Комуна «Садівник-городник» на острові Городище

Як уже зазначалося, на острові Городище (Томаківка) протягом тривалого часу, майже століття, існував колгосп, на території якого був чарівний сад. Це ще одна яскрава сторінка в історії острова, яку важливо пам’ятати місцевим мешканцям.

Щоб детальніше ознайомитися з історією колгоспу, пропонуємо вашій увазі дослідницьку роботу В. Тиндик, під керівництвом Л.В. Разгільдєєвої «Історія створення комуни на острові Томаківка». У лютому 2018 року виповнюється 90 років з дня заснування на острові Томаківка першої в нашій області комуни. Донині «Комуною» чи «Островом» називають передмістя Марганця, розташоване на березі Каховського водосховища. Лише одна невеличка вулиця (77 дворів), а історія її мешканців захоплива і цікава. Більша частина тих людей, про кого йтиме мова, вже відійшла в небуття. Тож нехай ця розповідь буде згадкою про них, сильних і мужніх людей, які своїми працьовитими, дбайливими руками збудували комуну і виростили чудо-сад, який був окрасою всього регіону.

Написана розповідь 9 років тому на основі щоденникових записів І.І. Тертиша, що зберегла його донька Л.І. Кривопуст, спогадів та фото З.О. Будимко (Васильєвої), В.П. Нєчаєвої, які, як і їхні батьки, працювали в комуні, а потім у колгоспі ім. Орджонікідзе; документів і світлин, які надали онука В.П. Гірського – І.А. Мєдвєдєва та племінник Є.О. Кальченко (Корочанської) – В.А. Савич, Л.В. Разгільдєєва (Будимко) – онука О.Н. Васильєвої.

У 1928 році шахтарі марганецьких рудників, які жили в Городищі, вирішили створити колективне господарство на острові Томаківка (Буцький), який омивався річками Річище та Ревун. Цей острів довгий час служив мешканцям Городища за пасовисько. Тут вільно паслася худоба (коні, телята, корови, навіть свині) та різні птахи. На острові люди заготовляли сіно. Не всі мешканці села були згодні віддати ці землі. На різних зборах вирішували питання, як використати незайману землю цього острова, що вирощувати, де знайти кошти і компетентних спеціалістів. Багато було незадоволених. І все ж за допомогою Нікопольського райкому партії на території острова була організована сільськогосподарська комуна «Садівник-городник».

15 лютого 1928 року відбулися перші збори охочих вступити до неї. Вів їх досвідчений агроном Олександр Степанович Корочанський. На зборах був затверджений статут комуни, обрано її керівний склад, а саме: Олександр Степанович Корочанський – голова комуни, Кузьма Сергійович Дубовик – секретар парторганізації, Павло Григорович Тулюпа – бухгалтер. А також до комуни було запрошено агронома, що до цього часу працював в Криму, Кравченка Петра Івановича. Спочатку було чимало тих, хто бажав вступити до комуни, але коли постало питання, де брати кошти на будівництво приміщень, закупівлю саджанців дерев, то деякі відмовилися. Адже було запропоновано здати до комуни свій інвентар, худобу, а також продати власні будинки.

Залишилося десять сміливців, що вірили в майбутнє, які з великим ентузіазмом взялися за розпочату справу. Це були: Олександр Степанович Корочанський, Кузьма Сергійович Дубовик, Іван Антонович Тертиш, Семен Максимович Панченко, Демид Васильович Зозуля, Трохим Степанович Корочанський, Марія Кузьмівна Щур, Яків Миколайович Кашлецький, Іван Іларіонович Чекотило та Петро Іванович Кравченко. Усі вони прийшли в комуну разом зі своїми великими сім’ями.

Навесні 1928 року на острові розпочалися перші роботи. Були вириті землянки, де тимчасово жили люди. Потрібно було зорати незайману землю, але чим? Своїх тракторів не було. Голова комуни найняв трактор Фордзон, який був у заможних селян Круглих з Червоногригорівки. Молодий комунар Іван Чекотило перегнав трактор через річку Ревун по вже слабкому льоду, настеливши дерев’яних дошок. За розповідями старожилів, коли він почав вперше орати, то невдоволені мешканці Городища зібралися на березі, щоб йти бити комунарів, але не змогли перейти річку, що вже розлилася.

Спочатку землю орали під городину, яка швидко давала прибуток. Там, де зараз вулиця Острів, все було зайняте городиною, що поливали водами річки Річище, біля якої побудували перший водогін. На заливних лиманах також садили городину. Вирощене відправляли до міста Нікополя на катерах, каюках. А вже весною 1929 року розпочали першу висадку молодого саду. Але не обійшлося без злості з боку людей, вороже налаштованих проти комуни. Вони вночі заривали лунки, виривали саджанці дерев. Комунарам довелося чергувати вночі і вдень, щоб зберегти насадження. В 1930 році було завершено висадку молодих дерев.

Усі комунарські діти жили і навчалися в інтернаті села Городища, в будинку розкуркуленого багатія Карецького. За старшу там була Єфимія Дубовик, а куховаркою – Ольга Чекотило. Також були ясла для малих дітей.

Протягом 1929–1933 рр. було збудовано чотири корпуси. В одному з них була їдальня, яка ввечері виконувала роль клубу. А в другому була початкова школа, в ній навчалося близько 50 дітей. Класи були спарені. В інших двох корпусах жили люди.

У 1930–1935 рр. до комуни на роботу йшло багато молоді. Це Науменко Дмитро, сестри Гавриленко Катерина і Єфросинія, брати Бойко Микита і Іван, Проценко Ольга, Килина і Гаврило, Тулюпа Ганна, Бідняк Григорій, Буряк Семен і Олександр, Голодна Ярина, Буряк Юхим і Настя, Галушка Дмитро, Хвостенко Пантелей, Шлома Яків, Ялова Марфа, Сокіл Поліна, Забуга Лукія та інші. Вони працювали на різних роботах: орали, садили саджанці, закладали виноградник. З їхньої платні вираховували внески на розбудову комуни. У комуні було підсобне господарство: свинарник, корівник, пташник.

Господарство комуни розросталося з кожним роком. Було створено дві бригади – садову і виноградну. Для зрошування молодого саду було збудовано ще два водогони на лимані із західної сторони острова. У 1932 році до комуни з рудника імені Комінтерну було проведено електроенергію. Люди працювали, вирощували сад, городину, займалися тваринництвом, а хліб отримували від держави.

У голодні 1932–33 роки комуні виділили землю в степу. Для людей ця справа була новою, але цікавою. З настанням весни потрібно було сіяти зерно. Бригада трактористів жила безпосередньо в степу. На сніданок вони отримували трохи вареної кукурудзи і кухоль молока. Степ засівали декілька бригад. Були вириті землянки, де жили люди під час посівної.

Із розповіді Кальченко Є.О.:

«Одного разу дівчата разом зі своїм бригадиром Корочанським Трохимом Степановичем поїхали в степ сіяти, зайшли до землянки та побачили страшну картину: на землі сидів чоловік, весь опухлий, і пік очистки від картоплі на маленькому вогнищі. А на нарах лежало багато померлих людей.

Всі дуже злякалися і вже були готові тікати, але бригадир їх заспокоїв, сказав, що треба працювати. Всіх померлих поховали, а в землянці навели лад.

Хоч і був страшний голод тоді, але в комуні ніхто не помер. Люди вижили завдяки запасам городини, яку заклали ще з осені в кагати. Були також погреби, де зберігали овочі. Працювала їдальня, три рази годували. У кожного був свій номерок. Прийшов на роботу, то вішай номерок, а не прийшов – їж вдома. Дітей також годували, що в яслах виховувалися. А от голод 1946–47 рр. забрав життя багатьох, особливо навесні, хоча вже й з’явилася зелень».

Голод 1932–33 рр. не оминув «чорною рукою» керівництво комуни. Восени 1933 року на нараді в Нікополі голова Корочанський О.С. був звинувачений в неправильному керівництві комуною і через деякий час опинився за гратами. За словами старих комунарів, він чудом врятувався, написавши листа Сталіну. Через деякий час прийшла відповідь. Його було оправдано і звільнено. Багато хто з людей бачив цього листа з підписом самого Сталіна, який врятував Олександра Степановича. Але до нашого часу лист не зберігся. Після в’язниці Корочанський О.С. в комуну не повернувся. Працював в місті Нікополі. Але похований, за його бажанням, саме на острові (цвинтар знаходиться серед саду, на вершині острова) у 60-х роках XX ст.

У 1935 році комуна була об’єднана з іншими колективними господарствами. Так виник колгосп імені Орджонікідзе. Коли прийняли статут колгоспу, то всім комунарам дали наділи землі площею 0,25 га (де зараз сучасна вулиця Острів), а 0,35 виділили в низинній частині, в плавні, для ведення свого господарства. Люди почали зводити власні будинки. Першим побудувався Науменко Дмитро. Взагалі до Другої світової війни власне житло мали 20 сімей.

З 1939 р. і до 1961 р. головою колгоспу був Гордієнко Микола Іванович. Під час війни сад і виноградник, викоханий турботами працьовитих рук багатьох людей, занедбали. Але після звільнення міста Марганця у лютому 1944 року робота закипіла з новою силою. Землю орали коровами, бо не було коней. Відновили виноградник, насадили нові квартали яблук. Було знову створено 4 ланки садові та 1 виноградну. У 1946 та 1947 роках урожаю не було, а у 1948 році вродило й там, де не родило. Людям заплатили за трудодень по 10 карбованців. Більшість колгоспників розпочала будівництво власних будинків.

Інтенсивне ж будівництво розпочалося у 1953 році, коли створювали Каховське водосховище. У 1950–55 роки сад почав добре плодоносити, виноградник давав багатий врожай. На роботу до садової бригади колгоспу ім. Орджонікідзе йшло безліч людей з навколишніх сіл. Колгосп став постійним учасником ВДНГ у Москві, мав свій павільйон. Чимало працівників садової бригади було нагороджено медалями, орденами, про що свідчать документи, які зберігаються в сім’ях. А ланковим садової бригади №1 Дубовик Тетяні Миколаївні та Галушко Валентині Федорівні присвоєно почесне звання Героїв Соціалістичної праці.

Найбільшого розквіту колгосп Орджонікідзе досяг у 1960–80 роки. Свою продукцію реалізовував і в Москві, і в Дніпропетровську, і в Кіровській області. Продукцію також відправляли на експорт. Інколи цілу ніч завантажували машини, рефрижератори. Прибуток становив до 600 тисяч карбованців на рік. У 1960 році колгосп вже був мільйонером.

До колгоспу імені Орджонікідзе, а саме до його садової бригади, часто приїздили фотокореспонденти, розмовляли з працівниками, брали інтерв’ю у керівників. На території острова знімали документальну хроніку для кіножурналів. Про успіхи колгоспу писали в районних, обласних, республіканських газетах, журналі «Садівництво».

У 1949 році тут побував письменник Олесь Гончар, який потім написав повість «Микита Братусь». Прототипом Микити був голова колгоспу Гордієнко Микита Іванович. Олесь Гончар описав красу острова, його історичне минуле, сад:

«Що тут у травні робиться, коли сад квітує! Ідеш кілометр, а довкола тебе – в усі кінці чарівне біло-рожеве царство, ідеш другий, а над тобою все виснуть повні запашні суцвіття… А в серпні? На виноградниках пуди кетягів на кожному кущі, а в саду – гілля гнеться під плодами…»

Також до колгоспу приїздили письменники О. Корнійчук, В. Василевська. Олександр Довженко відвідував острів у 1953 році, коли відбувалося будівництво Каховського водосховища. У 1980 році колгосп і сад острова відвідали відомі усьому світові чемпіони з фігурного катання О. Зайцев і І. Родніна. В різні роки сад відвідували іноземні делегації з Китаю, Франції, Німеччини, США.

У 1962 році колгосп був учасником Міжнародної сільськогосподарської виставки в Німеччини, де отримав вісім золотих медалей. У 1960–90 роках у садовій бригаді колгоспу вже працювали діти й онуки тих перших комунарів, що створили своєю натхненною працею цей чудо-сад.

Роки беруть своє... В середині 90-х років XX ст. колгосп перестав існувати. І вже мало хто зможе помилуватися цвітінням весняного саду. Але все ж таки пам’ять про сад буде жити в серцях тих, хто хоч раз милувався його красою. І, можливо, в XXІ ст. він відродиться, як неопалима купина, до нового життя.

Я щиро вірю, що на цьому історія Острова-Комуни (як дотепер називають цю частину передмістя міста Марганця) не закінчується. Думаю, що я ще помилуюся красою саду навесні, і, можливо, саме наступні покоління докладуть рук і зусиль для його відродження».

Автор: Тиндик Вікторія, учениця 10 класу. Керівник: Разгільдєєва Любов Василівна, вчитель української мови. (Історія створення комуни на острові Томаківка)

Розквітне новий сад

Люди, які відвідували острів Городище (Томаківка), захоплювалися його природою. На острові й досі збереглися мальовничі ландшафти із хвилястим рельєфом, звідки відкриваються напрочуд гарні види на місто Марганець та безкраї поля. Пологі схили, що спускаються до річки Ревун і густе різнотрав’я, створюють особливу атмосферу.

Один із постійних відвідувачів острова зауважив, що небо над ним завжди має особливий  вигляд – не такий, як в інших місцях. Хоча на острові багато чого безповоротно втрачено, до наших днів дійшли роботи істориків, які писали про це місце, старовинні карти та фотографії людей, які тут жили і працювали. Сподіваюсь, що на острові можна знову відродити зразковий плодовий сад із черешнями, вишнями, яблунями та волоськими горіхами, оточений потужними рядами пірамідальних тополь, які створювали б захист від вітру. Посеред саду, як і раніше, можна було б висадити дубові алеї. Наразі це здається майже нездійсненною мрією, але ж колись так і було.

Цей сад має бути відкритий для всіх охочих, подібно до ботанічного саду, тут можна буде прогулюватися в прохолоді тіні, знайомитися з різними сортами дерев, дізнаватися історію острова та відомих людей, які відвідували це місце й залишили про нього нариси на добру пам’ять нащадкам. Гідного ставлення заслуговує як острів, так і кожен куточок нашої землі!

Титульне фото: Відвідування садової бригади колгоспу імені Орджонікідзе китайською делегацією у 1955 році. На руках у китайця О.О. Великий