Михайло Лобко – мистецтво бандуриста

Не знаю, чи вам щось говорить бандура,
Чи якісь почуття з глибини підійма.
А у мене чудна, дивовижна натура:
Від бандури хворію, і ліків нема.

Іван Коваленко

В українців є унікальний музичний інструмент, якого не має жодна інша нація, це – бандура. Її унікальність полягає в неповторності будови та звучанні. Вона поєднує в собі ніжність і силу, глибину та світло. Її мелодії торкаються серця, пробуджують пам’ять поколінь...

З родини бандуристів

Михайло Лобко народився 6 вересня 1915 року в Кам’янському (з 1936 по 2016 рік – місто Дніпродзержинськ) у звичайній робітничій сім’ї. Його батько, Сергій Матвійович Лобко, працював на металургійному заводі столяром-модельником. Ще в юні роки Сергій почув спів сліпого бандуриста, який глибоко вразив його душу. Саме тоді в нього виникло бажання навчитися грати на цьому чудовому інструменті. Тому, коли на підприємстві запропонували створити гурток бандуристів, С. Лобко поклав всі сили на реалізацію цієї ідеї. У січні 1927 року такий гурток був відкритий на базі Палацу культури Дніпровського металургійного заводу. З часом він перетворився в капелу бандуристів.

Батько Михайла Лобка не тільки добре співав і грав, а ще сам робив бандури, забезпечуючи інструментами бандуристів рідного міста, Дніпропетровська, Києва, Запоріжжя тощо. Одна з бандур майстра була передана до Музею історії м. Кам’янське. Всі члени родини С. Лобка були надзвичайно творчо обдарованими людьми, але тільки двом – Сергію Матвійовичу та його сину Михайлу – вдалося підняти захоплення до висот творчості.

Початок творчого шляху Михайла Лобка

Михайло з самого дитинства захоплювався музикою: грав на мандоліні, гітарі, скрипці. Він годинами слухав, як батько з товаришами співав українських пісень, грав на бандурі. 1927 року.

Сергій Матвійович почав навчати грати на цьому інструменті й сина. Він подарував йому на день народження власноруч зроблену бандуру. Далі хлопець продовжив своє навчання у П.О. Сінячевського.

В одинадцять років відбувся його сценічний дебют. Капела виступала на сцені театру ім. Шевченка в Кам’янському. Саме таку назву носив тоді Академічний музично-драматичний театр ім. Л. Українки. Михайло зачарував слухачів своєю грою на бандурі. Відтоді вирішив пов’язати своє життя з музикою.

Але, як і тисячі його однолітків, спочатку здобув освіту у фабрично-заводському училищі, де навчався з 1931 по 1933 рр. Закінчивши 1936 року Дніпродзержинський вечірній металургійний робітфак, став працювати слюсарем на металургійному заводі ім. Дзержинського, а вечорами займався музикою. У музичному училищі він опановував техніку гри на бандурі, виступав у самодіяльній капелі бандуристів при заводі.

Бандурист і педагог

Уже у 1937 році 22-річний Михайло Лобко став лауреатом Всесоюзного конкурсу артистів-виконавців естради і цього ж року розпочав свою творчу діяльність як соліст-бандурист. Молодий музикант майстерно виконував твори українських і закордонних композиторів, народні пісні, інструментальні п’єси. Особливо популярні у слухачів були власні твори молодого митця, його обробки народних пісень, фантазії та варіації на різні теми. Михайло Лобко швидко здобув визнання як один із провідних українських бандуристів.

До призова у 1939 році до армії він вже керував дитячим колективом, а на військовій службі – самодіяльним ансамблем пісні і танцю. Але як тільки почалася війна, Михайло пішов на фронт. Три рази був поранений. Останнє поранення було дуже важким. 1944 року він повертається до рідного міста, збирає бандуристів, і вони починають виступати в госпіталях, робочих колективах, де їх завжди привітно зустрічали. За порівняно короткий час колектив підготував близько 60 нових творів. Серед них – пісні радянських композиторів, народні пісні, танці тощо. З невеликого гуртка утворився музичний колектив, що нараховував близько сорока учасників. Виконавці одночасно грали на бандурах і співали. Так почався стрімкий творчий зліт колективу.

З 1946 по 1957 роки Михайло Лобко керував капелою бандуристів при Палаці культури металургів. За цей час капела дала близько тисячі концертів: виступи у заводських клубах, театрах, санаторіях, колгоспах, цехах заводу тощо. Колектив брав участь у різноманітних фестивалях і конкурсах. Їх запрошували виступати на великих столичних сценах.

1952 року вийшла праця М. Лобка «Капела бандуристів Дніпродзержинського заводу…», де він розповідає про її історію та подальшу роботу. Цього ж року капела нагороджується Грамотою президії Верховної Ради України. У 1954 році колективу присвоєно звання заслуженої капели бандуристів, а її керівнику – звання «Заслужений артист УРСР».

Водночас з 1948 року Михайло Сергійович викладав у вечірній музичній школі, з 1954 по 1962 роки працював директором дитячої музичної школи №1, потім – до 1971 року викладачем у цій же школі. Навчав грі на бандурі та проводив майстер-класи для молодих виконавців.

Він публікує низку статей і авторських робіт на кобзарську тематику: «Виховна робота в самодіяльному колективі» (1954), «Дорогу бандурі» (1963). «Збірник пісень кобзарів» (1964), які і наразі використовуються українськими музичними викладачами у своїй педагогічній діяльності.

За свої творчі досягнення М. Лобко був нагороджений численними грамотами та медалями. Він – автор багатьох обробок і перекладень, власних інструментальних творів, етюдів, пісень на слова С.М. Лобка – «Бандуро, дзвінкая моя», С. Тараненка – «На Дніпрі», «Дороги», «Весна іде», «Ліричне», «Прометеєві сини» тощо.

Після виходу 1971 року на пенсію, Михайло Лобко продовжував виступати з концертами. У співавторстві з А. Омельченком і С. Баштаном написав «Навчальну програму по класу бандури для музичних училищ» (1971), у співавторстві з А. Омельченком збірник «П’єси для бандури (для молодших класів ДМШ)» (1975), «Навчальну програму по класу бандури для дитячих музичних шкіл» (1978).

Бандура живе крізь століття

Помер М.С. Лобко 24 липня 2001 року в Кам’янському. Справа, якій він присвятив своє життя, продовжилась у його учнях, які у більшості стали відомими бандуристами та продовжувачами традицій українського бандурного мистецтва (В. Лапшин, А. Омельченко Ю. Демчук, М. Трохимовський, В. Калнін, Н. Каневська та інші).

Сьогодні бандура живе у різних стилях і звучаннях. У Кам’янському популяризують цей інструмент вихованці шкіл мистецтв та учні Фахового музичного коледжу ім. Мирослава Скорика під керівництвом викладачів. Зведений ансамбль бандуристів «Бандурний тандем» є учасником обласних і міжнародних конкурсів. Вони неодноразово доводили, що гра на бандурі – це не лише данина українським традиціям. Це інструмент сучасний і здатний дати виконавцю та композитору величезний потенціал для творчості.