Трифон Гладченко: «Поки ростимуть терни…»

Гладченко Трифон Федорович

  • 1 лютого 1891 – липень 1920 |
  • Місце народження: с. Чувиліне Солонянського р-ну Дніпропетровської обл. |
  • член Діївської «Просвіти», визначний діяч національно-визвольних змагань на Січеславщині

Уродженець Солонянського району, вчитель, активний член Діївської «Просвіти», один із найпомітніших діячів визвольного руху на Січеславщині

 
Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, 
завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; 
так з передвіку було і так воно буде довіку, 
поки житимуть люди і поки ростимуть терни...
 
Леся Українка
 
 
 
 
 
 
 
Свого часу довелося чимало попоїздити Холодним Яром. Ми вже непогано знаємо імена повстанських отаманів, які діяли в часи національної революції в Холодному Яру на Черкащині. А наш степовий Cічеславський край невже не дав яскравих постатей у часи, коли треба було боронити Україну від зайд різних мастей?
 
Були, були повстанські отамани й серед нащадків запорожців, у нашому степовому краю. Тільки покрилися забуттям їхні імена. Збайдужілі онуки не докопуються до істини. А варто стерти порох з цих світлих імен. Одне з них – отаман Трифон Гладченко.
 
...Є у Солонянському районі розлоге степове село Сурсько-Михайлівка. Далеко стоять одна від одної хати. Здається, й землі тут не міряно... Отут, серед цієї степової краси й народився майбутній отаман Трифон Федорович Гладченко. З’явився він на світ Божий 1 лютого 1891 року на хуторі Чувилине (нині село Чувилине належить до Солонянської селищної ради). За освітою і фахом був педагог, якому судилося стати визначним діячем національно-визвольних змагань на Січеславщині. А до всього ж до революції він був активістом Діївської «Просвіти».
 
Походив Трифон з родини заможного хуторянина Федора Гладченка і його дружини-красуні Марії. Окрім Трифона, у родині виростали брати Олександр, Іван та Никифор, високі, ставні красені. На батьківському подвір’ї в Чувиліні залишився жити з родиною брат Іван, Олександр жив у сусідній Сурсько-Михайлівці, Никифор загинув на першій світовій війні. 
 
Отримавши освіту в Сурсько-Михайлівському двокласному училищі, Трифон Гладченко в серпні 1907 року вступив до Новобузької учительської семінарії (це посвідчують матеріали держархіву Миколаївської області). Вже тоді йому запали в душу рядки Бориса Грінченка:

Мамо люба! Глянь, як сяють
Ясні зорі золоті.
Кажуть люди: то не зорі – 
Душі сяють то святі.

Навчаючись у другому класі, Трифон виявив свою бунтарську вдачу: він виступив проти виключення з семінарії свого однокласника Василя Кириченка. Того відрахували за погану поведінку і успішність, політичних мотивів не було. Трифон Гладченко заявив, що без Василя Кириченка він не вчитиметься в семінарії. На перевідні іспити до третього класу не з’явився, хоча прохання про звільнення подати відмовився. Рішенням педагогічної ради від 12 травня 1909 року Т. Гладченка виключено з Новобузької вчительської семінарії з балом за поведінку «3», як такого, що не бажає підкоритися загальнообов’язковим правилам семінарського життя і висуває незаконні вимоги педагогічній раді.

У вчительській семінарії в Новому Бузі, до речі, вчилися й інші січеславські просвітяни – Кузьма Корж, Пантелеймон Рибалка. У Новому Бузі Трифон Гладченко уподобав і згодом побрався з вродливою дівчиною («напівкровкою») Ганною, дочкою місцевого чоботаря Федора Грицевського. Напевне батько Ганни був євреєм, бо Трифон своїх дітей жартома називав «жиденятами». Обвінчавшись, молоді перебралися на Катеринославщину. У 1912-му у них народилася донька Ніна, а наступного року і син Анатолій. У зв’язку з появою дітей Трифон звертається у вищі інстанції з проханням дозволити йому скласти екстерном іспити за вчительську семінарію. Діставши дозвіл, склав іспити. 

Молодий педагог бере активну участь у діяльності товариства «Просвіта». У 1912-му Трифон керував драматичним гуртком у Діївці під Катеринославом. Місцевий просвітянський часопис «Дніпрові хвилі» у травні 1912-го писав: 

«Українська вистава в с. Дієвці одбулася 20 мая в помешканні П. Наріжного по Головній вулиці. Ставили п’єсу «Розумний і дурень» (Івана Карпенка-Карого – М. Ч.). Грали місцеві любителі під орудою Т. Гладченка»... 

А 8 вересня того ж року гурток любителів драматичного мистецтва у с. Діївка під орудою Трифона Федоровича ставив п’єсу «Бурлака» того ж Ів. Карпенка-Карого. «У виставі брали участь деякі члени драматичної секції Мануйлівської «Просвіти». Вистава мала великий успіх, народу було багато», – написали «Дніпрові хвилі». 

Перед першою світовою війною Трифон Гладченко дістає призначення на посаду вчителя в сільській школі на Волині. Жили родиною при школі. У сімейному архіві збереглося й колективне фото з підписом на звороті «г. Умань – Софіевка – Царицын сад. Работа по прививкам. 2 іюня 1914 г.» Можливо, й це фото мало якесь відношення до його роботи. За твердженням онуки дід нібито писав і власні поезії.

З початком першої світової війни (1914) Гладченко мобілізований до війська, де став поручником. Його молода, всього 21-річна дружина з двома малюками на руках залишалася деякий час на Волині. Але німці наступали, і тоді дружина з дітьми, прихопивши ручну швейну машинку «Зінгер», яку перед тим купив їй чоловік у подарунок, повертається до Сурсько-Михайлівки.

Дружина і діти Т. Гладченка // http://pavlogradruth.narod.ru/HTML/Postati/gladch.htmlУ ході національно-визвольних змагань 1917–1921 років Гладченко стає однією з найпомітніших постатей визвольного руху на Січеславщині. Після того як німці в 1918 році зайняли Катеринослав він створив повстанський загін, осідок якого був все у тій же Сурсько-Михайлівці (нині Солонянського району). У 1919 році він вже підписується «заступником отамана козачих повстанчих військ». 

Ось що пише про Гладченка відомий дослідник повстанського руху Роман Коваль:

«Учасник повстання отамана М. Григор’єва (травень-липень 1919 року). Був командиром повстанського батальйону, підпорядкованого Нестору Махну. Хоча останній не довіряв Гладченку, вважаючи його «петлюрівцем». У листопаді 1919 року – заступник отамана Катеринославського коша, згодом – отаман Вільнокозацької повстанської групи Катеринославщини. Називав себе анархістом, але до жодної анархістської організації не належав. Наприкінці 1920 року його загін нараховував близько 2 тисяч вояків».

Протягом півроку в загоні Гладченка перебував майбутній письменник Микола Мінько (1902–1937), який 9 грудня 1937 року, знаходячись під арештом у НКВС, свідчив у власноручних зізнаннях: 

«Вже в 1919 році я був настільки войовничо настроєний, що вступив у партизанський загін, який боровся проти Денікіна. Організовувався загін саме як партизанський, однак незабаром керівник його Гладченко на одній з тачанок встановив жовто-блакитний «стяг». Гладченко – петлюрівський отаман і його «побратимчики» змогли в своїх авантюрницьких і контрреволюційних цілях використати великий соціальний рух. Мабуть, не дуже багато селян-бідняків, які боролися проти Денікіна, знали, що до «штабу» Гладченка приїздили інструктори від петлюрівського центру.

У 1920 році чимало повстанців вступило до лав Червоної Армії. Це сталося в с. Сурсько-Михайлівці. «Перейшов до червоних» і Гладченко, – продовжує Мінько.

Однак дуже скоро він зрадив Червоній Армії, почав з невеличкою купкою бандитів грабувати села і навіть міста, убивати представників рад. влади. За цю бандитську діяльність він і був розстріляний ЧК. Я був у загоні... з середини літа 1919 року до приходу Червоної Армії. Перебування в загоні зміцнило в мені націоналіста. Якщо в школі мені набивали голову націоналістичними ідеями, то в загоні мене навчили за ці націоналістичні ідеї боротися зі зброєю в руках. Приховувати не стану: в той час я був так добре вишколений, що готовий би був боротися і проти рад. влади, якби зажадали мої вчителі».

Заарештований письменник Микола Мінько за тиждень до страти свідчив і таке: «Мушу слідству заявити про один уривок з розпочатого, але недописаного роману, надрукований у журналі «Зоря» в 1927 чи 1928 році – «Перед боєм». У цьому уривку я під виглядом червоних бійців змалював банду, в якій я перебував в 1919 році і під виглядом начальника червоного загону змалював бандита Гладченка, назвавши його Гальченком. Для людей, які знали, в чому справа, ясно було, що я в завуальованому вигляді ідеалізував на сторінках радянського часопису петлюрівського отамана. У 1927–28 роках це легко було робити».

Високу оцінку отаманові були змушені дати навіть чекісти. «Т.Ф. Гладченко молода людина 30 років, колишній поручник, – читаємо дану йому характеристику у тогочасному «Звіті Катеринославської Губок», яка 1921 року звітувала про свій червоний терор. – Має дуже імпонуючу зовнішність, користується серед селян настільки великою популярністю, що якби, як він стверджує, він зажадав від них, щоб вони принесли зброю, то вони б це зробили. І накази, і прохання Радянської влади про те ж – не подіяли б. Називає себе анархістом, а через те є противником усякої політичної влади, що не заважає йому проте бути запеклим прибічником Петлюри і діяти спільно з Мелашком (отаманом – М.Ч.) в інтересах Петлюри». 

Роман Коваль у нарисі «Любов і ненависть Трифона Гладченка» подав деякі додаткові відомості про нашого земляка. На жаль, він помилково твердить, що Гладченко, як і його побратим отаман Михайло Мелашко, народився у південноукраїнському селі Софіівка, що на Криворіжжі. Нами документально встановлено, що Гладченко народився у Чувилиному.

Пишучи про заступника отамана Катеринославського коша повстанських вільнокозацьких військ, улюбленця українських селян Трифона Гладченка, Роман Коваль зазначає, що той був кадровим військовим. У російській армії дослужився до поручника. В добу революції як повстанець воював проти денікінців та червоних. Підпорядковувався Матвію Григор’єву, а пізніше Нестору Махну. Якийсь час називав себе анархістом, хоч ніколи членом анархічної організації не був. Махно і його штаб не довіряли Гладченку, як «уенерівцю», називаючи його поза очі «петлюрівським елементом». 

Та в оцінці отамана Гладченка головним була не партійність чи якісь ухили й орієнтації, головними були всепоглинаюча любов до поневоленого українського народу і люта ненависть до його ворогів. Про це свідчить оповідь повстанця Миколи Мелашка. Написав він її по свіжих слідах – 29 грудня 1922 року. На неї й посилається Роман Коваль.

«Взяти до рук зброю Трифона Гладченка змусив біль за страждання українського народу. Він розумів, що тільки любов’ю не визволити свого народу з російської неволі. Тому й синові своєму заповідав не лише любити українців, але й ненавидіти їхніх ворогів. Для того й пізнавав батькову науку володіння зброєю. І це в житті придалося...

У боротьбі з росіянами отаман Гладченко використовував їхні ж методи. Так під час повстання на Катеринославщині заїжджав у московські, ще Катериною посаджені, села, скликав громади і переконував їх ставати зі зброєю проти більшовиків.

– Ви ж українці, бо живете на Україні...– казав він.– Більшовики – наші вороги. Вони йдуть нас грабувати...

«І москалі, підбиті його красномовством, із запалом йшли у бій», – згадував Микола Мелашко. Гладченко посилав їх на найнебезпечніші ділянки, часто проти сильних відділів червоної кінноти, яка «нищила москалів дощенту». І навіть тоді, коли бій завершувався поразкою, отаман святкував перемогу.

Навесні 1919 року Трифон Гладченко, сховавшись під іншим прізвищем, став «червоним» комендантом станції Чаплине. «Більшість москалів, що звертались до нього як коменданта, він розстрілював, ніби за зраду революції. Часом десятки розстріляних лежали під великим будинком депо». Ці розстріли потягли за собою підозру, і Гладченко мусив зникнути.

За місяць він вже працював конторником на іншій станції... 

А ось цей епізод, наведений Р. Ковалем, виглядає скоріше як легендарний. Якось, коли він відпочивав удома, а дружина поралася по господарству, рипнули двері й до хати увійшло троє червоних.

– А-а-а, вот кагда ми тібя нашлі, – радісно сказав один.

– Пусть пєрєд смєртью виспітся, – пожартував інший і, не звертаючи уваги на дванадцятилітнього хлопчика, який тихо бавився в хаті, поліз до столу, шукаючи документи та зброю. 

Несподівано малий козак, вихопивши у батька з-під подушки маузер, почав стріляти. І стріляв добре: двоє червоних, смертельно поранені, впали на підлогу. Лише одному пощастило вискочити з хати.

Батько, прокинувшись від пострілів, схвильовано цілував сина:

– Молодець, синку, так їм і треба!

Усе єство отамана бриніло від щастя життя і бажання помсти.

– Треба тікати! – така була думка дружини.

Збентежена смертельною небезпекою, що нависла над її родиною, вона раз за разом повторювала:

– Що ж тепер буде! Що ж тепер буде!

– Нічого! Пронесе! – твердо відказав Трифон Гладченко.

Та недаремно хвилювалася вірна дружина: вже за кілька хвилин відділ червоних обсадив подвір’я.

– Сдавайтєсь! – кричали з-за рогу червоні окупанти, боячись, одначе, близько підходити.
Відповіддю їм були постріли. Бій тривав, аж доки не стемніло. Нарешті, стрілянина ущухла... Під ранок, проклавши собі дорогу гранатами, родина Гладченків зникла...»

Ця цікава історія, наведена Романом Ковалем, має проте одне «але»: синові Гладченка Анатолієві в ту пору було від сили шість років, а не дванадцять...

І знову отаман створив повстанський загін. І це було йому неважко, адже він здобув надзвичайну популярність серед селян Криворіжжя. Під його команду селяни ставали залюбки, до того ж часто приходили озброєними. 

Авторитет Гладченка визнавали не тільки селяни, але й інші повстанські ватажки. Чекісти доповідали, що Трифон Гладченко «выдает удостоверения разным кошевым атаманам повстанческих казачьих войск, членам политических отделов при штабе Коша, удостоверяет личность делегатов, которые командируются в Екатеринославский военный революционный комитет». Радянські історики стверджували, що 1920 року під командою отамана було близько 2 000 осіб. 

Чекісти, вважаючи, очевидно, що на жорстокість мають право тільки вони, були просто обурені «звірствами», які нібито чинили козаки загонів Трифона Гладченка та Михайла Мелашка. І дійшли висновку, що причина жорстокості повстанців «в озверелости самих начальников». В одному зі своїх звітів катеринославські чекісти писали, що Гладченко, «человек интеллигентный, зверски замучил сотрудника ЕГЧК (тобто чекіста – М.Ч.): выколол ему глаза, наносил штыковые раны, связал ему ноги железной бечевкой и закопал его в степи».

Так, Трифон Гладченко був жорстоким чоловіком, зазначає Роман Коваль. І нам не слід цього приховувати чи соромитися, бо це була жорстокість в обороні права українського народу на буття. А отже, вона була цілком виправданою...

Чекісти таки вистежили отамана. І влітку 1920 року – після катувань – зарубали... Таку версію запропонував Роман Коваль.

Безцінними дитячими спогадами про легендарного отамана поділився і письменник Микола Сарма-Соколовський (1910–2001). В документальній новелі «Отаман Трифон Гладченко» він напише: «Влітку 1918 року в Сурсько-Михайлівці проти білих (мабуть, все таки проти гетьмана і німців – М.Ч.) вибухнуло повстання, яке очолив учитель Трифон Гладченко, чорнобровий красень, у чорній шапці з блакитним шликом, що на козацьких засадах продовжував ідею головного отамана Симона Петлюри.

До отамана Гладченка пішли навіть гімназисти останнього класу. Я шкодував, що малий, бо козацтво було моєю мрією. Першими повстанцями стали галичани і колишні січові стрільці, які потрапили на Велику Україну як полонені солдати австрійської армії».

Згідно цитованого звіту Катеринославської губЧК отаман Гладченко, як і отаман Мелашко, вів подвійну гру, тобто зовні показував покірність радвладі з метою взяти від неї все, що можна щодо спорядження і обмундирування. Він зумів повести справу так, що дістав дозвіл на формування особливих загонів для відправлення на польський фронт, але, змовившись з Мелашком, який з цією метою спеціально до нього приїздив, і зрештою відмовився виступити на польсько-радянський фронт, перебуваючи у своєму селі Сурсько-Михайлівка. Коли ж до нього послано співробітника губЧК, отаман Гладченко його вбив. Після арешту отамана його друзі, котрі перебували на волі, збирали сходи в різних селах з вимогою звільнити його з-під арешту. Про все це пишуть самі чекісти в своєму розрахованому для внутрішнього користування звіті (він перевиданий 1994 року в Дніпропетровську).

Отаман Трифон Гладченко був розстріляний ЧК разом з Мелашком, Дякієвською, Орельською та іншими. Тому не відповідає історичній дійсності сцена загибелі отамана, описана в новелі Миколи Сарми-Соколовського: «Вогонь ураз охопив солом’яну стріху і коли вже дим був у хаті, Гладченко застрелив дружину і дуло маузера притулив до скроні».

Все було дещо по-іншому.

Ось в якому вигляді збереглися події громадянської війни в родинних переказах. Про це написала мені з Таврії онучка Гладченка – Олена Дмитрівна Ващенко (1930 року народження), яка, як і дід, стала педагогом. Вона посилається на спогади своєї бабусі Ганни:

«Після окупації Катеринослава австро-німецькими військами (1918) Гладченко збирає в Сурсько-Михайлівці загін повстанців. Разом з Махном вони вибивають німців з Катеринослава. Махно присилає до нього повстанців з пропозицією об’єднатися. З такою ж пропозицією звертається до нього і С. Петлюра. Дідусь відмовляється. Вирує громадянська війна. В якийсь момент червоні умовляють діда прийняти командування загоном.

Він погоджується, але через декілька днів залишає червоних, повертається у своє село і знову збирає хлопців. Промовляє свою славетну фразу – «Білих треба бити, поки не почервоніють, а червоних поки – не порозумнішають (варіант «побіліють»)». Що він успішно і робить. На нього розпочинається полювання. По бур’янах ховається бабуся Галя з малими дітьми. Бо біжать хлопці зі словами «Галю, тікай, червоні йдуть! Галю, тікай – білі йдуть!» І Галя, вхопивши вже трьох дітей (третім народився син Славко), тікає. А через деякий час влітає отаман Трифон з загоном і кричить: «Де мої діти? Шукайте, хлопці!» І хлопці приводять перелякану Галю і дітей.

Але дідусь відчував, що коло звужується. Якось у двері постукали. Трифон сидів з дітьми на колінах. Увійшов невеликого зросту рудий чоловік. Обдивився навколо – бідність, малі діти. І все розповів. Його, мовляв, послали вбити грізного Трифона. Забрали хлопці посланця і розстріляли. А на стіл Трифонові лягли його наган й запальничка. Тоді зібрав Трифон загін і промовив: «Хлопці, йдемо в глибоке підпілля. Розсіюйтесь. Покличу – прийдете»...

Сам він із родиною подався з села. Харчувалися тим, що траплялося по дорозі. Переховувалися. Так тривало, поки тепло було. А як настали холоди, повернулися. Через деякий час дідуся взяли вдома, і розстріляли в Катеринославській тюрмі.

Той таки 1920 рік. Зібралися хлопці з колишнього загону Гладченка і збудували його вдові в Сурсько-Михайлівці добру хату. У голодному 1921-му помирає найменший їхній син Славко і вдова отамана, щоб врятувати дітей, одружується з мірошником Сергієм Фроловичем Мироновим».

У подружжя Гладченків було троє дітей. Старшенька Ніна (1912–1996) до виходу на пенсію в 1967-му працювала старшою медсестрою в дніпропетровській 5-й міській лікарні. Потім переїхала на Херсонщину, де й померла. Ще одна дитина – Славко помер малим у 1921-му.

Середульший син отамана Анатолій народився 28 вересня 1913 року. Після закінчення фельдшерсько-акушерської школи в Миколаєві поїхав на Далекий Схід, працював по боротьбі з неписьменністю і вчився Анатолій і Ніна Гладченки // http://medlib.dp.gov.ua:8087/jirbis2/ua/museum-of-history/medichna-elita-krayu/133-zarodzhennya-sistemi-okhoroni-zdorov-ya-oblasti-1917-1940-roki-2/1306-gladchenko-anatolij-trofimovich.htmlв Хабаровському медичному інституті (лікувальний факультет), який закінчив у 1940 році. Чому він забився аж так далеко вчитися – пояснювати не треба: так було простіше приховати своє походження. Онучка отамана Олена Дмитрівна Ващенко додає про матір і дядька: «На Вкраїні їм було заборонено вчитися».

Працював Анатолій Трифонович лікарем на Далекому Сході, повернувся до Дніпропетровська, де під керівництвом професора Т.Є. Гнилорибова захистив кандидатську дисертацію і працював обласним хірургом. Завідував кафедрою в Івано-Франківську. Потім очолив кафедру хірургії в Благовіщенську на Далекому Сході.

У 1964-му в Дніпропетровську відкривається республіканський Інститут гастроентерології і вже наступного року Анатолій Гладченко приходить працювати туди. Від вересня 1965-го по липень 1968-го він – старший науковий співробітник відділення печінки і підшлункової залози. В 1966–67 протягом чотирьох місяців виконував обов’язки заступника директора Інституту з науки. У липні 1968 р. розрахувався з Інституту. Вийшовши на пенсію, оселився в селі Рибальче Херсонської області на березі Дніпра. Там і помер у 1982-му. Син Анатолія Юрій працює лікарем у Петербурзі, другий син Володимир живе в Дніпропетровську. Його син Євген Володимирович Гладченко є правнуком отамана Трифона Гладченка.

Після загибелі Гладченка його дружина Ганна Федорівна вдруге одружилася з Г.Ф. Мироновим (помер у 1942-му). В цьому шлюбі мали двох синів Олексія (1923–1971) та Володимира (1925–1942). Олексій працював лікарем, Володимир Миронов під час окупації займався антифашистською діяльністю (порізав пази на Дніпропетровському електровозобудівному заводі) і був закатований фашистами.

Онука отамана Олена Ващенко згадує:

«У селі Діївка біля Дніпропетровська жили нащадки місцевих просвітян. Мешкали вони навпроти сільради, неподалік церкви. Їх було декілька родин. Одного разу ми йшли з бабусею селом і вона сказала: «Ці всі хлопці були в загоні у дідуся Трифона – Рудвольги, Наріжні, Білецькі та інші. Дідусь був суворий. Якщо заставав когось при грабунку, карав на місці. Та, мабуть, не все бачив. Встав би та подивився...»

«Так вони тебе знають, бабусю? А чом же навіть не вітаються?»

«Бояться, дитино моя. Бо я дружина Трифона.

Леонтія Рудвольгу та багатьох інших побратимчиків Трифонових у 1937–38 роках розстріляли.»

Стоп-кадр: Рудвольга Леонтій Корнійович (1899–1938) – українець, з селян, позапартійний, малописьменний, столяр Дніпропетровського промторгу № 3. Звинувачений 11 квітня 1938 року в участі в контрреволюційній організації. Розстріляний. Реабілітований 10 жовтня 1956 року. Того ж року розстріляли і його старшого брата Рудвольгу Василя Корнійовича (1879–1938). Українець, з селян, позапартійний, освіта початкова, слюсар Дніпропетровського заводу металургійного устаткування. 11 серпня 1938 року звинувачений в участі в контрреволюційній організації. Розстріляний. Реабілітований 10 жовтня 1956 року. (За виданням: Повернені імена. Мартиролог. Т. 4, книга 3-тя. Дніпропетровськ.– 2003.– С. 161).

«Навіть діти й онуки їхні мене цуралися, коли дізнавалися, хто я така. Тільки Наріжні дуже добре ставилися до мене (глава родини Петро Іванович Наріжний у 1914-му очолив «Просвіту» в Діївці, разом з Трифоном перед революцією брав участь в аматорських виставах).

Родичалися ми з трьома дружинами хлопців з дідового загону, які так само бідували з дітьми, як і моя бабуся. Це – найдобріша бабуся Одарочка, кума Марія, хрещена моєї мами Ніни. На фото просвітян з 1912 року всі вони є. А ще підтримували стосунки з тіточкою Наталкою з Нікополя. Її чоловік очолював штаб у дідуся. Загинув так само у 1937-му. Вона часто приїздила до нас. На жаль, прізвища не пам’ятаю. Згадане М. Міньком прізвище Гальченка могло бути й не вигаданим. Юрій Гальченко – то чоловік сестри бабусі Насті.

Мій дідусь Трифон не був грабіжником і бандитом, як це довго силкувалися довести. Про це свідчить бідність бабусі. Ми все добували своєю працею. Про діда мені оповідала довгими зимовими вечорами бабуся. Ганна Федорівна Гладченко померла в Дніпропетровську 1958 року.

Коли думаю про те покоління, кажу собі – талановиті люди, а так загинули безглуздо. Була в мене навіть думка написати книжку «Загублені душі». У п’ятому-шостому класі я частенько бувала в Сурсько-Михайлівці. Старі діди дуже добре відгукувалися про мого дідуся, коли дізнавалися, чия я онука...»

Кажуть люди: то не зорі –
Душі сяють то святі...

 

 

Опубліковано: 04.10.2018
Микола Чабан
Бібліографія:

Коваль Р. Багряні жнива Української революції. 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань. Вид. 2-ге, випр. і доп.– К.: Діокор, 2005.
Коваль Р. Любов і ненависть Трифона Гладченка // Моє Придніпров’я: Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2016 рік / упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2015.– С. 10–12.
Чабан М. Поки ростимуть терни... // Моє Придніпров’я: календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2011 рік. І півріччя: бібліограф. покажчик / упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010.– С. 22–29.
Чабан М. Гладченко Т.Ф. // Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): Біобібліограф. словник.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002.– С. 165–172.
* * *
Сарма-Соколовський М. Атаман Трифон Гладченко: Документ. Новела // Дзвін.– 1999.– № 5–6.– С. 78–81.