інтернету. Еліна пізніше отримала культурологічний фах, зараз працює у соціокультурному центрі в Харківській державній науковій бібліотеці імені В.Г. Короленка.

Коли зустрічаємось у Харкові, завжди йдемо у наш улюблений сад Шевченка. До речі, харків`яни кажуть не парк Шевченка, а – сад. І це теж лакмус культурного рівня, особливість ментальності. 

Пам`ятаю ще одну барву з тих часів. Гуртожиток наш був на Салтівці, дещо запізнюємось, вибігаємо на Бурсацький узвіз, але по сходах інституту вже йдемо не поспішаючи, зустрічає декан Микола Васильченко: «Що ж ви йдете, як принцеси, ви ж майбутні директори!». Часто згадувала цей вислів, коли вже обійняла посаду директора, якої, до речі, ніколи цілеспрямовано не прагнула.

– Особисте щастя теж зустріли у Харкові?

 – Так. Студентські часи були сповнені різних подій і неповторного спілкування. У місті велика кількість найсолідніших ВИШів, військові училища. Дівчата, як потенційні наречені, з педагогічних факультетів і нашого бібліотечного, були безмежно щасливі від такого особистого вибору. На третьому курсі я познайомилася з курсантом Харківського вищого військового командно-інженерного училища ракетних військ імені Маршала Радянського Союзу Н.І. Крилова Дмитром Прокопόвичем-Ткаченком. У Харкові на вулиці Римарській ми одружилися, тридцять років разом. І, коли я згадую свою розгубленість від невдалих іспитів до Слов`янського педагогічного, завжди раджу: «Люди, не впадайте у відчай, для чогось це потрібно, все буде добре!»

Військовослужбовці отримували розподілення. Курс чоловіка був першим, який у 1992 році прийняв українську присягу, ми були безмірно раді, що можемо лишитися в Україні. Вважаю й це ознакою долі. Розподілення чоловік отримав до Павлограду. 

У мене ніколи не було бажання лишитися вдома й нічим, окрім господарства та дітей, не займатися. Працюю з сімнадцяти лише з перервами на навчання та декретні відпустки. У військовій частині бібліотечних вільних вакансій не було. Перше, що зробила по приїзду, вирушила до Павлоградської Центральної міської бібліотеки імені Ганни Світличної – не взяли, не було місць. Коли зараз, зустрічаємось із колегами з Павлограду, часто це пригадуємо. 

У 1993-му в мене народилася донька, у 1995-му, чоловік перейшов працювати до іншої структури та був переведений до Дніпра. Міста я не знала, тому просто заходила в усі бібліотеки, які траплялися на шляху. Марно. Якось гуляла з донькою у парку імені Лазаря Глоби та проходила повз Дніпропетровську обласну бібліотеку для молоді імені М.С. Свєтлова. Через два дні, влаштувавши дитину до дитячого садочка, пришла до директорки Алли Андріївни Рудик, і все склалося. Починала з методичного відділу, сумнівалася спочатку, дещо бракувало знань, але освіта вища, впоралася.

З 14 серпня 1995-го почався мій професійний бібліотечний шлях. Методистка, провідна методистка, завідуюча відділу науково-методичної роботи. Перші практичні професійні знання та вміння були саме такими. Я дуже вдячна всьому колективу, що допомагав мені та усіляко підтримував.

Саме у ДОУНБ на бібліотечних зібраннях я познайомилася з Ольгою Іванівною Шарабурою, яка мене мотивувала та запросила до співпраці. З 1 листопада 2000-го я – завідувачка відділу вдосконалення методики роботи із дітьми Дніпропетровської обласної бібліотеки для дітей, з кінця 2006-го – заступниця директора. Коли підходиш до цього будинку, виникає враження затишного родинного дому. Те, що потрапила туди, теж вважаю ниттю долі. Ніби пірнаєш у те, що тобі комфортне, близьке та приємне. І одразу розумієш – це твоє місце, або ж – ні. Мені комфортно працювалося й у молодіжній бібліотеці й зараз – у дитячій.

– Як вам здається, постійне відчуття комфорту – ваша особлива риса чи  вмотивованість особливістю колективів?

– Спільне. Гадаю, кожна людина, що потрапляє до нового колектива, повинна влитися у цю атмосферу запропонувати та віддати щось своє, навчитись. Оскільки я людина доволі компромісна, завжди намагаюся домовитись, не ставлю власних амбіцій над загальною справою. Обов`язково необхідно чимось поступитися для того, щоб спільно зробити краще.

– А діти чому можуть навчити?

– Глибоко переконана – вони найкращі люди. Дитина настільки відкрита, природня, безгрішна, що, спілкуючись із нею, можна звірити якість власного сприйняття світу. Дітей люблю по справжньому, глибоко, вони одразу відчувають фальш, нещирість. Мене завжди це підкуповує. Завжди радію, спілкуючись із ними, вважаю це секретом своєї молодості. Відчуваю себе гармонійно поруч із дитиною будь-якого віку. Молодих співробітників, які зараз приходять до бібліотеки, теж сприймаю, як дітей, яких потрібно підтримати, та сама надихаюсь із ними.

– Як рухалася ваша кар`єра, хоча, мені здається, це слово не зовсім доречне до вашої історії.

– Так воно і є. Коли закінчувала інститут, не мала на меті обіймати високої посади. Я просто ставилася до своєї справи відповідально, завжди прислухалася до думки керівника, навчалась, не прагнула замикатися у рамках чогось одного. Ольга Іванівна, можливо, щось вгадала, побачила у мені. Я ніколи не припиняла читати, дізнаватись, розвиватись. Ми працювали та навчалися разом із нею.

– Як приймалося вами рішення щодо директорства, з урахуванням того, що бібліотека багато років асоціювалась саме з ім`ям Ольги Іванівни? 

– Вона пішла з життя раптово, неочікувано, трагічно. Для мене та всього колективу це було справжнім потрясінням. Назавжди гостро запам`ятала, як колеги дивилися на мене із німим запитом: «А що ж далі?» І зараз це нелегко згадувати. Часу на роздуми і вагання не було, я просто продовжила працювати, як і раніше, додавши більшої відповідальності.

Людина не знає, як та що складеться, коли стануть у нагоді її знання, як і що може трапитися. 

– Майже за Булгаковим.

– Так. Я вважаю, що доленосні моменти повсюди. З серпня 2017-го після відповідного конкурсу я обійняла посаду директора. Людина я стресостійка. Життя у гуртожитках, колективна відповідальність, організованість, комунікабельність – це теж «заліки» школи життя. До того ж, переїзди, чоловік завжди зайнятий, побут, діти на мені. Легких шляхів не шукала, важких – не оминала.

– Коли ви очолили бібліотеку, що бажалося зберегти, а що привнести?

– Головне – зберегти колектив і всі позитивні моменти, напрацьовані кропіткою колективною щоденною працею, розвивати партнерство, будувати новий простір, утримати баланс між досвідом тих, хто давно працює та новаціями молодих фахівців

– Психологи, власний ляльковий театр, робота з інклюзивними користувачами... Обласну дитячу бібліотеку вже багато років називають територією здійсненних дитячих мрій.

– Всі найкращі традиції з обслуговування дітей збережено. Безумовно, сприймали й нові технології, що стали стрімко з`являтися та потребували свого втілення і вдосконалення знань. Потрібно було мотивувати до навчання і співробітників, когось прийняти до колективу, щоб це підтримувати та розвивати. Ми професійно зростаємо разом. За час мого директорства маємо дві перемоги у Всеукраїнських оглядах-конкурсах серед обласних бібліотек для дітей: в номінації «Краєзнавча діяльність бібліотек», проєкт «Краєзнавча бібліографія як джерело патріотичних ідей виховання в умовах дитячої бібліотеки» у 2017 році та у 2020-му Гран-прі за роботу в номінації «Соціальне партнерство бібліотек, проєкт «Book Inclusion: бібліотечне включення особливих дітей».

– Сучасний бібліотекар-фахівець універсальний. Бібліотекар, який працює з дітьми, повинен мати особливі якості, крім своєї універсальності?

– Якщо приходить молодий співробітник, я кажу: будь ласка, відчуйте нашу ауру. Й ті, хто сприймає це, як подальше продовження себе та бібліотечної справи – лишаються. Хто бачить інші перспективи – йде. 

Отже, перш за все, мова про максимальну комунікабельність, оскільки в нас багато масової, соціокультурної роботи різного рівня – від майстер-класів до обласних заходів. Людина, не спроможна спілкуватися, робити цю справу не зможе. Безумовно, є внутрішня робота, але участь у масових заходах і їхній підготовці беруть всі: і відділ книгосховища, і комплектування, і бібліографи.

Не всі бувають спочатку згодні, але зацікавившись процесом, долучаються й ролі виконують у нашому ляльковому театрі «Кольорове диво». Всі працюють на загальну справу, і посмішка та натхнення завжди присутні.

Зараз багато часу працюємо онлайн. Методика роботи голосного читання максимально актуальна. Навчились створювати цікаві віртуальні ресурси.

Отже, витриманість, вміння спілкуватися із дітьми, позитив – без цього ніяк. Й тоді дитина розкриється, розповість, зарядить тебе позитивом навзаєм і в цьому великий плюс. Так, є звичайно й нюанси, буває, що батьки складніші, ніж діти. Працюємо ж ми з родиною в цілому, з матусею як форвардом родинного процесу – перш за все. Саме вона, а іноді батько, бабуся або дідусь, приводить маленьких користувачів, які в подальшому стають нашими постійними відвідувачами.

– Як складаються стосунки з власними дітьми з урахуванням специфіки Вашої роботи?

– Вважаю себе цілком щасливою людиною, тому що мою гармонію визначають дві складові – родина та улюблена справа. Завжди із вдячністю сприймаю те, що є. Не легко було підняти сина та доньку без допомоги бабусь, які на відстані, та при зайнятому чоловікові. 

– Що головне в них вкладаєте?

– Я завжди даю їм свободу. Завжди для них існували книги. Раджу всім матусям читати обов`язково, в цьому найкоротший шлях до порозуміння. Завжди бачила в них особистостей, розуміла, спілкувалась. Власним прикладом доводила ті, чи інші істини. Виховання – це не завжди повчання. 

– Повчання – теорія. Дитина сприймає образом і дієвим прикладом. 

– Так, тому в загальній атмосфері виховання допомагали і батьки, прабабусі. Атмосфера нашої родини – позитив, дружність, спілкування. В нас ніколи не прийнятно підвищувати голос, сварити та смикати дитину за будь-що.

Я не можу сказати, що багато часу проводила зі своїми дітьми, тому що постійно працювала, але вони вміли себе організовувати, ніколи не сприймали, що я завжди повинна бути поруч. Не вважаю, що жінка мусить розчинятись у дітях і родині. Завжди кажу своїм співробітницям – майте свою справу, тоді й діти поважатимуть і чоловік. Це важливо – ставитись із повагою до особистої території близької людини та вміти поступатися.

– Чим займаються ваші діти?

– Донька Марина фахово медициною. Вона цілеспрямована сильна людина. Син Єгор закінчив у минулому році школу. Він гуманітарій, вміє аналізувати, обрав шлях юриста. Якось несправедливо звинуватили його однокласника і він ґрунтовно довів його правоту. Директорка школи зауважила тоді: «Єгоре, напевно ти майбутній адвокат». Ця фраза стимулювала сина й нас. Він вступив до Харківського Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Знову на Харкові все замкнулося. Коли ми приїхали з сином подавати документи, пройшлися з чоловіком нашими місцями. «Здається тільки вчора ходили ми цими вулицями. Я був курсантом, ти – студенткою. – сказав мені Дмитро. – А вже син вступає». Ми по справжньому щасливі, що Єгор навчатиметься у Харкові та пройметься його атмосферою. 

– Що, окрім роботи?

– Люблю подорожувати, подобаються автобусні тури, за можливості – авіа. Пляжний туризм не в моїх пріоритетах, скоріше, я – споглядачка. Цікавлять європейські країни, нові міста, їхня атмосфера. Близька Чехія, особливо Прага. Дуже вразила прекрасна Німеччина. Була у Франції, Нідерландах. Завдячуючи своїй професії та посаді, відвідую Всеукраїнські бібліотечні конференції, подорожую багатьма містами, цікавлюся їх історією. Зараз, у колі інтересу – Харків, Дніпро, Київ. Мені імпонує краєзнавство, якщо не стала би бібліотекарем, напевно, обрала б фах історика або  дослідника.

– Улюблені автори?

– Мій девіз – ані дня без читання, хоч півсторінки. Улюблені автори – Іван Бунін, Михайло Булгаков. Зацікавившись життям і творчістю Михайла Опанасовича, прочитала багато книг про нього. Однією з улюблених, майже настільною, є видання авторства Анатолія Кончаковського та Дмитра Малакова «Київ Михайла Булгакова» (київське видавництво «Мистецтво»). Вона оселила в моєму серці любов до столиці та вивчення її історії. Іван Бунін – автор, близький по духу. В його творчості частинка мого сприйняття світу. А ще – Діна Рубіна, Ефраїм Сєвєла, Сергій Довлатов, Михайло Зощенко, Віктор Некрасов. Коли матиму більше часу, почну читати та перечитувати те, що зараз не встигаю. 

Ми продовжили спілкуватись із Ольгою Олегівною і після того, як диктофон було вимкнено. Знов і знов говорили про Харків і про ті нитки долі, що плетуть візерунки нашого життя. Про те, як завжди своєчасно спроможні вони все змінити, приводячи  кожного до того міста, людей і справи, які їм призначені. Іноді неочікувано, всупереч, але впевнено та будь за що. У тому числі й за безпомилковими пророцтвами Михайла Опанасовича Булгакова. Напевно, й тому, що у вікна пам`ятного будинку на Андріївському узвозі, за спогадами самого Майстра, завжди «ломилося сонце».

В матеріалі використані фото з особистого архіву Ольги Прокопович-Ткаченко

Створено: 29.01.2021
Редакція від 01.02.2021
Олена Ємельянова