Петров Микола Георгійович
Микола Петров – мученик за віру

Сумного 1933 року сини України вмирали з голоду не лише в Україні, але й на Півночі, куди їх заслано сотнями й тисячами. Про це свідчать листи з Котласа нашого земляка священника-засланця Миколи Петрова.

Про уродженця Катеринослава письменника та науковця Віктора Петрова (1894–1969), нині пишеться багато. Віктор Платонович Петров – відомий український археолог, літературознавець, етнограф, доктор філологічних наук. А ось про його кузена Миколу Георгійовича Петрова в енциклопедіях ви не прочитаєте. Доля його трагічна. Як і багато священників, у роки сталінщини він був безпідставно репресований. Лишилися лише його листи з заслання…

Як і його батько Георгій Мефодійович Петров (1868–1945), Микола теж вирішив за родинною традицією стати священником. Їхніх предків колись дуже давно кріпаками переселили до України з Росії. Петрови служили здебільшого по духовному відомству та цілковито асимілювалися в українському морі, посеред народу, разом із яким жили. Микола Петров був дуже цікавою особистістю, патріотом України, просвітянином, який усім серцем сприйняв ідею української державності.

Його дідусь Мефодій Наумович Петров, який помер 1907 року і служив псаломником губернської земської лікарні, навесні 1893 року відспівував разом зі священиком поета Івана Манжуру і зробив запис про його смерть. Цей запис виявлено нами в Державному архіві Дніпропетровської області.

Народився Микола Петров 1891 року в селі Лошкарівка (це сучасний Нікопольский район Дніпропетровської області), де служив священником батько. Його батько Георгій кохався в мистецтві, сам малював. А мама Віра була зі священничої родини Краснокутських. Тож треба згадати і його діда Митрофана Романовича Краснокутського, котрий від 1900 року служив священиком Покровської церкви міста Нікополя. Власник колекції запорозької старовини отець Митрофан був знайомий з істориком Дмитром Яворницьким, про що свідчить збережений у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. Яворницького один його лист до історика від 1 серпня 1915 року.

У довідковій книзі Катеринославської єпархії за 1913 рік про Миколу Петрова подано такі відомості: 22 років, з 1914-го псаломник Воздвиженської церкви с. Лапиного Нікопольської волості. (Село це знаходилося за п’ять верст від Нікополя, а часом називалося й Лапинкою, передмістям Нікополя. Півстоліття тому опинилося під водами Каховського водосховища). В ту пору неодружений, казенного жалування не мав.

У фонді «Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області» (нині зберігається в Державному архіві Дніпропетровської області) є архівно-слідча справа Миколи Георгійовича Петрова, українця за національністю, освіта – духовна семінарія, позапартійного, за соціальним походженням священнослужителя, з родини священника села Лошкарівка (у 1930-і роки Сталіндорфського району). Отже, після закінчення в 1914 році Катеринославської духовної семінарії його направили псаломником до села Лапинки (Лапине). У 1916-му переведений псаломником до села Преображенки. Напевне, того ж року й одружився.

1918 року Микола Петров вступив до «Просвіти», створеної в Преображенці за ініціативою вчителів. Він був скарбником організації, вів співочий гурток, брав участь у драматичному гуртку. Виступав за самостійність України. Активісткою «Просвіти» була і його дружина Клавдія, про яку – трохи нижче. У невістки Валентини зберігається фото, де Клавдія Макарівна з подругою сфотографовані в яскравих українських костюмах. А у сина Петрових Юрія Миколайовича Петрова уціліла саморобна програмка любительського вечора, в якому брали участь Петрови 10 і 11 червня 1918 року. Аматорський гурток підготував тоді п’єсу призабутого лікаря-драматурга Григорія Бораковського «Із моря житейського», де Клавдія Петрова грала роль Марфи. Аматори показували сільчанам і жарт Велисовського в одній дії «Бувальщина, або На чужий коровай очей не поривай». Клавдія Макарівна грала роль Химки, а її чоловік Микола Георгійович – роль Акакія Ферапонтовича, «заштатного паламаря».

Голодного 1922-го року Микола Петров висвячений у сан священника. З родиною він переїхав до великого села Шолохове, нині Нікопольського району (у 1925 р. тут мешкав 3461 чоловік, а в 1969-му – 4569 чоловік), розташоване у межиріччі Базавлука і Солоної, за 35 кілометрів від Нікополя, по сусідству з сучасним містом Покровом. Був священником тихонівської орієнтації. Вже 1923 року позбавлений виборчих прав. Згідно матеріалів його слідчої справи від 1923-го Микола Петров проводив на селі антирадянську діяльність, мав великий вплив на селян, підтримував тісний зв’язок із розкуркуленими, через них проводив агітаційну роботу. В 1930 році агітував проти вступу до колгоспів, бо незабаром, мовляв, буде страшний суд, за що його й заарештували. У своїх проповідях говорив, що існуючій владі настане кінець.

Прийшли за ним 14 березня 1931 року в селі Шолоховому. Утримували протягом двох місяців у БУПРі (будинок примусових робіт) у Нікополі. Арешт здійснений Нікопольським міським відділенням Дніпропетровського сектору ДПУ УРСР. Проходив Микола Георгійович за справою «священник». Отця Миколу звинувачували у злочинах, передбачених статтею 54-10 Карного кодексу УРСР (антирадянська агітація). Постановою Особливої наради ДПУ УРСР від 28 липня 1931 року Микола Петров засуджений до трьох років і висланий через Харків до Північного краю. До речі, засуджений, як свідчать його листи, поза очі, без його участі в судовому засіданні. Рідні приїхали з села до Нікополя на суд, і стало зрозуміло, що самого суду не буде... Микола Петров засланий в сучасну Архангельську область саме того року, коли приблизно розгортаються події в романі його двоюрідного брата В. Домонтовича «Без ґрунту». На час арешту членами родини М.Г. Петрова згідно його слідчої справи були: дружина Клавдія Михайлівна, 38 років, і діти – Євген, Анатолій, Георгій, Олександр і Галина.

З таборів Микола Петров не повернувся, місце його вічного спочинку на Півночі рідним невідоме. Вірогідніше за все, це десь у районі Котласа Архангельської області. Лишилися його листи з Харкова та Півночі, які охоплюють два роки: червень 1931 – травень 1933 рр. Від цих документів епохи стає моторошно. В’язень був поставлений у нелюдські умови виживання, а потім і вмирання з голоду. Як освіченій людині, йому попервах вдалося влаштуватися конторником на будівництві вузькоколійки на Удимській залізниці. Населені пункти, звідки писано ним листи, це село Прошутіно і станція Приводино. Працювати доводилося від десяти до шістнадцяти годин на день, часто й ночами, без вихідних, ніколи було написати листа рідним. У листопаді 1932-го він ще сподівався бути звільненим із ув’язнення...

Та його передсмертні листи весни 1933-го року, листи ще не старої, 42-річної людини потрясають до глибини душі. Отець Микола змушений продавати останнє, що мав, скажімо, подушку, щоб придбати хоч трохи борошна. Але сили полишали його: з голоду в нього опухли ноги, він не годився вже навіть бути прибиральником і в передчутті смерті писав про це в Україну, яка сама судомилася в корчах голодної смерті. Близько двох десятків листів і листівок Миколи Петрова до рідних переписані рукою сина Євгена і зберігаються нині у сина Юрія.

Реабілітовано отця Миколу Петрова 17 січня 1990 року. Як розповіла нам його невістка, вдова Олександра Миколайовича Петрова (1930–2002), рідні отця Миколи зверталися у відповідні органи за його реабілітацією, з запитами: яка його доля? де шукати могилу? Так нічого офіційного й не дізналися. Натомість сторонні люди повідомили, що нібито отець Микола Петров загинув з голоду й виснаження у районі Котласа Архангельської області, на Північній Двині, працюючи в каменоломнях для Волгодонського каналу.

У слідчій справі отця Миколи Петрова помилково зазначено нібито його дружину звали Клавдія Михайлівна. Насправді її ім’я Клавдія Макарівна (1892–1963), вона з роду Строцевих. Це теж священничий рід.

Клавдія Строцева (в заміжжі Петрова) працювала вчителькою. Коли репресували чоловіка, й вона лишилася з п’ятьма дітьми, жінка була змушена відмовитися від прізвища свого чоловіка і повернулася на дівоче. Та це не врятувало її родину, задля якої вона це зробила. Надалі вчителювати в країні Рад дружина «ворога народу» вже не мала права. Коли родина втратила годувальника, дітей розібрали родичі. Тож матушка працювала на тяжких фізичних роботах на руднику. Влаштувалася охоронницею на збагачувальну фабрику в місті Орджонікідзе (м. Покров). Багато хто продовжував і надалі називати її матушкою, хоч і не всі знали, чому так звуть. «З родини Петрових краще всіх знаю Клавдію Макарівну, написала на моє прохання Ольга Петрівна Мартюшова з Кременчука, – оскільки вона допомагала мені глядіти дочку і я часто з нею спілкувалася. Була дуже інтелігентна, читала багато книжок, прожила дуже тяжке життя, бо після арешту чоловіка зосталася з п’ятьма дітьми».

Стара жінка так і не заробила на пенсію, бо її педагогічний стаж не врахували. Діти щомісяця скидалися їй по десятці на пенсію, ось на ті гроші вона й жила. Мешкала по черзі у дітей, то в Запоріжжі, то в Нальчику, то в Орджонікідзе. Померла від раку на руках у молодшого сина Олександра. На її могилі в Орджонікідзе син і невістка після її смерті в 1963-му написали подвійне прізвище: Клавдія Петрова-Строцева.

Фото з родинного архіву Петрових надані автором