Григорій Омельченко: з діда-прадіда лоцман

Омельченко Григорій Микитович

  • 22 січня 1911 - 2 березня 2002 |
  • Місце народження: сел. Лоцманська Кам’янка, Соборний район міста Дніпро |
  • Учитель, краєзнавець, просвітянин, громадській діяч, публіцист. Заснувник музею дніпровських лоцманів у Лоц-Кам’янці

Спадковий лоцман, учитель, краєзнавець, просвітянин, громадській діяч, публіцист.

Крізь пороги Дніпра і долі

Плекав Дніпро в дитинстві свого сина,
В бурхливих водах долю гартував, – 
Не все звитяжцю віддала Вкраїна,
Хоч їй він сили всі свої віддав.
                               Анатолій Поповський

З діда-прадіда лоцман

     Григорія Микитовича Омельченка часто називали останнім лоцманом дніпрових порогів, і хоча були й інші представники цієї професії, але саме він став символом лоцманського духу нашого краю.
   Народився Григорій Омельченко 22 січня 1911 р. у селі Лоцманська Кам’янка, у родині спадкових лоцманів, з шести років привчався до лоцманського ремесла, рибальства та хліборобської праці. У 1921 р. закінчив чотирикласну школу в Лоц-Камянці. П’ятнадцятилітнім хлопцем виходив із батьком у дубі на пороги, був плотарем, гребщиком, у дев’ятнадцять років став отаманом плота, в двадцять один – помічником лоцмана, тоді ж, 1932 р., мав стати повноправним лоцманом, але пороги затопили води Дніпра. Юнакові пощастило бачити легендарного вченого – Д. Яворницького, про що Григорій Микитович неодноразово розповідав пізніше і залишив про це спогади.  
     1929 р. земельний наділ Омельченків радянська влада відібрала, тому Григорій три роки працював у колгоспі, не одержуючи жодної платні. 

Григорій Омельченко організував 
учнівську експедицію від Запоріжжя 
до Перекопу і пройшов із учнями 
від Хортиці до с. Біленького

     У 1929–1932 рр. він закінчив вечірню школу і вступив на підготовчі курси Інституту професійної освіти, після – на соціально-економічний факультет Дніпропетровського університету. 1935 р. перейшов на геолого-географічного факультет Харківського університету, який закінчив 1937 р.
     Викладав у Мелітопольському сільськогосподарському інституті геологію та географію на вечірніх курсах, географію та астрономію в середній школі. 1940 р. Г. Омельченка запросили викладачем географії до Запорізького педагогічного інституту, але оскільки факультет не відкрився, він працював у школі на о. Хортиця. Розгорнув велику краєзнавчу роботу, написав нарис і низку статей про легендарний острів. Організував учнівську експедицію від Запоріжжя до Перекопу і пройшов із учнями від Хортиці до с. Біленького, зібрав багатющий історичний, краєзнавчий і фольклорний матеріал. Був також лектором обласного лекторію.
    Григорій Микитович учасник Другої світової війни. В університеті він здобув вищу військову підготовку за спеціальністю «артилерія», тому служив навідником у Севастополі. Згодом у званні лейтенанта командував батареєю. Воював на Калінінському, Прибалтійському, 3-му Українському фронтах. Пройшов із боями Румунію, Болгарію, Угорщину, Австрію. Нагороджений медалями за взяття Будапешту та Відня, був поранений, отримав контузію. Після війни ще рік служив у Болгарії. 

Ворог народу

     1946 р. Г. Омельченка демобілізували. Він дістав призначення на посаду директора Братського педагогічного училища в Миколаївській області. 
    Це був час післявоєнного голоду. Сільські вчителі одержували 2,5 кг борошна на місяць, на утриманців – нічого. Г. Омельченко з дружиною-вчителькою та сином теж жив надголодь. У селах, де перевіряв роботу вчителів-заочників, бачив пухлих від голоду вдів фронтовиків і дітей. Був настільки вражений, що написав листа до ЦК ВКП(б), виклавши конкретні факти голодної смерті дітей, і вимагав ужити якихось заходів для їх порятунку. 27 жовтня 1947 р. Григорія Микитовича заарештували, а в лютому наступного року засудили в Миколаєві за ст. 54-10 КК УРСР – «антирадянська агітація» – на десять років позбавлення волі.

«Мазепа ніколи не був 
зрадником України»

     Г. Омельченко відбував ув’язнення в Омську, Хабаровському краї, на о. Сахаліні. Працював на лісоповалах,  будівництвах, в тому числі на будівництві Комсомольська-на-Амурі. Завдяки стійкості та мужності уник відправки на Колиму. 
     У березні 1954 р. був достроково звільнений зі зняттям судимості. Повернувся додому, але на викладацьку роботу його не брали, працював фізично. З 1961 р. після реабілітації став учителем географії та астрономії вечірньої школи в рідному селі, а за два роки її директором. Проте з директорства його невдовзі звільнили за те, що сказав учням: «Мазепа ніколи не був зрадником України». Після цього працював учителем дніпропетровської школи № 61, з якої пішов на пенсію 1970 р. 

«Державі потрібні добрі лоцмани...»

     Григорій Микитович усе життя займався громадською роботою. Замолоду керував драмгуртком при «Просвіті» Лоц-Кам’янки. На початку 1989 р. був делегатом Установчого з’їзду Товариства української мови в Києві, його активним членом. У березні 1989 р. у його садибі в Лоц-Кам’янці на вулиці Яснополянській відбулися установчі збори Народного Руху України м. Дніпропетровська. Він був членом товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка з посвідченням № 1, заступником голови обласної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. Кілька років очолював раду ветеранів селища Лоц-Кам’янка. Вболівав за долю України, любив повторювати: «Державі потрібні добрі лоцмани».
     З ініціативи Г. Омельченка ЗОШ № 107 і дитсадок № 270 м. Дніпропетровська з російськомовного навчання та виховання перейшли на українське. Він опікувався й іншими школами, проводив уроки та гуртки краєзнавства і народознавства у школах, ПТУ, технікумах, читав лекції студентам, виховував дітей і молодь у любові до рідної землі. Виступав перед дітьми та молоддю також у Синельниковому, Верхньодніпровську, Новомосковську, Дніпродзержинську. 

«Я відкрила для себе новий 
світ, історію великих синів 
України – лоцманів»

     24 серпня 1994 р. завдяки Г.М. Омельченку в Лоц-Кам’янці відкрився унікальний музей дніпровських лоцманів, експонати для якого він збирав по всьому селищу і яким кілька років керував на громадських засадах. У книзі відгуків музею багато теплих слів відвідувачів. «Дуже цікаво було полинути в минуле старого Дніпра та його хоробрих лицарів-лоцманів. З великим інтересом поспілкувався з одним із них – Григорієм Омельченком. Спасибі Вам, козаче!», – геолог, доцент ДДУ Юрій Шковира. «13 вересня 1997 року я відкрила для себе новий світ, історію великих синів України – лоцманів. Зустрічі з Григорієм Микитовичем я не забуду. Впевнена, що ця унікальна людина – справжній митець, шукач скарбів української минувшини, небайдужий до майбутнього нашої держави», – студентка Дарина Бережньова.
     Краєзнавець, патріот рідного селища тридцять років боровся за збереження в Лоцманській Кам’янці пам’яток історії та культури, аби унікальне село не втратило своє обличчя. Намагався привернути увагу громадськості до будинку, в якому працювала патронажним лікарем рідна сестра Лесі Українки Ольга Петрівна Косач-Кривинюк. На жаль, будинок, як багато чого іншого, був зруйнований.


Лауреат краєзнавчої премії

     Григорій Омельченко відомий і як публіцист. Наприкінці 1980-х рр. у низці дніпропетровських і львівських періодичних видань друкувалися його спогади «Крізь сталінські табори смерті». Уривок із майбутньої книги «Спогади лоцмана порогів дніпрових» публікувала газета «Зоря» у січні 1989 року. Окремі уривки друкували інші дніпропетровські газети та львівський журнал «Дзвін», вони звучали на обласному радіо в передачах «На полі слова», які вела відома поетеса і журналістка Н. Нікуліна. Григорій Микитович виступав із ними на засіданнях клубу «Ріднокрай» в обласній бібліотеці. Cпомини про голодомор 1933 р. увійшли до кількох видань, опубліковані спогади краєзнавця про Д. Яворницького, та дослідника лоцманства П. Козаря. Його художні, дуже ліричні замальовки та публіцистику неодноразово друкували газети «Днепровская правда», «Зоря», «Січеславський край», часопис «Бористен», альманах ДОУНБ «Січеславщина».

Крім детальних описів лоцманської 
справи тут багато народних переказів 
і легенд, пов’язаних із топонімікою краю

     Г.М. Омельченко підготував до друку три книги – «Воспоминания», «Степи України», «Спогади лоцмана порогів Дніпрових». Остання побачила світ 1998 р., а 2000 р. вона була перевидана під назвою «Дніпрові лицарі». Книга надзвичайно цінна в багатьох аспектах. Крім детальних описів лоцманської справи тут багато народних переказів і легенд, пов’язаних із топонімікою краю. Книга має і виховне значення для молоді, бо пропагує необхідність фізичного загартування, вироблення в собі кращих людських якостей – взаємовиручки, допомоги товаришам у скруті. 
     Книга заповнила значну прогалину в краєзнавчій літературі, її високо оцінили фахівці. За цю книгу та за розвиток Музею лоцманів у 1998 р. Г.М. Омельченка нагороджено краєзнавчою премією імені Д. Яворницького обласного відділення Національної спілки письменників України. Невтомний краєзнавець до останку залишався активним громадянином.
     2 березня 2002 р., на 92-му році життя, Григорія Микитовича Омельченка не стало, він похований на кладовищі Лоц-Кам’янки. Неподалік від місця, де він мешкав, колишню вулицю МОПРА в 2016 р. перейменували на його честь.

Створено: 27.09.2017.
Редакція від 28.09.2017.
Ірина Голуб
Бібліографія:

Омельченко Г.М. Дніпрові лицарі.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000.– 184 с.
Омельченко Г.М. Спогади лоцмана порогів Дніпрових.– Дніпропетровськ: Січ, 1998.– 159 c.: ілюстр.
Поповський А. 90 років від дня народження Омельченка Григорія Микитовича (нар. 22.01.1911) // Моє Придніпров’я. Календар знаменних дат Дніпропетровської області на 2001 рік: Бібліограф. покажчик / упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– С. 79–81.
Чабан М. Душа відлетіла за пороги // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. Вип. 4. Скарби придніпровського степу / за ред. Г.К. Швидько.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002.– С. 61–62.
Швидько Г.К. Останній лоцман – лауреат літературної премії // Південна Україна XVIII–XIX століття: Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 4.– Запорожжя: РА «Тандем-І», 1999.– С. 296–297.
Анатолійчук П. Слово про лицаря, загартованого в хвилях Дніпрових порогів // Борисфен.– 1995.– № 4.– С. 16–17.
Полынь И. И крепкие тросы лопались, как струны: [про музей лоцманства розповідає його директор С.Б. Омельченко] // Днепр вечерний.– 2005.– 18 мая.– C. 3.
Поповський А. Шануючи минуле, дбаймо про сучасне і майбутнє: [відбулась презентація 2-го вид. книги Г. Омельченка «Дніпрові лицарі»] // Бористен.– 2001.– № 1.– C. 1.
Чабан М. Останній лоцман Дніпра // Слово Просвіти.– 2002.– 18 січ.
Юрієва Н. Премія істинному патріоту // Бористен.– 1999.– № 1.– С. 3.