Не хрещатим барвіночком, не запашним василечком життя наше процвіло

Манжура Іван Іванович

  • 1 листопада 1851 – 15 травня 1893 |
  • Місце народження: м. Харків |
  • поет, етнограф, фольклорист, перекладач

Особистість видатного українського поета Івана Манжури увічнена в пам’ятнику, музейній експозиції, літературному святі, його книгах і портретах.

(125-ті роковини пам’яті українського поета Івана Манжури)

Не кадили, не світили,
І дяки тоді не піли,
Як в неділеньку раненько
Поховали бурлаченьки,
Край зеленого байраку
Товариша-небораку…

Іван Манжура.


23 січня 1970 року на території Севастопольського парку, розташованого в нагірній частині міста Дніпро, за могилою-монументом на честь учасників героїчної оборони Севастополя 1854–1855 рр., відбулося урочисте відкриття пам’ятника українському поету, фольклористу, етнографу І.І. Манжурі. Автори – архітектор К.В. Присяжний, скульптор Е.М. Курильов.

З центральних алей парку вузенька стежечка веде до місця, де поет знайшов свій останній притулок. Здалеку видніється вертикальна стела з сірого граніту. На ній вирізьблено невисоким рельєфом портрет Івана Манжури. Із глибини граніту проступає наповнений духовним життям образ поета. Схилений, мов у задумі, бережливо пригортає до грудей зшиток паперів, можливо з записами народних пісень, або ж з гіркими рядками власних дум. Відсутність чіткої межі між зображенням і необробленим каменем справляє враження, що перед нами один із Придніпровських реліктових валунів, або ж скіфська чи половецька «баба».

Горизонтальний надгробок виконаний із полірованого граніту у вигляді символічної плити-криниці з заглибленням – умовною чашею, яка наповнюється джерельною водою і свідчить про невичерпне джерело народної творчості (нині без подачі води). На плиті напис: «Іван Манжура. 1851–1893. Відомому поету, етнографу вдячні земляки». Композицію з двох каменів раніше обрамляла з двох сторін огорожа із кованого заліза, стилізована під український тин, уквітчаний соняшниками і мальвами (нині втрачена). Вимощена каменем доріжка з’єднує кам’яну плиту з гранітною глибою.

Пам’ятник МанжуріПам’ятник Манжурі Пам’ятник Манжурі 2012 рік 

Останні дні життя І. Манжури були досить трагічними. Знесилений хворобою, самітній, «скалічений життям», травневого дня упав він на одній з вулиць Катеринослава. Люди підібрали його і відвезли до Земської лікарні (нині обласна лікарня ім. Мечникова), де наступного дня (15 травня 1893 р.) він помер. Манжурі минав тільки 42-й рік. Похований він був у південно-східній частині Севастопольського цвинтаря, на ділянці, де ховали бідарів. Проводжав його сторож із лікарні. Через деякий час знайомі Манжури за вказівкою сторожа відшукали його могилу, відслужили на ній панахиду і встановили дерев’яний хрест. З часом місце поховання загубилося. Ось як про це писав український поет Трохим Романченко:

«3-го мая (за старим стилем – Авт.) сього року поминуло рівно дев’ятнадцять років з того часу, як помер в Катеринославі, в губернській земській лікарні, видатний український етнограф і поет Іван Іванович Манжура. Захворівши в третій раз білою гарячкою і плевритом, він прийшов сам в лікарню і звернувсь до фершала з такими словами: «Ну, тепер я вже прийшов до вас умирати…». І дійсно, це був останній етап в самітному і мандрівному житті Манжури. Через деякий час він помер і провожав його на цвинтарь один тільки сторож з лікарні. Пройшов після смерти його трохи не рік, як знайомі небіжчика почали розшукувати його могилу. А коли могилу знайшли, то одслужили на ній панахиду і поставили деревляного хреста. Але той хрест простояв не довго. В 1901 р., рівно через вісім років після смерти Манжури, відомий в Катеринославі літератор Новополін писав в додатку до газети «Донск. Речь»: «Ми довго ходили по сумному Севастопольському кладовищу, розшукуючи могилу українського етнографа і поета. В решті ми набрели на хрест, що вже наполовину погнив, з написом присвяченим Манжурі, і мимохіть задумались над сумною долею багатьох письменників». 

  Пам’ятний знак І. Манжурі в с. Рубанівське.

Але пройшов ще деякий час, той хрест повалився, а могила знову загубилась. Невже ж наше громадянство не потурбується об тім, щоб розшукати його могилу знов, поки ще може не пізно? Адже є зараз ще в живих такі люде, які, я чув, були на його могилі і, як я казав вище, правили по нім панахиду. Такими людьми, здається, є депутат Я.Г. Гололобов, сім’я покійного А.І. Єгорова та инші, які могли б показати те місце, де захований Манжура. Ми щиро прохали б тіх людей, які знають, де його могила, або були може коли біля неї, подати звістку про це до редакції «Дніпрових хвиль» і таким побитом розшукати загублену могилу талановитого українського етнографа і поета»* (Дніпрові хвилі.– Катеринослав.– 1912.– № 9.– С. 135–138). 

Саме Т. Романченкові належить заслуга в збереженні літературної спадщини І. Манжури. Він сприяв тому, щоб архів поета, переданий ним власноручно катеринославському книгареві В.Є. Алексєєву, був Відкриття пам’ятної дошки.переданий київському бібліографові Д. Лисиченку і зберігається в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. У катеринославській газеті «Вестник юга» (1903) та українському часописі «Дніпрові хвилі» було надруковано статті Т. Романченка «Памяти И.И. Манжуры» та «Іван Манжура». Він – автор вірша, присвяченого найулюбленішому із поетів «Над могилою Івана Манжури» (1900). У його архіві збереглися зошити із записами віршів поета та підготовлена до друку стаття «Нові твори І.І. Манжури».

У 1955 р. цвинтар було закрито, а на його місці розбито Севастопольський парк. Зруйнована була і церква в ім’я Воскресіння Лазаря, з якої проліг останній шлях поета. У 1967 р. краєзнавці В.І. Заремба та Ю.Я. Немченко після довгих пошуків встановили приблизне місце поховання поета, на якому відкрито пам’ятник. Але у 1970-х рр. пам’ятник було знівечено, частина надгробку знята (стела із зображенням поета, огорожа). 1973 р. випадково робітник Кудашівського гранітного кар’єру Борис Манько на міському звалищі виявив свою роботу – надгоробок І. Манжури, перевіз його і бережно зберігав на території ремонтно-будівельного управління. Тільки у травні 1988 р. пам’ятник у його попередньому вигляді (без огорожі) було повернено на місце. 

15 травня 2010 р. біля пам’ятника І. Манжурі вперше відбулася панахида, яку відслужив священик Свято-Покровського Храму с. Рубанівського Василь Пишний і його помічники Володимир Дерев’янко та Павло Тєпін в присутності кола шанувальників творчості поета. У наступні роки це вже стало доброю традицією, яка продовжується і дотепер. 

Музей «Літературне Придніпров’я» – острівець пам’яті про видатного українця. З 1998 р. експонується постійно діюча інтер’єрна міні-виставка «Степовий Парнас. Редакція катеринославської літературно-громадської газети «Степь» (1885–1886)», де зібранні найцінніші матеріали про І. Манжуру, як одного з членів редколегії газети, представлено коло культурної інтелігенції краю. В рамках музейної мистецької програми «Казкар Придніпров’я» проводяться літературні та мистецькі виставки, акції, присвячені пам’ятним датам, пов’язаним з життям та творчістю І. Манжури із залученням наукової та творчої інтелігенції, зокрема професійних художників і учнів дитячих художніх і мистецьких шкіл міста й України: «Останній мандрований поет» (1991), «З народних уст зібрав і у вірші склав» (1998), «А єсть ще велетні душею» (2001), «Казки Придніпров’я» (2004), «Первоцвіт наш» (2011), «Казкове коло Івана Манжури в малюнках Володимира Єрмакова» (2012), «Богатирі з’являються і тепер» (2013), «Трьомсин Богатир» (2016). Здійснено театралізовані постановки за казками «Трьомсин Богатир», «Лиха Година», «Іван Голик» у виконанні студентських колективів вищих та середніх навчальних закладів. 

З 2006 р. в Свято-Покровському Храмі села Рубанівського за участю музею «Літературне Придніпров’я» проводиться Свято Івана Манжури, на яке запрошують усіх бажаючих долучитися до поетичного слова великого поета. На території історико-культурного заповідника відкрито етнографічний комплекс «Хата-музей Івана Манжури (2007), поряд – пам’ятний знак, відкритий до 160-річчя з дня народження поета (автор – В. Єрмаков). За участю співробітників музею підготовлено благодійні ілюстровані видання літературних казок «Трьомсин Богатир», «Лиха Година», «Іван Голик», «Не судьба, а щира правда», «Казка про хитрого Лисовина», «Червоний горицвіт» та інші.

 

 
.

Хата-музей Івана Манжури в с. Рубанівському.Свято І. Манжури в с. Рубанівське.  Свято І. Манжури в с. Рубанівське.

Панорама портретів І. Манжури, виконаних В. Кричевським, М. Димченком, В. Лопатою, А. Дерев’янком, В. Хворостом, С. Алієвим-Ковикою, В. Єрмаковим, А. Соколенком та іншими переконливо стверджує, що ім’я І. Манжури спонукає до творчості все нові й нові покоління митців. Рядки своїх віршів йому присвятили Т. Романченко, Г. Прокопенко, О. Зайвий, М. Чхан, Леся Степовичка, С. Бурлаков, М. Пишний. Музичні твори на його вірші створив композитор М. Намус. 
Творчий процес активно продовжується серед молоді, яка мріє про створення у місті першого пам’ятника літературному герою Придніпров’я Трьомсину Богатирю.  


* Тут і далі максимально збережено мову оригіналу. 

 Вірші присвячені Манжурі

 

 

 

Створено: 14.05.2018.
Редакція від 11.09.2018.
Наталія Василенко