Бень Георгій Григорович
Брати Бені: вчені-педагоги з Веселих Тернів

Веселі Терни – куточок Криворіжжя, що здавна плекає та дарує Україні талановитих, освічених і працьовитих людей. Серед них – рідні брати Георгій і Тарас Бені, які здобули високий авторитет поміж наукової і педагогічної спільноти Криворіжжя та Дніпропетровщини. Старший пройшов увесь тягар Другої світової війни, виховав не одну генерацію студентів-біологів і зустрів свій столітній ювілей. Молодший, попри коротший життєвий шлях, сформував декілька поколінь інженерів-економістів і здобув визнання як доктор економічних наук, професор.

Обидва в малолітньому віці залишилися без матері, пережили тяжке дитинство й окупацію часів німецького «нового порядку», витримали всі складнощі повоєнних років. Проте саме праця, освіта та віра у знання стали їхнім життєвим дороговказом. Понад чотири десятиліття брати Бені присвятили себе кафедрам, де трудилися, які очолювали, сприяючи їхньому становленню і розвитку, створивши потужну науково-дослідну базу та, виховавши численних учнів, не втрачали зв’язку з рідною землею і людьми, серед яких виросли.

Родове коріння

І хлібом, і цвітом,
І прадідом-дідом
Гріє душу село,
Моє рідне село.

                  Андрій Демиденко

Родом Бені з села Веселі Терни (зараз входить до складу м. Кривий Ріг) на Дніпропетровщині. Їхні корені глибоко сягають у місцеву історію. Ще в Уставній грамоті «Про наділ колишніх кріпаків, а нині тимчасовозобов’язаних селян села Веселі Терни» за 1862 рік згадується прадід майбутніх науковців – Зиновій Бень. А двоюрідний дід братів, Кирило Зиновійович, у 1910-х роках обіймав посаду волосного старшини, про що свідчать адрес-календарі Катеринославщини.

Батько, Григорій Степанович (1897–1985), походив із бідної, але роботящої селянської родини. Мав п’ятеро братів і двоє сестер. У дев’ятирічному віці хлопчик втратив свого тата, виростав у злиденних умовах. З дитячих літ служив наймитом у німців-колоністів. Від юнацьких років і до пенсії (за винятком війн і армії) працював на руднику імені Першого Травня – колишньому руднику Харіна. Починав коногоном, згодом став бурильником, слюсарем, машиністом паротяга, а пізніше – шахтної підіймальної машини.

Попри тяжкі умови життя, Григорій прагнув знань. Він здобув лише початкову освіту, але ніколи не припиняв самоосвіти: читав газети, журнали, стежив за подіями у світі та країні. Працьовитість, допитливість і глибоке почуття відповідальності він передав своїм дітям.

Мати Федóра Полікарпівна (1897–1935) теж походила з бідної селянської сім’ї Пантоненків, де зростало шестеро дітей: п’ятеро сестер і брат. Попри скрутні умови та загальну неграмотність у селі, вона змогла навчатись і в 1911 році закінчила Веселотернівське училище з похвальним листом і свідоцтвом. Ці документи старший син Георгій зберігав усе життя як найдорожчу пам’ять про матір. До заміжжя дівчина працювала домашньою робітницею в родині гірничого інженера на одному з рудників Криворіжжя. У тій оселі була велика бібліотека, і господар дозволяв їй брати книжки – саме тоді пробудилася її любов до читання, що згодом передалася й дітям.

Після весілля Григорій Бень отримав від місцевої влади земельну ділянку під забудову. Вона була родюча, на чорноземі, проте розташована на Ворівці – околиці Веселих Тернів, далеченько від школи. Турбуючись про майбутнє дітей, він вирішив обміняти землю на іншу, покинуту, але ближчу до центру села, і власноруч звести там нову хату.

Поряд, на паралельній вулиці, мешкали Пантоненки – родичі дружини. Їхні садиби межували, і сім’ї тісно спілкувалися, підтримуючи одна одну. А по сусідству, лише за шість дворів, жила інша гілка роду – Бені. Саме там, у невеликій кімнатці старої хати, у січні 1924 року народився старший син.

Зима 1924 року видалася сніжною та морозною. Того дня Григорій Степанович запряг коня і саньми привіз із лікарні акушерку – саме тоді у родині Бенів з’явився на світ первісток – Георгій. Мало хто знав, що це трапилося 22 січня. Того дня у Веселих Тернах відбувся траурний мітинг з приводу смерті Леніна. За розпорядженням місцевої влади, всі мешканці села мали бути присутні, й молодому батькові не виписали свідоцтво саме того дня. Лише, коли траур закінчився, документи нарешті було оформлено – тож у всіх офіційних паперах датою народження Георгія Григоровича значилося 25 січня 1924 року. Та в родині й серед близьких його завжди вітали на три дні раніше – у справжній день народження.

У 1927 році Григорій власними руками збудував нову простору оселю й упорядкував садибу. Будинок і нині стоїть на тій землі – доглянутий, із садом плодових дерев і виноградником, закладеним колись Георгієм. Саме в цій хаті, 3 січня 1929 року, з’явився на світ молодший син – Тарас.

 

Втрата і сила родини

Та щасливе дитинство братів Бенів перервало велике горе. Через кілька років родина втратила матір. Здавалося б, несерйозне захворювання, поєднане з тодішнім низьким рівнем медичної допомоги, призвело до її передчасної смерті. Їй було лише 38. У жовтні 1935-го Георгій і Тарас, одинадцяти та шести років, осиротіли.

Про той день Георгій Григорович згадував пізніше: «Пам’ятаю і день похорону мами, і як, повернувшись додому з цвинтаря, наш батько умив нас, посадив біля себе і гірко плакав. Був по-осінньому теплий день. Сонце сідало за обрій. На руках у батька сидів шестирічний Тарас. Ніхто і гадки тоді не мав, що це майбутній доктор наук, професор, академік, людина, що створила себе сама і досягла багато чого в житті».

Виховання двох малих дітей повністю лягло на плечі батька. Перші роки після смерті дружини він сам дбав про синів, отримуючи лише часом допомогу від бабусі.

Через два роки Григорій Бень одружився вдруге з Марією Іванівною Здробко (1905–1991), самотньою роботящою жінкою, яка пережила власну трагедію: її першого чоловіка було репресовано. Вона стала для братів справжньою опорою, проживши з родиною понад півстоліття, підтримуючи, виховуючи й оберігаючи хлопців у роки їхнього становлення.

Навчалися хлопці у Веселотернівській школі. Вчились добре, сумлінно, за що мали похвальні грамоти і були серед найкращих учнів. Григорій Степанович не пропускав жодних батьківських зборів і неодноразово отримував подяки за виховання синів. Та попри старанність у навчанні, юнаки зростали без материнського тепла. Особливо тяжко це переживав Тарас – молодший, тихий і чутливий хлопчик. Він рано відчув цю втрату, часто ховався від усіх, щоб поплакати. Його стриманість залишилася рисою характеру й у дорослому житті.

Навчаючись, брати сумлінно виконували хатні та хазяйські справи: допомагали батькові по господарству, пасли корову й теля, прибирали стайню, рвали траву для худоби і кролів. Як зазначав пізніше Георгій Григорович: «Ніхто не змушував нас до роботи – ми з ранніх літ розуміли, що це природна частина життя». Саме ця працьовитість, відповідальність і розуміння цінності щоденної праці стали тими якостями, що згодом допомогли обом досягти успіхів у науці та педагогіці.

Випробування війною

На покоління братів Бенів випало найбільше випробування XX століття – Друга світова війна. Вона принесла з собою поневіряння, втрати і біль, але водночас загартувала характер, зміцнила віру у власні сили та навчила долати труднощі. Саме в ті роки сформувалась їхня стійкість, яка згодом визначила долю обох братів. За два дні до початку німецько-радянської війни Георгій отримав атестат про закінчення середньої школи. Юнак мріяв стати лікарем. Тарас тоді завершив п’ятий клас.

14 серпня 1941 року німецькі війська без бою увійшли до Кривбасу, зокрема і до Веселих Тернів. Георгій Григорович пізніше споминав цей день: «Один німець на мотоциклі, на великій швидкості, промчав центром вулиці по ґрунтовій дорозі. Проскочив Тернами в сторону Ворівки. Це був розвідник. Я сам бачив, як він оглядався. Всі подумали тоді: «Німці». Він поїхав зі сторони центру вниз, там село закінчилося, там балка. Через деякий час він повернувся назад. А в центрі вже стояли війська».

Так почалася для родини Бенів окупаційна доба – довга, тяжка і сповнена небезпеки, яку довелося пережити разом із усім селом. Вона тривала понад два роки, до 23 жовтня 1943 року, коли північну частину Криворіжжя було звільнено. Увесь цей час сім’я залишалася у рідних Веселих Тернах. Про ті дні Георгій Григорович згадував з болем: «У нас була корова і бичок, якого німці забрали. Вони прийшли зі зброєю, і ніхто не міг сказати й слова, бо його розстріляли б одразу. Пізніше, коли наступила холодна погода, німці також забирали одяг, наприклад, кожухи. Вони не були готові за формою, а стало вже холодно. Так тривала окупація».

Згодом ситуація ускладнилася. Веселі Терни були звільнені, тоді як Кривий Ріг залишався під контролем німців. Фронт стабілізувався зовсім поруч – за півтора-два кілометри від села, і проіснував там близько чотирьох місяців, до 22 лютого 1944 року.

«Терни опинилися у прифронтовій прострілюваній зоні, – розповідав Георгій Бень.– І на мітингу командування запропонувало виселити всіх, але населення категорично відмовилося. Протягом чотирьох місяців люди жили в Тернах і піддавалися постійним обстрілам із гармат і мінометів».

Не оминула біда й оселю Бенів – у хату кілька разів влучали снаряди. На щастя, нікого з родини тоді вдома не було: «Оце де наша хата, один снаряд упав справа, один – зліва, він мало пошкодив, а третій – у фронтон, де поруч акації були. Снаряд ударив одну акацію, що ближче, і розтрощив оцей дерев’яний фронтон, вікна. Уламки летіли й порізали все, що було, пошкодили етажерку з книгами. В мене була книга – байки Крилова, то в ній зрізало один кут».

Лінія фронту пролягала зовсім поруч із Веселими Тернами. У навколишніх селах точилися запеклі бої, поранених безперервно привозили до польових шпиталів. Один із таких розмістився просто в оселі Бенів: «Убивали наших без кінця, поранених маса надходила. Поряд з нашим був будинок, де була операційна. А в нашому сиділо командування. Але у нас же чималенька була хата, то у велику частину привезли солому, там була груба і плитка, які постійно топили, щоб там було жарко. Це називалося «шокова палата». І після операцій хворих приносили сюди й клали на солому. Багато з них вмирало. Це батько, мати й Тарас бачили кожного дня. У нашому дворі потім знаходилась офіцерська столова і кухня. Тарас допомагав кухареві Анатолію (шукав дрова, щось підносив), за що одержував порцію солдатської їжі».

Після звільнення Веселих Тернів 23 жовтня 1943 року минуло лише два місяці, як Георгій уже повернувся до праці – разом з іншими мешканцями він відновлював Першотравневий рудник, ремонтував залізничні колії. Та наприкінці грудня йому надійшла повістка: юнака призвали до чинної армії.

Службу він розпочав у піхоті, згодом був направлений до міста Бійськ, де закінчив офіцерське училище. У складі 213-го та 147-го стрілецьких полків 2-го Українського фронту Георгій брав участь у визволенні населених пунктів Полтавської області. За бойові заслуги нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність» III ступеня та численними медалями. Війну закінчив у званні старшого сержанта.

 ​

Після закінчення війни ще півроку хлопець служив в армії, а потім був демобілізований за станом здоров’я і наприкінці грудня 1945 року повернувся додому – у рідні Веселі Терни.

Учитель із великої літери

Філософія життя безжалісна,
час проходить швидко, років стає більше,
ле бажання бути й далі педагогом,
і працювати, збереглось.

                                  Георгій Бень

Коли війна закінчилася, старшому братові Георгію був лише 21. Попереду – все життя.

«Доля давала вибір – або йти працювати на рудник, чи в колгосп, або навчатись. Обрав останнє – навчатись хотілось, здібності до навчання були, сприяння батька – беззастережне», – згадував він згодом.

Повернувшись додому, брати знову взялися за освіту. Георгій вступив до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1949 році з відзнакою, отримавши фах агронома. Паралельно протягом трьох років він відвідував спеціальні заняття при навчальному закладі, де готували медсестер, і отримав середню медичну освіту та звання військового фельдшера запасу.

Після завершення навчання молодого спеціаліста направили до Криму, де він працював головним агрономом Управління сільського господарства Кримської області. Замість передбачених трьох років відпрацював там сім. Згадуючи той час, Георгій Григорович писав: «Було важко, але була молодість, знання й уже деякий життєвий армійський досвід, ентузіазм, наснага до життя і… бажання вчитись ще».

Це бажання невдовзі здійснилося. Чоловік продовжив освіту – заочно закінчив факультет природознавства Кримського державного педагогічного інституту, здобувши кваліфікацію вчителя біології та хімії середньої школи. З другим «червоним» дипломом він прибув до Кривого Рогу, щоб розпочати новий етап у своєму житті – педагогічний.

У 1956 році за результатами конкурсу Георгій Бень був прийнятий на кафедру ботаніки факультету природознавства Криворізького державного педагогічного інституту. Саме цьому закладу він віддав майже 40 років життя, пройшовши шлях від асистента, старшого викладача до завідувача кафедри, здобув звання доцента.

Студентам-біологам Георгій Григорович читав низку фундаментальних дисциплін: «Рослинництво», «Плодоовочівництво», «Землеробство з основами агрохімії», «Ґрунтознавство», «Географія ґрунтів», «Тваринництво», а також «Основи економіки та організації сільськогосподарського виробництва». Він вів факультативний курс «Виноградарство», що згодом став одним із найулюбленіших серед студентів.

Одночасно з викладацькою роботою педагог активно займався практичною та дослідницькою діяльністю. Разом зі студентами він створив на агробіологічній станції інституту навчально-дослідні плантації польових і плодово-ягідних культур, а також виноградники. Віддаючи молоді свої знання, досвід і любов до науки, він формував у них повагу до праці, природи та землі. Не одна генерація вчителів біології та хімії Кривого Рогу і навколишніх районів вважає Георгія Григоровича своїм наставником.

Науковий доробок Беня налічує понад 70 праць – статей, методичних розробок і монографію, присвячену улюбленій справі всього життя – виноградарству. За вагомі досягнення в педагогіці та науці він був відзначений почесним званням «Відмінник народної освіти», мав звання підполковника запасу, від місцевого самоврядування отримав нагрудний знак «За заслуги перед містом» III ступеня.

Після виходу на пенсію Георгій Григорович не полишив педагогічної роботи. Він продовжив учителювати в Криворізькій загальноосвітній школі № 7 та школі-інтернаті № 1, викладаючи біологію й валеологію.

«Задоволений тим, що працюю, – згадував він.– Головне: тобі щоранку треба йти на роботу в колектив колег, в рідну стихію, у тебе уроки й інші навчально-виховні заходи, аудиторія дітей і підлітків, яким намагаєшся дати знання і внести свій внесок в їхню ерудицію, світогляд і, можливо, в життя».

Пам’ять серця

Дружина Георгія Григоровича – Ніна Костянтинівна Бень (Урванцева) (1925–2015) – теж обрала шлях педагога. У подружжя народилися два сини. Старший, Григорій, став лікарем- алергологом вищої категорії, очолює алергологічне відділення міської лікарні № 11. Молодший, Володимир, працював інженером на одному з криворізьких заводів. Георгій Григорович тішився і трьома онуками – Тарасом, Олександром і Владиславом та двома правнучками, продовженням свого роду.

Доля подарувала йому довгий, сповнений праці та любові до людей вік. До останніх днів чоловік зберігав ясний розум, щирість і доброзичливість. Він ніколи не втрачав зв’язку зі своїми колегами, учнями та земляками, цікавився їхнім життям і здобутками.

Його учні пам’ятали наставника, знаходили нагоду висловити вдячність і поділитися теплими споминами. Особливо цікавим став спогад Людмили Карасьової, колишньої студентки групи БХ-80-2, яка була серед тих, хто вітав свого викладача зі столітнім ювілеєм: «…нам захотілося чимось здивувати нашого корифея… Георгій Григорович був постійним читачем міської газети «Червоний гірник», тому ми вирішили розмістити там оголошення з привітанням ювіляру. І як виявилося, газета «Червоний гірник» теж святкувала у 2024 році свій ювілей. На першій сторінці цього випуску, де було вітання для Беня Г.Г., був символічний напис «100-й рік разом з вами…!».

І ось настала довгоочікувана зустріч! Сюрприз вдався. Здається, така дрібниця, а для нього – це ціла подія. Звісно, емоції переповнювали й нас, і його… коли він побачив це вітання, всього декілька рядків, а стільки радості від того, що це зможуть побачити багато людей, які його знали…

Він розповідав про видатні події свого життя, про батьків, рідне його селище Веселі Терни, про сім’ю і роботу… Ми згадували наші студентські роки й, до речі, він розпитував про наше життя, як склалася подальша доля у випускників його групи після навчання. Ми відмітили важливу деталь: він не забув наші прізвища…

Георгію Григоровичу подобались пісні у виконанні наших земляків «Тріо Маренич». І ми заспівали одну із пісень їхнього репертуару. Ювіляр так був приємно вражений цим, що навіть підспівував…».

Крім того, до 100-річного ювілею Г.Г. Беня бібліотека місцевого університету підготувала й видала біобібліографічний покажчик з серії «Вчені-ювіляри Криворізького педагогічного».
Видання стало своєрідною даниною поваги знаному науковцю та викладачеві. У ньому зібрано бібліографію праць Георгія Григоровича за 1961–2016 роки: статті, навчально-методичні посібники, публікації в збірниках і матеріалах конференцій, а також відомості про його життя та професійну діяльність.

 

31 березня 2024 року перестало битися серце Георгія Григоровича Беня. Проживши сто років, він знайшов свій вічний спокій там, де і народився – у Веселих Тернах. Похований поруч із батьками та братом.

Світла пам’ять про нього живе у вдячності родини, колег, учнів – усіх, кому він щедро дарував знання, підтримку йта добро. У серцях багатьох людей Георгій Григорович залишив ту іскорку любові до життя, що запалює натхненням і сьогодні.

Від учня до науковця

Зростають у гніздечку соколята,
О Боже, ти за все мене прости!
О як я їх не хочу відпускати,
У простори юнацької мети.

                   В’ячеслав Хурсенко

Молодший брат Тарас перед війною встиг закінчити п’ять класів. Після визволення Криворіжжя від окупантів у 1944–1945 роках у селах знову почали відкриватися школи. Батько доклав усіх зусиль, аби син зміг продовжити навчання у відновленій Веселотернівській школі. Тарас Григорович усе життя з глибокою вдячністю згадував свого батька – людину з початковою освітою, але великою мудрістю серця. «Якщо я маю якийсь розум, якщо досяг чогось у житті, зробив щось корисне, то всім цим я зобов’язаний своєму батькові», – говорив він.

Завдяки наполегливості та природним здібностям юнак упевнено просувався у навчанні. Спершу вступив на підготовче відділення Криворізького гірничозбагачувального технікуму, а згодом – до Криворізького гірничорудного інституту, де успішно закінчив перший курс. Прагнучи більших знань, перевівся до Дніпропетровського металургійного інституту на спеціальність «Економіка та організація металургійної промисловості».

У ті роки обидва брати навчалися у Дніпропетровську. Вони часто бачилися, підтримували один одного, хоча мешкали в різних гуртожитках – це вважалося великою удачею у післявоєнному місті. Після закінчення інституту у 1951 році хлопець отримав кваліфікацію інженера-економіста та був направлений на роботу до Магнітогорська, на один із провідних металургійних комбінатів Уралу. Там він працював три роки, проходячи різні інженерно-економічні посади.

Брати якийсь час жили та працювали далеко від рідних місць – Тарас на Уралі, Георгій – в Криму. Попри значні кар’єрні перспективи, у 1954 році молодий спеціаліст прийняв запрошення повернутися до рідного інституту, де й почалося його наукове становлення.

Вчений і наставник

Надія України у відданих їй, порядних і
освічених людях.

                              Тарас Бень

Решту свого життя Тарас Бень присвятив рідному навчальному закладу – Дніпропетровському металургійному інституту (нині Національна металургійна академія України). Його професійна діяльність тут тривала 56 років, а з урахуванням студентських – понад 60. Починав асистентом, потім став старшим викладачем, доцентом, а згодом – деканом інженерно-економічного факультету.

Головною справою життя Тараса Григоровича стала кафедра економіки промисловості, яку він очолював упродовж 42 років (1963–2005). Під його мудрим керівництвом вона перетворилася на один із провідних науково-освітніх осередків академії, знаний далеко за її межами.

У 1959 році він захистив кандидатську дисертацію, а в 1973-му – докторську, після чого отримав звання професора. Його науковий доробок налічує понад 300 публікацій, серед них 22 монографії. Майже три десятиліття науковець очолював кандидатську спеціалізовану вчену раду ВАК СРСР, а також докторську раду ВАК України. За його сприяння було підготовлено 6 докторів і 27 кандидатів економічних наук. Понад півстоліття тому разом із Й.С. Коганом він заснував Дніпропетровську наукову школу з дослідження ефективності промислового виробництва, яку багато років очолював.

Під керівництвом доктора економічних наук Т.Г. Беня виконано десятки науково-дослідних робіт на замовлення провідних галузевих міністерств – чорної металургії СРСР і УРСР, промислової політики України, Міністерства освіти і науки, а також великих підприємств і об’єднань. Результати його досліджень були впроваджені у виробництво, відзначені нагородами та схвалені на галузевих конференціях. Науково-практичні рекомендації вченого лягли в основу багатьох законодавчих і нормативно-правових документів, зокрема Концепції розвитку підприємств гірничо-металургійного комплексу до 2010 року. Він був ініціатором і організатором низки науково-практичних форумів, серед яких – масштабна конференція 1984 року, присвячена плануванню реконструкції, технічного переозброєння та підвищенню ефективності виробництва у чорній металургії.

Відчуваючи дух часу та нові тенденції у розвитку науки, Тарас Григорович Бень став одним із ініціаторів створення у 1969 році кафедри економічної кібернетики, що й сьогодні готує необхідних фахівців. У 1990-х роках за його безпосередньої участі в академії відкрилася кафедра фінансів, а також було започатковано нові, перспективні спеціальності – «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», «Облік і аудит», «Фінанси і кредит». За підручниками Тараса Григоровича навчалося не одне покоління інженерів-економістів у вишах усієї країни.

Професор Бень активно працював і на громадській ниві. Він був членом Президії республіканського правління науково-технічного товариства чорної металургії, головою економічної секції Дніпропетровської міської ради з питань науково-технічного прогресу, очолював комісію економічних кафедр металургійних і гірничих вишів України. Входив до планової комісії Дніпропетровського облвиконкому, співпрацював із пресою як завідувач позаштатного відділу газети «Зоря», читав публічні лекції з економічної освіти. У 1990–2000-х роках – член науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України, редактор економічного розділу журналу «Металургійна і гірничорудна промисловість».

Його працю було високо оцінено. Вчений мав почесні звання академіка Академії інженерних наук України (1992), академіка Академії економічних наук України (2001), «Заслужений працівник вищої школи України» (1986). Серед його численних відзнак – орден «За заслуги» III ступеня (1999), Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2003), знаки МОН України «Петро Могила» (2005) та «За наукові досягнення» (2009), обласна відзнака «За розвиток регіону» (2009), медаль «За заслуги перед містом» (2010).

 

Науковець сформував цілу плеяду послідовників. Сучасний склад кафедри економіки промисловості значною мірою складається саме з його вихованців. Під його безпосереднім керівництвом захищено 35 кандидатських і 1 докторську дисертацію (доктор економічних наук – Світлана Борисівна Довбня). Учні Т.Г. Беня нині працюють у вищій школі, державному управлінні, промисловості та фінансовому секторах.

7 лютого 2013 року Тарас Григорович відійшов у вічність. Згідно з його заповітом, похований поруч із батьками у Веселих Тернах.

На знак глибокої поваги та вдячності Вчена рада Національної металургійної академії України ухвалила рішення присвоїти кафедрі економіки промисловості ім’я професора Тараса Григоровича Беня – ученого, педагога і Людини великої душі. Світла постать Тараса Беня і досі надихає тих, хто продовжує його справу у стінах академії.

Життєвий шлях братів Бенів – це приклад відданості освіті, науці та своїй батьківщині. Вони пройшли через випробування війни, нестатки дитинства та повоєнні труднощі, але зуміли залишити помітний слід у вищій школі України. Їхня праця, знання і людяність стали дороговказом для учнів і колег, а внесок у розвиток педагогічної та наукової думки держави – вагомою частиною історії краю.