Іван Паторжинській. Від «Макара» – до «українського Шаляпіна»

Паторжинський Іван Сергійович

  • 3 березня 1886 – 22 листопада 1960 |
  • Місце народження: с. Петро-Свистунове Катеринославської губернії |
  • співак

«Чудо-бас», «український Шаляпін», народжений на Катеринославщині є дійсно явищем не тільки вітчизняної, а й світової культури.

В їхній родині співали всі. І дружину свою Іван Паторжинський обрав саме за неймовірно красивий голос. Вірніше, покохав, почувши його. Пішовши шляхом батька, якій обіймав посаду дяка та співав у церковному хорі, брати Іван і Федір Паторжинські, обрали свої співочі долі й увійшли в історію завдяки своїй любові до музики.

Дитинство, Макар і Макаренок, «чудо-бас»

Іван Паторжинський народився 3 березня 1886 року в селі Петро-Свистунове тодішньої Катеринославської губернії. Родина була багатодітною. Батько Сергій Артемович до народження хлопчика працював складачем у друкарні, а невдовзі захворів та й обійняв посаду дяка у церкві. Він помер, коли Іванові виповнилося лише 12 років. 

Здавалося б, брати наслідували стезю батька, закінчивши бурсу в Бахмачі, де навчалися за казенний рахунок (нині місто Артемівськ), а потім і духовну семінарію. Суворий викладач латини Іванові ставив завжди вищу оцінку, бо той добре співав. Хоча й у молодшого був голос від Бога і теж – бас. Але ж церковна кар’єра не зацікавила Івана та Федора і вони часто порушували церковні правила, співаючи на світських концертах. Тому що, головним було саме бажання співати. Тоді ж з’явилися їхні «псевдоніми» в Івана – «Макар», а у молодшого брата – «Макаренок». 

У п’ятнадцять років Іван заспівав басом і вдячні слухачі прозвали цей голос чудом. Паторжинського почула, як її називали, професорка співу, випускниця Московської консерваторії Зінаїда Никифорівна Малютіна, яка викладала у Катеринославській консерваторії. Вона запропонувала йому безкоштовні заняття, паралельно Іван навчався і в духовній семінарії, яку закінчив у 1917 році.

Під час навчання в консерваторії Паторжинський організував чоловічий квартет, із яким готував концерти з творів класиків, наприклад, з опери «Русалка» Олександра Даргомижського. Квартет виступав в міських клубах Катеринослава, Одеси, Кам’янського. 

Перше кохання, концертні бригади, Мельник і Мефістофель

У 1915 році дев’ятнадцятирічний Іван Паторжинський знайомиться з шістнадцятирічною Марфою. Дівчина співала з шестирічного віку і мала чарівне сопрано. Через два роки вони одружилися і Марфа стала подругою Іванові на все життя. На вінчанні Івана, коли настав час молитви «Апостол», під склепіннями храму пролунав бас і п’ятнадцятирічного брата Федора. 
У шлюбі в Івана Сергійовича народилися дві доньки. Після Другої Світової Марфа працювала в Київській консерваторії, де, під час гастролей чоловіка, вела його клас.

У 1917 році щойно одружившись, Іван Паторжинський вступив до Катеринославської консерваторії (клас професора вокалу Зінаїди Малютіної). Однак його навчанню завадила Громадянська війна.

У 1918 році Іван із молодою дружиною увійшли в концертну бригаду при штабі Павла Дибенка. Життя вимагало заробляти, щоб утримувати родину, також Паторжинський викладав на Голубівському руднику в Алчевську, організувавши при місцевій школі хор і клуб. У 1921 році він повертається в клас Малютіної, а щоб матеріально підтримати талановитого учня, педагог допомогла йому влаштуватися писарем до банку. 

Перший випуск Катеринославської консерваторії відбувся у 1922 році, Паторжинський закінчив її з відзнакою. На випускному спектаклі в Зимовому театрі він із успіхом заспівав арію Мельника з «Русалки» Олександра Даргомижського і Мефістофеля з «Фауста» Шарля Гуно.

Творчі будні, Харків, доленосна заміна

Івана Паторжинського запросили в Київську оперу, але він залишився в Катеринославі, маючи піклуватися про родину. Як керівник і диригент організував хорову капелу. У двох школах вів класи співу, продовжував працювати вечорами у чоловічому вокальному квартеті. 

У серпні 1925 року в Харкові був створений перший державний оперний театр. Почувши голос молодого співака, конкурсна комісія не вагалася. Спочатку Паторжинський виконував лише епізодичні ролі, але ж, як часто трапляється у театральній кар’єрі, потрібно було негайно замінити співака, який захворів, і Паторжинський впорався стовідсотково, отримавши величезний успіх. Про необхідність заміни він дізнався за декілька годин до початку вистави і сам запропонував свою кандидатуру. Репетицій і узгодження з диригентом не було, але ж арія Мефістофеля у «Фаусті» – безперечно довела: з’явився неперевершений оперний талант. 

Можна сказати, що Мефістофель відчинив двері Паторжинському до великого світу оперної сцени. А його найулюбленішою була партія Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка, яку він виконував багато років. Преса у цьому зв’язку писала про величезний крок у мистецтві, зроблений співаком. У 1942 році за виконання цієї ролі він був удостоєний Державної премії.  

У Харкові Паторжинський працював майже 10 років і виконав близько 30 партій. А у 1930-му йому було присвоєно почесне звання заслуженого артиста. Активно відбувалася концертна діяльність співака, в тому числі і на радіо. Влітку він їздив з пересувною трупою Григорія Вольгемута, виступаючи в Житомирі та на південному узбережжі Криму. У ці ж роки складається неповторний дует Паторжинського з Марією Іванівною Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала близько 30 років https://www.youtube.com/watch?v=MfqbM1fHfSY 6 лютого 1934 року на сцені Харківського театру відбулася прем’єра опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка принесла артистам світову славу.

У 1935 році кращі сили харківської опери були переведені до Києва, який став столицею. А під час проведення першої декади української літератури і мистецтва у Москві, де знов звучав голос Паторжинського, він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Іван Сергійович їздив на стажування до Італії і у Київському театрі з 1934 по 1951 роки виконав 17 партій. Здебільшого це був репертуар Федора Шаляпіна, але ж, коли їх порівнювали, то Івана Сергійовича називали поважно «українським Шаляпіним».

Вождь та народні характери

У 1936 році Паторжинський отримав подарунок, який виявився у ті часи його «охоронною грамотою». Сталін подарував співакові своє фото з автографом. А невдовзі Паторжинський отримав премію імені вождя за виконання партії Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка і звання народного артиста СРСР. Але всі ці привілеї не завадили йому виявити принциповість та заступитися за заарештованого композитора Костянтина Данькевича, домігшися його визволення. 

Повертався він у своїй виконавській практиці і до церковного співу, на початку 50-х разом із Іваном Козловським під час служби Божої у Володимирському соборі Києва. На богослужіння за їхньої участі збиралися тисячі киян.

У 1944–1960 роки Іван Паторжинський є професором Київської консерваторії по класу сольного співу. Його учнями були Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть, художній керівник капели «Думка» Михайло Кречко. 

Концертна діяльність Паторжинського охоплювала безліч українських міст. Основний репертуар: арії з опер, камерні твори та народні пісні: «Взявши би я бандуру», «Заповіт», «Казав мені батько», «Ой, кум до куми», «Реве та стогне Дніпр широкий»,«Стоїть явір» та інні. З 1942 року акомпаніатором Івана Сергійовича була донька Галина. Вона писала: «Діапазон пісенного репертуару батька був неосяжним. Він співав і героїчні, і жартівливі, і любовні пісні, бурлацькі, чумацькі... і завжди точно міг передати в них різні грані народного характеру». 

Це неймовірно, але ж Паторжинський зберіг свій голос до кінця життя і був фантастично працездатним. Відволікти від сцени його могла лише улюблена риболовля. Список його грамофонних записів був порівняно невеликим: понад 20 платівок оперних творів, майже 50 – записів романсів і пісень. Зроблені фонограми фільмів «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка». 

21 травня 1959 року відбувся останній виступ Івана Паторжинського. Він співав у залі Київської консерваторії у великій концертній програмі при повному аншлагові і радійній трансляції. Вступне слово перед його виступом про українську народну пісню зробив син Миколи Лисенка – Остап. Через сім місяців – 22 листопад 1960-го року Паторжинський пішов із життя. Причиною смерті став помилковий діагноз. Поховали співака на Байковому кладовищі у Києві. На будинку, де він жив у столиці по вул. Заньковецької, № 4 встановлено меморіальну дошку.

Федір та Олександра Паторжинські

Складною була доля була молодшого брата Івана Сергійовича – Федора. Він пройшов через розлуку із Батьківщиною, через поневіряння та повернення додому. Під час Громадянської війни Федір раптово зникає, але ж у дверей хати Паторжинських постійно з’являються мішки з борошном і родина здогадується – це вісточка від Федора, значить живий. Як з’ясувалося пізніше, з хором донських козаків він виїхав закордон. Жив у Туреччині, де мало не помер від голоду, потім у Болгарії. Сергій Рахманінов, слухаючи його у Берліні, записався до його щирих шанувальників. Федір створив у Парижі хор і був незмінним його художнім керівником протягом десятиліть. У газетних публікаціях мистецтвознавці порівнювали цей колектив із знаменитим українським хором Олександра Кошиця у Канаді. «Російський ансамбль Федора Паторжинського», як офіційно називали його колективне творіння, у репертуарі завжди  мав українські пісні.

Іван довгий час не знав про долю брата. Їхня зустріч відбулася у 1946-му році, коли Іван Сергійович їхав на гастролі до Канади.  

У 1957 році Федору Паторжинському довелося перенести тяжку операцію, і Іван Сергійович намагався матеріально підтримати брата, відвідував його під час гастролей в Америці, умовляв повернутися на батьківщину. В листах Федора Сергійовича тих часів читаємо: «Мыслями и душой я уже дома...», «дорогие, родные, всем сердцем спешу к вам, чтобы прожить остаток дней в кругу близких».

У Києві він влаштувався диригентом капели «Думка», очолював великий хор сільгоспакадемії.

Старша ж сестра Івана – Олександра під час Другої Світової була вчителькою і очолювала підпільну групу в Єлизаветівці на Донбасі. Фашисти схопили її та стратили. Про долі інших з родини Паторжинських – невідомо.

Підготовлено за матеріалами ресурсів:
https://kp.ua/
https://zn.ua/
https://kenatext.jimdo.com/
http://fakty.ua/
Фото: http://www.classicalmusicnews.ru/articles/ukrainskii-shaljapin/

Створено: 02.01.2018.
Редакція від 04.01.2018.
Олена Ємельянова