Ковпаківка: туристичний магніт Приорілля

Ковпаківка: туристичний магніт Приорілля

Україна, Дніпропетровська область, с. Ковпаківка, Личківська сільська ТГ, Новомосковський район

Унікальна садиба XIX століття, де можна побачити і відчути життя та побут наших прадідів і прабабусь. Цікаве дозвілля для духовного збагачення.

Пам'ять в ім'я майбуття

Зелений степ – ні дерева, ні нивки.
Блакитний степ – ні хмар, ні голубів.
Червоне сонце
незастиглим зливком
пливе повільно поміж двох степів.

Ліна Костенко

Приорілля – один із наймальовничіших куточків Дніпропетровщини. У заплаві Орелі –притоки Дніпра – досі ростуть густі ліси, і майже незаймана природа. На берегах річки стоять старовинні козацькі села, які зберегли свій неповторний колорит. Тут мешкають нащадки переселенців із півдня Полтавської області, зберігаються традиційні народні промисли, а в мові селян часто чується м’який полтавський звук «ль». Береги Орелі вкриті історичними пам’ятками – стародавніми курганами, залишками фортець і земляними валами. 

Приорілля здавна вабило до себе запорозьке козацтво. Степи, розкішні віковічні дубові ліси над широкою річкою, лимани, ставки, озера, левади відразу припадали до душі людям, які втомилися від битв і так хотіли осілого, сімейного життя. Вибравши понад лиманом місця для своїх садиб, козаки гуртом відразу взялись будували дворища. Швидко зводили хати, стайні, корівники, вівчарні, загороди. Ще не було Катеринослава, а в Ковпаківці чепурні сніжно-білі хати потопали у вишневих садах, в широких дворах розквітали мальви, без яких важко уявити традиційну картинку українського обійстя. В давнину їх ще називали калачиками, рожами й просвирником та наділяли магічними властивостями: вірили, що мальва захищає від нечистої сили, що в ній ховаються духи добрих предків, тому її місце – саме при вході, біля хвіртки. І хоча мальви бувають яких завгодно кольорів, особливо українцям полюбилися ці квіти рожевого кольору.

Ковпаківці добре вміли господарювали, кожен володів якимось ремеслом. Уміли вирощувати гарні врожаї, розводити добрих коней, корів, утримувати в належному стані свої садиби, були гостинними та привітними, спокійними, впевненими й розсудливими. Можливо, саме тому повітова влада наприкінці ХІХ століття вибрала Ковпаківку для проведення Семенівського ярмарку. З усіх кінців Новомосковщини, з Полтавської губернії приїздили сюди продавці та покупці. Ярмарок був багатий, гомінливий, веселий, із забавами, жартами, піснями. Однією з найяскравіших сторінок літопису села були змагання на конях. Молоді козаки виробляли на конях всілякі вигадки: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку, підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з рушниці, перестрибували кіньми рівчаки й тини. Відбувалися кінні пробіги – це змагання на швидкість, де головну роль відіграє витривалість коня.

Село Ковпаківка географічно розташоване на перехресті трьох областей – Дніпропетровської, Полтавської та Харківської, а історично – на межі Дикого Степу та Київської Русі. Сьогодні це популярне місце серед прихильників екологічного туризму, де кожен може дізнатися традиції наших предків, побачити їхній побут і відчути українську народну культуру. Тут дуже мальовничі краєвиди: хвойний і дубовий ліси та трьохсотлітня верба, яка з давніх часів росте біля річки Оріль. Старожили з повним правом називають її Царицею. Стоїть вона на широкій галявині, оточена з одного боку дубовим гаєм, з іншого – орільськими плавнями, а далі – хвойним лісом. Жодні інші дерева біля цієї красуні не ростуть, немов соромляться її зросту. В обхваті верба сягає п'яти з половиною метрів, стовбур повитий спіраллю, він добряче покручений – немов душа верби страждає. Але секрет – не лише у товщині та скрученості стовбура. Дерево має цікаву легенду.

«У давні часи хлопець із дівчиною покохали один одного, але пан не дозволяв їм побратися. Тож вони вирішили втікати разом. Та поблизу плавнів їх наздогнали панські посіпаки й підпалили очерет. Хлопцеві вдалося врятуватись, а дівчина загинула у полум'ї – лишила по собі лише намисто. Коханий посадив на честь дівчини вербу біля Орелі й на її віти поклав намисто. Вона виросла великою, гарною, розлогою, але щовесни душа дівчини приходить до верби та сумує за своєю молодістю, за коханим і викручує з туги вербочку – тому дерево має покручений стовбур». Кажуть, якщо закохані прийдуть під цю вербу, то вона захистить їхню любов.

Від колекції – до музею

Село моє, для мене ти єдине,
Як мати рідна, як саме життя,
Як хліб землі, як пісня лебедина –
Не стань тебе – впаду у небуття.

Віктор Геращенко

Перлиною Приорілля можна вважати Музей-садибу Олександра Бондаренка, який є справжньою пам’яткою народної архітектури, збудованою із глини в середині XIX століття. Сюди їздять на екскурсії учні та вчителі шкіл району, вихованці дитячих садків, працівники культури та мистецтва. Олександр – унікальна людина, справжній патріот і етнограф-аматор, краєзнавець – зумів не тільки зібрати та зберегти унікальні експонати життя народу, а й згуртувати навколо себе місцеву громаду.

А почалося все з живопису… Незвичайні здібності до малювання у 8-ми річного Саші помітив сусід по дачі, художник Олександр Нем’ятий і почав активно розвивати у хлопчика талант художника. В перервах між заняттями наставник запалював у душі юного художника інтерес до минулого свого роду, села, країни. Подобалося малому Сашкові відчувати історію на дотик, передивлятися сімейні реліквії, які були оберегами та передавали від покоління до покоління своєрідний захисний код роду. Залюбки хлопчик відвідував краєзнавчі музеї, разом із батьками вирушав у пізнавальні екскурсії, які надихали його на творчість, а деякі мандрівки змушували замислитися та глянути навколо себе пильніше. Тож із тринадцяти років Сашко почав займатися колекціонуванням і мріяв створювати власний музей. Батьки виділили йому одну кімнату, де він одразу обідрав шпалери та побілив стіни, щоб відтворити атмосферу старовинної української хати. Хлопець збирав старовинні речі з українського побуту, але не стільки задля власного задоволення, скільки з метою зберегти те, що вважав цінним, для ширшого кола людей і для наступних поколінь.

Такі самі цінності поділяла Галина Андріївна Освієнко, яка була своєрідним носієм сільської мудрості, культури і традицій. Попри інвалідність, вона жила повним життям і була прикладом для інших. Жінка не мала освіти, проте, була глибоко інтелектуальною людиною, була вся просякнута мудрістю, духовністю та гармонією. Як взірець народної шляхетності та щирості вона ніколи не нарікала на долю, любила людей. До неї приїжджали художники, поети, яким вона  розповідала про історію рідного краю та надихала на творчість. Завжди усміхнена і гостинна, вона залюбки ділилася з молоддю старовинними легендами та життєвими історіями. Після уроків діти з радістю смакували її улюблене печиво «Дніпро» з трав’яним чаєм і мали за щастя погрітися у променях її світла й тепла.

За життя Галина Андріївна дбайливо зберігала архітектуру свого подвір'я в незмінному вигляді та потайки мріяла, щоб її обійстя стало народним музеєм, який водночас був би і школою, і храмом, і священним місцем, куди всі мають стікатися для вивчення української історії. А коли старенька бабуся, за якою доглядали батьки Олександра Бондаренка, заповіла після смерті своє обійстя хлопцеві, той створив тут атмосферний музей-садибу. До неї ввійшли: українська хата під стріхою, автентичні сарайчик і глиняник, клуня з начинням і неймовірний плетений тин. А сад садиби виходить прямісінько в приорільські плавні. Олександр самотужки реставрував будівлі й розмістив у них, крім бабусиних речей, усю свою велику колекцію зібраних експонатів, яка щороку поповнюється. На сьогодні у колекції краєзнавця – кілька тисяч експонатів.

Експозиція музею знайомить відвідувачів із народним декоративно-ужитковим мистецтвом ХІХ–ХХ століть. Привертають увагу речі господарсько-побутового призначення – черпаки, коновки, пасківники, кептарі та кожухи, свічники, глечики та миски, які відзначаються вишуканими формами, оригінальним декоруванням. Особливо цінна колекція дерев’яних ложок, які з давнини були головним атрибутом столового прибора. Ще запорожці завжди носили їх при поясі. Різьблена українська ложка має значну кількість варіантів. Тип її визначається різьбою держачка, який завершувався рибкою, рукою або зберігав на собі рівнораменний хрест, формою черпачка. Розрізняють ложки подорожні та монастирські, козацькі та чумацькі, пам'ятні та весільні, жіночі та дитячі тощо. 

Музей-садиба пишається у своїй колекції давніми українськими весільними та побутовими скринями, які передавалися у спадок від покоління до покоління, зберігаючи пам'ять роду, традиції, родинне тепло. У скрині жінки зберігали сувої полотна, вишиті та ткані рушники, предмети святкового одягу, прикраси, гроші, інші цінні речі. Після весілля тут зберігали весільний одяг і вінок. Всередині, вздовж бічної сторони, кріпилася прямокутна коробочка – прискрінок – для зберігання дрібних цінних речей, грошей, прикрас, голок, ниток, зілля. Також клали вузлик тютюну від молі. Прискрінок закривався на таємні дерев’яні засувки. Прикрашали скрині розписом, різьбленням і доповнювали металевим окуттям.

Цікаво, що на Катеринославщині переважали скрині великого розміру. Окуття були не лише на ребрах, а й на чільному боці скрині, поділяючи її площину вздовж на 2–3 частини. У розписі переважали яскраві червоні квіти на зеленому тлі. Серед меблів селянського житла скриня займала почесне місце, її ставили навпроти дверей, перед лавою, інколи «на покуті», під образами. Покривали вишиваним рушником або тканим рядном. Скриня була показником добробуту селянської родини, окрасою житла.

Да не рік, не два пряла,
Да не зимоньку ткала,
Да не літо білила
Весь рід обдарила.
Відчини, мати, ліску,
Везем тобі невістку,
З волами, коровами,
Ще й з чорними бровами,
Мальована скриня,
Сама господиня.

Надзвичайно цікавою є колекція українських вишитих сорочок, які мають значну художню та історичну цінність. Ці витвори мистецтва пережили не один десяток років, і у кожного з них, як і в людини, своя неповторна історія. Кожна вишиванка зберігає в собі характерні ознаки місцевості, які відрізняються технікою виконання, гамою кольорів і орнаментом. Безумовно, музейна колекція вишитих сорочок є цінним надбанням, спадком нації, що, віддзеркалюючи різні, як і самі візерунки, людські долі, єднає з минулим і спрямовує шлях у майбутнє. Кожна вишита сорочка є автентичним джерелом, здатним розкрити не лише безліч тем у музейній експозиції, а й продемонструвати найглибші та найщиріші поривання народу до етнонаціональної ідентифікації та відчуття себе, насамперед, громадянами України. Цікавий факт, світлини сорочок з Музею-садиби стали ілюстраціями для видання «Етнографічний образ сучасної України. Корпус експедиційних фольклорно-етнографічних матеріалів. Т. 10. Традиційне повсякденне та обрядове вбрання» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. 

Студіюючи музейну колекцію, Олександр Бондаренко вкотре переконався в тому, що кожен предмет завжди є неповторним, унікальним. Він містить цінну інформацію про те, як жили наші діди і батьки, як вони господарювали, вели побут, все це дає можливість краще пізнати і зрозуміти минувшину, без якої не буває сучасності, а тим більше майбутнього. Музей активно займається розвитком духовної культури українців, у садибі регулярно проводять майстер-класи, пізнавальні заходи, турніри зі стрільби. Олександр намагається створити справжній центр інтелектуального дозвілля, де є можливість дізнатися цікаві факти про побут заможних і бідних селян XIX та XX століть, побачити старовинні ікони, потримати в руках автентичні речі та помилуватися сільським краєвидом. 

Колоритна атмосфера музею привабила навіть вимогливих кінематографістів, які на території садиби знімали сцени для документального серіалу «Загадки Олександра Поля». Режисерка Катерина Стрельченко саме шукала хатину, у якій можна було відзняти епізод зустрічі Олександра Поля з магнатом Юзом, а також сцену втечі селян від Олександра Миколайовича. Для зйомок фільму використали багато експонатів, знімальна група була вражена їхньою кількістю та дуже тішилася, що не потрібно замовляти додаткові реквізити. Музей плідно співпрацює з Молодіжним центром «Освіторіум», фольклористичним гуртом «Родовичі», екскурсійним клубом «Дніпро», гончарем Сергієм Пелихом, кобзарем Миколою Шапою.

Щоб відчути історію на дотик і побачити автентичні речі не потрібно мандрувати у часі. Варто лише доїхати до Ковпаківки. Етноцент Музей-садиба гостинно запрошує кожного поринути в атмосферу давнини та побачити, як жили наші предки, скуштувати смачних страв із печі, покупатися в річці, прогулятися лісом, взяти участь у народних забавах. Тож вивчаємо нашу історію та подорожуємо рідним краєм!

Створено: 07.09.2021
Редакція від 07.09.2021
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Букреєва А. Музей-садиба у Ковпаківці: від глечиків до скринь // Вісті Придніпров'я.– 2018.– № 26/27 (12.04).– С. 6.
Бондаренко О. Олександр Бондаренко: «У моєму музеї експонати можна відчути на дотик» // Вісті Придніпров'я.– 2018.– № 52 (17.07).– С. 1, 5.
Кравченко В. У сільському музеї // Наше життя.– 2019.– № 43(15.06).– С. 5.
Попович Н. Знаємо минуле – творимо майбутнє // Наше життя.– 2019.– № 2 (12.01).– С. 1, 2.
Олександр Бондаренко з Дніпропетровщини зібрав унікальну колекцію [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://gorod.dp.ua/news/144377