Олександр Бородай: мистецтво емалі

Бородай Олександр Андрійович

Україна, Дніпропетровська область

  • 15 вересня 1946 – 8 листопада 2019 |
  • Місце народження: м. Дніпро |
  • Український живописець, графік, майстер гарячої емалі, Заслужений художник України.

Засновник української живописної емалі, новатор, експериментатор, якому вдалося відродити в Україні мистецтво емальєрства.

…якщо бронзова скульптура довговічна, живопис на емалі вічний.

Леонардо да Вінчі

Техніка гарячої емалі виникла ще за часів Стародавнього Єгипту і застосовувалась для оздоблення ювелірних прикрас як імітація коштовного каміння. Згодом вона розвинулась у Стародавній Греції та Візантії, Київській Русі, французькому Ліможі доби Середньовіччя та в Західній Європі доби Модерну. Лише з початком ХХ ст. гаряча емаль розпочала свій поступ як станкова техніка. Вишукане старовинне мистецтво гарячої емалі нині відроджується в Україні. Олександр Бородай, один із найвідоміших українських емальєрів, який всебічно популяризував емаль. Його твори неодноразово представляли Україну в різних країнах Європи, у Канаді та США.

Світ мистця – у русі

У своїх роботах я намагаюся звести в одному потоці минуле й сучасне, відродити забуті, та ще не втрачені образи і символи, що складають основу національного самоусвідомлення особистості, а саме – почуття причетності до культури свого народу.

Олександр Бородай

Народився майбутній художник у місті Дніпро. У родині охоче підтримували мистецький потяг хлопця до малювання. Батько – Андрій Семенович був художником-самоуком, походив зі козацького роду Полтавщини і хотів аби син отримав профільну освіту. Рідний дядько Олександра – відомий скульптор Василь Бородай, автор багатьох пам’ятників. Він певною мірою був прикладом для юного митця, адже завжди працював, шукаючи власний стиль у різних видах і техніках мистецтва. Навчання митця розпочалось у Дніпровському художньому училищі, після завершення якого хлопець вступив до Київського державного художнього інституту на факультет монументального мистецтва. Наприкінці 1960 – на початку 1970-х років навчальний заклад вважався найелітарнішим серед вишів у цій галузі. Абітурієнт-щасливець, попри колосальний конкурс, став студентом і з перших днів почав навчатися в інститутських майстернях, усвідомлюючи свою удачу опинитися в справжньому святилищі мистецтв. Це були часи, коли всі педагоги заслужено мали беззаперечний авторитет, не кажучи вже про народного художника Тетяну Яблонську, до майстерні котрої потрапляли лише справжні особистості, які її не просто поважали й любили, а обожнювали. Протягом шести років Олександр удосконалював свої вміння та навички, відвідувавши уроки відомих художників Василя Забашти та Льва Вітковського.

Тетяна Нилівна Яблонська не помилилася, й, можливо, першою розгледіла в Олександрові Бородаї природженого художника-монументаліста з широким діапазоном творчих можливостей. Він був живописцем від Бога, віртуозним майстром рисунка, митцем багатогранного обдарування і захоплень, якого сміливо можна було поставити в один ряд з великими майстрами доби Ренесансу. Художник впевнено міг би змагатися в досконалості з будь-ким із класиків. З 1969 року Олександр почав брати участь у всесоюзних виставках, зокрема монументального мистецтва, естампу, рисунка. Відразу після навчання митець почав працювати на художньо-виробничих комбінатах: спочатку у Дніпрі, а згодом у Києві, де виконував творчі замовлення. В дніпровський період художник створив відомі роботи – рельєфи у Дніпропетровському театрі опери і балету, та розписи у Дніпропетровському музично-драматичному театрі імені Шевченка. В той період майстер захопився такими техніками друкованої графіки як офорт, лінорит, літографія, ксилографія, гравюра на картоні, міді, пластика, шовкодрук і монотипія. Більшість його робіт того часу присвячені українській тематиці та наповнені бурхливими емоціями. Наприклад, твір «Прощання»  із самотнім помахом руки вслід, чи робота «Гості», де старенька розмовляє з людьми зі спогадів, які мов реальні постають перед нею. Художник у графічних роботах вміло користувався не лише плямою, завдяки якій урівноважував темне та світле, а й лінією. До прикладу, в офорті з кольоровими акцентами «Доля» дівчина-Україна зображена немов на розп’ятті, а тло роботи – палімпсест, в якому просвічуються попередні шари з гетьманами, походами та прошкрябаними графіті з українськими словами на умовних старих стінах історії. У доробку художника десятки творчих рисунків, переважно присвячених українським пейзажам. У них вільна графічна лінія поєднується з детальною проробкою плям, а місцями і зовсім білими «цезурами». Через недомовленість художника, глядач при спогляданні стає наче її співавтором, породжуючи у своїй уяві продовження роботи.

Уже у 1975 році Олександр Бородай став членом Спілки художників України, а згодом був лідером і співзасновником першого неформального творчого об’єднання київських монументалістів «Погляд», які наприкінці 80-х років сміливо пішли на експерименти й організовували виставки нового типу. Митці прагнули внести хоч би невеличку часточку в духовне об'єднання українців в Україні та поза її межами, вони ставили за мету об'єднати художників-українців, долею розкиданих по всіх світах, на рідній землі – в Україні. Варто відзначити, що творчу роботу Олександр Андрійович завжди поєднував з отриманням нових знань, адже знаходився у постійному розвитку та динаміці пізнання. Так, 1978 року він уперше відвідав симпозіум емальєрів в угорському містечку Кечкемет. Відтоді це місце залишається центром для обміну досвідом професійних художників-емальєрів не лише з Європи, а й Америки та Японії. Ця поїздка змінила життя мистця, а разом із тим й історію українського мистецтва, в яку назавжди вписано його ім’я як основоположника сучасної вітчизняної емалі.

Мова емалі. Діалог з глядачем

Емаль на металі – унікальний матеріал. Він поєднує в собі пластичність та щільність металу, крихкість та прозорість скла та колорит природних самоцвітів.

Олександр Бородай

Коли Олександр Андрійович торкнувся емалі, яка поєднує в собі кращі якості різних матеріалів, вона захопила та полонила його повністю. Причина зрозуміла: гаряча емаль – це саме те синтетичне мистецтво, що його народжує живопис, сплавлений із вогняним кольором, музичним ритмом ліній, блиском металу. Це живопис, який можна включати і в музейний простір, і в архітектурне середовище. Старовинне загадкове мистецтво емалі захопило митця таїнством своєї появи на світ: міцне скловидне покриття, нанесене на мідну основу, створюється шляхом плавлення поливи та металу в процесі випалу в печі, де вогонь відіграє провідну трансформувальну і творчу роль. Емальєрові необхідно мати немалі талант, інтуїцію, знання, щоб керувати технічно складним процесом, домагаючись абсолютного «приручення вогню». Крім того, емаль співзвучна душі й характеру Олександра Бородая: спонтанна, непередбачувана, нестримна у своїх пориваннях. Мальовнича феєрія і стрімкий рух бородаївських емалей адекватно розкривають рівень емоційності й внутрішньої динамічності цієї зовні стриманої та спокійної людини.   

У ті часи знайти матеріали для композицій було досить проблематично, тому Олександр Андрійович звернувся до розташованого у передмісті міста Дніпра Новомосковського заводу з виробництва емалевого посуду. Там він як експериментатор для отримання широкої палітри кольорових емалей дістав оксиди сурми, урану, марганцю, міді, хрому, оксиди кобальту й інших барвників. Один із художників НСХУ писав, що «на накривках каструль народився геній». Художник зміг із цих промислових емалей створити справжні неочікувані шедеври. Прикладом є, твір «Весна», на 16-ти зображеннях якого продемонстровано пластику і плавність ліній жіночого тіла. Або «Три грації», де пори року осінь, весна і літо зображені у вигляді струнких дівчат. Кольоровим акцентом обох композицій є тонка градація білого кольору, яка додає об’єму та матеріальності зображуваним постатям. З часом в арсеналі художника з’являлись й інші матеріали для емалювання, незмінним залишався хист і сповнена ідеями уява митця.

Гарячі емалі Олександра Бородая закарбовують у собі нематеріальний плин часу та демонструють неймовірний діапазон інтелектуальних зацікавлень автора. Вони дуже різноманітні: в одних є сюжет і переважають реальні зображення, в інших – живуть нефігуративні, абстрактні форми. Всі експоновані праці художника притягують та довго не відпускають зір глядача, адже, окрім зовнішнього багатства фактури та кольору, мають в собі внутрішню енергію, прихований глибинний зміст. Митець говорив, що його живописні емалі нагадують багатошаровий пиріг, де зміст, як підкладки і фактури, поступово нанизується через особисті переживання. Авторський підхід, в якому сучасна концептуальність художника поєднується з традиційністю, котра сягає корінням національної культури, надає емалям справді класичного звучання.

До серій, котрі мають національний і філософський підтекст, можна віднести «Українську кераміку», «Сільські натюрморти», твори «Присвячення Надії Білокінь» тощо. Художник умів вбачати та натхненно відтворювати мистецьку сутність навіть найбуденніших речей, розкриваючи їхню внутрішню красу. На початку 1990-х Олександр Бородай у співавторстві з живописцем Олександром Бабаком створив серію інсталяцій із гарячою емаллю, що експонувались у Німеччині та стали відомими у світі. В окреслених творах вони реалізували своє прагнення предметності, «відчутності» мистецтва, синтетичної, багатомірної форми. «Вімана старої ткалі», «Тихе свято суму», «Час, який нас так довго чекав» та інші були створені зі старих речей побуту, як-от дерев’яні колеса з воза, ткацький верстат чи глиняний посуд. Ці предмети мали свою історію, а тепер об’єднавшись з емалями, отримали інше тлумачення й органічно відбили дух українського фольклору.

Художні принципи, які сповідував митець, загалом співзвучні сучасному авангардному малярству з його пошуками у напрямку кольороформи і кольоропластики. Його роботи – це спроба відсторонитися від реалій і одноманітності буднів. Емальєрний живопис для нього завжди був зоною свободи, розкутості, фантазій. Олександр Андрійович завжди був у русі, вважав, що світ мистця – у динаміці, вібрації та спонтанності. Одночасно його творчість тісно пов’язана з українською художньою традицією, де категорія прекрасного є визначальною, до того ж у її ствердному значенні, передусім у красі самого матеріалу. У своїх творчих роботах художник намагався звести в одному потоці минуле й сучасне, відродити забуті та ще не втрачені образи й символи, що є основою національного самоусвідомлення разом із почуттям причетності до культури свого народу.

Митець-новатор

Художня цінність емалі, її виразність та здатність протистояти часу надихнули мене на відродження емальєрного мистецтва як самостійної живописної техніки.

Олександр Бородай

У ці ж роки Олександр Бородай вперше в Україні почав застосовувати гарячу емаль у монументальному мистецтві. Прикладом слугує композиція з металу й емалі «Ритми Всесвіту» в Головній астрономічній обсерваторії НАН України, а також оформлення станцій метро, серед яких «Видубичі» та «Осокорки» у Києві. Оформлюючи станцію метро «Видубичі», художник звернувся до києворуської тематики. У співавторстві з Олександром Бабаком він реалізував серію «Відлуння минулого», в якій у симбіозі доповнюють один одного відмінні за величиною емалеві поверхні, полірована латунь, граніт і різні види мармуру, поєднані за принципом флорентійської мозаїки. Тобто кожен шматок каменю підганявся один до одного з найвищою точністю, щоб їхні стики були непомітні. В основі сюжету композиції є історія про впровадження християнства князем Володимиром, під час якого нещадно спалювали дерев’яні язичницькі ідоли, а їхні рештки кидали у воду. За легендою, коли колоди пливли по Дніпру і приставали в районі «Видубичів», люди промовляли «видубай Боже». Звідси назва метро та історія, покладена в основу при оформленні цієї станції.

Композиція динамічна, загальна кольорова гама зеленкувато-блакитна за рахунок масивних абстрактних плям коричневого граніту та кубинського зеленого мармуру, які розміщуються навколо латунних блискучих поверхонь і нагадують дніпровські схили. Центральними фігурами на двох панно над виходами до перону є постаті ідолів, виконані з травленої латуні. Контрастні акценти білого, червоного й ультрамарину колористично узагальнені з ромбовидними панно обабіч перону та сходів. Також їх поєднує спільна символіка – зображення трилисника і квітів, що мали магічнообрядове значення для язичників й у переломний момент прийняття християнства стали використовуватись вірянами. Репродукування їх знову є передачею символічної інформації для наступних поколінь у художньо-образній формі. Чергування різних за розміром форм і чіткий ритм створює гармонійне і мажорне враження, під впливом якого глядач забуває про підземний холод та ізольованість від денного світла і відкритого простору.

І якщо «Видубичі» – місце з історією, старовинними монастирями, церквами та будинками, то «Осокорки» є районом, відбудованим нещодавно. Тому ця станція сучасна та лаконічна за своїми об’ємами, а оформлення її Олександр Андрійович пов’язав із народженням ранкової зорі, новим горизонтом. Акцентні композиції виконані з полірованої нержавіючої сталі, міді й емалі демонструють «вранішні зорі». Ідея імітації кольорового живопису світлом пронизує все оформлення станції, починаючи від зображення на сталі, химерних тіней алюмінієвих контурів, й закінчуючи райдужним світлом на стелі й емалевими вставками.

У 2003 році майстер реалізував масштабне декоративне панно «Ранок над Ворсклою» в культурному центрі Полтави «Листопад». Хол палацу оздоблено великою кількістю неймовірної краси емалей, які гармонійно поєднуються з латунню, полірованою сталлю та склом. Багатофігурна композиція зі зображенням визначних постатей в історії України: Григорія Сковороди, Івана Мазепи, Івана Сірка, козаків та інших вражає яскравістю кольорів і реалістичністю виконання. Тут можна простежити арсенал можливостей гарячої емалі та майстерність художника – від нюансів у тонкому моделюванні людських облич до об’ємності та контрасту в геометричних орнаментах. Центральна частина – разюча за масштабом робота 9 метрів у висоту та 30 метрів у довжину, на якій зображено візитну картку Полтави – краєвид, котрий відкривається з Білої альтанки. На відстані композиція сприймається як така, що виконана в техніці перегородчастої емалі. Проте, деякий простір між перетинками не заповнений кольоровими плямами, при цьому мідні дроти, немов мереживо, формують рисунок.

Олександр Андрійович працював не лише у традиційних техніках як от перегородчаста чи живописна емаль, він був і невпинним експериментатором. Серед його робіт є й ті, в яких використовуються новітні технології. Наприклад, метод «сграфіто», олівцева техніка, емаль по рельєфу тощо. Окрім станкових, монументальних робіт та інсталяцій, художник із міді й емалі створював справжні скульптури: «Дракон», що у висоту сягає 2,5 метра та вражає майстерністю виконання. Фантастичний звір виконаний із масивних пластин напівовальної форми, вдало поєднаних між собою. Загальна гама золотава з кольоровими акцентами: сіро-бузкової гриви, жовто-помаранчевих крилець, скляних ультрамаринових очей. Уздовж тіла та реалістично промодельованих лап дракон прикрашений блакитно-білою лускою. За задумом художника скульптура розміщена в інтер’єрі на частині стелі та стіни.

Неймовірний стиль Олександра Бородая прочитується в усьому, за що він брався. Ще одна межа багатогранності митця – ювелірне мистецтво. Створений ним набір прикрас «Морська хвиля» з мельхіору, міді й емалі сприймається урочисто та монументально. Тут немає мікроелементів, це прикраси не для щоденного побуту, вони мають на меті створити враження «одягнутого мистецтва», де людина стає частиною композиції. Споріднені кольори світло-блакитного, ультрамарину в контрасті з білим і золотавим та динамікою руху привертають особливу увагу. На початку 2000-х років художник виконував розписи Михайлівського Золотоверхого собору та Покровської церкви у Києві, та все ж у вітчизняному й європейському мистецтві він більше відомий саме своїми гарячими емалями. Персональні виставки митця експонувались у Люксембурзі, Будапешті, Гельсинґборзі, Бухаресті, Едмонтоні, Детройті й інших країнах. Його твори зберігаються у Дніпровському художньому музеї, Чернігівській картинній галереї, Запорізькому художньому музеї, Музеї художньої емалі в місті Кечкемет (Угорщина) та однойменному музеї міста Дніпро. Емалі Олександра Андрійовича на тільки полонять декоративними ефектами. У них присутні філософські роздуми, переживання поета, біль патріота України і дуже особистий погляд на світ художника.

Перевірене часом. Нерозвіяне простором

Технологія емалі – стара як світ, оскільки вона запозичена у природи. Вогонь, сплавляючи у склоподібну масу різні речовини, відтворює процеси народження землі. Вогонь не лише руйнує – він дарує життя...

Олександр Бородай

Олександр Бородай був не тільки художником-новатором, а й по-справжньому обдарованим педагогом, який створив першу в українських навчальних закладах майстерню емалювання металу на кафедрі образотворчого мистецтва інституту мистецтв Київського університету імені Б. Грінченка та керував дипломними роботами студентів. Творча і педагогічна діяльність художника в галузі мистецтва емалі є наріжним каменем у розвитку сучасного українського емальєрства і беззаперечно вагомою у масштабі емальєрства світового: від станкового і монументального, до інсталяцій та експериментальних форм. В інституті, завдяки праці митця, створюються майстерні ювелірного й емальєрного мистецтва. Це єдині освітянські осередки ювелірного, станкового та монументального мистецтва у техніці гарячої художньої емалі державного рівня. Олександр Андрійович став засновником школи вітчизняного емальєрства, творчого угрупування «Майстерня Бородая», десятиліттями віддавав свої знання та сили формуванню нової генерації емальєрів. Його талановиті послідовники сьогодні вже відомі художники –  Юлія Бородай, Тетяна Колечко, Сергій Колечко, Тамара Турдиєва, Устим Федько, Тетяна Ільїна, Анастасія Рябчук, Станіслав Юшков та інші. Під його керівництвом створено чимало дипломних проєктів студентів, відомих як в Україні, так і за кордоном. Серед них Ярослав Білик, Анна Шух, Дар’я Мостовщикова та інші. Художник завжди розкривав секрети майстерності та, немов палаюча свічка, запалював в інших любов до гарячої емалі.

З ініціативи доньки художника у 2009 році відбувся перший міжнародний фестиваль емалі в Україні. Знаковим для мистецького життя України став 2015 рік. Музеєм українського живопису у місті Дніпро відкривається майстерня гарячої художньої емалі, яка згодом, завдяки активній діяльності представників школи Олександра Бородая, перетворюється у повноцінний музей. Музей художньої емалі не тільки формує власну колекцію за цим напрямком, але й проводить роботу з формування нового стилю у цій царині – монументального емальєрного мистецтва. Зокрема, у 2015 році в музейних залах відбувся міжнародний фестиваль художньої емалі, що став продовженням традиції фестивалів, проведених у Києві. Ключовою метою Музею художньої емалі стало ознайомлення його відвідувачів з унікальним мистецтвом, відроджувати та розвивати його на теренах України, проведення виставок, фестивалей, семінарів, що дають можливість усвідомити емальєрство як окреме художнє явище. 

Оксана Шевченко
Бібліографія:

Довгань Ю. Емаль в сучасному інтер’єрі метрополітену // Сучасні проблеми архітектури та містобудування: наук.-техн. зб. / Відпов. ред. М.М. Дьомін. – Київ: КНУБА, 2006. – № 15. – С. 62–67.
Мостовщикова Д. Пам'яті українського художника-емальєра О. Бородая // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: наук. зб. – 2019. – №32. – С. 214–219.
***
Мельник О. Княжа емаль // Українська газета. – 2008. – №45 (185).
Наумов О. Художня емаль у хронотопі українського мистецтва // Культура і сучасність. – 2019. – №2. – С. 192–197.
Новодережкина О. Огонь, свет, вода // День. – 2013.– 20 авг. – С. 4.
Сизоненко І. Емалі Олександра Бородая // Образотворче мистецтво. – 1989. – № 6.
Соловьёв В. Вячеслав Данилов, Александр Бородай: панорама молодых // Декоративное искусство СССР. – 1976. – №8. – С. 11.
Чегусова З. Олександр Бородай: творець, гідний Шевченківської премії // Образотворче мистецтво. – 2018.– №4. – С. 112–115.
Створено: 30.05.2022
Редакція від 30.05.2022