Юлька-амазонка

Юлька-амазонка

Чи може звичайна дівчинка з Дніпра перетворитися на мужню амазонку, брати участь у бою? Хіба що у снах... І дитячих фантастичних оповіданнях.

– Мамцю! Татку! Та гляньте ж ви, нарешті, які фотки я привезла! – вже сердито вигукнула дівчинка.

Цілий місяць вона відпочивала у бабусі та дідуся в селі, де був великий кінний завод. Мамин молодший брат, ненабагато старший за свою племінницю і так само непосидючий, як і вона, працював там об’їждчиком. Юльку він з першого ж дня посадовив на коня, показав як триматися, і дівчинка, на диво швидко призвичаївшись, цілими днями гасала разом із дядечком по степу.

Тепер вона з пачкою фотографій ходила хвостиком то за мамою, то за татком.

– Юльцю, донечко, потім, потім, – сказала заклопотана мама. – Ось розберу лишень твої речі. Йди у ванну, мийся. Та швидше, татові теж треба. Ви ж з дороги... А твої знімки нікуди не дінуться.

– Мамо! Як ти можеш так говорити! – скрикнула дівчинка. – Це речі нікуди не дінуться! – на очі в неї набігли сльози.

– І справді, Таню, валізи почекають, – тато взяв маму за лікоть. – Давай подивимось. Такою ти свою доньку ще не бачила! Ну, амазонко, показуй.

Юлька радісно метнулась до дивана, похапцем почала розкладати фотографії. Батьки схилились над цілою виставкою. 

– Ось, дивіться, ось… Це я – на Вороному. А це ми з дядечком  Ігорем скачемо у степ. А це – Гайдамака, найкращий кінь. Він такий норовистий! Його всі хлопці там бояться, а я на ньому їздила. Уявляєте?! – дівчинка захлиналась словами, очі в неї сяяли від радості.

– Ой, Боже, а ти не боялась, доцю? Цей кінь здається таким диким. А якби він тебе скинув?

– Та ти що, мамцю! Гайдамака зовсім не злий. Мені Ігор відкрив секрет як із ним поводитись. А хлопці не знають, от і бояться.

– Молодець, молодець, донечко, – тато пригорнув до себе Юльку. – Ти у нас справжня амазонка, хіба тільки лука зі стрілами не вистачає.

– Тату, а що таке «амазонка»?

– Ти не знаєш про амазонок? Ось тобі й відмінниця.

– Ми цього у школі не проходили, – образилась дівчинка. – Краще розкажи.

– У нас є книжка про амазонок, – втрутилась мама. – Поглянь на другій полиці, така... в синій палітурці, потріпана. От помиєшся, пообідаєш – бери та й читай, і нам потім розкажеш…

* * *
Серед безкрайого степу нерухомо застигли троє вершниць. На них були короткі хітони, ноги обтягували штани з тонко вичиненої шкіри, шапки-ковпаки майже повністю закривали волосся. Всі мали при собі луки зі стрілами, довгі списи та короткі легкі мечі. Лише в одної з них вбрання дещо відрізнялось – з плечей звисала левина шкура, а талію обхоплював широкий золототканий пояс. Усі троє напружено вдивлялись у далечінь. Від обрію до них наближалася вершниця.

– Меланіпа! – радісно вигукнула одна з жінок.

– Так, Антіопо, твої очі говорять правду, це Меланіпа, – згодилась жінка із золотим поясом. По тому, як трималась і говорила, видно було, що тут повеліває саме вона. – Юліє, – звернулась повелителька до молодшої товаришки, – ти ще не знаєш Меланіпу. Вона – найголовніша в нашому війську. Вона підкоряється тільки мені, їй же – всі амазонки. Запам’ятай це і шануй її, як мене, свою царицю.

Юлія не встигла відповісти, прибýла вершниця вже була поряд.

– Вітаю тебе, о хоробра Іполито, повелителько амазонок.

– І я вітаю тебе, Меланіпо, моя вірна подруго. Що діється на межах наших земель?

– Я об’їхала всі наші сторожові загони. На кордонах спокійно. Ніхто не насмілюється загрожувати землям амазонок.

– Так і має бути, – схвально кивнула Іполита. – Що ж, вертаймося до Теміскіри*. А тобі, окрасо мого війська, треба відпочити.

І вона першою повернула коня. Тепер уже Меланіпа змогла привітатись із красунею Антіопою, своєю давньою подругою. Потім звернула погляд на незнайому дівчинку.

– У тебе, царице, нова зброєносиця?

– Так, її звати Юлією. Поглянь, як вона тримається у сідлі. Майстерно стріляє з лука.

– Чи так само майстерно вона володіє списом і мечем?

– Ще ні, Юлія зовсім юна. Я сама навчатиму її бойовим мистецтвам. Сподіваюсь, з неї буде справжня амазонка. 

– Іполито, до нас скаче хтось із Теміскіри, – обізвалась зіркá Антіопа. – Вістунка!

Вершниці натягли віжки, коні пришвидшили біг.

– Царице! – переводячи дух, схвильовано гукнула вістунка. – До берега наближаються грецькі кораблі! Це – не купецькі судна, на них – воїни!

– До міста! Швидше! – наказала Іполита.

* * *

Греки сходили на берег. Попереду повагом ступав могутній воїн. За ним – молоді і зрілі мужі.

Амазонки, оточивши царицю, розглядали прибульців, перешіптувались. Іполита, велична і сувора, чекала.

– О Іполито, повелителько амазонок, я, Геракл, син Зевса, вітаю тебе, – з пошаною схилив голову ватажок.

– З чим прийшов ти до нас, славетний герою? – стримано запитала цариця.

– З миром. Цар Еврисфей, якому я служу, послав мене здобути твій пояс. Він хоче подарувати його своїй доньці, жриці могутньої Гери.

Іполита спалахнула гнівом.

– З миром?! А чи знаєш ти, слуго царя Еврисфея, що цей пояс, – вона поклала на нього руку, – подарунок грізного бога війни Арея? Від нього ми, амазонки, ведемо свій рід! Поки цей пояс з нами – Арей нам покровительствує. Тільки здолавши амазонок у бою, можна заволодіти ним.

– Я не хочу віднімати пояс силою, – спокійно відповів Геракл. – Прикро було б нам, воїнам, здіймати меч на жінок.

– Тоді, герою, залишайся у нас, такі слуги, як ти, нам потрібні, – глузливо обізвалась Меланіпа.

Геракл гордо випростався, греки схопилися за мечі. Іполита застережливо підняла руку. 

– До бою станемо завтра вранці, з першими променями сонця. Здолаєш мене у бою, сину Зевса, – пояс твій. 

І, повернувши коня, поскакала до міста. За нею повернули й амазонки.  Юлія почула, як тихо зітхнула Антіопа. Весь час вона не зводила очей зі стрункого юнака, який стояв біля Геракла.

* * *

Битва кипіла і розгоралася з кожною хвилиною. Амазонки налетіли, як буря і, здавалось, вершниці в першу ж мить зімнуть, розтопчуть супротивників. Але грецьке військо складалось з найкращих мужів Еллади, а на чолі його стояв Геракл. Поруч нього бився звитяжний володар Афін – Тезей.

Амазонки вправно володіли зброєю і ні в чому не поступалися чоловікам. Але вони звикли воювати верхи. Цим і скористалися кмітливі греки. Різким коротким змахом меча вони підтинали ноги коням, рубали їх по шиях – нещасні тварини хрипіли і падали, конаючи. Разом з ними опинялись на землі й вершниці: одні залишались лежати, інші підхоплювались і кидались у бій.

Юлія, верхи на коні, в гурті таких як і вона дівчаток, осторонь спостерігала за битвою. Їм, ще малим і невправним у бойовій справі, суворо наказано до бою не ставати, лише дивитись, як б’ються матері та сестри, запам’ятовувати і вчитися.

Дівчинка бачила, як відчайдушно рубались амазонки. Ось під Іполитою впав кінь, вона тут же зіп’ялась на ноги. Біля неї встала Меланіпа. Юлія несамовито скрикнула і рвонула повід – меч Геракла навис над головою цариці.

– Швидше, швидше на допомогу!

Кінь стрілою рвонув уперед, здибився до неба, і дівчинка відчула, що летить у прірву. Вона ще встигла побачити, як впали і вже не підвелись повелителька амазонок та її вірна подруга, як випав меч з руки Антіопи, і красуня стала полонянкою Тезея, який ще вчора так припав їй до серця…

* * *
Юлька розплющила очі. На підлозі біля дивану лежала розгорнута книжка, з її сторінок на дівчинку дивились знайомі обличчя амазонок.

– Мамо! Тату! Що я бачила! Що мені наснилось! – дівчинка підхопилась.

– Тобі, певно, снилось, що ти амазонка, – сказала мама. За нею до кімнати зайшов тато. 

– Вони вбили Іполиту і Меланіпу, забрали в полон красуню Антіопу! Через якийсь пояс!

– Донечко, люба, заспокойся, – обхопила дівчинку мама. – Адже все це тільки легенда, цього ж насправді ніколи не було.

– Хтозна, – засумнівався тато.

– А що ж потому сталося з амазонками? – вже заспокоївшись, спитала Юлька.

– Стародавній історик Геродот, якого ще називають «батьком історії», – почав тато, – оповідає, що той бій поблизу річки Термодонту* амазонки програли. Багато з них стали полонянками греків і мусили пливти кораблями до Греції. На морі войовниці напали на своїх переможців і перебили їх. Та сміливі степовички не знали морської справи і не змогли повернутися до рідних берегів. Довго їх носило по хвилях і, нарешті, закинуло на берег Меотіди – Азовського моря. Зійшовши на суходіл, амазонки захопили табун коней і напали на скіфів, які населяли ці землі. Але скіфи не схотіли воювати з жінками, а послали до них своїх юнаків. Геродот твердить, що від шлюбів амазонок зі скіфами утворилось нове плем’я – сармати.

– Сармати? А хто це такі, тату?

– А про це я розповім іншим разом.

 

Фотоілюстрації з сайтів: httpsuk.wikipedia.orgwikiАмазонки та httpwww.zagadochnaya-sila.rupersons211-mif1086-amazonki.html

Створено: 12.10.2017.
Редакція від 18.12.2017.
Ярина Голуб