Тетяна Гребенюк. Історія на біс

Тетяна Гребенюк. Історія на біс

  • Роки життя 14 серпня 1972 |
  • Місце народження: Дніпро |
  • керівник центру естрадної творчості «БІС», художній керівник театру пісні «БІС», поет, композитор, організатор і генеральний директор міжнародного фестивалю вокально-інструментальної творчості «Пісня на біс».

Від людей захоплених своєю справою, які живуть на віддачу, йде світло. Саме такою особистістю є Тетяна Валеріївна Гребенюк.

Від людей захоплених своєю справою, які живуть на віддачу, йде світло. Зустрічі з ними допомагають зрозуміти, що в цьому житті важливо, а що другорядне і як виправдовується цитата Шота Руставелі «Що ти сховав – то втрачено, що ти віддав – то твоє». І в репзалах зразкового дитячого театру пісні «БІС», керованого заслуженим працівником культури України, поетом та композитором  Тетяною Гребенюк, навіть, якщо вони порожні, відчуття намоленого  талантом простору.

Початок

«Моє дитинство було дуже насиченим, – згадує Тетяна Валеріївна. – Років у 6–7, коли я займалася в музичній школі, подруга мого викладача з фортепіано почула, як я співаю, і запропонувала спробувати свої сили у колективі «Червона гвоздика», яким керував Володимир Удовицький. У той час «Гвоздика» була дуже відомим і статусним колективом, як в Україні, так і за її межами, і відбір сюди був досить серйозним. І вже те, що я потрапила сюди, можна назвати везінням. Не можу сказати, що бажання займатися тут було усвідомленим, тому що співати в хорі мені здавалося не надто цікавим, але, незабаром, я стала солісткою і пріоритети змінилися. А років в 12–13, я зрозуміла – це моє призначення.

Ми багато їздили і виступали, тоді в країні заняття для дітей в подібних колективах були дуже розвинені. Але, я ніколи не думала, що присвячу своє життя професійній сцені. Мені завжди хотілося бути педагогом або психологом, але я ніколи не уявляла, що це буде напрямок вокалу, музики, хореографії та акторської майстерності. Мама моя працювала в Будівельному інституті (нині Придніпровська державна академія будівництва та архітектури), вона – професор. Пов’язувати життя з будівельною галуззю мені не рекомендувалося, а коли я підросла і в мені побачили творчі здібності, музичні педагоги стали наполягати, щоб я продовжила навчання. За домовленістю з батьками у мене була тільки одна спроба, я її виправдала і вступила до Дніпропетровського музичного училища ім. М. Глінки (нині Дніпропетровська консерваторія імені Михайла Глінки), закінчила його з червоним дипломом. Є лауреатом багатьох конкурсів вокалістів, піаністів, диригентів, як всеукраїнських, так і міжнародних. Згодом я отримала і диплом педінституту.

Працювати я почала з 1988 року в міському Палаці для дітей та юнацтва, хормейстером в ансамблі пісні і танцю, який називався «Квіти Дніпра» і виник на базі «Червоної Гвоздики» після від’їзду Удовицького. Невдовзі мною була створена естрадна група з найбільш талановитих дівчат і хлопців, і пішов відлік історії дитячого Театру пісні «БІС». До 1992 року я не могла вважати колектив автономним, тому що ми перебували «під крилом» «Квітів Дніпра», хоча і виступали окремо і з окремими програмами. А коли я перейшла працювати в центр позашкільної роботи Бабушкінського району (зараз, Шевченківський район Дніпра), тоді й з’явився інший напрямок розвитку мого «Театру пісні».

Останні 20 років я працюю в ДК Залізничників (зараз – Будинок науки і техніки Придніпровської залізниці). Коли ми з’явилися майже тридцять років тому, то були перші і єдині, адже в пріоритеті того часу залишалися шоу-групи, а мені хотілося створити саме театр пісні, підкріплений хореографічним і сценічним розумінням. У нас є номери абсолютно театральні, в національній, естрадній, зарубіжній стилістиці.

І зараз з’явилося дуже багато колективів, які також називаються театрами пісні, але не всі творці розуміють суть моменту, віддаючи данину не професіоналізму, а моді».

Фестиваль, географія і традиції

Тетяна Гребенюк під час нагородження переможців XIV міжнародного фестивалю вокально-інструментальної творчості «Пісня на біс»«Вже 14 років поспіль ми проводимо міжнародний фестиваль вокально-інструментальної творчості «Пісня на біс»,  генеральним директором якого я є.  Цей захід вузьконаправленного професійного рівня і у 2003-му був в Україні одним з перших, якщо не єдиним. Спочатку, коли конкурс-фестиваль планувався, його напрямок був тільки вокальним і презентував усі жанри: сольні, групові, малі форми, інструментальні ансамблі, хорові колективи, оркестри. Але як господарі конкурсу ми маємо пріоритетне право у разі потреби відкривати нові номінації і в минулому році в основній програмі у нас з’явилися дитячі театри «Художнє слово». Рівень цих колективів досить високий. Також у нас присутні і театри моди, танцювальні колективи, але це не основна програма, а концертна на відкриття або закриття.

Географія учасників за 14 років була досить широкою: білоруси, росіяни, молдавани, поляки, прибалти, вірмени, грузини. У зв’язку з теперішньою ситуацією їх коло стало вужчим, але серед учасників залишається багато іноземців, які навчаються як в ВИШАХ Дніпра, так й інших українських містах, Харкова, наприклад.

Що стосується журі, то воно представлено 13 членами з міст, перш за все, центру України. Йдеться про Київ, Харків, Полтаву, Львів, постійні члени – з Білорусі та Македонії. Цього року нас ощасливив італієць, співавтор Тото Кутуньо  - Чиро Руссо. Сандра Зилікова, яка є на фестивалі постійним членом журі, отримала гран-прі на першому фестивалі-конкурсі «Пісня на біс», пізніше, закінчила в Мінську університет культури і зараз заслужена артистка Білорусі. Дніпро презентоване мало, щоб фестиваль не звинуватили в упередженості.

Журі під час  проведення XIV міжнародного фестивалю вокально-інструментальної творчості «Пісня на біс» (Чиро Руссо (Італія), Тетяна Ткаченко (м. Харків), Марина Чекалкіна (м.Дніпро), Євген Косовський (голова журі, м. Одеса), Аліса Петрік (м. Київ), Валерія Юрченко (м. Дніпро-Київ, Одеса).Має фестиваль і постійних партнерів, якими ми пишаємося: Міжнародний благодійний фонд Олександра Петровського «Солідарність», віце-президент його – Яна Іванілова, яка також є і постійним членом нашого журі. Назвати хочу і Всеукраїнську громадську організацію «Тріумвірат» з Києва, наших постійних партнерів – громадську організацію «Джерела майбутнього», яка забезпечує Міжнародний фестивальний рух МеДеФіК ( м. Одеса).

Організації ці також проводять безліч конкурсів, і ми даємо переможцям сертифікати на участь в них, що є нашою багаторічною і доброю традицією. Таким чином, наша фестивальна команда, з одного боку, пропонує учасникам нові можливості і маршрути – Одеса, Чернігів, Польща, Болгарія, Угорщина, Прибалтика, Швеція, Туреччина, Греція, Німеччина, а з іншого – розширює пошуки талановитих дітей. Це дуже сильні фестивальні команди і представництва, потужний обмін професійної енергії, наприклад, під час проведення майстер-класів. На жаль, зараз ці процеси обміну дещо скоротилися, але ми сподіваємося, що, врешті-решт, все налагодиться і відновиться.

Час проведення фестивалю завжди залишається незмінним – це перший тиждень після Великодня. Щороку «Пісня на біс» отримує освячення. В цьому році в нас був хор Владик, учасники якого представляли різні регіони України. Саме вони і надали фестивалю благословення».

«Через моє серце за майже 30 років пройшло близько 4 тисяч учнів...»

Тетяна Гребенюк з донькою Катериною Молчановою – керівником зразкового дитячого театру пісні «БІС»«Протягом 15 років я мала досить успішну будівельну компанію, з тієї серії, що «нам пісня будувати і жити допомагає». Колектив необхідно було фінансувати, маючи необхідну матеріально-технічну базу, адже батьки не можуть весь цей тягар брати на себе. Умовно кажучи, щоб не ходити з простягнутою рукою, я й зайнялася бізнесом. Але після кількох інфляційних «ям», бізнес «ліг» і довелося зробити остаточний вибір у бік творчості. Врешті-решт я вирішила: що трапилося – те трапилося, але, в мене є моя улюблена справа і я перебуваю серед тих, кому необхідна.

Найприємнішим для мене є те, що я продовжую товаришувати й спілкуватися практично з усіма моїми випускниками, скільки б років не минуло. Серед них безліч талановитих людей, і всі знаходять свою стезю: піаністи, вокалісти, хореографи, режисери, хтось пробує себе на естраді, хтось йде в бізнес, є серед них кандидати наук, професура. Об’єднує їх одне – всі вони яскраві та самодостатні. Отже, якщо зробити нехитрий підрахунок, то за майже 30 років через моє серце пройшло близько чотирьох тисяч дітей.

Якщо кого образила, нехай вже вибачать, а переважно всі задоволені, тому що, повторюся, з усіма я спілкуюся, ми зідзвонюємося, листуємося, слава Богу зараз є соцмережі. Зовсім недавно до мене звернулася Аліна Міщенко, яка ходила до мене не довго, у віці 4–5 років, яскрава дитина, приємна сім’я. Вони поїхали до Німеччини, минуло 16 років, і вона звернулася до мене зі словами подяки. Заради таких хвилин, напевно, варто займатися цією справою.

Особливих вимог при відборі учнів у мене немає. Головне, щоб у них було бажання і прагнення домогтися чогось у житті, перемагати і вирости гарною людиною. Бажання батьків має бути обов’язковим, без цього ніяк. На них багато що тримається у всіх колективах, особливо в такому, як наш. Ми маємо безліч концертів, конкурсів, поїздок і  батьки завжди з нами, щоб мати розуміння, в якому постійному творчо-складному процесі знаходиться їхня дитина. Багато випускників приводять на навчання своїх дітей і таким чином підтримується сімейна традиція, що також є візитною карткою нашого колективу.

Коли я створювала «Театр пісні «БІС», то хотіла, щоб у моєї дитини було таке ж яскраве дитинство, як і у мене. Моя старша донька, випускниця театру – Катерина Молчанова, сьогодні керівник зразкового дитячого театру пісні «БІС», моя помічниця і права рука. А оскільки Бог мені подарував ще й Машу, то зупинятися і не доводиться».

«Талановиті люди талановиті в усьому»

зразковий Театр пісні «БІС»«Практично всі мої діти, доводять, що талановиті люди – талановиті в усьому. Вони все встигають: успішно вчитися у школах, інститутах, віддавати залишок часу навчанню у театрі. Хочу зауважити, те, чим ми займаємося, – це нелегкий вид діяльності: синтез трьох жанрів, а то й усіх, які існують – вокал, хореографія, акторська майстерність, сценічний рух, вміння працювати з мікрофоном. Це поєднання творчих навичок і можливостей розвитку. І, звичайно, в режимі такому «виживають» тільки найсильніші особистості, відбувається, такий собі,  природній відбір.

На самому початку цього шляху, я придумала таку історію і не тому, що я семи п’ядей у чолі, хоча, напевно, й тому. Я розуміла, якщо у мене вийде організувати і навчити трьох дітей, значить і з трьома тисячами, я впораюся і, як показало життя, я не помилилася з цією установкою. Дітей, бажаючих займатися, багато, але оптимальний час для початку заняття вокалом – 4–4,5 років. Я, звичайно, можу взяти і зовсім маленького, але проходити з ним програму дитячого садка зовсім не цікаво, тому що ми досить швидко йдемо вперед. У мене працює склад із трьох груп – старша, середня і молодша, є і дорослі – від 19–20 років і вище, але це не зовсім концертний склад. А основні склади – це діти шкільного та студентського віку.

Наш театр багато їздить, перемагає, бере участь – тобто ми працюємо на формування і забезпечення всебічного розвитку особистості. Всім батькам я говорю наступне: «Якщо, ви прийшли сюди для того, щоб заявити, моя дитина – зірка і нікого навколо не існує – це не до нас. Перш за все, ми команда та родина. Так, у мене практично з усіма дітьми є індивідуальні програми і заняття, ми розвиваємо і цей момент, але спочатку ми працюємо колективно. У нас основа – це театр пісні, а не театр одного виконавця, на якого працює 100 чоловік. А ось коли одному потрібна допомога цих 100, тоді ми поруч.

Серед моїх випускників було блискуче тріо: Олександра Семенченко Валерія Жаркова, Аліна Похвальська. У цій групі одного віку з 14 осіб – 10 дітей закінчили школу із золотою медаллю. До речі, у цій групі була і моя старша донька Катюша. Всі діти вступили до вищих навчальних закладів, і доля розкидала їх по всьому світові: Голландія, Франція, Англія, Польща, але я тільки щаслива, що вони так чудово влаштовані. Так ось,  це тріо було абсолютним переможцем безлічі конкурсів та відпускати-випускати їх було неймовірно важко. Але розумом то я осягаю, що життя триває. Олександра Семенченко зараз вчиться в Києві. До речі, ведучими нашого конкурсу-фестивалю «Пісня на біс», також є мої випускники. Юлія Стареченкова, наприклад, яка приїздить із Німеччини.

Ось такі в нас діти: якщо вони сильні, то в усьому. З великою теплотою згадую Вазгена Букасова, з великою повагою ставлюся до його сім’ї. Він часто буває на моїх фестивалях, хоча зараз занурений у бізнес. Такі моменти зігрівають душевним теплом і віддана енергія повертається сторицею.

Я люблю своїх вихованців і можу говорити про них годинами. Серед них і Артем Братков, двоюрідний брат ще однієї моєї випускниці – Юлії Браткової. Це чудово, довести собі та батькам, що ти здатний і можеш перемагати, що завзятість плюс талант дають результати. До речі, батьки повинні в цих питаннях бути терплячими, тому що саме в таких сім’ях і формуються талановиті та здібні діти».

Школа життя від Тетяни Гребенюк

«Коли ми потрапляємо в соціум, у кожного з нас виникають нюанси, до яких ми часто зовсім не готові. І подібне різке дорослішання дається непросто. Тому Марія Піддубная хочу, щоб мої діти й учні, пройшли цю школу безболісно і м’яко. Пройшли в культурному суперництві, в красивому творчому змаганні, щоб вони не мали досвіду чвар, сварок, пліток, підкилимних і кулуарних ігор і підстав. Робота в моєму колективі – це величезне емоційне навантаження і коли ми їдемо на конкурси, я завжди кажу: «Ми вирушаємо не за перемогою, а щоб гідно себе показати». Адже скільки людей, стільки й думок, ми не можемо кожному в вуха вкласти, що ми найкращі, якщо нам повірять, то звичайно ми привеземо нагороду, якщо всі будуть відчувати те ж саме, і нікого не виявиться кращого  за нас. А якщо ні, то – ні, продовжуємо працювати. Життя така штука, з цим потрібно справлятися. Звичайно, буває, що дитина ідеальна, а виходить на сцену і емоційний ступор. Але, у таких випадках, я завжди кажу: «Це досвід, потрібні не тільки злети, а й падіння, що є навіть більшим досвідом, тому що ви будете твердо стояти на ногах і оцінювати ситуацію. Адже, якщо весь час пурхати, то боляче падати і не завжди після цього можна оговтатися».

Батьки і колеги

«Я вдячна долі за те, що у мене чудові стосунки не тільки з учнями, а й з їхніми батьками. У нас неможливо, щоб дитина ходила на заняття і ми не знали, з якої вона родини. Дуже багато концертів проводиться спеціально для батьків, щоб вони бачили, що і як роблять їхні чада. Я запрошую їх спеціально, щоб вони розуміли, що потрібно допрацьовувати вдома. Тому що навчання не припиняється після закінчення занять у репзалі, це неможливо, це безперервна програма вдосконалення, яка підтримується роками.

Добрі слова хочу сказати і на адресу моїх колег. Так, безліч текстів і музики я пишу сама, але ось уже близько 20 років поруч зі мною працює чудовий звукорежисер і аранжувальник Юрій Чайка. Мені подобається стабільність нашого колективу, де є така традиція: люди, що працюють у мене помічниками-репетиторами це, як правило, всі мої випускники.

Про старшу дочку, я вже згадала. Також у мене працювала випускниця нашого театру Дарка Янушкевич, яка закінчила хормейстерський факультет музичного училища. У неї був старт, вона набиралася практики, потім закінчила курс в інституті Михайла Поплавського. Дівчинка була сиротою, і до якогось моменту я вважала за необхідне тримати її під крилом. Ми її видали заміж, коли вона стала дорослою, то отримала можливість розвиватися самостійно. А хореографом театру є Валерія Жаркова, яка випустилася три роки тому».

Продовження

«Моїм дітям складно зі мною. Молодша Маша, спортивна та артистична дівчинка, займається в моєму театрі фактично з народження. Вона часто говорить мені: «Хочу займатися гімнастикою, хочу займатися балетом!». Вона годинами розминається під час наших занять і, коли ми робили номер з цирковим колективом «Арлекіно», Маша виконувала складний акробатичний номер, після чого висловила ще одне бажання: «Хочу бути артисткою цирку!». Одним словом, на сьогоднішній день я пропоную їй зупинитися винятково на заняттях в моєму театрі. Можливо, занадто безальтернативно, але я думаю, що маю право на цьому наполягати. Господь дав їм безумовний талант, і я знаю, що гріх, мати голос і не показувати його. Катюша мені часто говорила, мовляв всі діти в таборах, а я її не відпускаю. Але в цей час ми були в поїздках з колективом і об’їздили півсвіту. Так що вибір рівнозначний, на мою думку, між свободою і повноцінною творчістю, яке вимагає якихось жертв. З іншого боку, батьки, які приводять до мене своїх дітей, розуміють, якщо тут виросли мої, то мені цілком можна довіряти».

Фото з архіву Тетяни Гребенюк

Створено: 07.05.2017.
Редакція від 04.10.2017.
Олена Ємельянова