Піскунов Олександр Володимирович
Олександр Піскунов. Крізь терня до зірок

Олександр народився у Нікополі 31 грудня 1991 року. Але рідне місто не стало для нього цілковито знайомим. Йому не довелося безтурботно ходити по його вуличках, вільно купатися у водах Дніпра, відчувати затишок родинних вечорів. Усі події та заходи відбувались «регламентовано»: спершу у його житті був будинок малюка, потім – дитбудинок і школа-інтернат «Гармонія». Спочатку мати зрідка навідувала сина, а коли хлопчикові виповнилося десять років він зостався сиротою.

«У школі ми мешкали як прайд. З їжею не завжди було добре і одягалися в те саме, але почуття ліктя було сильне. З першого класу ми їздили до «колгоспу» – збирали врожай (редиска, цибуля, яблука, просто пололи), так інтернату перепадали продукти, плюс так ми заробляли гроші для школи», – згадує актор роки дитинства.

Він не «розкис», не «закрився» у собі, не озлобився, навпаки ріс допитливим і активним хлопцем. З задоволенням займався спортом – легкою атлетикою, а коли у школі відкрився театральний гурток під керівництвом Тамари Сурікової, то став його завсідником. Тамара Миколаївна була досвідченим фахівцем і ентузіастом своєї справи, в роботі з дітьми – чуйним і натхненним педагогом. Вона багато років працювала керівником міського Будинку культури, тому для своїх вихованців з театрального гуртка «діставала» найкращі сценічні костюми, домовлялась про декорації, підбирала оригінальні сценарії. Її вистави були справжніми подіями і дивовижним святом для всіх!

До цієї пори Олександр з вдячністю згадує Тамару Миколаївну, яка завжди дуже підтримувала вихованця у прагненні стати актором: «Ця жінка всім допомагала максимально розкритися. Просто мене це, мабуть, зацікавило найбільше». А починалось усе з новорічних казкових вистав, де першими ролями для хлопчика стали Сніговик і син Баби Яги. Назавжди йому запам’ятались ті враження і відчуття: перші кроки по сцені, зацікавлені очі товаришів, задоволення, що зміг розсмішити глядачів і, безумовно, оплески… Згодом, вже маючи акторській досвід, він зрозуміє, що «насправді, довести до сліз набагато легше, аніж до сміху. Отож, для актора це велике щастя – коли публіка сміється».

Але спочатку Сашко не збирався бути актором, більше схилявся до професії диктора на телебаченні, або журналіста – «хотілось зіркам ставити якісь незручні питання і виводити їх на чисту воду».

Коли ж прийшов час продовжити навчання після закінчення школи, то вже не вагаючись Олександр вирішив вступати до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого. Виш із давніми славними традиціями, один із найпрестижніших в країні, де викладачі – зірки національного кіно, де конкурсний відбір «зашкалює», куди пробитись «провінціалам» дуже складно…

Але хлопець із Придніпров’я не мав сумнівів і не боявся. «Я взагалі, коли щось змінюю у своєму житті, намагаюся не боятись. Я просто не міг не вступити. Інакше ніяк не могло бути. Ще й тому, що мені допомагали і підтримували дуже добрі люди. У Нікополі – це моя вихователька в школі Наталія Віталіївна Кобрис та театральний режисер Тамара Миколаївна Сурікова, у Києві – одна родина, Юля Бірзул і Максим Білий. Я дуже щасливий, що такі доброзичливі люди були і є у моєму житті», – ділиться в одному з інтерв’ю Олександр.

Успіх сприяє сміливим – він став студентом! Удача усміхнулася і тут – його було зараховано на курс легендарного Дмитра Богомазова. Дмитро Михайлович Богомазов (справжнє прізвище Чекулаєв) – український театральний режисер, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, народний артист України. Здійснив постановку понад 40 вистав в Україні та за кордоном.

Саме з ним уже на першому курсі Олександр по-справжньому закохався в акторство. Учитель став для нього (і майже для усіх на курсі) незаперечним авторитетом, він слухав його, вбирав у себе усі настанови, поради, цінував і критику і схвалення. «Дмитро Михайлович допомагав нам відкритися, знайти себе. Він щодня приходив до нас, проводив тренажі, вчив бачити себе, партнера, простір, не ходити на рівних ногах, бути «ввімкненими». Також він нас привчав до дисципліни… (хоча це було складно і не завжди спрацьовувало), – згадує актор.

Їхній курс став справжнім братством, великою сім’єю, вони навіть мріяли про власний театр, де усім би вистачило місця і ролей, але у житті все виявилось набагато складніше. Кожен пішов своєю стежиною, по-різному склалися професійні долі його однокурсників.

Олександрові пощастило: після закінчення університету (2015), майже зі студентської лави він почав працювати у театрі «Вільна сцена» (театр Богомазова). Але то був зовсім короткий період. Якось відомий режисер Едуард Митницький побачив роботу Піскунова на сцені і запропонував роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», навіть без прослуховування. Едуард Маркович Митницький (1931–2018) – радянський і український театральний режисер, засновник і художній керівник Київського академічного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Народний артист Української РСР.

Згодом талановитий актор приєднався до трупи популярного серед київських глядачів (і не тільки) Театру на Лівому березі. Театр новаторський, інтелектуальний, завжди тяжів до експериментів, філософського осмислення дійсності. Для молодого актора все тут було цікавим: режисерські прийоми, сучасне бачення драматургії, загальна атмосфера у колективі, зірковий склад трупи. Він уважно спостерігав, вчився, багато працював, вдосконалював майстерність і невдовзі став задіяним у багатьох репертуарних спектаклях колективу.

Тут Олександр знову зустрівся зі своїм Наставником. Дмитро Богомазов почав співпрацювати з цим колективом і ставити на його сцені нові вистави, де обов’язково знаходились ролі й для Піскунова.

Майже за десять років роботи на театральній сцені Олександр Піскунов має у своїй творчій скарбничці близько двадцяти відтворених образів, можливо не завжди головних, але яскравих, які запам’ятались глядачам. Це – Тимур з вистави «Обман завдовжки в життя», Тоні – «Так закінчилося літо...», Ломан – «Співай, Лоло, співай!», Малиш – «Мотузка», Поло – «Людина, яка платить», Одіссей – «Одіссею, повертайся додому» та інші.

Слід зазначити, що Олександр музично обдарований актор, що у його професії є важливим і дуже допомагає. Ще у шкільні роки він почав самостійно опановувати гру на фортепіано, згодом навчився грати на вірменському музичному інструменті дудуці та саксофоні, а коли за роллю мав виконати романс на гітарі, то впорався і з цим інструментом. У вільний час пише пісні трьома мовами: українською, англійською та російською.

Актор зізнається: «Для мене дуже важливо, щоб була робота в театрі. Якщо актор має можливість розвиватись у театрі, то він і в кіно зможе добре зіграти».

Саме кінематограф приніс Піскунову відомість і популярність. Актор вирізняє такі свої роботи у повнометражному кіно. Фільм «Межа» (1917), у якому йдеться про життя людей на кордоні між двома державами. Для таких місць типовим, а інколи і єдиним заробітком, є заняття контрабандою, що породжує корупцію і виникнення злочинних угруповань. Це –українсько-словацький проєкт, куди було залучено «зірковий» склад кінематографістів двох країн: режисер – Петер Беб’як, оператори – Мартін Зіаран і Лукас Терен, актори – Станіслав Боклан, Римма Зюбіна, Ємілія Вашаріова,Томаш Машталір та інші. Олександр Піскунов зіграв роль одного з контрабандистів Івора, заради якої він навіть вивчив словацьку мову (спеціально брав уроки).

Зйомки запам’ятались злагодженою організацією кінопроцесу, самовідданістю продюсера стрічки Ванди Грицової, гармонійним і фаховим ансамблем акторського складу. «Саме у «Межі» я вперше відчув, що таке контакт із професіоналами. Римма Зюбіна, Євген Лібезнюк, Томаш Машталір – це актори, подивившись у вічі яким, ти бачиш їхніх персонажів», – згадує актор.

У Словаччині стрічка у 2017 році стала найкасовішим словацьким фільмом за всю історію їхнього кінопрокату (зібрала понад 1,8 млн доларів) і була висунута претендентом від Словаччини на кінопремію «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».

Знаковим у своїй акторській кар’єрі Олександр вважає участь у фільмі «Кіборги» (2017) Ахтема Сеїтаблаєва, де він зіграв молодого вояка на псевдо «Марс». Стрічка про героїчну оборону Донецького аеропорту, який став символом незламності українських воїнів під час трагічних подій на Донбасі. Цей фільм був першим, який розповів глядачам про війну з росією на сході нашої держави. Картина заснована на реальних подіях – кожен персонаж мав свого прототипа-героя, в ній брали участь справжні учасники боїв.

Олександр схвильовано згадує у інтерв’ю, як на знімальний майданчик приїздили реальні «кіборги», яким пощастило вижити у тому пеклі, «розповідали, як правильно тримати зброю, як одягати бронежилети. Також вони дуже тісно співпрацювали з художниками-постановниками». Режисер Ахтем Сеїтаблаєв уважно дослухався до порад і зауважень, був скрупульозним до найменших дрібниць, бо намагався «усе зробити максимально чесно,.. усі прагнули максимальної точності, тому що відчували відповідальність». Можливо, тому картина відбулася і «зачепила» багатьох глядачів до сліз.

Персонаж Олександра – доброволець «Марс», зовсім молоденький хлопчина, емоційний, який так прагнув «нищити тих мразей, що прийшли на нашу землю» і вбили на війні його друга й однокласника. Але, стикнувшись із жахіттями війни, майже одразу змушений повернутися додому – серце не витримало першого ж убивства «сепара» (вбивати людину страшно!). Про свою роботу у фільмі, на мій погляд, актор відгукується занадто критично:

«…Мені здається, я не до кінця впорався з ролякою. Справді, я це бачу. Там єдиний погляд – і все. Можливо, через те, що я затискався, бо там такі актори крутезні, а в тебе така сцена, і тут усі на майданчику, і тобі треба лютувати. Не знаю… І мене це пригнічує трохи, але фільм мені дуже сподобався».

Наступною цікавою роботою для себе Піскунов вважає історичний фільм «Крути 1918» (2018), режисера Олексія Шапарьова. Стрічка присвячена героїчним подіям, що сталися понад сто років тому під час оборони Києва від російсько-більшовицької навали за участі понад 4500 бойовиків. Тоді лише півтисячі українських воякiв, серед яких загін Вільного козацтва Армії УНР, офіцери і юнаки 1-ї Української військової школи та добровольчий Помічний студентський курінь Січових стрільців (більше ста осіб) стали на захист столиці молодої української республіки і змогли затримати наступ на кілька годин. Тяжка доля спіткала 27 студентів і гімназистів, які під час відступу загубились, потрапили у полон і були розстріляні більшовиками.

Наміри творчої команди були шляхетними – створити чесне якісне кіно та віддати шану подвигу загиблих героїв... Одначе фільм, на жаль, зазнав багато критичних зауважень і відгуків, як від кінознавців так і від глядачів.

Але Олександр Піскунов згадує увесь знімальний процес із вдячністю і теплотою:

«тоді там панувала творчість, була магія, Олексій як режисер мені одразу сподобався… Це були найскладніші та найулюбленіші зйомки…». Актор багато працював над роллю, розмірковував, шукав характерні риси, вигадував деталі. До прикладу, придумав для свого персонажа окуляри, почав у них зніматись і одразу здалося, що краще став його розуміти. «У «Крутах» мій герой дотепний. Як у «Межі». Його звати Валерик Гойда. Він обожнює Вертинського, грає на гітарі, вірші читає, вірить у Бога…».

Олександр Піскунов у свої 33 роки має великий досвід участі у різноманітних телепроєктах.

Зніматись у серіалах він почав ще студентом з 2013 року. Спочатку були епізоди, згодом цікаві ролі другого плану (до прикладу, Михайло Метревелі у «Клані ювелірів», Федір Світличний у «І будуть люди»), а у восьмисерійному телефільмі «Ангели» (2020) він впорався з головною роллю (Сергій Карпенко).

Сам актор серед телепроєктів як свій улюблений відзначає серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія» (2020). «Безумовно, те що мене запросили на зйомки, то мій великий успіх. Це проєкт, робота, у якому була не лише цікавою, але якою можна пишатись».

У серіалі він зіграв молодого козака Ігоря. Зйомки запам’ятались численними різноманітними трюками, тривалими виснажливими тренуваннями з каскадерами, перегонами верхи на коні і небезпечним випадком. Олександр дивом не травмувався, коли його кінь несподівано «поніс» і вершник ледь не врізався у деревину. На майданчику підібралась професійний акторський гурт: Андрій Ісаєнко, який зіграв Назара, старшого брата Ігоря, з ним Піскунов працює в одному театрі, Олег Волощенко і Євген Олійник, його земляки з Придніпров’я та інші. Працювалось легко, з азартом, з цікавістю, був хороший сценарний матеріал, де присутні й містика і пригоди, й український гумор.

Але ставлення до серіалів у Олександра не однозначне:

«Все одно я більш схильний до кіно. Серіали… ну, не знаю. Іноді читаєш текст і не розумієш, як таке можна писати. Так не говорять! А потім підходить жіночка і каже, що треба «слово в слово». Як це вимовити, щоб було органічно? Складається враження, що за одним шаблоном пишуть. Та закохалася в того, той не любить ту, в тюрмі посиділи, аборт зробили… Це означає, що в нас такий глядач?! Означає, що так і треба?!», – наголошує актор.

Олександр з любов’ю і повагою ставиться до своєї професії. Вважає, що актор завжди має бути підготовленим, сконцентрованим, завжди у формі. Він багато уваги приділяє тренуванню тіла, має навички з бойового мистецтва – «це вельми корисні додаткові навички, які колись знадобляться».

У душі зостається романтиком і доброю людиною. Колеги для нього – то особливе акторське братство, заради яких він готовий прийти на допомогу, поділитись останнім, підтримати… Завжди «треба допомагати і не зазнаватися».

З початком повномасштабної війни він зостається в Україні, в Києві, продовжує працювати у театрі та дарувати свій талант глядачам. Він активно підтримує Збройні Сили України, беручи участь у благодійних заходах та ініціативах, спрямованих на допомогу українським військовим. Його патріотизм і відданість батьківщині викликають повагу.

Олександр Піскунов залишається однією з найяскравіших постатей сучасного українського театру та кіно.

Ролі Олександра Піскунова в театрі

Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

2014 — «Даринка, Гриць та нечиста сила» В. Бойка; реж. Дмитро Весельський — Прокіп;

2015 — «Білі ночі кохання»; реж. Андрій Попов — Мрійник;

2015 — «Співай, Лоло, співай!» Олександра Чепалова за мотивами роману «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана» Генріха Манна та художнього фільму «Блакитний ангел»; реж. Дмитро Богомазов — Ломан;

2015 — «Обман довжиною в життя» за повістю «Подвійне прізвище» Діни Рубіної; реж. Дмитро Богомазов — Тимур;

2016 — «Так скінчилось літо…» Ірвіна Шоу; реж. Едуард Митницький — Тоні у дитинстві;

2016 — «Мотузка» М. Хейфеца; реж. Олексій Лісовець — Малиш;

2017 — «Людина, яка платить» Іва Жаміака; реж. Дмитро Богомазов — Поло;

2018 — «Кохання, джаз і чорт» Юозаса Грушаса; реж. Владислава Поповиченко — Андрюс;

2019 — «Клас» Павла Ар'є, Стаса Жиркова та акторів вистави; реж. Стас Жирков — Учень, котик;

2019 — «Сімейний альбом / Album di Famiglia» Маттео Спіацці; реж. Маттео Сп'яцці (Італія) — Син, крадій;

2019 — «Моменти / Momenti» Маттео Спіацці; реж. Маттео Сп'яцці (Італія);

2021 — «VIÑO» Павла Ар'є; реж. Євген Корняг (Білорусь) — Гість;

2021 — «Одіссею, повертайся додому» Павла Ар'є за мотивами історії про Одіссея; реж. Євген Корняг (Білорусь) — Одіссей;

2022 — «З цією виставою щось не так» за однойменною п'єсою Генрі Льюїса, Джонатана Сейєра, Генрі Шилдса; реж. Емі Марчант — Тревор;

2023 — «Віддайте тіло» Анатолія Крима; реж. Володимир Цивінський — Вася. Син Васі;

2023 — «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою «Це величне море» Йосефа Бар-Йосефа; реж. Едуард Митницький (кураторка повернення вистави до репертуару — Тамара Трунова) – Джекі;

2023 — «Котигорошко» Наталії Ігнатьєвої; реж. Володимир Цивінський — Копшивий Дід.

Фільмографія

Повнометражні фільми

2017 — «Межа»;

2017 — «Кіборги»;

2018 — «Смерть Сталіна» (епізод, у титрах не зазначений);

2018 — «Крути 1918»;

2019 — «11 дітей з Моршина»;

2024 — «Уроки толерантності».

Телесеріали

2014 — «Чоловік на годину»;

2015 — «Клан ювелірів»;

2016 — «Паперові квіти»;

2016 — «Громадянин Ніхто»;

2016 — «На лінії життя»;

2016 — «Папараці»;

2016 — «Співачка»;

2016 — «Центральна лікарня»;

2017 — «Вікно життя-2»;

2017 — «Тато Ден»;

2018 — «Сувенір з Одеси»;

2019 — «І будуть люди»;

2020 — Козаки. Абсолютно брехлива історія;

2020 — «Ангели»;

2020 — «Відплата»;

2021 — «Клятва лікаря»;

2021 — «Ангели 2»;

2024 — «Мангровий гай».

Титульне фото: О. Піскунов  https://lemonn.agency/aktorukraine