Шиян Григорій Іванович
Григорій Шиян. «Сміхотворець із Богуслава»

Серед плеяди придніпровських сміхотворців XX століття: Григорій Гарченко, Олекса Вусик, Андрій Коцюбинський, Володимир Луценко, Олександр Тараненко, Валерій Тищенко своїм творчим почерком виділяється Григорій Шиян. У 2026 році виповнюється 90 років від дня його народження.

Григорій Шиян – відомий на Дніпропетровщині письменник-гуморист, автор шістьох збірок гумористичних оповідань і ліричної повісті. Провідна тема творчості – сільська, люди села, і це не випадково, бо автор все своє життя жив і працював у селі Богуслав на Павлоградщині. Автобіографічна повість Шияна «Незабудки» (посмертна) свідчить про нові грані творця, а саме показує його як тонкого лірика, «еквілібриста слова», дослідника людей села, їхніх традицій, побуту через призму тонкого гумору. Письменник не закінчував інститутів, не мав вищої освіти, але гумор допомагав йому долати тяжку сільську працю, бачити в житті негаразди, долати їх. Він тонко підмічав людські вади, але видно, що любив людей. Творче кредо Григорія Шияна – сміятися своєчасно і ділитись своєю посмішкою з людьми, які шанують гумор. Тож саме його твори сприймаються легко і дарують посмішку. А його шість книг – це своєрідна історія села Богуслав через його людей, через гумор і ліричну автобіографічну повість «Незабудки».

«Еквілібрист слова»

Щастя жити на селі…

Григорій Іванович Шиян народився 8 червня 1936 року у с. Богуслав Павлоградського району на Дніпропетровщині в селянській багатодітній родині (п’ятеро дітей). З дитинства здібному Григорію довелося пізнати голод, злидні, а також непереборне прагнення вчитися. Та не довелось. Отримавши атестат зрілості, працював колійником на станції Павлоград, потім на механічному заводі у допоміжному господарстві. Після служби в армії був трактористом, мотористом, зв'язківцем, художником-оформлювачем музею. А ще – писав. Як зазначала його дочка, журналістка Наталя Мироненко, «любов до книги, до писання в крові у Шиянів». Багато читав, і це від діда, котрий чи не єдиний на селі мав домашню бібліотеку.

Ще в сьомому класі написав роман і відіслав до Києва. Однак отримав відмову. Пише спочатку новели, потім «серйозні» твори, вводячи комічні персонажі. Друкується в газетах і журналах України і стає відомим гумористом. Гарно малював. Його експонати прикрашали Богуславські споруди. В рідному селі був відомий як талановитий сценарист «Зимових вечорниць» у Богуслові, які проводили за його сценаріями і були чи не найкращими на Павлоградщині. Був членом Спілки письменників України з 1981 року. Засновник і директор народного історико-краєзнавчого музею у своїм селі Богуславі (з 1991 р.).

Часто друкувався в українській пресі: «Літературна Україна», «Сільські вісті», «Зоря», «Прапор юності», журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», «Ранок», «Перець», «Жовтень», «Бористен», в місцевих газетах майже щотижня друкувався в газеті «Світло жовтня» («Рідний край»), «Західний Донбас», «Новий день» та інших.

Творчий доробок Григорія Шияна шість книг: гуморески «Любов на балансі» (1979), збірки гумористичних оповідань «По суті кажучи» (1985),  «Пироги з морозивом» (1990), «Злодій мимоволі» (1991), «Інопланетяни під хатою» (2007) і майже лірична повість «Незабудки» (посмертно, 2016). Повість «Шило в мішку» (1986) надрукована в газеті «Зоря».

Письменника-гумориста не стало 25 липня 2009 року, похований у селі Богуслав. Його іменем названа вулиця в Павлограді. В рідному Богуславі встановлено меморіальну дошку Григорію Шияну.

Павлоградський гуморист Андрій Коцюбинський, друг і колега Григорія Івановича Шияна, сказав: «Якщо колись буде видана книга, до якої увійде увесь доробок Г. Шияна, то я порадив би ставити твори в тому хронологічному порядку, в якому вони писалися й публікувалися – це буде біографія нашого села упродовж сорока років».

З любов’ю до людей села…

Треба любити людину. Більше, ніж
самого себе. Тільки тоді ти маєш право
сміятися. І тоді людина разом з тобою
буде сміятися… Із себе, своїх якихось хиб, недоліків.

Остап Вишня

Григорій Шиян справді літописець усього смішного, веселого, часом безглуздого, що відбувалося на селі в Богуславі від застійних часів до 2000-х років.

Він мав свій творчий почерк. Шиян – чоловік від землі, дотепно і своєрідно творив гумор сільської тематики. Гуморески наче не вигадані, а записані від почутого та побаченого наяву. Автор глибоко знає джерельну українську мову. Гуморески сповнені словесним емоційним різнобарв’ям, вони схожі на новели з несподіваною кінцівкою, в якій і криється справжній найпотужніший дотеп.

Еквілібристом слова називав Андрій Коцюбинський Григорія Шияна: «Читаючи твори цього письменника, бачиш не просто гумориста, а еквілібриста слова. Це досягається багатством синоніміки в мовному апараті автора, найчастіше схованої від пересічної людини». Життєве кредо гумориста полягало в тому, щоб сміятися своєчасно і ділитись посмішкою з людьми, які шанують гумор. А село багате на гумор.

У доробках Григорія Івановича справжні творчі знахідки, вміння підмітити і передати читачеві у дотепній, лаконічній художній формі найтонші нюанси нових явищ, розкрити їх суть, причини виникнення. З доброю посмішкою Григорій Іванович розповідає про сільських трудівників, із гумором і сатирою веде «ділову розмову» з підлабузниками, дармоїдами, п’яницями, виставляючи їх на посміховисько на роботі, дома, в сім’ї.

Сміятися Шиян вмів, не ображаючи і не ранячи людську душу, тонко підмічаючи в житті всі негаразди, вади, болі, пропускає їх крізь своє серце. Йому притаманно мати дотепне влучне слово, доброзичливе кепкування з негараздів. Він дбає про людину, націю, глузуючи, піклується про її моральне здоров’я. З іронічною посмішкою розкриває менталітет українця, якому властивий здоровий гумор, який може поглузувати над собою.

Незвичайні і дотепні назви збірок автора. Наприклад, збірка «Пироги з морозивом», яка написана гумористом в перебудовний час, коли твори звучали особливо гостро і своєчасно.  Герої цих гострих гумористичних оповідань: це батьки-селяни та діти-міщани; випускники ВНЗ, які працюють не за фахом; сільські дядьки, які «все бачать»; крадії майна, шукачі «потрібних людей», вихователі дітей у школі та вдома тощо.

Гумор українського прозаїка мудрий, доброзичливий, коли йдеться про чесних сільських трудівників, веселунів і характерників, саркастичний, гнівний – коли таврує бюрократів, головотяпів, окозамилювачів, порушників трудової дисципліни.

Найголовніший дар Божий Григорія Шияна – безмірна душевна щедрість. Не покидаючи рідного села, важко працював, та все творив, він став на один рівень із відомими гумористами того часу. Увінчаний лауреатством журналу «Перець».

Григорій Шиян писав не тільки гуморески, оповідання, а й ліричні повісті. «Незабудки» – автобіографічний твір, наповнений спогадами автора про дитинство та юність, роздумами про минуле, пам'ять та зв'язок із рідним краєм. Сьогодні краєзнавці, дослідники, історики-аматори, письменники і просто творчі люди досліджують, пишуть історію свого села. Історію свого села в гуморі і ліричних спогадах писав майже 40 років і Григорій Шиян.

Історія села – це завжди люди, це історія родин, які жили на вулицях певний час, їх імена… А потім уже цвинтар – місце, де спочили ці люди і теж поряд наче вулиця або поряд ціла родина з села.

«На вулиці Тарасом оволоділо дивне, але нав’язливе бажання … заплющити очі. …було таке відчуття, ніби варто йому на мить зажмуритись, а тоді розплющити очі і станеться диво: побачить оцю вулицю такою, якою була за його дитинства… Одразу за материною хатою – широке, нічим не обгороджене подвір’я Антона Гарбуза. Посеред того дворища-майдану – висока і ширококрона осика з лелечим гніздом, а під осикою, мов під шатром, древня, угрузла одним боком у землю хатина з дірявим казаном на даху замість димаря…

Через вулицю на горбі …хата Ганни Стодоленко, з маленькими віконцями-бійницями, а над ними низько звисла подірявлена горобцями солом’яна стріха, мов насунутий на самі очі капелюх…

На деякій відстані приземкувате, чомусь квадратне і без жодного вінка від вулиці житло Цегельників, схоже на велику клуню. На обійсті ні куща, ні деревини, ні бодай примітивного сарайчика. Лише над погребом у кутку двору нап’ята халабуда з паліччя та бур’яну, на зразок баштанного куреня…

Далі Дудникова хата. Вона була навпаки вузька та довга і надміру гостроверха, чим відрізнялась від своїх сусідок-хатин…

В один з приїздів Тарас загорівся бажанням по пам’яті відтворити на полотні вулицю свого дитинства, де стільки порохняви перемолочено його ногами, скільки пальців розбито на нерівних стежках. Забаглося оживити фарбами ті хатини, прах яких уже давно розгорнено і надійно сховано під повпредом цивілізації – асфальтом, осику з лелечим гніздом у верховітті, двори, відкриті всім вітрам, а також усім проїжджим-прохожим; товщу піску серед вулиці, помережану колесами бричок та покраплену коров’ячими й телячими ратицями… ».

«Поза цвинтарем нуртувало життя. Тут же панував спокій, тиша, умиротвореність, що оволодіває людиною лише в церкві та на кладовищі. Над вічним покоєм витав дух далеких предків. І тут гостро, як ніде, відчувалася тимчасовість і скороминучість земного життя. Людська душа робилася тут чистішою, одухотворенішою, бо, мабуть, спілкувалася з душами рідних та близьких. Незбагненна місія людини на планеті Земля, її зв'язок з минулим та безмежжя Всесвіту…

… в голові засіла нав’язлива думка – чогось на кладовищі бракує, щось не так, як було. І раптом збагнув – мало хрестів залишилося. Та й могили вже не ті. … Замість  споконвічних хрестів стояли красиві, причепурені надгробки з фотографіями, епітафіями. Різні як люди… Тарасові навіть здалося, що сьогоднішнє кладовище нагадує музей прикладного мистецтва чи виставку надгробків… і сюди простягло свою лапу міщанство».

«Усіх побачив Тарас. Вони жили в його уяві, жили на цій вулиці, де на віки вічні залишили свої сліди, хоч уже й притоптані не одним поколінням їхніх нащадків. Вони жили в дідах і онуках, у своїх звершеннях і недовершених ділах, жили в пам’яті, в душах і серцях рідних і близьких, бо людина, якщо вона гідно пройшла свій земний шлях, а не промайнула сірою тінню, по фізичній своїй смерті ще довго-довго (а то й вічно) живе у спогадах, переказах, легендах, живе в прийдешніх поколіннях. Людина не зникає безслідно, бо навіщо тоді й приходила в це життя?»