Нестор Махно: проти влад і режимів

Махно Нестор Иванович

  • 26 октября 1888 - 6 июля 1934 |
  • Місце народження: Гуляйполе, Олександрівського пов., Катеринославської губ. |
  • видатний полководець, анархіст, діяч громадянської війни

Діяч громадянської війни, видатний полководець, анархіст Нестор Махно, безперечно, був непересічною особистістю і залишив глибокий слід в історії нашого краю.

Нестор Іванович Махно народився в сім’ї Івана Родіоновича та Явдохи Матвіївни п'ятим сином у багатодітній родині. Рано втратив батька. Злидні, голод, праця наймитом із семи років у німецьких колоністів. Він отримав тільки початкову освіту. В 15-річному віці, почав працювати на чавуноливарному заводі Кернера. Саме тут і став у 1906 р. членом Гуляйпільської «Спілки бідних хліборобів», анархістів-комуністів, яка здійснювала збройні напади на банки, поштові відділення, поміщиків, торговців, власників місцевих підприємств. 

У 1908 р. Махно втретє був заарештований, спроби втечі при перевезенні із Олександрівської в’язниці до Катеринослава не вдалися. Тут із 22 по 26 березня 1910 р. відбувся судовий процес над 13 анархістами-комуністами. Серед інших п’яти він був засуджений Одеським Військово-окружним судом за терористичну діяльність до смертної кари через повішення. Але вирок замінили довічною каторгою. Покарання відбував із 4 серпня 1911 р. по 2 березня 1917 р. в московській Бутирці.

Нестор Махно у 1906 р. // https://chippfest.blogspot.com/2013/11/125.html Нестор Махно у 1909 р. //  http://strelaua.com

У 1917 р. звільнений Лютневою революцією і в березні повертається до рідного села. Тут, об’єднавши навколо себе однодумців, колишніх «експропріаторів», розпочинає радикальні революційні перетворення до скликання Установчих зборів. Його обирають головою «Крестьянского союза», делегатом губернського з’їзду цієї спілки в Катеринославі. За його участі оновлюється земство, вводиться робітничий контроль за розподіленням, створюються комітети батраків і спасіння революції під його головуванням, бойова дружина, «чорна гвардія». 25 вересня як голова повітової ради робітничих і селянських депутатів, першим в Катеринославській губернії здійснює конфіскацію земельних володінь і безоплатний перерозподіл їх за порівняльною трудовою нормою, включаючи і поміщиків.

Перемогу більшовиків у 1917 р. сприйняв схвально і виступив згодом проти політики Центральної ради, звинувачуючи її у зраді інтересів революції. В березні-квітні 1918 р. гуляйпільське формування Махна обороняло станцію Чаплине (північніше Гуляйполя) і Царекостянтинівку від австро-угорських і німецьких військ. Дізнавшись, що 22 квітня ці війська зайняли Гуляйполе, розпускає загін і вирушає до Таганрогу (нині місто Ростовської області РФ). Там і в Саратові бере участь у конференціях анархістів, у Москві зустрічається з відомими російськими анархістами П. Кропоткіним, І. Гросман-Рощиним, Л. Чорним, П. Аршиновим, із керівниками Радянського уряду В. Леніним, Г. Зінов’євим, Я. Свердловим, Л. Троцьким. 

29 червня 1918 р. виїжджає до Гуляйполя з документами на ім’я І.Я. Шепеля, колишнього вчителя, офіцера державної варти, члена Всеукраїнського бюро з керівництва повстанським рухом проти окупантів та гетьмана Скоропадського. Саме тоді і зародився повстанський рух, який за ім’ям його лідера прийнято називати махновським. Махно створює спочатку групу з 9 осіб, потім невеликий загін на 30 осіб, який з 5 жовтня об’єднався з загоном Ф. Щуся (25 осіб), переходить від індивідуального терору та знищення чинів гетьманської варти й австро-німецьких військ до масштабної боротьби. За одними даними, вони здійснили 100, за іншими, – 118 нападів. 

 Нестор Махно //  http://kobzar.at.uaНестор Махно // http://publicistik.blogspot.com/2010/10/blog-post_30.htmlНестор Махно з офіцерами // t8H6LA7Ktlnt_nestor-makhno

На реквізованих у німецьких колоніях ресорних возах із чотирма кіньми та екіпажем із трьох осіб, із важким кулеметом «Максим» та ручними «Люїсами» махновці здійснювали рейди по Олександрівському, Павлоградському, Маріупольському, Бердянському повітах. Завдяки кмітливості Махна з’явився новий вид озброєння – «кулеметна тачанка» – маневрений, всюдихідний, високо ефективний у ближньому бою, який підсилював вогневу міць війська, рухаючись зі швидкістю 100 км на добу. 19 жовтня після бою в Дібрівському лісі та виходу з оточення повстанці стали величати його «батьком». Саме в цьому бою вперше виявився військовий талант Махна, який зумів переконати Ф. Щуся завдати удару з обох боків. За спалення Дібрівок (село Велико-Михайлівка) махновці за наказом отамана спалили німецькі колонії Красний Кут та Фесунові хутори жителі яких виставили каральні загони проти них. 

Тачанка // http://www.ditext.com/makhno/Ілюстрація з книги Д. Архірейського «Махновська веремія» // https://reibert.info/attachments/dscn5072-jpg.8668387/

Наприкінці грудня 1918 р. Махно погодився на пропозицію Катеринославського Губревкому спільними зусиллями звільнити м. Катеринослав від петлюрівських військ. Махна призначили Головнокомандуючим армією катеринославського району. Махновсько-більшовицькі війська утримували місто дві доби (30–31 грудня).

1 січня 1919 р. неорганізований панічний відступ махновців під раптовим натиском полку січових стрільців «Вільного козацтва» Р. Самокиша та загону Сакви з Верхньодніпровського району ледь не підірвав авторитет батька, як військового керівника. Він разом із Ф. Щусем змушений був залишити частину своїх військ, які вели бої в місті й були відрізані від мосту та полягли на кризі, в ополонках від розривів снарядів та стрільців Самокиша.

Після рейдів по губернії Махно запропонував об’єднати сили повстанців, що діяли на суміжних із махновською територіях. Було створено 5 полків загальною кількістю 6200 повстанців.   

З 20-х чисел січня 1919 р. після втрати Гуляйполя взаємним стало бажання об’єднатися і в Махна і в командування Червоної Армії, яке прагнуло  залучити батька до боротьби з денікінцями. Після укладання попередньої угоди махновці стали третьою Задніпровською бригадою імені батька Махна у складі 1-ї Української Задніпровської дивізії під командуванням П.Ю. Дибенка. Політичні інспектори, які побували у дивізії, відзначали популярність, скромність, сміливість, майстерність Нестора Івановича, володіння різними видами озброєння. Він не використовував владу для власного зиску, спирався не тільки на свій особистий авторитет, але й на налагоджену роботу штабу армії. 15 березня махновці взяли Бердянськ, 17 – Волноваху. Бій за Маріуполь призупинив наступ денікінців. Саме за взяття цього міста Махно був представлений до нагородження орденом Червоного Прапора під № 4.

Ведучи безперервні бої з денікінцями, махновці опинилися в епіцентрі бойових дій. 19 травня денікінці розпочали наступ, а 22 травня 1919 р. прорвалися у стик махновської бригади та 13-ї армії, лівий фланг якої був оголений. 25 травня в розпал наступу А. Шкуро на махновській ділянці фронту Пологи-Гуляйполе – Бердянськ. Рада Оборони УСРР запропонувала «ліквідувати Махна в найкоротший строк». Голова Реввійськради Л. Троцький 2 червня дав Махнові наказ – своїми військами закрити оголену ділянку фронту в 100 верст від Слов’янська до Гришина. 

Махно був загнаний у глухий кут – з одного боку тиснули денікінці, з іншого – червоні з «червоним рятівним терором». Заборона 4-го Гуляйпільського термінового з’їзду під загрозою розстрілу його учасників і розстріл 8-ми членів махновського штабу була останньою краплею. Після оголошення батька поза законом 6 червня на станції Царекостянтинівка в катастрофічній ситуації Махно та повстанський штаб приймають єдине рішення: погодитися з відставкою Махна з поста комбрига, щоб вивести війська з під подвійного удару та врятувати ту частину, яка повинна залишитися у лавах Червоної Армії до слушної години.

Махно залишає фронт і з іншою частиною військ (500 штиків, 300 шабель) вирушає в напрямку Єлисаветграду (згодом Кіровоград, нині Кропивницький).  Після двох невдалих спроб взяти місто, війська відійшли до Компаніївки, де Махно дізнався про перебування у сусідньому селі Сасівці отамана Григор’єва. Виявивши твердість характеру,  він переконав своїх бійців піти на тимчасовий союз із отаманом, а не ліквідовувати його відразу. В Компаніївці два ватажки прийняли рішення про об’єднання сил в єдину повстанську армію. Головнокомандуючим було призначено Григор’єва, а головою Реввійськради – Махна. 

17 серпня 1919 р. у районі залізничної ст. Помішна повернулися до війська з лав Червоної Армії колишні махновські частини. Махновське воз’єднане військо в районі Помішна-Єлисаветград-Вознесенськ завдало несподіваного рішучого удару по денікінцях, звільнивши і врятувавши від загибелі оточені 45-ту, 47-му та 58-му дивізії Червоної Армії. Махно, дізнавшись про розстріл свого тестя, надісланим для розправи загоном особливого призначення ВНК В. Затонського, наказав розстріляти 16 полонених червоних комісарів.

1 вересня 1919 р. у с. Добровеличківці під головуванням батька відбулися збори командирів з’єднаних загонів. Тепер була створена «Революційно-повстанська армія України» (махновців) з 4-х корпусів (1-й – Донецький, 2-й – Азовський, 3-й – Катеринославський, 4-й – Кримський). Вона нараховувала 30 тисяч бійців, 10 тисяч кінноти з обозом, понад 11 тисяч тачанок і возів, мала на озброєнні 1000 кулеметів, близько 20 гармат, сотні кулеметних тачанок. Командуючим армією був Махно, начальником штабу – В. Бєлаш. На чолі нової Реввійськради армії (30 осіб) став Лащенко. Контррозвідка, відділи якої були в усіх корпусах, підпорядковувалася особисто Махнові, а її секретні агенти діяли у військах противника, містах, на залізничних станціях. Загін особистої охорони «Чорна сотня» виконував і допоміжні розвідувальні завдання. 

Нестор Махно серед командирів повстанської армії // https://uk.wikipedia.org/wiki/Махновський_рух Нестор Махно // http://ruelect.com https://uk.wikipedia.org/wiki/Махновський_рух Махновська армія // http://www.ditext.com/makhno/ 

Махновці після жорстоких боїв із денікінцями відступили в контрольований українськими військами район Умані. 20 вересня у Жмеринці була підписана військова угода Махна з С. Петлюрою – Головним отаманом військ УНР про спільну боротьбу з Денікіним, наданням махновським загонам зброї та можливості розміщення їхніх хворих, поранених (понад 3000 осіб) по шпиталях.
 
Після невдалої спроби знищити С. Петлюру, Махно вступив у бойові сутички з білогвардійцями, які 22 вересня розпочали наступ проти армії УНР і УГА. 25–27 вересня біля сіл Крутеньке та Перегонівки (нині Кіровоградська область) відбулися вирішальні бої. Махно, який особисто керував операцією, 27 жовтня завдав несподіваного удару денікінцям. Махновська армія розбила добірні офіцерські полки та вийшла з оточення. Рядових полонених, поранених денікінців махновці роззброювали і відпускали додому, а бажаючих брали до війська, як і червоних, австро-угорських і німецьких солдатів, яких Махно агітував повертатися до себе і боротися за революцію. Безжалісно розстрілювали військові з’єднання червоних, як, наприклад, штаб Петроградської бригади червоних курсантів за вбивство поранених і тифозних махновців.

28 жовтня 1919 р. повстанська армія України (махновців) вирушила у рідні краї. Вихід із оточення та рейд на Катеринославщину, під час якого звільнено міста Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь, Павлоград, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, П’ятихатки, Кривий Ріг, розгромлений арсенал білих, є блискучим доказом військових обдарувань Махна. Переможна хода махновської армії по тилах білих призупинила їхнє просування до Москви і змусила генерала А. Денікіна зняти з більшовицького фронту найкращі з’єднання і направити їх проти повстанців. 7 жовтня Н. Махно звільнив Гуляй Поле, яке на радощах прозвали «Махноградом». У складі махновської республіки були Нікополь, Катеринослав, Олександрівськ, лінія фронту тягнулася: П’ятихатки – Кривий Ріг. 2 листопада зібрання громадян Нікопольської волості виявило повну підтримку махновського руху. Коли махновці під натиском генерала Я. Слащова покинули Катеринослав, їхньою столицею став Нікополь. 

Під час другого перебування при владі в м. Катеринославі (з 11 листопада по 8 грудня) штаб армії  та контора махновської газети «Шлях до волі»  розміщалися в готелі «Асторія». Саме тут надавалася грошова допомога соціально-незахищеним верствам населення та видано дитбудинкам 1 млн. карбованців. Д.І. Яворницький, завідувач Катеринославського народного музею, отримав від батька «охоронну записку», 10 тисяч крб «на усиление средств музея» та ордер на отримання 200 пудів дров зі складу. 

Оскільки через епідемію тифу батько відмовився від пропозиції Л. Троцького терміново вирушити на Польський фронт, Всеукрревком видав постанову про оголошення Махна та махновців поза законом. Війська 45-ї дивізії під командуванням Якіра та 41-ї дивізії, яка контролювала район Оріхів-Гуляйполе, розпочали каральні акції. 

11 січня, щоб врятувати армію від тифу і наступаючих із півночі червоноармійців, був прийнятий наказ про її розпуск терміном на один місяць. Це було зроблено вчасно, того ж дня до Нікополя вступили Червоні війська.  

2 жовтня 1920 р. Махно підписав у Старобільську військово-політичну угоду з командуванням Південного фронту. Особистої участі у боротьбі з Врангелем не брав, бо лікувався після тяжкого поранення в ногу. 3-х тисячний корпус повстанської армії під командуванням С. Каретникова першим  форсував Сиваш, бився з кінним корпусом генерала І. Барбовича, під Ушунню та Карповою балкою, блискавичним рейдом узяв Сімферополь. Після ліквідації Врангеля радянське командування порушило підписану угоду і почало знищення махновців. 

З кінця листопада 1920 по серпень 1921 р. Махно веде непримиренну боротьбу з більшовиками. Здійснює низку повстанських рейдів по Азовському узбережжю, на Дон і Поволжя і дає показовий урок маневреної війни прославленим червоним командирам – як воювати зі значно більшими силами противника. 

28 серпня 1921 р. Махно з дружиною Галиною і близько вісімдесятьма бійцями перейшов кордон із Румунією та оселився в Бухаресті. 20 вересня уряд РСФСР надіслав урядові Румунії ноту з вимогою видачі Махна. В квітні 1922 р. він разом із дружиною і сімнадцятьма колишніми повстанцями перебирається до Польщі. Уряд УСРР двічі надсилав ноту урядові Польщі з вимогою видачі Махна. Але поляки, хоча і тримали махновців у концтаборі, видати їх відмовилися. 25 вересня Махна з дружиною і двома спільниками заарештували нібито за переговори з представництвом УСРР у Варшаві з метою підготовки повстання в Східній Галичині. 27 листопада 1923 р. суд їх виправдав «за відсутності прямих доказів». У 1924 р. Нестор Іванович проживає під прізвищем Міхненко в польському м. Торуні, згодом – у Данцігу (Гданськ), де перебуває під наглядом поліції. В квітні 1925 р. за допомогою друзів-анархістів переїздить до передмістя Парижа – Венсен. 


Нестор Махно в еміграції // http://worldpeople.su Нестор Махно з донькою // http://alcala2016.org

Махно друкується в «Анархистском вестнике», «Деле труда». Але головним заняттям стає написання спогадів. Працював на різних роботах: столярем, ремонтував взуття, токарем на заводі «Рено». В останні роки стан здоров’я його значно погіршився, далися взнаки дванадцять поранень, загострився туберкульоз. 25 липня 1934 р. після складної операції Нестор Махно помер. На його похорон 28 липня прибули анархісти з багатьох країн світу, щоб віддати належну шану великому анархістові, який воюючи з усіма проти всіх, залишався вірним принципам анархо-комунізму, ідеалам соціальної революції, принципам народовладдя. Урну з прахом було замуровано в стіні Комунарів на кладовищі Пер-Лашез за № 6685. 1984 року це поховання підлягало ліквідації, оскільки закінчився термін оплати за нього. Тоді ж невідомий добродій оплатив наступні півстоліття збереження поховання і надав фінансову підтримку виданню книги «Нестор і Галина».

 

Опубліковано: 19.09.2018
Тетяна Цимлякова
Бібліографія:

Махно Н. Воспоминания в 3-х кн.– К.: Україна, 1991.– (Репринт: Париж: 1929–1936.– Т. 1.– 215 с.; Т. 2–3.– 184 с.).
* * *
Аршинов П.А. История махновського движения (1918–1921).– Запорожье: Дикое поле, 1995.– 248 с.– (Репринт: Берлин, 1923.– 434 с.).
Белаш А. В. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование.– К.: РВЦ «Проза», 1993.– 592 с.
Волковинський В. М. Батько Махно.– К.: Т-во «Знання» України, 1992.– 47 с.
Волковинський В. Нестор Махно проти усіх влад і режимів // Сторінки історії України: ХХ ст.– К., 1992.
Ковтонюк Б., Ковтонюк Л. Нестор Махно: біографічний довідник.– Дніпропетровськ, 2010.– 80.
Н. Махно и махновское движение. Из истории повстанческого движения в катеринославской губернии: Сб. документов и материалов.– Днепропетровск: АО «DAES», 1993.– 76 с.
Стеценко С. Повстанське військо Нестора Махна: тактика дій в основних видах бою.– К., 2005.
Чабан М. Великі в Катеринославі-Дніпропетровську. Нестор Махно // Дніпропетровськ: минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 369–372.
* * *
Гусейнов Г. Скрипаля чути віддаля // Гусейнов Г. Піщаний брід і його околиці: [документальні повісті].– Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2007.– С. 123–293.
Ніколаєв О. Перший з-поміж рівних: Роман.– Дніпропетровськ: УкО ІМА-прес, 2000.– 152 с. (Пер. з рос.).
Савельєв В. Махно. Остання правда: Повість-есе.– К.: Укр. центр духов. культури, 1997.– С. 241–312.
Чапленко В. Українці: Повість.– Нью-Йорк, 1960.– 177 с.