П'ятигорський Григорій Павлович
Григорій П'ятигорський: майстер у царині звуків

У порівнянні з багатьма великими піаністами та скрипалями, які захопили уяву громадськості у ХХ столітті, кількість суперзірок серед віолончелістів була невеликою. Лише три імені дійсно претендують на включення до цього обмеженого пантеону – Пабло Казальс, Мстислав Ростропович і Григорій П'ятигорський. Усіх трьох можна було б схарактеризувати як романтиків, але Григорій Павлович, як фізично, так і творчо, став найвищим у цьому сенсі володарем романтичної традиції XIX століття. При зрості 1 метр 90 сантиметрів віолончель в його руках здавалася іграшкою, але коли він грав на цьому інструменті, звуки, які він черпав з нього, були величезними, тонально соковитими та чуттєвими.

Ранні уроки життя

Густота віолончельного тембру найкраще пристосована для передачі очікування й болісного нетерпіння. У світі не існує сили, здатної прискорити рух меду, що тече з нахиленої склянки. Віолончель затримує звук так, ніби вона не поспішає. Запитайте у Брамса – він це знає. Спитайте у Данте – він це чув...

Йосип Мандельштам

Народився майбутній музикант у Катеринославі в багатодітній єврейській родині. Велика сім’я жила у селянському домі в єврейському секторі, недалеко від синагоги серед широкого українського степу. У їхній домівці завжди кипіло життя, грала весела музика та будувалися захоплюючи плани на майбутнє. Маленькому хлопчикові подобалося стояти на вулиці перед парканом, слухати вітер і дивитися, як він змінює обличчя степу. Вітер пригинав і розгойдував траву та жито, які росли високо й дико, та робили широкі рівнини схожими на океан. Зачарований, він слухав замріяну мелодію степу та суворі історії батька про життя простих людей. По інший бік міста протікала річка Дніпро, потік якої мчав через всі перешкоди, вдаряючись об каміння і зриваючи береги. Хлопцеві подобалося пірнати в бурливі води, боротися з порогами, сміятися над грозами й блискавками та завжди поверталися додому, на край міста, посміхаючись усім негараздам.

Це був тяжкий час для людей їхньої національності, євреям було заборонено жити в певних районах і займатися певними професіями, і тільки десять відсотків єврейських дітей мали можливість вчитися в державних школах. З тривогою та сумом згадує Григорій страшні нічні погроми, які їм довелося пережити всією родиною. Саме в темному підвалі, тісно притиснувшись один до одного, прислухаючись до дзвону розбитого скла та дикого сміху, хлопець навчився відчувати страх перед іншими людьми. Нелюдські, загрозливі голоси та неймовірна жорстокість назавжди закарбувалось у пам’яті маленького Гриші. Його батько, Ісаак Абрамович, змінив своє ім'я на Павло Іванович П'ятигорський, щоб приховати свою єврейську ідентичність, яка дала б йому більше свободи пересування та можливостей для себе і своїх дітей. До початку 1800-х років переважна більшість євреїв не мали прізвищ. Коли це було необхідно, вони часто брали собі ім'я, яке показувало їх географію. Прізвище П'ятигорський було саме по собі нейтральним, а також було містом і областю в Україні. 

Батькові подобалися сімейні прогулянки містом, він влаштовував справжні екскурсії парками та бульварами, розповідав романтичні історії про засновників Катеринослава. А вечорами водив дітей на симфонічні концерти. На одному з таких музичних заходів Григорій вперше побачив і почув віолончель. Глибоке, сповнене пристрасті, оксамитове звучання соло віолончелі полонило серце хлопчика. Монолог її лунав, як палкá сповідь самотньої людини: інструмент плакав, співав, благав, запитував, кликав, сумнівався та погоджувався. Повільно затухаючі вібрації кінцівок мелодичних фраз віолончелі змушували присутніх заслухатися грудним голосом інструменту, звуки якого зависали й поступово неквапно розчинялися в акустичному просторі залу.

З тієї ночі все навкруг перестало існувати, так загіпнотизував хлопчика співочий тембр віолончелі. Відтоді він зрозумів, що це його інструмент і, озброївшись двома паличками, довгою для віолончелі та короткою для смичка, став прикидався, що грає на інструменті. Ці чарівні палички підняли Гришу в світ звуків, де він міг викликати будь-який настрій за своїм бажанням. На сьомий день народження батько купив маленькому музикантові віолончель в натуральну величину. З того часу життя і майбутнє Григорія П'ятигорського були нерозривно пов'язані з музикою. Кожен день він прокидався рано, щоб попрактикуватися та не потривожити сплячу сім'ю, і розробив безшумну систему: перебирав пальцями струни, одночасно кланяючись в повітрі. Це допомагало йому зрозуміти звук, який він мріяв отримати від інструменту, та підживлювало творчу уяву.

А вже через кілька місяців він був зарахований до місцевої музичної консерваторії, де за винятком канікул заняття проводилися сім днів на тиждень. Першим віолончельним педагогом Григорія в консерваторії був Марк Ілліч Ямпольський, представник династії відомих скрипкових і віолончельних педагогів та директор консерваторії професор Дмитро Петрович Губарєв. Під час навчання хлопцеві доводилося чути виступи багатьох струнників, які вирізнялися з-поміж усіх особливим звучанням віолончелі. Воно було в них напрочуд вокальним, особливо наспівним, глибоким, теплим, емоційними, насиченим. Часом йому навіть здавалося, що звук у них мав просто фізичну вагу! Уроки у професійних викладачів стали неоціненною школою вдосконалення виконавської майстерності. Заняття проводилися з величезним натхненням і самовіддачею. І результати цього творчого спілкування не примусили довго чекати. Він став музичним вундеркіндом Катеринослава та дивовижним віолончелістом, який вражав своєю віртуозністю, зрілістю й глибиною тону. 

Батько Григорія П'ятигорського любив свою сім'ю, але його бажання присвятити себе життю скрипаля звучало занадто гучно. В результаті Павло вирішив залишити сім'ю, поїхати до Санкт-Петербургу і взяти уроки гри на скрипці у легендарного педагога Леопольда Ауера. Таким чином, восьмирічний Григорій та дев'ятирічний Леонід залишилися годувальниками сім'ї. Вдень хлопець ходив до школи, а потім виконував нічну роботу, виступаючи в місцевих оркестрах, трактирах, ресторанах і театрах бурлеску. Корисним для музикування стала співпраця хлопця з місцевим циганським співаком, у якого він навчився не тільки народним пісням, а й неперевершеному циганському стилю та мистецтву імпровізувати. Вистачило сміливості та впевненості Григорію пройти прослуховування у новий театр «Колізей». Завдяки природним здібностям і великому зросту, він зійшов за дорослішого музиканта. Тож його захопленість музикою для фільмів, ентузіазм дозволили хлопцеві взяти на себе деякі обов'язки лідера групи. Він почав аранжувати відповідну музику для посилення сцен романтичного кохання, битв, бур і лиходіїв.

Приблизно через рік після цієї зміни сімейних ролей повернувся батько з Петербургу з гіркотою й сумом, бо зазнав повної невдачи. Він був недостатньо освічений, щоб вступити до класу видатного скрипаля. До цього часу Григорій П'ятигорський вже був місцевою знаменитістю та легко міг зіграти на віолончелі скрипковий концерт Фелікса Мендельсона. Після іспитів у Катеринославській консерваторії сім'я П’ятигорських поїхала до Москви, де хлопець мав продовжувати навчання та удосконалювати технічні навички.

Нові рубежі

Я закоханий у музику; у музиці є рішення.

Григорій П’ятигорський

Вступивши до Московської державної консерваторії імені П.І. Чайковського, він вдало пройшов прослуховування у директора Михайла Іпполітова-Іванова та віолончеліста Альфреда фон Гленна й отримав повну стипендію на навчання. Заняття студента в консерваторії постійно переривалися випадковими заробітками, хоча він щосили намагався відвідувати консерваторію та знайти відповіді на всі важливі питання. Йому було соромно за своє невігластво, за те, що він не знав навіть елементарних речей. Хлопець прагнув вивчити європейські стилі гри на віолончелі. На щастя, викладачі допомагали додатковими лекціями та заробітками. Більше півроку він працював в одному з кращих ресторанів столиці. Відвідувачі салону полюбили хлопця і його дивну віолончель, яка пахла соломою та звучала пронизливо й голосно наче саксофон. Якось викладачі консерваторії прийшли послухати, як хлопчик грає соло. Під овації вони попросили офіціанта дати йому чайові на сигарети. Ображений Григорій кинув гроші на стіл, тож самоповага та гордість хлопця коштували йому роботи.

Важлива подія 1916 року справила на Григорія П'ятигорського величезне й незабутнє враження. Його попросили розігрівати публіку виступами перед концертами та під час перерв знаменитого баса Федора Шаляпіна. Для репетиції вони зустрілися з Легендою за сніданком напередодні виступу. Хлопець натхненно зіграв номери з російських опер, роблячи з них феєричні музичні фантазії. Після перформансу оперний співак здивовано зауважив музиканту: «Ти занадто багато співаєш! Більшість з вас, струнників, занадто багато співають. Чому ви не говорите більше на своїх інструментах?». Перший концерт відбувся у Великому залі Московської консерваторії та з успіхом був прийнятий публікою, а обидва артисти подружилися.

Потім почався час смути: занепад інфраструктури, сильна інфляція, нестача продовольства, неопалюваних будівель і транспортних труднощів. Щоб мати можливість виступати в крижаних неопалюваних залах, Григорій П'ятигорський одягався у велику поношену шубу, руки його були в товстих рукавичках, від яких були відрізані пальці, щоб можна було грати на струнах віолончелі. У листопаді 1917 року Московська консерваторія закрила свої двері до наступного осіннього семестру, а коли знову відкрилася, багато учнів і вчителів пропало безвісти. Знайомство з відомим скрипалем Львов Цейтліном дала хлопцеві можливість грати у першому державному струнному квартеті. Його колеги були вражені музичною зрілістю віолончеліста, його музичним смаком, артистизмом і логікою музичного фразування. На репетиціях він виявляв винахідливу ініціативу, дивовижну креативність і стрімку орієнтацію в найскладніших камерних п'єсах. Він чудово відчував стиль і характер музики, яку грав. Не по роках розвиненим п'ятнадцятирічним хлопцем 1918 року він був призначений головним віолончелістом Великого театру та членом першого державного струнного квартету.

Музиканти багато гастролювали й організовував відкриті репетиції для студентів-музикантів, професійних музикантів і викладачів, а також для широкої публіки. Їхній репертуар складався з класичних і сучасних творів, в тому числі квартету Дебюссі. Гра у квартеті була винятковим освітнім досвідом для молодого Григорія П'ятигорського. У цей плідний період крім виступів у першому державному струнному квартеті музикант давав сольні концерти з видатними піаністами Оленою Олександрівною Бекман-Щербиною, Олександром Гольденвейзером, Миколою Орловим і Костянтином Ігумновим. Він також виступав з відомими співаками, включаючи сопрано Антоніну Нежданову та залюбки грав у театрі Костянтина Станіславського.
Великий театр приймав у себе найбільш прославлених артистів світу навіть у тяжкі часи. Саме тут Григорій П'ятигорський вперше зіграв під керівництвом Сергія Кусевицького й Олександра Глазунова. У 1919 році оркестр мав представити російську прем'єру опери Штрауса «Дон Кіхот». Дириґент Ґжеґож Фітельберг оголосив оркестрові про дуже важливе та складне віолончельне Соло в цій п'єсі, яке вимагає від музиканта довгої підготовки та майстерності. Але оркестр був проти запрошеного європейського фахівця та наполіг на місцевому віолончелісті. Григорій уважно зчитував мелодію з нот, а після репетиції вражений його професійним виконанням дириґент обійняв його, а оркестр заграв фанфари. Досі ветерани Великого театру згадують про цей унікальний випадок, коли шістнадцятирічний музикант під час концерту зіграв важку п'єсу з таким блиском і майстерністю, що про нього відразу заговорила вся музична столиця.

Через його успіх консерваторія запропонувала Григорієві викладацьку посаду, але він відчував себе не у своїй тарілці, коли йому доводилося вчити старших учнів. Однак музикант розумів, що в інших місцях йому є чому повчитися, і незабаром залишив викладання. Вичерпавши все, що могла запропонувати Москва, він пристрасно бажав вивчити європейські стилі та традиції, тож неодноразово просив керівництво дозволу виїхати за кордон для продовження навчання, але йому завжди відмовляли. Тому за допомогою друзів музикантів зі Львова він таємно перебрався до Польщі.

Самовіддане служіння музиці

Його музика сповнена тепла та людських якостей. Він говорив через музику, він розповідав цікаву історію, він розповідав про свої почуття, він розповідав від щирого серця.

Ефта Дречман 

Деякий час він був головним віолончелістом Варшавського симфонічного оркестру, а потім вирушив у Лейпціг, щоб вступити до класу знаменитого віолончеліста і педагога Юліуса Кленгеля. Після навчання в Лейпцигу музикант переїхав до Берліна в пошуках роботи. Перебуваючи в Берліні, він мав можливість долучитися до прем'єри «П'єро лунатик» Арнольда Шенберга з піаністом Артуром Шнабелем і скрипалем Борисом Кройтом. Успіх вистави привів його до прослуховування у дириґента Вільгельма Фуртвенглера та призначення головним віолончелістом Берлінської філармонії. Протягом усього цього періоду оркестрової гри Григорій П'ятигорський продовжував часто виступати як соліст і камерний музикант. Він грав зі скрипалем Карлом Флешем і Артуром Шнабелем у першому знаменитому тріо. Пізніше гастролював зі скрипалем Натаном Мільштейном і піаністом Володимиром Горовицем і, нарешті, наприкінці своєї кар'єри, з Яшею Хейфецом і Артуром Рубенштейном. Група стала дуже відомою і записала не менше 30 грамплатівок.

Після декількох років роботи в Берлінському філармонічному оркестрі Григорій П'ятигорський почав свою легендарну сольну кар'єру. Він подорожував по всьому світу зі своєю віолончеллю, демонструючи її незвичайні якості людям всюди, від найбільших міст до найменших містечок. Протягом наступних 20 років музикант прожив бурхливе життя гастрольного віртуоза, провізши свою віолончель «Страдіварі» за 30 000 доларів по містах і містечках Сполучених Штатів і Європи, виступаючи майже з усіма великими дириґентами та симфонічними оркестрами у світі. У нього не було ні фотоапарата, ні асортименту капелюхів і костюмів, ні карт, ні путівників. Обмежуючись найнеобхіднішим, музикант подорожував з одною валізою та віолончеллю, яка потребувала певного клопоту. Їдучи пароплавом, через вологість морського повітря він закутував віолончель в шовкові та фланелеві чохли, доглядав за струнами і грифом, спеціальною речовиною полірував корпус інструменту, щоб захистити його від застуди. Потім загортав віолончель у вовняну ковдру та накривав подушками. А стюардові залишав записку, щоб він не чіпав споруди.

Дуже складно було перевозити інструмент у літаку, бо службовці авіаліній вважали, що віолончель на кілька дюймів перевищує розмір речей, які пасажирам дозволяється мати при собі. Тож музикант із певним азартом пробував різні хитрощі: то проходив через контроль, недбало несучи віолончель під пахвою, як газету, то купував окремий квиток на ім’я «Міс Віолончель П'ятигорська». Віолончель Григорія П’ятигорського подорожувала на мулах, верблюдах, вантажівках, човнах, дрожках, велосипедах, гондолах, джипах, на італійському підводному човні, в метро, трамваях, санях, джонках і на носилках в Амальфі.

Якось під час чергового турне по Сполучених Штатах у 1939 році музикант випадково натрапив на чудову нерухомість в Адірондакських горах, виставлену банком на аукціон. Він зробив внесок і став власником будинку в Елізабеттауні у штаті Нью-Йорк. Через кілька місяців у Європі вибухнула війна, тож музикант із родиною на останньому кораблі покинув Францію та знайшав притулок в Елізабеттауні.

Ім’я Григорія П'ятигорського було загальновідомим і з'являлося в десятках рекламних оголошень у журналах і газетах, включаючи Columbia і RCA. Цей вид маркетингу поряд із багатьма виступами на радіо та телебаченні зробив катеринославського віолончеліста улюбленцем американської публіки. Коли Григорій П'ятигорський у 1910 році вибрав віолончель, вона не вважалася життєздатним сольним інструментом. Дуже мало людей грали на віолончелі з майстерністю та красою. Віолончелісти рідко працювали солістами в симфонічних оркестрах і майже ніколи не виступали з сольними концертами. Глядачі й уявити собі не могли, що цілий вечір слухатимуть віолончель. Музикант розвинув і розширив техніку інструменту зробивши його таким же легким і виразним, як і скрипка. Він також переписував, аранжував, складав і замовляв незліченні твори для віолончелі, тим самим збільшуючи її репертуар. Його головна місія полягала в тому, щоб показати красу та шляхетність голосу віолончелі всьому світові.

Він прислухався до потреб простого слухача та намагався уникати «невдячних» творів. Працюючи кожен день над основним репертуаром, музикант із зацікавленістю вивчав мало знайомі йому «ефектні» короткі п'єси, які мали звучати дуже швидко та включати транскрипції для «бісів». Щоб перейнятися відповідним настроєм, Григорій Павлович склав собі відмінну колекцію «комах»: «Бджілка» Шуберта, «Москіти» Фейрчайлда, «Політ джмеля» Римського-Корсакова, «Метелики» Форе та масу тарантел.

Він збирав аншлаги, композитори його любили та навіть писали твори спеціально для нього. Яскравий приклад можна спостерігати у випадку з симфонічним концертом Сергія Прокоф'єва Opus 125. У 1938 році композитор написав баладу для Григорія П'ятигорського, прем'єра якої відбулася в Бостонському симфонічному оркестрі. Цікавий досвіт співпраці у Григорія Павловича був зі Стравинським, коли вони працювали над транскрипцією сюїти Пульчінелли, яка стала відома як «Італійська сюїта» для віолончелі та фортепіано. Музикантові також належать численні розкішні за музичними чеснотами транскрипції творів класики від Баха до Стравинського, що увійшли до репертуару відомих віолончелістів та широко використовуються в педагогічній практиці. Попри шалений успіх власних транскрипцій Григорій П'ятигорський як виконавець завжди віддавав перевагу оригінальній літературі. Втім, він добре розумів, що найважливіше – як і ким зроблена та чи інша обробка. Його мистецтво відрізняло вміння підпорядкувати свою технічну майстерність художнім завданням, виняткове володіння виразними засобами інструменту. Звучання його віолончелі неповторне, але в різних творах різне. Інтерпретації таких шедеврів як концерти Шумана, Дворжака, потрійного концерту Бетховена та подвійного Брамса, сонати Баха, Бетховена, Брамса, Прокоф'єва, Шопена і багатьох інших творів говорять про естетичні принципи музиканта. Романтична піднесеність об'єднується в його виконавському стилі з класичною строгістю інтерпретації та філософською поглибленістю.

Творчий голос маестро

Всі, хто навчався у Григорія П'ятигорського, звичайно, мають теплі особисті спогади, але я знайшов у ньому мужність стати самим собою, повірити у свої інстинкти та працювати з любов'ю й уявою все життя.

Террі Кінг

Багато концертів Григорія П'ятигорського були місцевими громадськими заходами та відбувалися в бібліотеках, школах і музичних клубах. Музикант присвятив себе «популяризації віолончелі», під якою він мав на увазі розвиток глядацької оцінки резонансної «шкатулки з чотирма струнами» як сольного інструменту. Саме як учитель і наставник він знаходив найбільше художнє задоволення. Теплий, глибоко виразний музикант, Григорій П'ятигорський володів чудовим низьким регістром звуку, великим ритмічним смаком і музичною уявою, які змушували його досліджувати найтонші відтінки артикуляції. Його заняття були справжніми уроками життя для студентської молоді, де він передавав свою глибоку любов і повагу до музики й музикування. Григорій Павлович навчав думати про музику, психологічно відчувати її серцем і розвивав та вдосконалював виконавську індивідуальність кожного музиканта. Лицарське ставлення маестро до мистецтва позначалося у всьому – як у власній виконавській творчості, так і у ставленні до своїх молодих колег, всіх їхніх успіхів і невдач. Він ніколи не чинив тиску на своїх учнів, хоча вплив такого великого артиста не міг так чи інакше не позначитися на них.

Він був щасливий, коли відчував, що сам став героєм і наставником для команди надзвичайно талановитих молодих віолончелістів з їхньою попкультурою, довгим волоссям, повсякденним одягом і всіма іншими регаліями епохи. Серед них були Натаніель Розен, Стівен Іссерліс, Рафаель Вальфіш, Джеффрі Солоу, Міша Майскі та Лоуренс Лессер. Його студенти продовжують займати важливі викладацькі посади в провідних консерваторіях і університетах. Григорій Павлович підготував провідних віолончелістів оркестрів Бостона, Нью-Йорка, Чикаго, Далласа, Х'юстона, Сан-Франциско, Клівленда, Пітсбурга, Міннеаполіса, Філадельфії, Вашингтона, Берліна, Лондона, Ванкувера та Торонто. Григорій П'ятигорський був впливовим учителем. Майже вісім років очолював кафедру віолончелі в Інституті Кертіса у Філадельфії та викладав камерну музику в Тенглвуді. Потім працював у Бостонському університеті, а згодом продовжив викладання в Університеті Південної Каліфорнії. 

У 1962 році, а також в 1966 році його запросили бути членом журі Міжнародного конкурсу імені Чайковського в Москві. Музикант вважав, що головна мета конкурсу не в розподілі премій або дипломів, а в неоціненних порадах визнаних майстрів, які важать для молодого музиканта дорожче будь-яких призів. Він був переконаний, що конкурс безумовно дуже корисний для молодих музикантів у період їхнього навчання, зростання, в період формування, але конкурс не може і не повинен вирішувати долю музиканта-художника. Він повинен назавжди залишитися в житті артиста радісним спогадом. Григорій Павлович мріяв про справжні музичні форуми для обговорення виконавських проблем, де обговорювалися б найтонші технологічні питання. 

У 1962 році нью-йоркське віолончельне Товариство на честь великого музиканта заснувало «премію П'ятигорського», що присуджується раз на два роки гідному молодому артистові. Після унікальної та чудової кар'єри Григорій Павлович помер у своєму будинку в Каліфорнії 6 серпня 1976 року від раку легень. Його теплота, щедрість духу та харизма назавжди залишаться в серцях і умах всіх, хто його знав. Вельмишановний Григорій П'ятигорський був одним із найталановитіших і впливових музикантів свого покоління.