Галич (Гінзбург) Олександр Аркадійович
Олександр Галич: пісня волелюбного барда

Улюбленець дволикої музи

Склонимся у незримых пьедесталов 
тех сыновей страны и дочерей,
кто в зрелости не предал идеалов 
вольнолюбивой юности своей.

Євгеній Євтушенко

Є такі люди, які готові заради правди, істини, справедливості йти на великі жертви. Навіть якщо знаєш, що борешся з усталеною системою й не зможеш ніколи вийти переможцем. Олександр Аркадійович Галич був саме такою Людиною. Цей видатний драматург і поет мав великий вплив на естетичні, літературні та навіть політичні погляди своїх сучасників. Дуже важливо, що поет, про «феномен» якого не втомлюються говорити критики, був наш земляк. Хоча з рідним містом його пов'язують лише дві дати: рік народження та рік повернення його творчості.

Шлюб батьків Галича – Аркадія Самійловича Гінзбурга та Фані Борисівни (уродженої Векслер) був укладений таємно за пристрасним взаємним коханням, але був приречений на несхвалення батьків молодих людей через їхню майнову нерівність: Фані походила з заможної родини, Аркадій же – з бідної. Закоханим нічого не залишалося, як почати самостійне життя в надії лише на власні знання, вміння та віру в їхнє кохання. У 1918-му році у них народився первісток – Сашко.

Мати була натурою артистичною, мала незакінчену музичну освіту, пристрасно захоплювалася театром, працювала в пору народження сина адміністратором філармонії. Батько працював економістом. Обидва вони протягом усього життя вирізнялися незвичайною працездатністю, й ці якості передали своєму синові. Перші спогади маленького Сашка були пов'язані з прогулянками в міському парку Глоба та веселими іграми в затишному будинку на Старокозацький, 74. Сім'я Гінзбургів була інтелігентною, начитаною та музичною. Будинок Першого Катеринославського домобудівного товариства був побудований на початку ХХ століття в стилі модерн, його двері завжди були відкриті для літературних і музичних вечорів. Аркадій і Фані завжди були в курсі всіх новин культурного життя міста, в їхньому будинку частими гостями були письменники, художники та режисери.

У 1921 році сім'я Гінзбургів переїжджає до Севастополя, а потім до Москви. З дитинства Сашко чудово грав на роялі, танцював, співав, декламував і вже пробував складати власні вірші. Хлопчик із теплотою згадує справжній спектакль, який влаштували його батьки на 100-річчя прочитання п'єси О. Пушкіна «Борис Годунов». Саме тоді він захотів стати актором і пов'язати своє життя з театром. Правда, в житті цю благородну мрію втілювати не поспішав. Олександр продовжував натхненно писати вірші, відвідувати семінари поета Едуарда Багрицького, а після закінчення школи вирішив вступати до Літературного інституту.

Того ж літа юнак побачив оголошення про те, що Костянтин Станіславський проводить набір до оперно-драматичної студії, й вирішив спробувати свої акторські сили. Конкурс був дуже великий, тому Олександр творчо підійшов до вибору літературного тексту та підготував на іспит характерний уривок зі «Скупого лицаря». Це не могло не привернути уваги приймальної комісії й самого Станіславського, який з посмішкою уточнив вік юного абітурієнта та похвалив його за кмітливість. Талановитого юнака прийняли до студії Станіславського – так він став двічі студентом. Талановитий юнак три роки поєднував навчання в Літінституті та оперно-драматичної студії. Після смерті Станіславського він майже відразу пішов зі студії й кинув навчання в Літературному інституті.

Писати заради істини

Я выбираю Свободу, –
Но не из боя, а в бой,
Я выбираю Свободу
Быть просто самим собой.

Олександр Галич

У 1939 році Олександр Гінзбург перейшов до Театру-студії Олексія Арбузова та Валентина Плучека, й незабаром дебютував з виставою «Місто на зорі». Коли почалася Друга світова, доля закинула Олександра в місто Грозний, де він плідно працював у місцевому театрі. Потім у складі студії О. Арбузова молодий драматург об'їздив з постановками по всіх фронтах країни. Окрім того, Олександр встигав писати вірші, пісні й комедії, які згодом впорядкував у збірці «Хлоп’ятка та дівчатка». Його п’єси «Північна казка», «Я вмію чаклувати» позитивно сприймали критики, проте на сцені їх не ставили. Після прочитання письменником статті «Треблінське пекло» на світ з’явилася драматична поема про німецькі концтабори «За годину до світанку». На жаль, її дозволили поставити всього лише раз, тільки в 1957 році п’єсу надрукували окремою книгою й почали ставили в багатьох театрах.

У 1947-му Олександр Гінзбург вирішив взяти літературний псевдонім, який би складався з літер прізвища, імені та по батькові. Під прізвищем Галич стали виходити його п’єси, вірші, сценарії. В шістдесяті роки драматург Олександр Галич досягає вершини своєї кар’єри. Він – член Спілки письменників, Спілки кінематографістів, керівник семінару молодих драматургів, член правління Спілки кінематографістів, лауреат Державної премії, міжнародних премій та навіть премії Комітету державної безпеки. Його п'єса «Похідний марш» з аншлагом іде в театрі Маяковського, саме в ній звучить одна з найпопулярніших пісень того часу «До свиданья, мама, не горюй!». Театр сатири ставить виставу за його п'єсою «Вас викликає Таймир», театр ім. Вахтангова – «Серпень», Дитячий театр – «Пароплав звуть «Орлятко».

Стосунки з кінематографом теж складаються чудово. Саме за популярним твором письменника була знята дебютна короткометражка Леоніда Гайдая «В степу». Трохи пізніше з'явився фільм «Тричі воскреслий». Твори Олександра Галича були різними й за жанром, й за своєю тональністю: з-під його пера вийшли драма про війну «На семи вітрах», комедія «Дайте книгу скарг», детектив «Державний злочинець», біографічна драма «Третя молодість».

У своїй творчості поет часто звертається до різних пластів єврейської теми. У п'єсі «Матроська тиша» єврейський народ представлений серед учасників війни. В її фіналі звучать важливі для автора слова: «Моральність починається з правди». Поема «Кадиш» написана Олександром Галичем у пам'ять про героїчного Януша Корчака та дітей, загиблих у Треблінці. 

Он убирал наш бедный двор,
Когда они пришли,
И странен был их разговор,
Как на краю земли,
Как разговор у той черты,
Где только «нет» и «да» —
Они ему сказали: «Ты,
А ну, иди сюда!»
Они спросили: «Ты поляк?»
И он сказал: «Поляк»
Они спросили: «Как же так?»
И он сказал: «Вот так»
«Но ты ж, культяпый, хочешь жить,
Зачем же, чёрт возьми,
Ты в гетто нянчишься, как жид,
С жидовскими детьми?!
К чему – сказали – трам-там-там,
К чему такая спесь?!
Пойми – сказали – Польша там!»
А он ответил: «Здесь!»

«Солженіцин» у пісні

…Веселому щедрому свету
Сказал я однажды: «Прощай!»
И милых до срока состарил,
И с песней шагнул за предел,
И любящих плакать заставил,
И слышать их плач не хотел».

Олександр Галич

Однак Олександр Галич все частіше починає відчувати душевний дискомфорт та духовну незадоволеність, і засобом вираження протесту проти навколишньої дійсності для нього стали пісні під гітару. Відштовхуючись від пісенної традиції Олександра Вертинського, поет став одним із яскравих представників жанру авторської пісні та сформував особливий напрямок. У творчості Олександра Галича є фольклор, риси вуличного міського романсу, розповіді бувалих людей, розмовна стихія черг, дворових зустрічей і посиденьок, які органічно зливаються з високою літературною традицією та біблійними лейтмотивами.

У своїх піснях бард критикував світ брехні, відкрито говорив про актуальні злободенні проблеми. Виконуючи свої пісні, Олександр Галич вносив в мелодію характерні інтонації, його твори сприймалися слухачами як короткі новели-повісті, поетичні епоси та сатиричні поеми. У них, як у дзеркалі, відбивався час з його трагічними катаклізмами, державними перемогами й злиднями, плазування звичайних маленьких людей, побут і буття епохи. Поет у своїй творчості торкався «больових» тем тогочасного суспільства: сталінщини, політичних таборів, антисемітизму, радянськіх танків у Празі, підлабузництва, байдужості.

Кожна пісня поета несла певний характер головної дійової особи та ліричного героя. Театральна сюжетність, сценічність більшості пісень барда глибокого розкривають людські характери та складні долі. Від імені найпростіших людей поет пише пісні «Леночка», «Весела розмова», «Балада про генеральську доньку» та інші.

Не моя это вроде боль,
Так чего ж я кидаюсь в бой?!
А вела меня в бой судьба,
Как солдата ведет труба!

У піснях «Лівий марш», «Хмари», «Балада про Вічний вогонь» бард розповідає про несправедливо заарештованих людей в епоху культу особи, в піснях «Пам'яті Б.Л. Пастернака», «Балада про тютюн», «Повернення на Ітаку» автор піднімає проблеми знехтуваних часом талановитих письменників і поетів. Чуйно відреагував Олександр Галич на Шестиденну війну 1967 року на Близькому Сході, написавши емоційну пісню «Реквієм про невбитого, або Пісня, написана помилково».

Його рядки співали повсюдно, нерідко і не знаючи, хто їх написав. Багатий і соковитий баритон барда сприйняли як голос пророка, а деякі пісні ставали навіть небезпечнішими за прозу Солженіцина, Войновича, Шаламова. Але привселюдно співати таке заборонялося. Тому виступи проводилися по квартирах, куди допускали лише перевірених людей. Незабаром про підпільні концерти стало відомо КДБ. Олександр Галич був підданий гонінням, згодом його виключили зі Спілки письменників, потім – із Союзу кінематографістів. Усі літературні твори заборонили й викреслили з історії естради, театру, літератури й кіно. Поет залишився без грошей в кишені.

«Не грусти! Я всего лишь навек уезжаю»

Єдиним порятунком для поета стала еміграція. Спочатку Норвегія, Німеччина, потім Франція. За кордоном Олександр Галич продовжив писати й друкуватися, читав лекції в університеті з історії театру, працював ведучим на радіостанції «Свобода», видавав платівки, давав концерти, зняв у співавторстві документальний фільм про біженців XX сторіччя. У планах було поставити мюзикл за своїми творами. Але життя за кордоном було недовгим. Олександр Галич трагічно загинув 15 грудня 1977 року від удару електричного струму, коли під’єднував антену до стереосистеми.

Згадувати ім'я Олександра Галича стало можливим тільки за часів перебудови. Його ім'я відновили в Союзі кінематографістів і Спілці письменників, на початку 90-х років його творчість повернулася й до його рідного міста. Поет своїм талантом, своєю безстрашністю, всім своїм життям заслужив вдячну пам'ять. У 2015 році в Дніпрі з’явилася вулиця імені Олександра Галича, в 2016 році на його будинку на вулиці Старокозацька, 74 встановлена пам’ятна дошка.

До 100-річчя від дня народження поета був організований міжнародний фестиваль авторської пісні «Хмари», де звучали музичні композиції поета-дисидента у виконанні відомих сучасних бардів зі всього світу, а також сучасна, андеґраундна та класична бардівська пісня.

Когда я вернусь...
Послушай, послушай, не смейся,
Когда я вернусь,
И прямо с вокзала – в кромешный, 
ничтожный, раешный –
Ворвусь в этот город, которым казнюсь и клянусь,
Когда я вернусь.
О, когда я вернусь!..»