Олександр Кулішов — Тетяна Проскурякова: Доказ любові

Кулішов Олександр Анатолійович; Проскурякова Тетяна Олександрiвна

  • 21 жовтня 1963; 25 квітня 1983 |
  • Місце народження: Луганська область, місто Красний Луч (зараз місто Хрустальний); м. Дніпро |
  • диригент Дніпропетровського академічного театру опери та балету; артистка балету Дніпропетровського академічного театру опери та балету, балетмейстер-постановник

Вони натхненно роблять щоденну творчу справу, відповідаючи високій місії поклику. Олександр Кулішов, Тетяна Проскурякова та Квітка Цісик про докази любові.

Цей матеріал одночасно про трьох героїв. Їх поєднує сцена та щира відданість справі. Одна з героїнь із часу минулого, але її голос та пронизлива доля — це енергія назавжди. Осягнувши її, наші персонажі отримали нові творчі мотивації та розкрили глибину свого національного усвідомлення, як для себе так і для багатьох глядачів у різних містах України.

Олександр Кулішов, Тетяна Проскурякова та Квітка Цісик про докази любові

Олександ Кулішов

Вальс на барабанах та Афганістан

«Мої дід та батько, були своєрідними вуличними музикантами, грали на баянах, а дід ще й на акордеоні. Нот вони не знали, а мелодії відтворювали на слух, це було їхнє хобі. Батько Анатолiй Васильович Кулiшов був шахтарем, дід Василь воював у роки Другої Світової, народився в Одеській області Ананьївському районі, селищі Мардарівка. Батько після служби в лавах Радянської Армії за комсомольською путівкою, поїхав на Донбас, вугілля добувати й там зустрів мою маму. Я середній у родині, у мене ще дві сестри — старша та молодша. У дитинстві я часто бував у діда і, коли він із батьком грав, мені хотілося доєднатися. Був там такий собі прообраз ударного інструменту і я почав лупити по тих барабанах, було мені тоді два роки. Пізніше грав польку, вальс. Після дебюту дід звернувся до матусі і сказав, що не він, ні батько музичної освіти не мають, а ось онука вчити треба, щоби «ноти розумів». Мати дослухалась і з честю це побажання виконала, спочатку віддавши мене до місцевої музичної школи з класу баяна.

Вчитися я почав рано й музичну школу закінчив раніше загальноосвітньої. Ще два роки до вступу в музичне училище, пробував грати на гітарі та в духовому оркестрі, баян мені не дуже подобався. В Артемівське музичне училище вступив на відділення духових інструментів (волторна). Пізніше був зарахований і до Донецької державної музичної академії імені С. С. Прокоф’єва (до 1991 року Донецький музично-педагогічний інститут).

Йшла тоді Афганська війна і вийшов наказ призивати всіх студентів ВУЗів. Але до Афганістану я не потрапив і відбулося це наступним чином. Коли у військоматі заповнювали мої документи, зустрів я п’ятикурсників із консерваторії, які мали цільовий призив до Луганського оркестру військового училища. Вони переповіли прапорщику, що є ще один музикант, а прапорщик виявився волторністом та ще й земляком. Так моя доля і вирішилась. Служив я два роки, потім повернувся, довчився. На останніх курсах духовики вже десь працювали, у мене був вибір філармонія, або ж оперний театр. Я обрав оперний».

Людський фактор та вибір

— А чому саме оперний? Академічний симфонічний оркестр Дніпропетровської обласної філармонії й на той час був доволі сильним.

— Друзі, з якими я служив в армії, уже тоді працювали. Один у філармонії, інший — в оперному й кожен тягнув мене до себе. Вони мали вищу освіту, тому служили півтора роки, я — два й мав ще півроку для міркувань. Ближчим до душі мені був товариш з оперного, він розповідав про великий колектив, балет та хор, цікаві двомісячні літні гастролі. До того ж, ще один мій друг, однокурсник Олександр Немчинов, з яким я деякий час працював і в Донецькому академічному державному театрі опери та балету імені Анатолія Солов’яненка і, який пізніше теж мав стосунок до Дніпропетровського театру опери та балету, теж радив працювати саме тут і їхати до Дніпра (зараз він прийняв духовний сан і зветься отець Олександр). Тут швидко вирішувалося питання з житлом, не менш важлива деталь на той час. Я взяв на п’ятому курсі вільні відвідування й переїхав до Дніпропетровська працювати та розподілився по закінченні. Я завжди мріяв мешкати на березі Дніпра й пам’ятаю, мої піднесені враження та натхнення, коли отримав кімнату в гуртожитку, що розташоване було на березі прекрасної річки.

Всередині процесу, бібліотека, сім гномів

«Починав, як волторніст і приймав мене на роботу тодішній головний диригент театру, народний артист України, Борис Гнатович Афанасьєв. Дуже цікаво було знаходитися всередині процесу, до якого були причетні тодішній головний режисер, народний артист України Юрій Чайка, головний хормейстер, народний артист України Василь Кiосе. Вони впевнено рухали та створювали гідний мистецький імідж театру і він максимально збережений і до сьогодні.

В оркестрі 27 років я відпрацював волторністом, наступного року 30 років моєї творчої діяльності в театрі. Зараз на пенсії за вислугою років.

У 1995 році став працювати бібліотекарем при оркестрі, усі партитури знаю досконало. Бувало й таке, що хтось з артистів не приходив на виставу й за півгодини ми підбирали в бібліотеці партитури для наявних виконавців і збирали концерт. Коли в театрі лишився один диригент, я вже був першим волторністом та концертмейстером групи волторн. Тодішній головний диригент Володимир Гаркуша звернувся до музикантів по допомогу, щоби ставати за пульт хоча б у дитячих виставах. Не можу сказати, що на той час мав велике бажання, але ж розумів, що менi, як бібліотекарю, однаково прийдеться підставляти плече.

Першу мою виставу, у якості диригента, «Летюча миша» (Йоганн Штраус, балетмейстер-постановник Зоя Кавац) датовано 28 листопада 2004 року. З дитячою виставою за Едуардом Колмановським «Білосніжка та сім гномів» довго не складалося, не могли знайти всіх солістів-гномів одразу.

Я дякую багатьом людям, що були тоді поруч. Колишня завідувачка літературною частиною нашого театру Тетяна Шпаковська, наприклад, доклала зусиль та допомогла мені безкоштовно отримати другу вищу освіту в Одеській національній музичній академії на кафедрі «симфонічного диригування».

— А від чого залежить зіграність оркестру?

— Від досконалості оркестрантів, яких підбирає диригент.

— Але ж він може підібрати музикантів талановитих та водночас різновекторних за характерами і вподобаннями.

— Для цього потрібно працювати, найвеличніший музикант не зможе влитися одразу в той чи інший колектив.

— Які головні якості диригента людські та професійні?

— Справжній музикант, гарний організатор, що поєднує безліч якостей. Майже з першого погляду потрібно розпізнати людину та її потенціал, щоби не ставити під загрозу загальну справу.

Тетяна Проскурякова

Вони такі різні: він стриманий, вона з відкритою емоцією, але в кожному гідна ступень культури, що дає спілкуванню вищий рівень взаємної уважності та поваги. Дружина Олександра — артистка балету Дніпропетровського академічного театру опери та балету, балетмейстр культурних проектiв, Тетяна Проскурякова, тяжіє на сцені до образів гротескних, з яскравою виразністю й полюбляє вчитись. Завжди.

Дідове пророцтво, Спартак, кохання

Невдалий сімейний досвід, маленька дитина на руках, робота, дім — ось таке коло. На вечорі, присвяченому ювілею хореографа-постановника, народної артистки України, заслуженої артистки РСФСР Елеонори Михайлiвни Еллінської, на якому Тетяна затрималася, вони розбалакалися з Олександром. Потім знов і знов. І стало відчутно, як лине душа до душі.

У її родині балерин не було, хоча бабуся Марiя Михайлiвна Проскурякова деякий час займалася хореографічною справою на аматорському рівні. Як і в Олександра роль свою в майбутньому покликанні зіграв дідусь Михайло Олексiйович Медведєв. Коли Тетянi виповнилося два рочки, він несподівано заявив, що бути їй саме балериною і вона закохалась у цю справу, і поселилася вона у її душі, спочатку за словом діда. До дев’яти років Таня «тероризувала» батьків, щоби вони віддали її займатися хореографією, але ті не поспішали. У доньки була астма, тому впевненості в необхідності такого кроку не було. На перших заняттях у хореографічному гуртку «Терпсихора» в ПК Ілліча, мати постійно була присутня з ліками. Потім була балетна школа при Дніпропетровському театрі опери та балету, куди її взяли одразу в другий клас до Віктора Івановича Рогачова. Років у дванадцять вона вже почала ходити по великій сцені, зросту була не маленького, тому доручали їй іноді й дорослі партії. Так, у балеті «Спартак» років у тринадцять, довелося Тетянi брати участь у сцені спокушання. На репетиції їй не сказали, як саме все буде: «Подивишся по мізансцені, під час гастролей». У результаті ж соромилась і вона, і її дорослий партнер.

Років у сімнадцять Тетяна вже попадала в так звані балетнi «трійки» й «четвiрки», що добре, з погляду, професійного росту. Кар’єра її схожа на американські гірки. Тетяна зараз виховує вже троє дiтeй, пiсля народження малюка, поверталася до балетної форми, так було кожного разу, і зараз — знов вона доводить собi та колегам, що в професію потрапила не випадково. Процес навчання не припиняє, закінчила за цей час Харківську державну академію культури, відділення сучасної хореографії, має ступені бакалавра та магістра.

Квітка Цісик

Американська співачка українського походження. Опера, блюз, рекламні джингли. Усе на найвищому рівні. Її голос та любов до України були настільки всеосяжними та глибокими, що лишилися в просторі цієї планети назавжди. І саме, коли вона виконувала українські пісні, її голос та інтонації набували такого звучання, що торкалися небес.

Народжена в родині емігрантів із Західної України в п’ять років вона з допомогою батька Володимира Цісик, який свого часу навчався у Львівській консерваторії та був концертуючим скрипалем, опанувала скрипку. Пізніше сценічну майстерність у балетній школі. Бек-вокалістка в Майкла Джексона та Вітні Г’юстон. Два україномовні альбоми: «Kvitka — Songs of Ukraine» та «Kvitka — Two Colors», записані з найкращими світовими музикантами та аранжувальниками, спродюсував її чоловік — інженер звукозапису Ед Ракович. Але Греммі вона не отримала. Та саме завдяки одному з альбомів, голос Квітки повернувся на Батьківщину: емігрант Віктор Мішалов у 80-ті привіз до України один з альбомів і розтиражував. За лічені дні неймовірний голос у тодішній Радянській Україні слухали вже тисячі й з’явився реальний шанс гастролей. На жаль, не судилось, завадила хвороба. Одеський емігрант Алекс Гутмахер, автор і продюсер благодійного проекту «Незабутня Квітка», теж присвячує популяризації її творчості своє життя. Чуйних, глибоких людей єднає її голос, у тому числі й наших героїв.

«Коли я вперше, році у 2013-му, побачила документальний фільм «Квітка. Голос у єдиному екземплярі», — згадує Тетяна, — мене довго не відпускало враження, що в стосунку до неї є певна несправедливість забуття. У наш час доволі складно знайти людей, навіть патріотів, які б витрачали на свою культуру та країну, перебуваючи далеко, сили, кошти, життя.

Я почала слухати її пісні, шукати інформацію. Ми їздимо відпочивати до Скадовська і, під час однієї з поїздок, я вирішила поставити хореографічний номер про неї, щоби люди могли зайвий раз не лише подивитись, а й послухати її, хотілося побачити реакцію. Номер виявився вдалим, я отримала гран-прі на виїзному київському конкурсі 2015 року «Україна єднає світ».

Але я не припинила цікавитись її біографією й у мене став складатися сюжет вистави. У Харкові я мала талановитого педагога Наталію Чiлiкiну-Iгнаткiну, яка багато вклала в нас, щодо справи балетмейстера та режисерської справи загалом. Але ж як підступитися та реалізувати? Одного разу в Будинку Мистецтв ми спiлкувались із Лесею Задорожною, яка співала «Ой, верше мій, верше…» з репертуару Квітки і вона запевнила мене активно рухати цю справу, познайомила із режисером Жанною Чепелою. Я показала їй усе, що зібрала, написала та уявляла, Жанна допомогла розібратись із думками, додала нових фарб.

Питання було щодо жанру. Можна було ставити й хореографічну виставу, але ж хотілось, щоби був спiв. Квітка жила у двох культурах, тому я зупинилася на мюзиклі, як класичному бродвейському жанрі. Погоджувала деякі питання і з чоловіком Квітки, але, звісно, ми не можемо у виставі, відтворити все її життя та подробиці.

У мюзиклі беруть участь артисти академічного театру опери та балету, Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного імені Тараса Шевченко, я — балетмейстер та режисер-постановник, диригент — чоловік. Він моя опора в усіх творчих питаннях, якщо не встигаємо порадитися на роботі, робимо це вдома. З режисурою менi допомагає Олександр Маргес, актор, режисер i мiй давнiй друг.

У липні минулого року відбулася прем’єра в трьох містах Полтаві, Києві, Дніпрі. Чудові оркестровки, наближені до синглів Квітки, зробив заслужений артист України Вадим Жаворонков. У виставі є джазові пісні, хореографічні сцени, і, звісно, українська пісня, де проглядається вся Квітка, іі душа та любов до України. Хотілось, щоби люди зрозуміли та відчули — її творчість назавжди. Щоби вони пропустили цю любов до життя та нашої культури через себе.

Слова щирої подяки за підтримку та допомогу директору КЗК «Дніпровський Будинок мистецтв» Валентині Слободі та Костянтину i Наталі Пінчук.

20 жовтня о 18:00 запрошуємо всіх, хто цінує талант великої співачки з піснею-душею до Дніпропетровській філармонії ім. Л. Когана. Докладаємо всіляких зусиль, щоби це було якісно гідно її пам’яті та таланту. На перших кроках робота йшла складно, як і у Квітки при отриманні Греммі за українські пісні, були перепони, але — я вперта, в усьому йду до кінця.

Не вийшло з грантом на постановку від посольства Сполучених Штатів Америки в Україні до 25-річниці взаємовідносин, звернулись, по допомогу до Жанни Чепели, до Бориса Філатова й отримали її».

Дивлюся на цю впевнену гармонію любові і ставлю останнє, традиційне для всіх моїх зустрічей, питання.

— Що таке щастя?

Тетяна Проскурякова: «Спокій, коли ти впевнений у тому, що всі поруч та здорові».

Олександр Кулiшов: «Більш за все мені запам’яталося відчуття польоту, коли я почав працювати диригентом. Я не йшов, я летів над землею. Усе було новим та цікавим».

Наша розмова була пронизана атмосферою тепла. Поруч зі мною знаходилися люди, які не рекламують себе, а впевнено та натхненно роблять щоденну творчу справу, відповідаючи високій місії поклику. І в цьому їхня гідна подібність до виконавиці, голос якої є щирим та беззаперечним доказом любові до рідної землі.

Фото Ігоря Булгаріна та з родинного архіву Кулішових-Проскурякових

Опубліковано: 10.10.2018
Олена Ємельянова