Ніна Голікова: Душа органу

Голікова Ніна Федорівна

  • 12 листопада 1944 |
  • Місце народження: с. Кендя, Нижегородська область, республіка Мордовія, Росія |
  • Заслужений працівник культури України, директор Дніпропетровського Будинку органної та камерної музики (1987 — 2012 рр.)

Її ім’я прославило місто. Дніпропетровський Будинок органної та камерної музики, за 25 років її керівництва, увійшов до десятка кращих органних залів світу.

Ми не бачилися багато років, в останній час спілкувалися лише телефоном. Ми, певно, стали іншими, але коли я побачила постать колишнього директора Будинку органної та камерної музики Ніни Федорівни Голікової й ми почали все згадувати, зрозуміла, — вона не змінилась. Той же характер, витримка, вміння відстоювати власну точку зору, переконувати.

Усе життя вона не просто працювала, вона служила людям, віддаючись улюбленій справі. Дніпропетровській Будинок органної та камерної музики увійшов, завдяки її 25-річному керівництву, до десятка найкращих органних залів світу, орган БОКМ, збудований німецькою фірмою «W. Sauer», внесено до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це те, що складає неминучу культурну цінність не лише Дніпра та України. Мова про цінності всесвітнього рівня. Позачасові.

Ані сльозинки, пиріжки із морквою, перший клас на двох

Ніна народилась у родині колгоспників у мордовському селищі Кендя Нижегородської області (Росія). Батько Федір Єгорович Голованов під час Другої Світової був тяжко поранений — обличчя знесло осколком, повернувся з одним оком, величезною пов’язкою на обличчі та першою групою інвалідності. Мати не плакала, лише повторювала: «Все буде добре». Марія Йосипівна людиною була сильною, загартованою. Коли всіх чоловіків у селі призвали на фронт, саме її односельці вмовили очолити колгосп, саме до неї йшли за порадою й допомогою в той жорсткий «нежіночий» час.

До війни її чоловік був красенем, у родині народилося троє дітей, після поранення стрес був настільки великим, що Федір Єгорович побоювався — його осколочний недолік може вплинути на зовнішність майбутньої дитини. Зі шпиталю додому його привезли в 1943-му, роком пізніше на світ з’явилася Ніна.

Сестра батька Нюра, яка працювала в Горьківському військовому шпиталі, забезпечувала брата-інваліда бинтами. Федір Єгорович, його брат і сестра, були сиротами, яких виховував їхній дядько.

Ніна запам’ятала, як допомагала батьку змінювати пов’язки, коли він голився, як соромився він свого обличчя та страшного поранення, коли вони з братами та сестрами, доглядали за ним, були його поводирями. Пам’ятає, як сушили та прасували ці білі смужки бинтів, великою чавунною праскою. Смужки, пропахлі горем. У неї назавжди оселилося це відчуття батьківського страждання та болю, що передавався фізично із жалем та великою любов’ю до дорогої людини.

Батько Ніну любив, коли подорослішала, брав із собою в ліс. Запрягали корову і відправлялися за дровами. Жили бідно, голодували. Федір Єгорович продавав дрова в сусідньому селі, де не було лісу, обмінював на продукти. На продукти міняли й кусковий цукор. Косовиця, прополка, робота по дому, постійна сільська праця. Мама колгоспом управляла, дітей до цього часу було вже шестеро, троє народилися після війни.

Запам’яталися й походи за грибами, які сушили, солили у величезній бочці і смажили, смак черемхи й лісових горіхів, калини, яку запарювали в чавунці.

Дітей після війни народжувалося мало й у перший клас Ніна пішла удвох із дочкою вчительки. До четвертого класу навчали їх двох у селищі, де жили, потім ходили вони з братами й сестрами в село Гуляєво через ліс у середню школу за п’ять кілометрів. Одягу не було, валянки на босу ногу, натирали ікри, повертаючися додому відігрівалися на печі.

Мама шила їм сумки з тканини, які вони доверху заповнювали сухою таранею і в школу йшли вони з цим рибним «багатством». Тарань і борошно купували мішками, мама пекла неймовірно смачні пиріжки з морквою. Ніна Федорівна каже, що досі нічого подібного не їла й повторити той дивовижний рецепт неможливо. Хоча, готує Голікова, дуже смачно.

Коли старша сестра Антоніна підросла, то поїхала в Нижній Новгород (Горький) на заробітки, влаштувалася на панчішну фабрику й жила в сестри батька Нюри, яка так дбайливо передавала бинти. Незабаром Тоня вийшла заміж за офіцера-артилериста, деякий час жили вони в Німеччині, після демобілізації, влаштувалися в Тамбові, звідки рідня свояка. Сестра забрала Ніну до себе, коли та перейшла в сьомий клас. Вона няньчила трьох племінниць і вчилася у вечірній школі, де й закінчила 10 класів.

Кіно, «ти — на все життя…»

У Горькому Ніна подружилася з хлопцями, які працювали в кінотеатрах помічниками кіномеханіків. Дивитися фільми безкоштовно, та ще й із кіно-апаратних, що може бути романтичніше. Закінчивши Воронезький кінотехнікум у 1961-му, була спрямована на роботу за фахом у Тамбовський районний відділ культури Тамбовської області. Кінь із возом, пересувна кіноапаратура, десятки кілометрів від села до села. Ніна дуже любила привозити людям кіношну радість і відчувати у відповідь рух вдячних емоцій на польовому стані, у шкільному актовому залі, сільському клубі. Незабаром, вона повернулася до Тамбову, де влаштувалася на роботу в кінотеатр «Батьківщина». Тут працював хлопець, який хотів на ній одружитися, але почуття його залишилося без відповіді.

У кінотехнікумі їм викладали військову справу. У ті роки служити в армії могли й дівчата, запропонували пройти службу й Ніні. Йшлося про тамбовську ракетну частину № 71602. Два роки вона прослужила планшетистом-розвідником при штабі полку. Часто бувала на навчаннях, відображаючи військово-повітряну ситуацію, знала всі марки літаків, у тому числі іноземних, їхню вантажопідйомність, швидкість. Неодноразово нагороджували її за службові успіхи.

Саме там, у військовій частині вона й познайомилася із Федором Голіковим, він відповідав за перевезення ракет на навчання технічного дивізіону частини. В один прекрасний день Ніна сіла до кабіни його автомобіля, прямуючи на навчання. Через тиждень худенький енергійний хлопець сказав їй: «Ти — на все життя».

Сестра Тося кандидатуру майбутнього зятя схвалила. Саме до неї першої із сімейства Голованових він і прийшов просити руки, з визнанням «Я люблю Ніну». Допомагав по господарству, привозив необхідні вугілля і дрова. «Хороший хлопець для життя», — сказала Тося. Розписалися Федір і Ніна в Знам’янскій сільраді, у військових квитках поставили їм відповідний штамп. Весільних торжеств не було, лише звана вечеря, на який були присутні молодята, Тосіна сім’я, а свідками стали молодший лейтенант Володимир Кудінов та армійська кухарка Ніна, які уклали шлюб в один час і день.

Коли Федору дали відпустку, він привіз молоду дружину до батьків у Брянську область село Гориці. Це було її перше знайомство з багатодітною родиною Голікових, де було тринадцять дітей. До знайомства сім’я чоловіка не схвалювала його одруження, але, коли побачили невістку, підкорила вона їх одразу й назавжди. Ніна затрималася на Батьківщині чоловіка, народила першого сина Владислава, деякий час працювала в клубі кіномеханіком, після демобілізації Федора повернулася до Тамбову. Якийсь час чоловік працював водієм міського автобуса, жили в сестри. Робота кіномеханіка вже не годувала й Ніна влаштувалася на завод «Тамбов-апарат», який спеціалізувався на випуску військової техніки. Встали на чергу на житло і стали жити-поживати.

Зсередини, довіра і відповідальність

«Все моє життя — всюдисущість і активна участь у суспільно-культурних процесах. І це настільки логічно та органічно, що не повинно викликати подиву. Тим більше, докорів у кон’юнктурі або гонитві за престижністю…
Коли людина честолюбна й багато працює це потрібно вітати. Якби люди менше розмірковували, а більше діяли і працювали, не шкодуючи сил, не було б багатьох бід… Я завжди любила трудитися невпинно. Це для мене нормальна творча форма».

Ніна Голікова

У 1966 році сім’я Голікових переїхала до Дніпропетровська, саме тут до Другої Світової батько Федора — Яків Остапович працював на Олександрівському Південно-Російському Брянському заводі, тут мешкали сестри Федора — Валентина і Фаїна. До слова, в 1917-му свекор і свекруха Наталія Стефанівна вінчалися в Брянській (Миколаївської) церкви.

На початку 60-х Наталія Стефанівна залишилася в селі одна й дуже просила, щоби її забрали до Дніпра. Голікови постаралися, склалися й купили маленький глиняний будиночок на вулиці Кутовий, біля автопарку.

Ніна Федорівна поступила на Агрегатний завод (зараз ПАТ «Дніпропетровський агрегатний завод»), спочатку прибиральницею, потім у цех збірки пилососів. Чоловік став працювати водієм на міжміських автобусних рейсах. Для Голікової почався час неймовірного прискорення й щільності подій. Голова жіночої ради, профгрупорг, керівник заводської художньої самодіяльності, виступи на заводських фестивалях. Вона прекрасно співала, а безліч нагород, лауреатств та перемог на фестивалях художньої самодіяльності різних рівнів, виступи на обласних та міських оглядах — яскраві тому підтвердження.

Профком, завідуюча й художній керівник заводського клубу, керівник жіночого клубу «Лада», крім гуртків художньої самодіяльності, вона створила естрадний оркестр, хор, театр мініатюр. Жоден захід не обходився без її організації та участі. Керівництво та заводчани ставилися до неї тепло, та й сама вона віддавала сторицею. На питання, чому була в неї така цікавість до організаційної творчої стихії, уточнює: «Це йшло зсередини».

Дуже допомагала Наталія Стефанівна, яка завжди вважала її дочкою. У 1972-му народився другий син Костя, у декрет Голікова не йшла, встигала все. У 1975-му році її направили вчитися до Ленінграду у Вищу профспілкову школу культури. Це було безумовним визнанням професійних організаторських якостей на регіональному рівні. У 1980-му вона отримала спеціальність «культурно-освітня робота», кваліфікацію — організатор-методист культурно освітньої роботи вищої кваліфікації.

Нова сторінка і справжня школа відповідальності — це робота у відділі культури Червоногвардійського райвиконкому Дніпропетровська. Секретарем райкому була наставниця й подруга Голікової, уродженка Тамбова, справжній професіонал і патріот краю Таїсія Іллівна Гуркова. Вона повірила в сили та можливості Ніни Федорівни, доручала найскладніше.

Ніна Федорівна двічі обиралася депутатом райради, організовувала безліч масштабних заходів: фестивалі, виставки, урочисті вечори, свята. Такими були її будні, які перетворювалися у свята для всіх.

«Необхідний ваш оптимізм…»

На цей час припадає знайомство Ніни Федорівни з людьми, які не просто передавали їй безумовний досвід, а стали наставниками і провідниками в її подальшому стрімкому професійному русі. У їхньому числі, заступник голови міськвиконкому Зоя Григорівна Суміна, секретар міськкому партії Надія Якимівна Гаєвська, заввідділом культури міськвиконкому Світлана Гаврилівна Кудріна, секретар обласної ради профспілки Алла Василівна Полішенко. Їй справді щастило на людей, завдяки яким вона дізнавалася про місто, структуру органів влади, особливості взаємин між ними, удосконалювала навички організаційної роботи. Хоча, тут мова і про її власний талант, що відповідав запитам і вимогам, про вміння вбирати дорогоцінний досвід і на практиці доводити собі й оточуючим власну професійну майстерність. Її девіз у ті роки: «Робити в цьому житті потрібно тільки те, що дається легко, але з максимумом зусиль».

Кар’єра рухалася, «бігла» за наростанням. П’ятирічне головування в райкомі профспілки дорожників та автомобілістів області, заступник директора міжсоюзного будинку самодіяльної творчості. Як наслідок, відрядження в область та в Київ на пленуми, робота в складі профільних комісій, включення в резерв на посаду секретаря обкому профспілки. Безумовний авторитет і діяльність уже на рівні регіону, організація роботи будинків і палаців культури, районних і сільських клубів, їхня координація, методична допомога сільським районам, місту, області. Максимально щільний і насичений період, безцінна практика організатора, що відточувалася щодня і, якої вистачило б на кілька життів.

Стали підростати діти. Потрібно було визначатися з пріоритетами зайнятості. Деякий час Ніна Федорівна працювала начальником відділу кадрів тресту «Дніпродорбуд», потім її знову запросили на Агрегатний завод заступником начальника з кадрів та побуту ливарного цеху. З пропозиціями звертався й тодішній начальник управління культури Олександр Іванович Агафонов, йшлося про опіку та керівництво ресторанними оркестрами області.

Багаторічне перевантаження й божевільний робочий ритм позначилися на здоров’ї: інсульт. «Я просто задавила себе роботою», — згадує вона. Лежала в лікарні, два роки була на інвалідності, права рука й нога не діяли. Що допомогло? Оптимізм і дача. У той час їй не можна було дивитися телевізор, читати, вона сідала на маленьку лавочку в дачному саду й обробляла грядки маленькою сапою, висаджувала квіти, розробляючи руку. Поступово повернулася до повноцінного життя. Коли проходила реабілітацію в лікарні, допомагала в організації концертів, готувала медсестер до конкурсу. Завдяки її організаторському таланту й натхненному напуттю вони посіли перше місце на міському конкурсі і вже після виписки їй часто телефонувала завідувачка, з проханням просто полежати й підтримати тяжкохворих. «Необхідний Ваш оптимізм і сила волі. Ваше бадьоре слово лікує». Після виписки Голікова зняла інвалідність за власним бажанням. «Було соромно, при такій активній душі вважатися інвалідом».

«Приймай органний зал…» і дещо з історії

«Все життя я вчилася в людей творчих талановитих, мудрих. Їхнє мистецтво допомагало відчувати, заряжало морально та духовно. Така емоційна мотивація необхідна кожному, це робить нас благороднішими, добрішими, наповнює душевною бадьорістю».

Ніна Голікова

У 80-ті в Дніпропетровську почалися реконструкція й реставрація Брянської (Миколаївської) церкви з подальшим пристосуванням її під Будинок органної та камерної музики. Коли були завершені будівельні роботи, Ніні Федорівні було запропоновано його очолити. Вона відмовляла, не бачила себе на цій посаді, але керівництво міста та області наполягало: «Ти вмієш організувати, приймай органний зал».

Будівля, де нині розташований БОКМ має свою історію. 1913-й, 300-річчя царювання «дому Романових», усією країною йшли урочистості. Повним ходом йде закладка нових храмів. Брянську (Миколаївську) церкву, у тодішньому Катеринославі, будують за ініціативи та пропозиції дирекції Олександрівського Південно-Російського (Брянського) заводу за кошт робітників, службовців і господарів.

Архітектурний проект — неокласицизм з елементами бароко авторства єпархіального архітектора Полтавської губернії Георгія Туровця та петербурзького майстра Євстафія Константиновича, відноситься до кращих архітектурних споруд Катеринослава початку XX сторіччя. Перший рік Першої Світової, але будівництво йде швидко й до 1915-го року завершується.

Як свідчать архівні документи, чотирнадцять років потому в лютому 1929-го року собор, «на прохання широких мас трудящих» рішенням Дніпропетровського окрвиконкому закривають. Музей заводу ім. Петровського, дитяча технічна станція, потім складське приміщення, яке через безгосподарське ставлення зазнало значної руйнації — така його подальша доля.

У роки Другої Світової Брянську церкву ремонтують і, навіть, планують відкриття, але не сталося. Після Другої Світової тут була розташована спортивна школа, потім знов склад. Будівля руйнується настільки, що постає питання про її знесення. Завдяки працівникам культури міста, церкву збережено.

Часи змінювались і вже у 1979-му році, за поданням відділу культури облвиконкому будівлю Миколаївської церкви було включено до реєстру пам’яток архітектури, що охороняються державою. А 22 червня 1982 року, уже на прохання громадськості Дніпропетровська, облвиконком приймає рішення про перетворення церковної будівлі, після реставрації, на Будинок органної та камерної музики. Підстава для такого рішення була комплексною: зберегти будову і використати унікальні, на думку фахівців, акустичні властивості собору. Гроші на будівництво збирали з усіх підприємств міста, виділялися вони і з бюджету області.

У цьому ж році за проектом архітектора дніпропетровської філії «Укржитлоремпроект» Льва Григоровича Попова починаються реставраційні роботи. Розпис стін, що ілюструють історію двох епох розвитку органної музики від Йоганна Баха до Дмитра Шостаковича, належить авторству дніпропетровських художників В’ячеслава Данилова та Сергія Ісаєва. Завершивши значні реставраційні роботи, у залі було встановлено концертний орган, побудований фахівцями всесвітньо відомої фірми «W. Sauer» (Франкфурт-на-Одері, Німеччина).

Музичний інструмент було виготовлено за індивідуальним проектом, спеціально для цього залу, він має 30 регістрів (голосів різного тембру) розподілених між мануальною й педальною клавіатурами. Загальна кількість труб органу 2074. 27 квітня 1987 року відбулася урочиста церемонія відкриття БОКМ і перший концерт.

Музичне серце, камертон міста і світу

«Мені пощастило спостерігати й чути, як працюють справжні майстри класичного музичного жанру. Їхня вимогливість до себе вчила відповідальності, сердечності, працьовитості, повазі до публіки. Я завжди була вимоглива до солістів і творчих колективів, щоби вони тримали гідну виконавську планку, щоби слухачам хотілося частіше бувати в БОКМ».

Ніна Голікова

25 років — ціла епоха в культурному житті Дніпра. Дніпропетровський Будинок органної та камерної музики: 13 творчих колективів, 9 солістів-вокалістів, 8 творчих ансамблів, у числі яких струнний ансамбль «Юні віртуози», ансамбль солістів «Енель», струнний «Vivat-квартет», камерний оркестр «Дивертисмент», 3 музикознавця, народний артист України і два заслужених, заслужений працівник культури України, 12 лауреатів міжнародних конкурсів, 3 дипломанта всеукраїнських, російських і міжнародних конкурсів, 9 молодих виконавців навчалися, за цей час у консерваторіях України та за кордоном. Було відкрито 6 філій, де проводилися виїзні лекції-концерти (Першотравенськ, Новомосковськ, Нікополь, Дніпродзержинськ (зараз Кам’янське), Кривий Ріг, Марганець).

Понад 300 концертів щорічно, понад мільйон слухачів за чверть століття, у тому числі майже 200 тисяч дітей. Проведено 8 міжнародних фестивалів органного й камерного виконавства, старовинної музики й духовного співу. Камерні ансамблі, оркестри, солісти, академічні хори, квартети, квінтети інструментальні та вокальні дуети і тріо, хорова капела хлопчиків, дитячий музичний театр «Надія», солісти-інструменталісти, артисти розмовного жанру, уроки музики для дітей і учнів з абонементного циклу. Ці цифри красномовні й повністю руйнують стереотип «сухої мови» статистики.

«Після закриття обласної філармонії, у БОКМ прийшли вокалісти Ніна Черепенько (меццо-сопрано) та Олександра Бойко (баритон), режисер, бард-виконавець Олексій Капралов, квінтет духових інструментів «Престиж», артист розмовного жанру Іван Шепелєв.

Коли я прийняла БОКМ, зал мав двох виконавців: випускника Московської державної консерваторії ім. Петра Чайковського клавесиніста Леоніда Тарнопольского (клас професора Леоніда Ройзмана) й органіста, випускника Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського (Київська консерваторія), учня заслуженого діяча мистецтв УРСР Арсенія Котляревського й заслуженого діяча мистецтв України, професора Галини Булибенко — Володимира Самохвалова.

Необхідно було створювати творчі колективи та виконавців, щоби звучали вони й сольно й разом з органом. Тоді я ще погано розбиралася в репертуарній політиці, але не соромилася просити ради й допомоги у фахівців. Зверталася до Міністерства культури України, де був відповідний відділ із питань гастрольної діяльності, детально вивчала «гастрольну карту», з огляду на можливості й запити органного залу й публіки.

Мені пощастило, до цього часу я вже була знайома із заслуженим артистом Росії, професором Російської академії музики ім. Гнєсіних Олександром Фісейським, народним артистом Росії, лауреатом Державної премії РФ Гаррі Гродбергом, Арсенієм Котляревським. Вони сприяли становленню органного мистецтва в Дніпрі.

Я доклала максимум сил, щоби наші колективи й солісти змогли заявити про себе, надавала їм повну репертуарну свободу. Завдяки їхньому високому виконавському рівню й репутації залу, ми мали можливість запрошувати всесвітньо відомих музикантів. Кращі органісти України, Європи, США вважали за честь узяти участь і продемонструвати своє мистецтво на нашому унікальному музичному інструменті. Географія світу була представлена іменами: Луїджі Челегін (Італія), Кей Който (Японія), Берта Висгерхоф (Нідерланди), лауреата державних премій, народного артиста СРСР, професора Вільнюської консерваторії Леопольдаса Дігріса (Литва), Сильвена Плюйо (Франція), Атиса Степіньша (Латвія), лауреата міжнародних конкурсів Олексія Шмітова (Росія), народного артиста Росії Олега Янченка, Джанлуко Лібертуччі (Ватикан, Італія), Марека Стефанського (Польща), Павела Когоута (Чехія), Торстєна Гєбєля (Німеччина), Іштвана Матіяша (Венгрія), лауреата міжнародних конкурсів, професора Кристофера Стеймбріджа (Велика Британія), Марко Ло Мушо (Італія).

Саме в БОКМ російська фірма «Мелодія» записала диск-гигант «Все произведения И. С. Баха для органа» у виконанні Олександра Фісейського. Наш орган акомпанував народному артисту СРСР Анатолію Солов’яненку, народній артистці УРСР Ользі Басистюк, народній артистці СРСР Марії Биєшу, тріо тенорів Національної опери України, народним артистам України Олександру Гурець, Олександру Дьяченку, Андрію Романенку; заслуженій артистці України, народній артистці СРСР Белі Руденко, хоровому театру Бориса Певзнера (м. Москва), Закарпатському камерному хору «Відродження» під керівництвом Йосипа Недзвецького.

У різні роки на сцені БОКМ виступали державний камерний ансамбль «Київські солісти» (художній керівник і диригент, народний артист України, професор Богодар Которович); Камерний оркестр Московської консерваторії «Московія» (художній керівник і диригент, народний артист СРСР, професор Едуард Грач), Сюзанна Ерхард (Німеччина, кларнет), заслужений діяч мистецтв України, професор Галина Булибенко (орган), лауреат міжнародного конкурсу органістів Максим Сидоренко, народна артистка України, композитор Леся Дичко, народна артистка України Ірина Калиновська (орган).

Згадую й участь та почесне друге місце нашого камерного оркестру «Дивертисмент» (диригент, народний артист України В’ячеслав Редя) на Всеукраїнському конкурсі камерних оркестрів «Прем’єр оркестр-2009» (м. Київ). Представницьке журі в складі: голови диригента Кшиштофа Словинського (Польща), диригента Райнера Хелда (Швейцарія), заслуженого діяча мистецтв Росії та України, художнього керівника та головного диригента оркестру «Камерата Сибіру» Антона Шароєва, народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченко Мирослава Скорика. Не менш представницьким був і склад учасників — камерні оркестри з Вінниці, Донецька, Кіровограда, Львова, Полтави, Рівного, Херсона, Черкас, Чернігова.

Гідною візитівкою БОКМ стали фестивалі: «Квітень музичний», «Осіннє сузір’я», міжнародний Бахівський фестиваль органного мистецтва, грудневі вечори «Музика при свічках», Національний конкурс молодих виконавців «Королівські аудієнції». Сцена Органного залу завжди була відкрита для музичних дебютів, перших кроків у професійній кар’єрі талановитої молоді — студентів консерваторій та музичних училищ України. Запам’яталися слухачам і програми для школярів циклу «Діти — дітям», за участю струнного ансамблю «Юні віртуози». Понад 350 концертів було зіграно юними музикантами для вихованців дитячих будинків та інтернатів, дітей із багатодітних родин, учнів середніх шкіл.

Доволі часто приймали ми й іноземні делегації, поважних гостей, проводили семінари різних рівнів. Усі ці роки я постійно підтримувала зв’язок із керівництвом фірми з органобудівництва «W. Sauer» Петером Фресдорфом та Міхаелем Шульцем. Вони неодноразово підтверджували гарний стан утримання нашого органу. Під час моєї поїздки до Німеччини, фірма відзначила мене, як найкращого директора Органного залу та подарувала автомобіль. Я відмовилась, бо робила все не заради користі».

Пам’ятаю, значить живу…

«Саме в Будинку органної та камерної музики, — згадує Ніна Федорівна, — з благословення митрополиту Дніпропетровського й Павлоградського Іренея ми провели Перший фестиваль духовного піснеспіву в 1994 році. Це була грандіозна подія, участь іменитих колективів, аншлаг, висока оцінка глядачів. У числі учасників церковні хори, хорові колективи установ культури області. Згодом фестиваль став проходити в Дніпропетровському академічному театрі ім. М. Горького (зараз Дніпропетровський театр драми й комедії), не вміщав органний зал на 280 місць усіх бажаючих.

У 2002-му році Президентом України був підписаний Указ «Про невідкладні заходи щодо подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР щодо релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», який передбачав передачу культових установ церквам, після чого й почалися утиски БОКМ із боку релігійних громад. Ми намагалися вирішити питання про перенесення органу, вивчали разом із фахівцями фірми «W. Sauer», які приїздили, інші приміщення міста, але через акустичні параметри нічого підходящого не знайшли.

Чверть століття я відстоювала цінність і цілісність ДОКМ. Під чиновницькі бажання й офіціоз, ніколи не підлаштовувалася, моїм головним і найсуворішим критиком завжди залишалася публіка, її запити, інтереси. Напевно, тому і став органний зал унікальним досягненням культури не тільки міста й області, світлою польотною, творчою сторінкою історії. Я сумую за тим часом. Дуже. Це був період дивного осягнення великого класичного музичного жанру, спорідненості душ дніпропетровських слухачів.

Що я відчуваю сьогодні? Образу. Зараз Органний зал платить оренду новим господарям Собору. Я не могла з цим погодитися і, у результаті моєї незговірливості, контракт зі мною не було продовжено. Пишу про це з болем, адже не було жодної події в місті або в країні, на які б я та колектив БОКМ не відгукнулася, будь то ювілеї, свята, фестивалі, конкурси, сольні виступи знаменитих музикантів. І це зазначалося нагородами на найвищому державному рівні.

Мені нічого соромитися, цей славетний період назавжди залишився в пам’яті та історії міста, країни, у моєму серці. Я люблю своє минуле. Пам’ятаю — значить живу».

Назим Хікмет і дякую…

У ній завжди звучать рядки турецького поета:

«Ведь если я гореть не буду
И, если ты гореть не будешь
И, если мы гореть не будем,
То кто же здесь рассеет тьму?..»

Оглядаючись на пройдений шлях, вона звертає слова подяки людям, що оточували її в Будинку органної та камерної музики, людям, які дарували тепло, увагу, щиру участь. «Насамперед, слова подяки директору, з 2008-го року президенту органобудівної фірми «W. Sauer» (Німеччина) Петеру Фресдорфу; низький уклін Олександру Фісейському, Гаррі Гродбергу, Арсенію Котляревському; керівникам ансамблю БОКМ «Юні віртуози» Світлані та Євгену Фроловим, солісту-альтісту Ігорю Горському, першому органісту БОКМ Володимиру Самохвалову, солістам: Галині Ушаковій (фортепіано), Владу Галіченку (скрипка), заслуженому артисту України Анатолію Бойко, режисеру, барду-виконавцю Олексію Капралову, органістці Наталії Лєтюк».

Слова подяки звертає вона й до керівництва області та міста тих років, зокрема, до заступника голови Дніпропетровської облради Галини Іллівни Булавки, заступника голови Дніпропетровської облдержадміністрації (1992–1994 гг) (посол України в Литві (2001–2004 рр.)) Миколи Івановича Деркача, начальника управління культури Олександра Івановича Агафонова, мера Дніпропетровська Івана Куліченка, директора обласної філармонії Світлани Гаврилівни Кудриної, багатьох інших, хто допомагав становленню БОКМ і його колективу.

Щастя…

У Ніни Федорівни двоє синів. Владислав закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом (Дніпропетровська філія) та Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (ДРІДУ НАДУ), ось уже двадцять років працює в департаменті економічного розвитку ОДА, має двох дітей Єгора й Катю. Молодший Костянтин — випускник Дніпропетровського медучилища (фельдшерский факультет, зараз Дніпропетровський базовий медичний коледж), служил в Українському батальйоні, військ ООН у Югославії, працював у Комунальному закладі Дніпропетровська міська багатопрофільна клінічна лікарня № 4.

Після перекваліфікації, навчався у вищих навчальних закладах із юридичного та комп’ютерного профілю, якийсь час працював на Дніпропетровській облтелерадіокомпанії, на телеканалі «Інтер» режисером монтажу. Сьогодні має маленький бізнес, у нього двоє дітей.

Є в Ніни Федорівни і правнуки Макар і Назар.

— Що для вас щастя?

— Для мене це робота, яка завжди займала перше місце. Я віддавалася їй цілком та повністю, але діти завжди отримували від мене любов і турботу. Дяка моїм близьким за розуміння. Низький серцевий уклін і подяка чоловіку та свекрусі Наталії Стефанівні, багато в чому я відбулася завдяки їхній підтримці. Я стовідсотковий патріот своєї справи, мій день робочий починався о сьомій ранку й закінчувався ближче до двадцяти двох.

У 2015 році ми з чоловіком святкували «золоте» весілля, сім’я — завжди була моїм тилом, ми зберегли любов, душевне тепло, завжди були дружні. Моїм щастям був Органний зал, ніде із таким задоволенням я не працювала. Так, я була вимоглива до інших, але рівною мірою й до себе.

Зараз Ніна Федорівна живе за містом у невеликому дачному будиночку на вулиці «Трудовий». Ще один ілюстратор її незмінної суті.
Вона з радістю й натхненням показує свою ділянку, де поіменно знає кожну травинку, деревце, квіточку. У цьому зараз її інтерес, любов, відпочинок душі.

Але для мене, як і для багатьох, хто бував у пору її славного керівництва в Дніпропетровському Будинку органної та камерної музики, вона назавжди залишиться незмінною душею цього залу. Душею й камертоном органу. Назавжди.

Нагороди:
1999 — «за самовіддану працю, визначні особисті заслуги в державному будівництві, соціально-економічному науково-технічному й культурному розвитку України» присвоєно почесне звання «заслуженого працівника культури України»;
2002 — за розпорядженням міського голови нагороджена медаллю «За заслуги перед містом»;
2004 — нагороджена відзнакою голови облдержадміністрації нагрудним знаком «За розвиток регіону»; нагороджена Почесною відзнакою Міністра культури України «За багаторічну плідну працю в галузі культури»;
2007 — нагороджена медаллю Національного гірничого Університету «За заслуги»; відзнакою Дніпропетровської облдержадміністрації — пам’ятною медаллю «За вагомий внесок у розвиток Дніпропетровської області»;
2010 — нагороджена пам’ятною медаллю від голови Ленінського району «Видатний меценат» — «за особистий внесок у розбудову та становлення Ленінського району, зміцнення його авторитету, благодійну діяльність».

В матеріалі використані фото з родинного архіву Ніни Голікової.

Створено: 24.05.2019.
Редакція від 27.05.2019.
Олена Ємельянова
Бібліографія:

Дніпропетровськ: минуле й сучас-не [Текст]: оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх тво-рців і художників / Фоменко А.К., Чабан М.П., Лазебник В.І. та ін. — Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001. — 584 с.: іл.