Голокост на Криворіжжі. Частина І

Чорногорська трагедія. Шахта № 5

Сказати хочу стільки та мовчу…
Я в пам’яті запалюю свічу.

Голокост є найкривавішою сторінкою в історії єврейського народу в часи Другої світової війни. Загинуло більше шести мільйонів невинних. Символом масових убивств євреїв, які проводили нацисти на території окупованої Україні, є Бабин Яр в Києві. Є свій Бабин Яр у багатьох українських містах, селах і селищах… Не оминув кривавий нацистський молох і єврейське населення Кривого Рогу й околиць. Місця наймасовіших убивств – шахта №5, Гданцівка, рудник Карла Лібкнехта, села Широке, Інгулець, Латівка, Сергіївка, селище Веселі Терни та інші. На території міста найбільшими місцями розстрілу єврейського населення вважається район Чорногорки та селище Шевченка, неподалік шахти №5, яка належала рудоуправлінню імені Фрунзе. Достовірно не відомо, скільки євреїв загинуло у Кривому Розі під час Голокосту, однак ця кількість вимірюється у тисячах.

Сюди водили їх і ставили підряд, –
і чужоземна гавкала команда…
Розстрілювали їх «во славу фатерлянда»,
і падали вони, сестра, і друг, і брат,
і падали вони: коханий і дружина,
і мати, й дитинча, бабуся й дід сумний,
без крику, мовчки всі…

                                   Володимир Сосюра

14 серпня 1941 року територія Криворіжжя була окупована військами Вермахта. Створено гебіт Кривий Ріг, до якого увійшли Апостолівський, Криворізький і Широківський райони. Сам Кривий Ріг у своєму складі мав три райони: Центрально-міський, Дзержинський і Жовтневий, які окупанти перейменували на Центральний, Вечірньокутський, Фабрично-Заводський. Окремо виділили Довгинцевський та Колачевський. Єврейське населення було об’явлено ворогом. Кандидат історичних наук Роман Шляхтич у своїй статті «Гетто на Криворіжжі в роки нацистської окупації» розповідає: «…на території Дніпропетровської області в роки окупації було утворено шість гетто, чотири з яких було створено у сільській місцевості: с. Нововітебське, с. Кам’янка, с. Інгулець та у с. Фрайдорф. Всі ці села у роки окупації входили до складу Криворізького гебіту. Гетто були відкритого типу, тобто єврейські родини мешкали у якійсь частині села, але вона не була огороджена, як у містах. Одним з найбільших було гетто у колонії Інгулець».

З серпня 1941 року розпочалося поступове знищення єврейського населення Кривого Рогу та населених пунктів навколо міста. До вересня 1941 року було знищено декілька сотень євреїв. За даними авторів книги «Кривий Ріг: лихоліття 1941–1945 рр.», 3 жовтня 1941 року до Кривого Рогу приїздив очільник гестапо Гіммлер з метою інспектувати акцію масового розстрілу єврейського населення. В призначений день розстріл не відбувся, але прискорив подальшу розправу. 14 жовтня 1941 року відбулися перші масові розстріли. Людей зігнали до будівлі хоральної синагоги (будівля під час війни була зруйнована) на вулиці Каунаській (колишня Синагогальна, за радянських часів – Спортивна) під приводом переселення в Палестину. Проглядаючи музейні фото, які є в багатьох історичних джерелах, бачимо колону людей різного віку, але в ній переважно старенькі, жінки та діти, які в оточені німецьких солдат і поліцаїв, йдуть по вулиці Свято-Миколаївській (під час окупації перейменована на Парадну). Їх направляли, нібито, до залізничної станції Червона. Вони йшли через невеликий вокзал, будівлі «Холодокомбінату», вздовж лінії залізниці до шахти №5 в районі Чорногорки. На зворотному боці однієї зі світлин, зробленої німецьким офіцером, є напис «JudenzugKrivoiRog1941». Вона закарбувала натовп людей, які через декілька годин будуть по звірячому розстріляні. Нині це – історичний документ, який зберігається в міському історико-краєзнавчому музеї під номером «Ф6111».

Зі спогадів місцевого поліцая, які опублікував Олександр Мельник в книзі «Криворіжжя у полум’ї війни»: «…у той день до шурфу у шахти №5 вели близько двох тисяч людей у колоні довжиною близько 500 м по 4 людини в шерензі. Перший ряд оточення складався з місцевих поліцейських, які стояли через 5–10 метрів. В один момент люди здогадалися, куди їх ведуть. Багато хто почав кидати свої вузли і валізи на дорогу. За колоною, на возах їхали українські поліцейські, які вантажили на вози кинуті речі. Далі їхали брички, в яких везли людей похилого віку та хворих. За ними слідувала колона радянських військовополонених. Це були комісари і військовослужбовці євреї, яких доставили до Кривого Рогу для знищення. Знесилених везли ззаду на возах. Серед цивільного населення переважали люди похилого віку і діти. Колону загнали у балку Червона. Біля шурфу було встановлено 2 кулемети. Кілька німців одягли протигази, взяли відра з отрутою і пішли в балку. Почався відбір дітей до трьох років, яких підводили до відер, до їхніх облич підносили палиці з ганчірками, просоченими отрутою. Діти миттєво вмирали, їх складали в вози і відвозили до шурфу. Після страти дітей почали формувати першу групу (близько 30 осіб) для розстрілу. Тих, кого відбирали поліцейські, чіплялися за інших. Їх відривали, б’ючи руки залізними прутами. Жертв розставляли півколом перед шурфом і вбивали з кулеметів за кілька секунд. Наступні партії вбивали з автоматів і пістолетів, стріляючи в обличчя і штовхаючи в яму. Після скидання всіх тіл у шурф летіло декілька гранат. Все закінчувалося засипанням 6 тонами солі. Потім на протилежних сторонах заклали 4 авіабомби та підірвали все це».

Усіх розстріляти за один день не встигли, страти продовжилися наступного дня 15 жовтня 1941 року. Свідок страшних подій Марія Григорівна Кобець, колишня директорка школи №8 згадувала: «Добре пам’ятаю, як євреїв вели в колоні до 5-ї шахти й наступного дня 15 жовтня 1941 року. Але це були вже зовсім інші обличчя. На них було страшно дивитися. Жодних райдужних надій не було. Вони знали, що йдуть на смерть».

У Кривому Розі, на Гданцівці, в 1941–1944 роках був пересильний табір для військовополонених Шталаг №338. 15 жовтня 1941 року з цього табору відібрали близько 800 військовополонених-євреїв та розстріляли їх разом із єврейським населенням на шахті №5. У книжці О. Мельника «Криворожье: в пламени войны (1941–1944)» опубліковані дві світлини з архіву, датовані 15 жовтня 1941 року. На одній – місцеве населення, а на іншій – військовополонені.

Серед полонених Шталагу №338 були і жінки, яких тримали окремо. Нацисти жорстоко розправилися з жінками-єврейками, які переважно були військовими медикинями. Спочатку декілька днів їх катували, а потім розстріляли в ямі біля цегляного заводу.

Криворізька газета «Червоний гірник» в 2020 році передрукувала свідчення інженера В. Левчука, які були оприлюднені в газеті в 1946 році: «Весь шурф глибиною в 20 метрів і 9 метрів в діаметрі був заповнений мертвими і вмираючими людьми. Німці насипали зверху глини висотою в 1 метр, але через декілька годин вся ця глина просякла кров’ю людей і здіймалася кривавими пузирями».

Як стверджує Роман Шляхтич, автор статті «Архівно-слідчі справи поліцаїв як джерело вивчення історії Голокосту на території Криворіжжя в роки німецької окупації», восени 1941 року в Кривому Розі єврейське населення знищували, переважно, два каральні підрозділи – 130-й шуцбатальйон і козацька сотня під керівництвом Гаврила Богуна. Ці підрозділи були сформовані з місцевих поліцаїв і військовополонених зішталагу 338. 130-й шуцбатальйон очолював фольксдойче Густав Гусер.

Саме захоронення на шахті ми називаємо криворізьким Бабиним Яром. Там розстріляли мирних мешканців, переважно євреїв, а також активістів Організації Українських Націоналістів (ОУН), 820 військовополонених і 40 дітей. Вже 15 жовтня 1941 року східна комендатура повідомила, що євреїв у Кривому Розі не залишилося. Існують різні цифри щодо кількості жертв Голокосту в місті. На пам’ятному монументі, який установлено в районі шахти №5, викарбовано такі цифри: 6 419 мирних мешканців і 820 військовополонених.

Відомий криворізький поет Юрій Камінський присвятив вірш «Шахта №5» своїй бабусі Софії Зеленій і дідусеві Фішеру Когану, страчених у цьому місці.

…Воздух чист над белыми садами,
А дышать как будто все трудней.
Словно погребен я под телами,
В чрево шахты сброшенных людей.
Вот они, не сломленные духом,
Расстаются с солнцем навсегда,
Пусть же до скончания века пухом
Будет им железная руда…

Зберігаючи пам’ять…

Минуле, що зберігається в пам’яті, є частиною сьогодення.

                                                                        Т. Котарбінський

Радянська влада довгий час забороняла афішувати подібні воєнні злочини, проте згодом очевидці все ж детально розказали історикам і краєзнавцям про страшні події. Перші публікації про страшну трагедію єврейського народу під час окупації нацистами Криворіжжя з’явилися на сторінках місцевої преси в 1990-х роках. До того часу тільки невеличкі групки родичів загиблих приходили чи приїздили на могили своїх родичів і близьких. У фондах Криворізького міського історико-краєзнавчого музею зберігаються свідчення очевидців, фото та документи, пов’язані з темою Голокосту.

У 2010 році у Кривому Розі в будівлі синагоги «Бейс Штерн Шульман» відкрито Музей культури єврейського народу і історії Голокосту «Музей Михайла Мармера». Музей вважається найкращим в Європі за змістом і оформленням. Матеріали та фотографії з фондів музею використані в книзі «Неизвестное Криворожье: странички еврейской истории», авторами якої є Михайло Мармер і Світлана Піддубна. Чим далі від нас події минулого, тим вагомішими та ціннішими для суспільства стають свідчення очевидців.

Темі голокосту на Криворіжжі присвятив свої дослідження кандидат історичних наук Роман Шляхтич. Завдяки залученню віднайдених архівно-слідчих справ йому вдалося розширити коло осіб, причетних до Голокосту в місті, а також з’ясувати їхню роль у подіях жовтня 1941 року й у подальшому переслідуванні та знищенні євреїв на Криворіжжі.

Багато років свого життя присвятив збору інформації про знищення євреїв у шахті №5 та Криворіжжя взагалі, відомий краєзнавець, лікар Володимир Миколайович Лин. Завдяки йому сталі відомі та збереглися в пам’яті містян імена багатьох криворізьких євреїв, замучених і розстріляних під час окупації міста нацистами. Його книга «Криворожская трагедия» – це своєрідний пам’ятник усім безвинно загиблим євреям міста Кривого Рогу та Криворізького району.

З 1962 року діє комісія з присудженням звання «Праведник серед народів світу». Коли євреї Криворіжжя були приречені на смерть, знайшлися люди, які, ризикуючи власним життям і життям рідних, рятували їх, переховуючи у власних домівках. Шануючи цей подвиг людяності та безкорисливої жертовності, держава Ізраїль нагороджує таких рятівників почесним званням Праведників народів світу. Офіційно в Україні визнано 2 659 Праведників, з них більше 200 з Криворіжжя. Ось імена деяких з них: Галина Стеганцова, сім’я Огреничів, Марія та Алла Сергієнки, сім’я Приходьків, Віра Бабенко, Іван Шустик, Зінаїда Мекеліто та інші.

Покоління людей, які бачили ці трагічні події, відходить. Нащадкам залишаються лише спомини свідків, які зібрали краєзнавці й історики. Але дослідження продовжуються, опрацьовуються архівні та музейні матеріали, знаходяться нові документи, свідчення, спогади …

Трагедія Голокосту мала стати пересторогою та запобігти новим злочинам. Але, чи вивчило людство уроки історії?..

Інгулецький Бабин Яр

Це Голокост – всього одне лиш слово,
Та його сенс – пекучий болі жар,
Вбивали всіх!.. старого і малого,
мало хто життя порятував.

Останній акт трагедії криворізьких євреїв відбувся в селищі Інгулець.

На початку ХХ століття єврейська колонія Інгулець у Криворізькому районі була найбільшою – у цьому населеному пункті мешкало близько 1 000 осіб. До 1941 року колонія Інгулець була великим, красивим селом із трьома колгоспами, в яких вирощували зернові, овочі, виноград і займалися торгівлею і ремісництвом. Також до Інгулецької колонії входили два поселення: Латівка та Червоний Под. Там селилися, переважно, молоді сім’ї та приїжджі, які бажали займатися землеробством. Були лікарня, дві школи, дитячий будинок, театр, три молитовні будинки, млин, трикотажна фабрика. За рівнем культурного життя вона більше була схожа на маленьке містечко, ніж на село. По-міському вдягалися…

1941 року у мирне життя колонії увірвалася війна. Про необхідність евакуації думки поділилися. Літні колоністи, які пам’ятали німців в Україні в 1918 році і мали з ними ділові контакти, також з німцями прилеглої німецької колонії, вважали перебільшеними страхи і від’їзд не обов’язковим. До розповідей біженців із прикордонних районів поставилися без належної уваги.

Перед самою окупацією, в серпні 1941 року дитячий будинок, в якому були єврейські та не єврейські діти встигли евакуювати на Кубань. Напередодні окупації частина колоністів все ж таки вирішила евакуюватися. Завантаживши найнеобхідніше на підводи, рушили до Червоного Поду. Німці, що увійшли 8 серпня, їх наздогнали і повернули до колонії. Масових розстрілів в колонії до літа 1942 року не було. Німцям потрібна була робоча сила на сільськогосподарських роботах. Свідок тих трагічних подій Іван Герман пригадує: «У колонії німців майже не було. В основному поліцаї. Вони щоночі грабували єврейські сім’ї, ґвалтували жінок і дівчат. На будинках, де жили євреї, змальовували шестикутні зірки. Люди були доведені до відчаю» (Я. Пасік. С. 24). Першою, хто поплатився своїм життям, була фельдшерка Фіра Марківна Фінварб. Нацисти наказали їй отруїти воду у колодязях, вона відмовилася і її було вбито. Були поодинокі випадки вбивств і то в основному поліцаями з місцевих.

Геноцид досяг апогею у 1942 році. Справжня трагедія сталася 16 червня 1942 року, коли було знищено близько 1 400 євреїв. Яму копали 20 комуністів, яких потім розстріляли. Перед масовим розстрілом людей зібрали в клубі, а на світанку, погрузивши на грабарки та підводи, повезли до ями. Через яму була перекинута широка дошка. Євреїв, голих, примушували йти по цій дошці, а кулеметник стріляв по них… Серед місцевих євреїв були також західноукраїнські та бессарабські, які потрапили в німецьке оточення. Також сюди звозили євреїв з інших населених пунктів: Зеленого, Цветкового, Широкого. Другий акт масового винищення стався в липні 1942 року. Окупанти зігнали мешканців у клуб і спалили живцем. А тих, хто не помістився в приміщення клубу, розстріляли 11 липня на березі річки Інгулець.

Однак окупанти винищували не всіх – частину здорових і спроможних працювати відправляли на каторжні роботи в трудові табори. Близько 300 молодих євреїв було вивезено до трудового табору в с. Новоселівка. Вони разом із військовополоненими працювали на будівництві дороги Кривий Ріг-Дніпропетровськ.

Розстрільні акції у колонії Інгулець проводилися протягом усього окупаційного періоду. Євреїв вбивали маленькими групами та по одному.

У 1944 році після визволення від нацистських загарбників селища Інгулець, було виявлено чотири братські могили. В них знаходилися останки розстріляних євреїв і місцевих комуністів. Разом із інгулецькими євреями в могилі лежать і євреї з найближчих сіл та поселень Сталіндорфського єврейського національного району, а також євреї-біженці з західних і південних районів України. Євреїв розстрілювали в кількох містах Широківського району: село Латівка, колгосп «Зелений луг», рудник Інгульця, Дубова гора. Після війни на місці масового розстрілу поставили залізний стовп, поруч великий камінь та лавку.

В роки ті німецької навали
Скільки їх загинуло дарма,
Скільки тих, що мовчки умирали,
Проковтнула темрява німа.
                               
                                     Г. Жовтуха

Бабин Яр криворізького району

Колодязь пам’яті не повинен обміліти.

У перших числах травня 1942 року почалося знищення євреїв в Криворізькому районі, вже 30 травня окупанти завершили ліквідацію єврейських поселень: Новожитомир, Ізлучисте, Трудове, Кам’янка. Було розстріляно 540 чоловік.

У селі Кам’янка було два колгоспи: єврейський і німецький. Жили дружно без кривд і розбіжностей. Прийшла страшна біда – війна! Нова влада – новий порядок! Старостою був призначений односельчанин німець-колоніст. Євреям було наказано носити пов’язки з шестигранною зіркою. Почалися образи, приниження, побиття. Потім усіх євреїв переселили на одну вулицю. В кожному будинку було по декілька сімей. У селах, що поряд, були побудовані бараки гетто, куди зганяли робітників-євреїв, які працювали на будівництві дороги на Дніпропетровськ. На ці ж роботи ганяли і євреїв Кам’янки. На початку 1942 року почалися розстріли євреїв в Ізлучистому та Любимівці. За свідченнями місцевих, на місці де була силосна яма, куди скидали трупи людей розстріляних в Любимівці, не росте трава. Літом та восени 1945 року тут провели ексгумацію похованих тіл.

З книги Михайла Мармера і Світлани Піддубної «Неизвестное Криворожье: странички еврейской истории»: «У квітні 2011 року група спеціалістів, у складі якої були лікар-хірург, археолог, спеціаліст із піротехніки, почала розкопки. Знайшли людські рештки зі слідами насильницької смерті. Це були жінки і діти. Розмір захоронення – 4 на 4 метри. Припустили, що захоронення має 5 шарів. Тут же лежали і дитячі іграшки. Віктор Олександрович Кузнецов, житель села Сергіївка, згадував: «У серпні-вересні 1942 року на місці знайденого захоронення розстрілювали євреїв». Оскільки будинок Віктора знаходився неподалік від місця подій, було чутно постріли. До двору Кузнецових зайшли два поліцаї, попросили води і продуктів, обіцяли заплатити. Бабуся віддала їм картоплю. Їхня оплата була такою: золоті сережки і кулон. Прикраси довго зберігались в родині Віктора Олександровича. Їх ніхто не носив».

На межі Апостолівського та Широківського районів, на північний схід від села Дачного Благодатнівської сільської ради Широківської селищної громади Криворізького району, є острівець нерозораної землі розміром близько 2 гектари. Місцеві називають його Литвинів хутір. Цей чоловік ще до війни встиг закласти фундамент під будівлю та побудувати погріб і викопати колодязь. Саме в цьому колодязі та погребі лежать сотні загиблих ні в чому не винних людей: жінки чоловіки, діти. За переказами місцевих, тут знаходиться 324 людини, які проживали в навколишніх єврейських селах: Калинівка, Роза Люксембург, Агдус і «нумеровані». Перед стратою їх звозили в приміщення школи в Свердловку, а потім на хутір. В Широківському народному історико-краєзнавчому музеї є лише 15 прізвищ страчених: Литвак, Гитин, Оріхер, Малий та інші. З тих часів Литвинів хутір користується недоброю славою, тому там рідко хто буває. На хуторі лежать не солдати другої світової, а мирні безвинні жертви, які й досі не перепоховані…