«Історична замітка по заселенню Катеринославського повіту» Григорія Залюбовського. Ч. 3.

«Історична замітка по заселенню Катеринославського повіту» Григорія Залюбовського. Ч. 3.

Україна, Дніпропетровська область

Свідчення Григорія Залюбовського про заснування і заселення м. Нікополя та с. Григорівки.

Заснування міста Нікополь

Звертаючись, нарешті, до того акту, про який ми вище згадали, ми повинні зазначити, що він, в цілому, наводить не позбавлені інтересу вказівки як на час заселення двох місць Катеринославського повіту – м. Нікополя та місцевості на Топилах, так і особливості колишнього побуту. Цей акт – копія духовного заповіту протоієрея Крем’янського, складеного останнім 1842 р. 10 березня і представленого спадкоємцям його, рідним племінником, Тимофієм Гаркушевським, у катеринославську цивільну палату до затвердження 14 листопада того ж року.

У палаті він прийнятий до явки, за визначенням 7 грудня того ж року і записаний в кріпосну книгу під №16 д. Ми наведемо його частково дослівно, частково переказом. Починається цей духовний заповіт так: «1848 р., березня 10 дня, я, раб Божий, поміщик Катеринославської губернії і повіту, Нікопольської Покровської церкви настоятель, з дворян протоієрей Григорій Григорів син, Крем’янський, в роді своєму не останній, бувши в старих моїх літах і слабкому здоров’ї, але при всій моїй цілковитій пам’яті і розумі, розсудив я, перед часом моєї смерті, скласти сей мій духовний заповіт власній моїй рухомій і нерухомій маєтності».
Потім наведені шість пунктів, в яких заповідач розподіляє цю маєтність таким чином:

«1) сестри моєї рідної, вже померлої, поміщиці Марфи Григорової дочки, Гаркушевської, уродженої Крем’янської, сина її, а мого рідного племінника, дворянина, колезького реєстратора, Тимофія, Тихонова сина, Гаркушевського, як за спорідненістю мені найближчого, припускаю я за сина свого, з тим, одначе, щоб він, Тимофій, за виявленою мною особисто на се згодою, і прізвище моє на себе прийняв Крем’янського, і записався б в роду і рід цього Крем’янського прізвищем, тому що на початку устрою міста Нікополя, з батьком моїм, протоіреєм Григорієм Крем’янським, з колишньої Січі запорозької, на означене місце перші приїхали в 1780 році, травня 29 числа, у цілковитий степ, зарослий вище коліна травою; і ми всі наробивши з трави куреників, у них проживали, доки побудувалась хатка; чому батька мого і називали до смерті його осадчим: то щоб і на майбутні часи в сьому місті се прізвище Крем’янського залишалось.

Українське село. Фото Світличного. 1880-ті рр. //https://zidanio.livejournal.com/21882.htmlБіля української хати. Фото невідомого автора. 1890-ті рр. //https://zidanio.livejournal.com/21882.html

2) Село моє Григорівку, яке знаходиться в Катеринославському повіті, при урочищі, яке називають Топилами, власно мною придбане, а не за спорідненістю якоюсь дісталося, визначаю і надаю у спадок сину моєму, Тимофію Крем’янському, всю землю, 3.000 десятин, на яку план і межові книги маю; селян моїх, чоловічої і жіночої статі, за останньою ревізією 1835 р. за мною записаних, а також записану рогату худобу і вівці, панський у селі будинок, з подвір’ям і різними на ньому спорудами, садом і усім тим, що в ньому знаходиться, хліба різного в зерні, в засіках і бочках, в степу сіно, два вітряки і все, що панській економії належить, тому що за мною було.

3) а також у місті Нікополі споруджуваний власний мій будинок, до якого ніхто з родичів моїх далеких причетності ні за якими правами не мають, також призначаю сину моєму Тимофію Крем’янському, з усією спорудою, що в ньому знаходиться, садом, у будинку різними меблями, срібними ложками та іншим посудом, різними речами та одягом, як у будинку і на подвір’ї манаттям, екіпажами, кіньми їздовими і скільки буде грошей готівкою – і усім тим, як за мною було, визначаю у вічне і спадкове сина мого Тимофія володіння, але з тим, що син мій Тимофій повинен буде вступити у спадок вже по смерті моїй».

Далі, заповідач доручає спадкоємцеві своєму Тимофію власне його, Тимофія, житло в Павлоградському повіті, на річці Терсі, розділити між сестрами його, Ольгою і Настасією Тихоновими, по рівній частині; нарешті, у випадку смерті Тимофія Крем’янського бездітним, наказує «повернути всю землю в казну і селян в казенні селяни неодмінно і назвати се село за моїм прізвищем Крем’янського, а будинок у Нікополі віддати на нікопольську церкву. Дві сім’ї селян Шостюленкових, Трохимів Нестерових відпустити на волю, з усім їх майном, а усім моїм селянам, скільки з них залишиться мені за реєстрами моїми винними хліба чи грошей, подарувати їм без найменшого стягнення, якщо я сам не встигну сього зробити».

Українська родина. Фото невідомого автора. 1890-ті рр. //https://zidanio.livejournal.com/21882.htmlНа ґанку. Фото Хмелевського. 1890-ті рр. // https://zidanio.livejournal.com/21882.html

Заповіт цей склав і власною рукою написав сам заповідач при свідках двох нікопольських священиках: Миколі Кареліні і Федорові Хмельницькому та трьох дияконах: Дмитрові Демидовичі, Мортиніанові Досичеві та Самуїлові Дмитрівському.

Так як заповіт цей представлено до затвердження 14 листопада 1842 р., то, напевно, заповідача Крем’янського серед живих вже не було, тому він, за змістом 3-го пункту його, міг бути представленим племінником тільки після його смерті. Скількох років помер заповідач, невідомо, але з часу прибуття його в м. Нікополь до смерті його минуло більше 62 років. У весь цей час відбувалося посилене заселення Катеринославського повіту, заповідач Крем’янський був очевидцем усього, що відбувалося в цьому краї, і як людина, очевидно, акуратна, міг записувати у свої зошити і реєстри події, більш видатні. Було б вельми бажано, якщо б спадкоємці поділилися цим надбанням з історичною наукою і тим увічнили пам’ять гуманного заповідача, який так піклувався про збереження в краї імені свого батька, як першого колонізатора в краї.

З наведеного заповіту можна було зробити висновок, що м. Нікополь засноване в 1780 р., але довідка з іншими джерелами руйнує такий висновок, і якщо серед перших поселенців м. Нікополя був батько заповідача, священик, Григорій Крем’янський, то це треба розуміти далеко не в буквальному сенсі. У заповіті цікаві найбільше вказівки на початкові способи займанщини і заселення, що практикувалися у колишньому Запорожжі. Навіть така вже зайнята місцевість як Нікополь, все ще була пустельною, зарослою травою, настільки високою, що з неї можна було будувати «куреники» (курені), житла перших поселенців у краї, де поблизу було багато лісів, як біля Нікополя. Потім, Григорівка виявляється іншим заселеним на день складання заповіту місцем; на жаль, час зайняття його під селище точно не вказано.

Зіставлення майнових актів старого часу (духовних заповітів, купчих кріпаків, дарчих записів тощо) могло дати багатий матеріал при складанні історії заселення повіту. Особливо були б цінні духовні заповіти, як акти, в яких заповідач не обмежений юридичними формами в прийомах розподілу майна, і, звертаючись на схилі віку до своїх спадкоємців, з останнім словом, намагається висловити задушевні бажання свої, цілі, прагнення усього свого життя. Це – кращі, найщиріші сторінки народної пам’яті; не можна не дорожити ними…

Звертаючись до інших історичних вказівок про заснування і заселення Нікополя, ми бачимо, що в 1777 р. м. Нікополь, інакше «Микитине», «Микитин Ріг» вже існувало, і в ньому не тільки була вже Свято-Покровська церква, але, за розпорядженням колишнього новоросійського губернатора генерал-майора Муромцева, належить бути в ній двом священикам і диякону з причетниками. У той час до цієї церкви належало більше 300 зимівників (запорозьких хуторів), і в «Микитиному» була вже митниця і невелике селище. Тут був «головний перевіз» (тобто переправа через Дніпро), і збиралося, особливо у літній час, багато торгових і «промислових» людей. Сюди-то і переведений був у 1780 р. зі знищеної в с. Покровському запорозької січі священик Григорій Крем’янський, батько заповідача. Містечко «Микитине» було настільки видатним торговим пунктом, що його офіційною мовою навіть називали «провінційне місто Нікополь». Це тому, що з Покровського переведені сюди не тільки жителі, але й «правління», тобто окружне управління, до того ж і с. Покровське називалося «містом Покровськом».

Перебудована дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці в Нікополі. (1898–1934 гг.) // http://ntm.net.ua/nikopol-istoriya/12050-turisticheskij-brend-dlja- nikopolja?fbclid=IwAR2utfJwnv8LdXlx__ZT5U8uS5KvdwbKe9AeA16WmqDfedx7kvDhy4DJxy4 Ярмарок у Нікополі/. // https://www.etoretro.ru/pic76370.htm Сучасний вигляд місця, де був козацький собор, у якому настоятелем служив Крем’янський до своєї смерті у 1827 році. // http://ntm.net.ua/nikopol-istoriya/12050- turisticheskij-brend-dlja-nikopolja?fbclid=IwAR2utfJwnv8LdXlx__ZT5U8uS5KvdwbKe9AeA16WmqDfedx7kvDhy4DJxy4

У 1793 р. парафіяни Нікопольської Свято-Покровської церкви, серед яких найбільш видатним був «поміщик», майор Борис Нечаєв (який жив біля Нікополя) просили дозвіл на відновлення тут церкви, через те, що колишня, в Нікополі, настільки стара, що небезпечно правити в ній богослужіння; полагодити її неможливо; та й стоїть вона «на далекій від міста відстані» (лист 65. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії, випуск 1-й). Дозвіл було надано, і церква Покровська відновлена, вірогідно, на тому ж місці. Таким чином, якщо в 1793 р. церква ця була вже старою, то треба думати, що вона побудована значно раніше 1777 р.; і так як м. Микитине у той час вже існувало, то священик Григорій Крем’янський був його «осадчим» (тобто засновником) не в сенсі того, що посів першим, а в сенсі дійсного засновника садибної забудови місцевості, до того пустельної і лише з кількома будівлями при церкві і «митниці».

Українське подвір’я з плетеною огорожею // https://zidanio.livejournal.com/21882.html

 

Катеринослав, лютий 1893 р. Г.А. Залюбовський

Залюбовський Г.А. Твори з історії та етнографії Малоросії / Г.А.
Залюбовський ; Дніпропетр. нац. ун-т ім. Олеся Гончара, Ін-т
рукопису Нац. б-ки ім. В.І. Вернадського НАН України. – К. : Вид.
Олег Філюк, 2015. – С. 86–98.

Пер. з рос. Тетяни Глоби
 

Створено: 17.09.2020
Редакція від 24.09.2020
Зоя Маріна
Бібліографія:

Залюбовський Г.А. Твори з історії та етнографії Малоросії.– К.: Олег Філюк, 2015.– 312 с.
Маріна З.П. Григорій Антонович Залюбовський: громадський діяч та науковець Катеринославщини (1836–1898) // Залюбовський Г.А. Твори з історії та етнографії Малоросії.– К., 2015.– С. 9–58.
***
Голобуцький П.В. Залюбовський Григорій Антонович // Енциклопедія історії України.– К.: Наукова думка, 2005.– Т. 3: Е-Й.– 672 с.– С. 244–245.