Синельников Олексій Миколайович
Генерал Олексій Синельников, знайомий Дмитра Яворницького

175 років тому народився Олексій Синельников (1850–1923), генерал і поміщик, із числа знайомих Дмитра Івановича Яворницького. Ставився до історика з великою повагою і надавав йому всіляке сприяння при розкопах у своїх маєтках. Власник одного з найбільших кінних заводів, він був активний і в громадському житті Катеринославщини.

…Місця, де археолог Іван Забелін знайшов у скіфському царському кургані дивовижної краси срібну Чортомлицьку вазу-амфору, не давали спокою й Дмитрові Яворницькому.

Влітку 1897 року Дмитро Іванович вирішив розкопувати кургани у маєтку Олексія Синельникова у Херсонському повіті тієї ж губернії (згодом це село Михайлівка в Апостолівському районі Дніпропетровської області). Практичний і кмітливий поміщик, генерал-лейтенант у відставці, Олексій Синельников не лише дозволив копати на своїх землях, а й підтримав розкопки морально і матеріально.

Наслідком розкопів стали цінні для науки відкриття. З ними історик познайомив наукову громадськість згодом на ХІ археологічному з'їзді у Києві (серпень 1899). Доповідь незабаром опублікували у працях з'їзду під заголовком «Раскопки курганов в Херсонской губернии Херсонского и Александрийского уездов (в имении А.Н. Синельникова Михайлове-Апостолове и хуторе О.В. Волковой)» (Труды ХI Археологического съезда, М.,1901).

Відкриттів могло б і не статися, якби не особиста приязнь до вченого господаря маєтку Олексія Миколайовича Синельникова. Хоча того літа йому самому було не до розкопів – у нього в липні раптово померла в Берліні 28-річна красуня-дружина.

Олексій Миколайович був правнук Івана Максимовича Синельникова (1738–1788) – одного зі сподвижників Нечоси-Потьомкіна, чиє ім'я й понині носить велика вузлова залізнична станція Синельникове.

Після скасування Запорозької Січі Синельникови володіли колосальними козацькими землями на Дніпровському Надпоріжжі по обидва боки Дніпра. У ХІХ столітті архієпископ-краєзнавець Феодосій Макаревський вже аж занадто патетично зазначав:

«Прізвище Синельникових у Малоросії та особливо у Запорожжі здавна користувалося загальною пошаною та повагою: у роді Синельникових усі бачили людей постійних, чесних та благонамірних, щедрих благодійників та благодійників людства».

Попри перебільшення оцінки панів Синельникових (були серед них і сатрапи, і гульвіси, і запеклі кріпосники, а не тільки благодійники людства), певну рацію Феодосій все ж мав.

Олексій Синельников народився 23 вересня (5 жовтня) 1850 року. Його батьками були генерал-майор Микола Васильович Синельников (1800–1869) та Юлія Яківна (уроджена Селецька). Батька його, до речі, бачимо серед перших випускників Катеринославської гімназії.

Як і батько, Олексій зробив військову кар'єру та довго залишався холостяком. Проте його весілля з фрейліною двору Надією Іванівною Дурново (1869–1897) привернуло увагу всього двору та відбулося з усією пишнотою.

Надія Іванівна була дочка колишнього катеринославського губернатора, а згодом міністра внутрішніх справ Івана Миколайовича Дурново. Про останнього відомий державний муж Сергій Вітте лишив такий відгук:

«Він був приємний ватажок дворянства і приємний губернатор, і приємний товариш (заступник – М.Ч.) міністра внутрішніх справ; але людина це була не культурна, не розумна, швидше обмежена; людина хлібосольна, мила і дуже хитра!..»

Шлюб був щасливий. Здавалося, нічого не віщувало нещастя. Проживали Синельникови здебільшого в Петербурзі на вулиці Сергієвській, 23, навпроти Сергієвського собору, будинок Чорткова. Тут у них часто й гостював історик та археолог Дмитро Яворницький. У серпні (вересні) 1889 року у Синельникових народився первісток – син Іван. У січні 1891 року побачила світ дочка Надія, а липні 1893-го – дочка Ольга.

І ось – несподівана смерть дружини! Сам Олексій Синельников так повідомляв про цю скорботну подію Дмитра Яворницького в листі з Петербургу від 30 липня 1897:

«Дорогий Дмитре Івановичу!

13-го сього липня, на другий день приїзду свого до Берліна о 5-й годині 20 хвилин раптово померла, як кажуть, від паралічу серця, Надія Іванівна, моя дружина... Бог мені повернув дітей, яких за порадою доктора Петерса потрібно скоріше везти до Швейцарії або до Тіроля в гори, для зміцнення діток, що ми з Софією Миколаївною (сестрою Олексія, у першому шлюбі Комстадіус, у другому фон Таль – М.Ч.) й виконаємо. Зараз виїжджаємо всі туди, беремо гувернанток, дітей та їдемо прямо в Гот поблизу Женевського озера».

Родові маєтки Олексія Синельникова були значних розмірів. Ми наведемо дані лише по двох повітах Катеринославської губернії. Як свідчить «Список земельних володінь Катеринославського повіту», виданий у 1899 році, він володів у цьому повіті селом Селецьким Сурсько-Литовської волості (1380 десятин) – це тут, де Новоолександрівка перед містом Дніпром – та у селі Сулицько-Лиманському Чортомлицької волості – 3050 десятинами. А це – територія сучасного Нікополя. Усього, виходить, 5331 десятина тільки в двох маєтках.

Подібні розміром були землі й у Новомосковському повіті. За даними на 1907 рік Синельников володів 1498 десятинами в Любимівській волості ( його землі сусідили з економією Чаплі, що належала Воронцовим-Дашковим і знаходилася трохи вище понад лівим берегом Дніпра). І в Очеретуватівській волості того ж повіту він мав 1727 десятин. Разом 7297 десятин у Новомосковському повіті. Таким чином, лише у двох повітах – 12 з половиною тисяч десятин!

А ще він мав маєтки на Київщині, в Херсонській губернії. Скажімо, славився його кінський Михайло-Апостолівський завод у Херсонській губернії. Колишня Михайлівка-Апостолова перейменована за радянської влади в просто Михайлівку й належить нині до Апостолівської міської громади. Завод був заснований триста років тому – 1728 року з українських коней Запоріжжя гетьмана Данила Павловича Апостола, після якого дістався його правнучці Софії Іванівні Синельниковій. Це сталося 1817 року. До Олексія Синельникова завод перейшов від батька його генерал-лейтенанта Миколи Васильовича Синельникова в 1873-му, коли Олексій мав лише 23 роки. На Санкт-Петербурзькій кінській виставці 1891 року деякі коні цього заводу отримали похвальні листи. На київській сільськогосподарській і промисловій виставці 1897 року уповноваженим по управлінню всіма маєтками та підприємствами О.М. Синельникова Віталієм Валер’яновичем Садовським були представлені зразки рахівництва, господарські плани і експлікації, інструкції і посібники, що їх застосовувано в маєтках О. Синельникова впродовж 15 років і які принесли безсумнівну користь справі з обліку всіх галузей господарства.

А в цей час Дмитро Яворницький за згоди Олексія  Синельникова у тому ж 1897 році з азартом розкопує могили поблизу Михайлівки. Ним зосібна досліджено так звані аристократичні кургани: «Баби» і «Розкопана могила». Наслідки перевершили всі сподівання. Золоті скіфські речі (чаша, куман тощо) на пропозицію Імператорської Археологічної комісії, були представлені у березні 1898 р. в Ермітажі.

У Брусилові Радомисльського повіту О. Синельников успадкував маєток свого бездітного дядька і володів, зокрема, заснованою 1860 року гуральнею (винокурня), яка 1885 року перебувала в оренді у Іцка Бронштейна.

Благодійність була у традиціях суперзаможної родини Синельникових. 1890 року надано благословення архієпископа генерал-майорові Олексію Синельникову за пожертву 1600 рублів на спорудження іконостасу Миколаївської церкви села Любимівки, та місцевим парафіянам за пожертвування 250 рублів на той же іконостас, а також місцевому священикові Стефану Гладченкові за запрошення сільчан до пожертвувань. Отець Стефан Гладченко, до речі, служив у Любимівці до серпня 1894 року, коли перевівся до Катеринослава до Преображенського кафедрального собору п'ятим священиком на дияконське утримання.

Ось ще одна інформація з тогочасної преси: у 1894 році оголошено вдячність єпархіального начальства генерал-майорові О.М. Синельникову та селянці села Олексіївки-Любимівки Новомосковського повіту Євдокії Тарановій за пожертви на будівництво церковної сторожки при церкві села Любимівки.

Багато уваги приділяв Синельников й місцевій церковно-парафіяльній школі як її піклувальник. До прикладу, 1891 року він жертвує на Василівсько-Любимівську школу 150 карбованців. 1894-го від нього надійшло 470 рублів на школу Олексіївки-Любимівки. З них 370 на утримання вчителів та 100 карбованців для збільшення недоторканного капіталу школи (різночитання у назвах фігурує в «Екатиринославских епархиальных ведомостях»).

Будучи дійсним статським радником (цивільний чин відповідав генеральському), Олексій Синельников відомий і як почесний піклувальник земської колонії душевно-хворих в Ігрені під Катеринославом. Нам здається, що він не випадково опинився на цій посаді. Його старша сестра баронеса Юлія Гершау, схоже, втратила, душевну рівновагу після передчасної смерті в Італії доньки, теж Юлії Гершау (У них і бабуся була Юлія!). Тож психічна хвороба близької людини могла спричинити те, що брат Олексій Синельников зробився почесним піклувальником земської колонії душевнохворих у Катеринославі.

Колонія знаходилася зовсім неподалік його улюбленського маєтку (кілометрів сім по прямій) в Любимівці (Олексіївці). І до своїх обов'язків він ставився неформально. Наприклад, відвідавши 19 вересня 1905 року колонію, Синельников виявив бажання, щоб у ній було збудовано нову комору для харчових продуктів. З цією метою він відразу ж вносить до будівельного фонду 500 рублів, обіцяючи й надалі свою підтримку у цій справі. Наступного, 1906 року знову вносить 500 рублів.

Завдяки цим щедрим пожертвуванням, з порівняно незначною часткою витрат з боку земства, наголошувалося в доповіді губернської земської управи черговій сесії губернських земських зборів 1906 року, «в поточному році збудовано у колонії кам'яну комору, розмірами в 8 сажнів довжини і 3 сажні ширини яка складається з двох відділень та викладеного цеглою цементованого льоху». Представляючи зборам свою доповідь, губернська управа просила висловити подяку офірувальникові Олексію Синельникову «за його видатну благодійну діяльність у колонії душевно-хворих». Доповідь підписав у грудні 1906-го тодішній голова губернської управи Михайло Родзянко та члени управи.

Водночас архівні документи свідчать, що 1906 року Синельников закладав у земельних банках свої маєтки в селах Селецькому, Любимівці тощо. Певне було це не від доброго життя. Революційні події підривали стабільність багатьох поміщицьких господарств.

Дмитро Яворницький, знайомлячись з багатими архівами катеринославського дворянства, оприлюднив серед іншого в «Історії запорозьких козаків» і фамільні папери власника села Любимівки О.М. Синельникова. Зокрема,  справу про закладення церкви в селі Норовці, вона ж Олексіївка, а потім Любимівка, підполковника Синельникова 1784 року листопада 17 дня. Також Яворницький наводить факти, які свідчать про те, що Синельникови після ліквідації Запорозької Січ (1775) стали одними з найбільших латифундистів Січославщини. А губернатору Івану Синельникову вищою владою доручалося вирішити долю Покровського, яке виникло на руїнах Січі (у Покровському побіля Капулівки). Так ось прем’єр-майор Синельников спершу 1777 року оголосив Покровське містом «с провинциальной канцелярией и славянским духовным правлением». Так тривало недовго – бо вже наступного року Синельников дістає наказ перевести провінційну канцелярію з Покровського в колишнє село Микитине з перейменуванням його в Нікополь. Покровському велено надати статус містечка. Проте від 1784 року Покровське стає не те, що містом, а слободою. Звісно, імперським структурам не хотілося, щоб якесь там місто нагадувало про те, що десь тут була столиця Запорозької Січі, імперією брутально знищеної. В цьому році – 250 років знищення росіянами нашої Запорозької Січі. Чи існує цей ювілейний факт нині в широкій свідомості?.. Ні, не існує. Чому? Хай відповідають історики.

Пономарьов Н.В., який готував звіти по кустарних промислах Катеринославської губернії 1891–1892 рр., зазначав, що гончарний промисел занепадає в Новомосковському повіті за визнанням гончарів – через брак гарної глини поблизу Новомосковська. Проте сам автор звітів з цим не згоден – на його думку в багатьох місцях повіту існувала глина вельми доброї якості. Але кустарі, погано знаючи техніку (не вміли складати суміші з різних сортів глини тощо), продукували вироби поганої якості. З Опішнею звісно вони не змагалися! Проте гарна глина виявилася в сусідніх маєтках Миклашевської та Синельникова понад Дніпром. у Новомосковській волості перед 1891–1892 роками відкрито поклади білої вогнетривкої глини. Отже Любимівка могла б стати гончарним центром! Та цього не сталося – до булави треба ще й голови…

Генерал Синельников пережив не тільки свою дружину, а й 25-річного сина Івана Олексійовича (1889–1915), який загине на фронті першої світової. Молодик служив чиновником у канцелярії повітового маршалка дворянства. Подорожував собі Європою. А 1911 року Іван вступив у службу в лейб-гвардії кінний полк Кавказької кавалерійської дивізії хана Нахічеванського. Талановитий хлопець залишив цікаві листи до батька та Яворницького, видані в наш час покійним істориком Світланою Вікторівною Абросимовою.

Останній прямий нащадок по чоловічій лінії з роду Іван Синельников загинув у січні 1915 року від рук кавказьких горян, яким імператорська Росія була поперек горла. Тіло його привезли до Катеринослава і відспівали у Преображенському соборі, у фундуванні якого брав участь його прапрадід Іван Максимович Синельников, перший губернатор Катеринославщини. Це про нього Дмитро Яворницький за сприяння нащадків напише окрему статтю («Исторический вестник», 1887). Пишне прощання з Іваном Олексійовичем фільмовано першим катеринославським кіноооператором Данилом Сахненком. А поховали Івана, можливо, в Любимівці або в родинній усипальниці поблизу Чернетчини на Пріоріллі. На Івані, повторюємо, урвалася по чоловічій лінії катеринославська гілка роду Синельникових. У роді переважали дівчатка.

Олексій Миколайович Синельников помре 1923 року на еміграції у Вісбадені. Усі скуповувані ним землі залишилися в Україні.

Про долю його доньок Надії та Ольги нам відомо ось що. Старша Надія Олексіївна (1891 року народження) у шлюбі стала Волкова. Її чоловік Борис Сергійович Волков (1885–1970) помер у Парижі. У Петербурзі народилися і були хрещені в Сергіївському соборі син Кирило (1912) і дочка Ірина (1914) – онуки Олексія Синельникова.

Ольга Олексіївна Синельникова (1893–1969), котра народилася в Петербурзі, стала в першому шлюбі княгинею Багратіон-Мухранською, у другому – княгинею Гагаріною. Тобто теж належала до вищої аристократії.

***

А тепер перенесімося на Приорілля, де у Синельникових була ще одна заміська садиба. Про неї нагадує архівний документ. Улітку 1906 року зі Святійшого Урядового синоду надійшов указ на ім'я єпископа Катеринославського та Таганрозького Симеона. Єпархіальне начальство отримало згоду на пожертву однієї десятини «землі, що жертвується дійсним статським радником Олексієм Миколайовичем Синельниковим під облаштування домової церкви в ім'я св. Миколи Чудотворця над родинним склепом жертводавця». Домова церква приписувалася до храму с. Чернетчини Новомосковського повіту (нині Чернетчина у Новомосковському районі). Саме там похована рано померла дружина Синельникова Надія. Можливо, там же були останки його батьків та сина.

Як же склалася доля цієї домової церкви та загалом маєтку Синельникових поблизу с. Чернеччина, що на Орелі? Трохи усної історії.

Ось що згадував на моє прохання у травні 2012 року дніпрянин Павло Петрович Пелех, уродженець села Чернетчина, 1949 року народження:

– На березі річки Оріль, там де вона повертає в районі лісу, який колись називався «казенний ліс», досі ростуть старі дерева. А колись там розкошував старий «панський сад». Пам'ятаю часи свого дитинства – у тому садку ще зустрічалися яблуні та груші. Поросля стара там була. І коли говорили хлопцям: «Пішли до панського лісу», всі розуміли про що мова. Це кілометрів зо три від села. Туди нині прокладено асфальтовану дорогу. На місці маєтку колись була церква (домова). Але вона знаходилася не у лісі, а на полі. За колгоспу там містилася городня бригада, було зрошення. 1929 року за розповідями батька церкву розібрали і з дерева збудували … сараї, колгоспні свинарники. Але все начиння, хрести нібито передали до Дніпропетровська єпархіальному начальству. Церква була цегляна, як сімейна, домова, невелика церква.

Мій батько Петро Іванович Пелех, 1914 року народження, розповідав, що коли розбирали храм, у підвалі виявили саркофаги. Казав: «пам'ятаю, як зараз відкрили саркофаг, металевий, на болтах». І я пригадую той саркофаг: у колгоспному свинарнику в ньому тривалий час зберігалася вода, як у резервуарі. Мав три метри заввишки, капітальний. По периметру – болти.

У саркофазі виявився прах старої жінки. З роду Синельникових, бо то була їхня родова усипальниця. Коли розкрили, жінка лежала, як жива, в тогочасному одязі. Проте після втручання останки миттєво розсипалися на порох.

Батько також казав, що літній панський палац розібрали. Я пам'ятаю цегляний фундамент, а цеглини мали ініціали А.С. Будова, відтак цеглин зустрічалося чимало – ясна річ, народ їх розібрав. Отже, цегельня належала Олексію Синельникову. Батько казав, що на літо туди приїжджали заможні люди. Приваблював чистий берег мальовничої Орелі. У лісі у нас балка називається П'яна. І батько показував її мені, п'ятирічному, – тут росли переважно в'язи, дуби. А посередині галявини був горб. Чому ж люди називали це місце П'яна? Там стояла за розповідями батька альтанка, в якій поміщики пили чай, одним словом, відпочивали в лісі. Добре пам'ятаю дитинство – у 1954-му там навіть хміль ріс. Хоча сама альтанка вже на той час не збереглася. Хміль зазвичай росте біля хати.

Щодо Синельникових додам таке. Ми школярами працювали на городній бригаді – помідори збирали. Тоді, пам'ятаю, прямо на полі валялися черепи. Їх, мабуть, викинули з цих панських усипальниць. Врізався у пам'ять саркофаг – один чи два. Пам'ятаю канави від фундаменту будинку. Певна річ, нині все заросло.

1950 року батько купив стару хату біля берега річки. То біля порога у колишнього господаря лежала плита, не мармурова, але вкрита глазур'ю. Вона служила господареві для витирання ніг. На ній нічого не було написано. Ще один залишок панського маєтку…

Лівіше від панського дворища приблизно у 1966–1967 роках силами колгоспів та районних будівельних організацій весь район будував міжколгоспний піонерський табір. Він був дуже добрий – чотири-п'ять літніх партій. Моя дочка Віра там працювала піонервожатою. Табір мав котельню на солярці, були пральня, інші служби. Влітку він працював для дітей, а взимку для колгоспників. Але після розвалу Союзу табір занепав. Потім кришнаїти викупили його. Вони його підняли, корпуси відновили, квіти вирощують. Зараз там райський куточок на краю області.

Село наше не було закріпачене, вважалося вільним. Перші відомості про слободу Чернетчина Новомосковського повіту належать до 1696 року. Це село було власністю розташованого неподалік на лівому березі річки Нехворощанського монастиря, закритого за Павла І у 1799-му. Через те й назва Чернетчина.

В історика церкви Феодосія (Макаревського) пишеться про слободу Нефорощанську-Чернетчину та спробу закласти тут у 1799 році церкву. Багато пише про село й історик Дм. Яворницький у книзі «Запоріжжя у залишках старовини та переказах народу».

Я жив у селі до 1968 року, коли був призваний до армії. У селі у моєму дитинстві було три школи. Дві початкові та одна семирічна, потім восьмирічна. Колишня земська школа. З Палецької до нас учні приходили. А на місці колишньої церкви у 1967-му до 50-річчя Жовтня збудовано нову школу. Фото храму нема. Дерев'яну та глиняну школу 1970-го розібрано. Шкільний двір великий. Могила козацька у дворі велика, зараз вона осіла. А доля школи на місці церкви драматична: перегріли грубку й школа згоріла. Так одна цивілізація змінює іншу й сама відходить…

Моя бабуся, мамина мама Дар'я Антонівна Голей (ур. Темченко) працювала у пана у покоях. Навчилася там добре готувати різні страви, і мама від неї навчилася. У бабусі з давніх-давен залишався від О. Синельникова подарований бронзовий свічник, три самовари – залишився один відерний, другий бабуся в 1950-х змушена важкими обставинами здати в брухт. Щоправда, як їй дістався самовар – важко сказати.

З фронтовиків недавнього часу Василь Іванович Омельченко, 1926 року народження – мій хрещений батько, призивався у 1943-му, служив у розвідці. Довгожителькою була й моя тітка Наталія Іванівна Пелех, народжена 19 серпня 1919 року. Пам'ять мала гарну.