Кочергін Ігор Олександрович
Дослідник історичної пам’яті Ігор Кочергін

Моє знайомство з Ігорем відбулося на науковій ниві, коли я, майбутній аспірант кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету, у 2006 р. приїздив на засідання кафедри і серед співробітників побачив молодого науковця, дослідника життя та діяльності Олександра Поля. Це знайомство, яке переросло у дружбу, триває і понині, хоча з 2019 р. ми вже не колеги по НТУ «Дніпровська політехніка», а на сьогодні займаємо посади у різних місцях, проте завжди знайдеться час на телефонний дзвінок або зустріч.

Ігор Олександрович народився 28 вересня 1975 р. у м. Дніпропетровську. На перші 16 років його життя припав період застою, Перебудова, розпад СРСР і утворення незалежної України.

Дніпропетровськ у середині 1970-х років, як жартома казали його мешканці, хоча не був першим містом в совєтській імперії, але й другим його не вважали. На чолі СРСР тоді був Л. Брежнєв, а совєтську Україну очолював В. Щербицький. Обидва походили з Дніпропетровщини, через що обласний центр користувався особливою увагою радянського керівництва в плані вкладання коштів у його розбудову і постачання різними товарами, тоді як багато міст і містечок держави відчували постійний дефіцит товарів широкого вжитку. Місто було «закритим» для іноземців, але відкривало багато можливостей для совєтських громадян – вихідців із сільської місцевості. Колгоспна система вела село до деградації, тоді як великі індустріальні центри здавалися місцем, де можна знайти своє щастя.

Тож у «пошуках щастя» до Дніпропетровська переселилися батьки Ігоря Кочергіна. Марія й Олександр отримали середню технічну освіту і влаштувалися до тролейбусного депо, яке надавало житло, пристойний соціальний пакет і зарплатню. Втім щастя у великому місті вони так і не знайшли і невдовзі розлучилися. Тож маленький Ігор здебільшого зростав без батька, та власне й без матері, оскільки тривалий час його вихованням займалися дідусь і бабуся по матері. Але, як кажуть, немає лихого, щоб на добре не вийшло.

Оскільки дід Іван та бабуся Ольга жили в селі, за 50 км від зросійщеного «Днєпропєтровська», рідною мовою для Ігоря стала українська. До того ж, обоє походили з Волині і не були травмовані совєтськими репресіями та Голодомором 1930-х років, через що багато розповідали онукові про свій рід, життя «під Польщею» та інші цікавинки. Ці розповіді згодом пробудили інтерес Ігоря Кочергіна до історії роду та й історії загалом, бо в совєтській школі цей інтерес свідомо вбивався. Також дідусь і бабуся прищепили онукові любов до сільської праці, якої той і досі не цурається. Тож по справжньому у себе вдома Ігор почувався в Почино-Софіївці з просторими ланами, де багато разів разом із дідом пас череди корів; із ґрунтовими дорогами, по яким навчився їздити на велосипеді та дідовому мотоциклі й вдихати на повні груди вітер свободи; зі ставками, повними риби і раків; річкою Кільчень, на якій взимку катався на ковзанах. Натомість Дніпропетровськ був, до певної міри, ворожим і не комфортним дитячим садочком-концтабором; школою, яка не так давала знання, як заганяла в рамки «будівничого комунізму» в системі координат жовтеняти-піонера-комсомольця; постійними стояннями в черзі за продуктами (в селі у діда і баби з продуктами проблем не було ніколи) та іншими «перевагами» країни рад. Єдине, що збурювало емоції та інтерес – це футбол. Неподалік від дому був стадіон Метеор, де відбувалися матчі чемпіонату СРСР, в яких грав місцевий клуб Дніпро, котрий з 1985 до 1989 р. виграв кілька загальносоюзних трофеїв.

Аби вирватися з рутини життя, яке важко було назвати успішним, батьки вирішили знову зійтися, аби поїхати в закордонне відрядження. Батько підписав контракт з армією для служби в Монголії, й мати, попри постійні суперечки з ним, зважилася на спільну поїздку. Протягом 1982–1984 рр. батько в чині прапорщика служив у гарнізоні м. Сайншанд, мати працювала швачкою в місцевому ательє, Ігор ходив до школи, де вчилися діти військових і кілька дітей монголів. Саме тут він уперше стикнувся з тим, що зараз називають «булінгом». Неодмінним об’єктом для цього були нечисленні монгольські діти, яких діти совєтських військових постійно принижували. Така ось «дружба народів» від совєтських громадян.

Служба в совєтських військових контингентах за кордоном була способом, за допомогою якого громадяни «найкращої країни в світі» намагалися покращити добробут. Справді, постачання тут було на високому рівні. Навіть у Дніпропетровську не було такого набору продуктів (наприклад, саме в Монголії Ігор вперше спробував помаранчевий сік і жуйку). Зарплата була значно вищою ніж у тролейбусному депо. Хоча водії тролейбусів у порівнянні з більшістю робітників, не кажучи про колгоспників, добре заробляли. Зазвичай ті, хто служив в Монголії або Німеччині поверталися додому з технікою, автомобілями і багато чим іншим. Однак сімейного возз’єднання та добробуту досягти не вдалося, батьки повернулися в радянську Україну, де сім’я остаточно розпалася.

Після повернення Ігор Кочергін разом із молодшим братом був відданий матір’ю до школи-інтернату № 2, куди, як правило, віддавали дітей напівсиріт або з неповних сімей. Шість років перебування тут були найгіршими роками в житті Ігоря, оскільки школа намагалася зламати характер хлопця і підігнати його під лекала безініціативності, послуху, одностайності – словом всього, що й досі характеризує людину, яку прийнято називати «совком». Виходом для Ігоря став потяг до навчання, якого у перших двох класах у підлітка-хулігана не було помітно. Частково це дало свої результати. Після 5-го класу його як відмінника нагородили путівкою в республіканський піонерський табір «Молода гвардія» в Одесі.

На щастя, навчання в школі тривало всього 8 років і у 1990 р. Ігор Кочергін після успішного складання іспитів вступив до Дніпропетровського радіоприладобудівного техніку (з 1992 р. – коледжу). Вибір саме цього освітнього закладу був обумовлений частково тим фактом, що протягом трьох років Ігор Кочергін був слухачем відділення радистів Дніпропетровської флотилії юних моряків і річковиків, частково позицією матері, яка хотіла бачити сина електронщиком.

Навчання в технікумі показало, що вибір майбутньої професії виявився хибним. Техніка не надто слухалася Ігоря Кочергіна. Щоправда, це не завадило закінчити заклад із червоним дипломом. Більше подобалися гуманітарні дисципліни, які викладалися на 1–2 курсах. Це й визначило подальший напрямок освітньої траєкторії.

Додамо, що навчання у флотилії та коледжі не так створило базу знань, як розширило горизонти. Завдяки флотилії у 1989 р. вдалося вперше побувати у Києві, де Ігор Кочергін взяв участь у республіканських змаганнях юних моряків і річковиків. Згодом у Ленінграді та Севастополі. Завдяки коледжу чи радше оркестру коледжу, в якому Ігор грав на трубі, вдалося з’їздити у 1991 р. до Криму.

1989–1991 рр. – період агонії та розпаду СРСР. Як згадує Ігор Олександрович, сім’я й оточення ніяк не впливали на формування якоїсь особливої позиції в питанні формування української державності. Втім не було жодної прихильності до так званих «цінностей совєтського устрою». У липні 1990 р. разом із матір’ю і братом вдалося потрапити до Львова, де на проспекті Свободи перед оперним театром Ігор Кочергін купив український національний прапор у вигляді значка, який зберігся й донині. Путч ГКЧП у серпні 1991 р. сприйняв негативно, оскільки його учасники намагалися обмежити свободу, зокрема свободу доступу до інформації. Тоді з’явилося кілька кабельних каналів, які через путч були вимкнуті. Тож у грудні 1991 р., як і більшість українців, Ігор Кочергін підтримав ідею незалежності й, коли б мав таке право, проголосував би тоді за В. Чорновола. Оскільки йому тоді було лише 16, він з матір’ю сходив на виборчу дільницю, де вона поставила галочку напроти прізвища колишнього дисидента.

У 1994 р. Ігор Кочергін захистив дипломну роботу «Блок живлення з тригерним захистом» на відмінно і отримав кваліфікацію молодшого спеціаліста радіотехніка. У 1993 р. йому навіть вдалося попрацювати кілька місяців на Дніпропетровському машинобудівному заводі. Під час виробничої практики стало зрозуміло, що обрана професія не має перспектив. Завод фактично працював у півсили, зарплату платили, але інфляція з’їдала більшість суми. Тому ще до закінчення коледжу Ігор Кочергін прийняв рішення вступати до університету, спочатку на філологію, для чого перечитав десятки творів з української літератури. Втім пробний тест був провалений і тоді визріло рішення йти на історичний факультет. Хоча на філологію пройти не вдалося, Ігор Кочергін ознайомився з творами, які не вивчав або погано вивчав у школі.

Отже, у 1994 р. вдалося вступити на історичний факультет Дніпропетровського державного університету (ДДУ). П’ять років, проведені в університеті, значно вплинули не лише на збільшення обсягу знань в гуманітарній сфері, але й загалом на формування особистості Ігоря Кочергіна. Тут важили і самопідготовка, і вплив викладачів, серед яких варто згадати Юрія Мицика, Тетяну Липовську, Віталія Підгаєцького, Віктора Воронова, Сергія Жука, Ірину Ковальову.

Отримані знання з історії України та світу радикально змінили погляди Ігоря Кочергіна на суспільно-політичні процеси. Головним чином, впав ореол «миролюбної» з російської держави, і стало зрозуміло, що Україну чекають нові випробування через такого агресивного сусіда, що підтвердили напружені події навколо п-ва Тузла.

Попри негаразди в економіці країни та нестабільну політичну ситуацію студентське життя залишило помітний слід в біографії Ігоря Олександровича. Інтелектуальна насолода від навчання, емоційне задоволення від спілкування з новими друзями, романтичні походеньки і багато іншого залишили не лише приємні спогади, але накреслили подальші життєві траєкторії.

1999 рік не лише рік завершення навчання й отримання омріяного диплома спеціаліста, але й зміна в особистому і професійному житті. У липні Ігор Олександрович отримав диплом за фахом історика, викладача історії і суспільствознавства, у серпні почав працювати викладачем англійської мови в СШ № 147, а також одружився.

Робота в школі не надто надихала, але треба було десь заробляти на життя молодої сім’ї. До того ж у 2000 р. вона збільшилася після народження доньки Юлії.

У 2000 р. починається шлях Ігоря Кочергіна у науку. Йому поталанило вступити до аспірантури по кафедрі історії та політичної теорії Національної гірничої академії України. Науковим керівником стала професорка Ганна Кирилівна Швидько, яка відіграла неабияку роль у науковому становленні Ігоря Олександровича. Аспірантське життя захопило: відрядження по містах України та росії, конференції, перші слабенькі статті, наукові відкриття в архівах, участь в організації історико-краєзнавчих конференцій на кафедрі. Наполегливість і висока працездатність, а також всіляке сприяння завідувача кафедри В.Ю. Пушкіна і ректора академіка Г.Г. Півняка дозволили достроково захистити кандидатську дисертацію та видати першу монографію про Олександра Поля.

Постать О. Поля стала знаковою в науковій діяльності Ігоря Кочергіна. В подальшому було видано десятки статей, покажчиків, монографій, брошур, збірок документів та іншого. Помітною було роль І.О. Кочергіна у консультаціях з пошуку місця поховання О.М. Поля, які відбувалися у м. Дніпро в 2019 р.

На другий день після захисту дисертації Ігоря Олександровича взяли на посаду асистента кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету, на якій він працював до літа 2019 р., пройшовши шлях від асистента до професора.

За період роботи на кафедрі Ігорю Олександровичу вдалося підготувати кілька навчально-методичних посібників, стати організатором 16-ти регіональних і Всеукраїнських краєзнавчих конференцій, написати десятки статей і кілька монографій, взяти участь у роботі більше сотні міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних і обласних науково-практичних конференцій в Україні та росії, він увійшов до редколегій видань: «Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник» та «Січеславський альманах». Доволі звичний шлях університетського викладача і науковця. Логічним було рішення взятися до підготовки докторської дисертації. Після трьох років докторантури (2009–2012 рр.) на кафедрі історії та політичної теорії минуло ще чотири роки, поки докторська «Катеринославське дворянство в умовах трансформації соціальних відносин (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)» була захищена у вченій раді Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара.

Набутими знаннями Ігор Олександрович ділився зі студентам і учнями, а також із аспірантами. У 2013 р. він став науковим керівником аспірантки О.Ю. Титаренко, яка у 2017 р. успішно захистила кандидатську дисертацію: «Культурне життя на Донбасі у післявоєнний період (1943–1953)» у вченій раді Запорізького національного університету.

Поруч із науково-викладацькою діяльністю Ігор Олександрович приділяв увагу шкільному освітньому процесу. Хоча викладання в школі він не вважає покликанням, загальний стаж роботи в різних закладах освіти міста складає більше 15 років. За майже 20 років від 2001 до 2019 р. І.О. Кочергін попрацював у 4-х школах м. Дніпро: школа ім. Рерихів (04.2001–08.2002), СШ № 14 «Лінгва» (08.2002–12.2003), СШ «Європейська гімназія» (12.2005–05.2006). Найдовше – з жовтня 2008 р. до червня 2019 р. – працював в Дніпровському юридичному ліцеї, що знаходиться на ж/м Покровський. Причина такої тривалої співпраці з юридичним ліцеєм напряму пов’язана з її директоркою – Тетяною Вікторівною Недосєкіною. Вперше їхні шляхи перетнулися в СШ №14 «Лінгва», де вона працювала завучем. У подальшому вони співпрацювали в обласній спілці краєзнавців, а згодом разом заснували Дніпровське генеалогічне товариство.

Ідея заснування Дніпровського генеалогічного товариства (ДГТ) належить Тетяні Вікторівні, яка протягом 2008–2017 рр. очолювала цю організацію. У 2006 р. вона поділилася цією ідеєю на одному із засідань клубу «Ріднокрай», який багато років діє при краєзнавчому відділі Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки (далі – ДОУНБ). Невдовзі, 28 лютого 2008 року там же відбулось установче зібрання товариства, а за два роки – 21 червня 2010 р. офіційно був затверджений статут товариства. Засновниками виступили Т.В. Недосєкіна, І.О. Кочергін та І.С. Голуб, завідувачка відділу. На установчих зборах Тетяна Вікторівна була обрана головою, а Ігор Олександрович – заступником голови ДГТ. З 2012 р. товариство спільно з обласною бібліотекою почало видавати власний друкований орган «Витоки». Ігор Олександрович увійшов до редколегії, а з 5-го випуску (2021 р.) став головним редактором видання.

2008 рік став багатим на події для Ігоря Кочергіна в плані залученості в громадське життя міста і області. 18 жовтня 2008 р. на установчий конференції його обрали головою Дніпропетровської обласної організації Національної спілки краєзнавців України (ДОО НСКУ). По обранні головою Ігор Олександрович протягом двох років готував, а згодом і здійснив юридичну реєстрацію організації, оскільки з 1990 р. вона існувала неформально поза юридичним полем. Першим кроком після реєстрації стало відновлення спільного друкованого видання ДОУНБ та краєзнавчої спілки, яке не виходило з 2002 року. У 2010 р. вийшов 5-й випуск краєзнавчого альманаху «Січеславщина», до складу редколегії якого увійшов І.О. Кочергін. З 7-го випуску він став головним редактором видання. На даний час вийшло 11 випусків, останні два з яких надруковані в 2022 і 2025 роках уже під час повномасштабної російської агресії.

Протягом наступних років відбувається налагодження співпраці та координація діяльності з краєзнавчими осередками в містах Нікополь, Самар, Кривий Ріг, Кам’янське. До діяльності ДОО НСКУ активно залучаються нові члени з різних куточків області. У 2015 р. Ігор Кочергін увійшов до редколегії видання «Пам’ятки історії та культури Дніпропетровської області», яке готує Дніпропетровський обласний центр із охорони історико-культурних цінностей (керівник Л.М. Голубчик) і видається коштом Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Ігор Олександрович став автором вступних статей до томів про Апостолівський (2016), Солонянський (2019) і Криничанський райони (2021).

Особливо тісні стосунки у Ігоря Олександровича склалися з ДОУНБ. З 2001 р. він є активним членом клубу «Ріднокрай», на засіданнях якого неодноразово виступав із доповідями. Також є одним із постійних авторів календаря «Моє Придніпров’я». Протягом 2002–2025 рр. за його участі бібліотекою випущено більше десятка бібліографічних покажчиків. Крім того, вчений активно друкує свої змістовні статті на сайті ДОУНБ – з 2017 р. на Порталі «Дніпрокультура» та з 2022 р. – в розділі «Україніка», в якому навіть створив підрозділ «Розвінчуємо міфи про Україну». Усі його статті набирають велику кількість переглядів.

Протягом 2012–2017 рр. Ігор Кочергін був членом Президії правління Національної спілки краєзнавців України, а з січня 2017 р. – членом правління Національної спілки краєзнавців України, в складі якої перебуває й донині.

Активну громадянську позицію Ігор Кочергін проявив під час проведенням декомунізації. Комісія почала працювати влітку 2015 р. Її очолила виконувачка обов’язків голови міськради Г.І. Булавка, співголовою став керуючий справами виконкому міськради В.А. Шебанов, секретарем С.В. Гладка. До комісії увійшли історики, архітектори, музейні співробітники, краєзнавці, громадські та політичні діячі, небайдужі громадяни. Робочу групу комісії очолив декан історичного факультету ДНУ С.І. Світленко. Організаційне засідання відбулося 10.06.2015 р., а вже 19 червня до роботи комісії приєднався Ігор Кочергін.

Унаслідок багатомісячної роботи робочої групи при Міській комісії було запропоновано зміни для 317 топонімів, включно з перейменуванням обласного центра. Більшість членів комісії, яка дотримувалася законодавства, виступала за безумовну необхідність перейменування і запропонувала доволі логічну концепцію зміни назв, що враховувала історію та культуру регіону, а також логіку сучасного моменту. Незначна частина членів комісії вирішила використати процес декомунізації заради ситуативних політичних інтересів і через брак відповідних знань з історії краю пропонувала необґрунтовані та контроверсійні назви, які лише поглиблювали суперечки.

З весни 2016 р. повноваження щодо здійснення перейменувань у межах процесу декомунізації в області перейшли до Дніпропетровської обласної державної адміністрації. 2.03.2016 р. розпорядженням голови адміністрації була створена Робоча група з питань контролю за станом виконання на території Дніпропетровської області Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного режимів». До групи був включений Ігор Кочергін. До вересня 2016 р. комісія завершила роботу, значно доповнивши перелік перейменованих топонімічних об’єктів.

За активну участь у міській комісії Ігор Олександрович отримав подяку міського голови (2015), а за роботу в обласній комісії – подяку прем’єр-міністра України (2016).

У 2019 р. у житті Ігоря Кочергіна відбувся професійний поворот. Першого серпня він очолив новостворений Південно-східний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам’яті, тобто став державним службовцем. Водночас із науково-викладацькою роботою не порвав і продовжив обіймати посаду професора на кафедрі історії та політичної теорії НТУ «Дніпровська політехніка». Менше ніж за три роки діяльності Ігорю Олександровичу вдалося створити дієвий відділ, який був залучений у процес реалізації політики національної пам’яті в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській областях. Були налагоджені робочі стосунки з обласними адміністраціями та міськими радами, армією, зокрема з Оперативним командування «Схід» (ОК СХІД), освітніми, музейними і бібліотечними установами тощо.

Було проведено десятки заходів. У вересні 2020 р. була організована наукова-практична конференція «Історія степової України та подолання історичних міфів», яка відбулася в приміщенні Дніпропетровської обласної державної адміністрації. У 2021 р. задля популяризації історії повстанського руху на Придніпров’ї підготовлена та видрукувана збірка документів: «Провідники повстанського руху Придніпров’я (за матеріалами органів державної безпеки)». Протягом 2019–2022 рр. спільно з Дніпропетровським національним історичним музеєм організовано і проведено кілька музейних тематичних виставок.

У планах подальшої діяльності відділу було багато проєктів, утім усі вони були перервані повномасштабною війною російської федерації проти України. З лютого 2022 р. головним проєктом для колишнього державного службовця Ігоря Олександровича Кочергіна став захист батьківщини, хоча як державний службовець він мав бронь від армії. Вже 25 лютого 2022 року він прибув до Амур-Нижньодніпровського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (РТЦК та СП), де залишив свої дані. Через три тижні був викликаний до РТЦК та СП, пройшов військово-лікарську комісію і 16 березня 2022 року відправлений до війська. Спочатку до 24-го окремого штурмового батальйону, де старший лейтенант Ігор Кочергін обійняв посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення артилерійської батареї. Але весь час перебування у батальйоні виконував обов’язки командира навчального взводу. У квітні 2022 р. був переведений на посаду заступника командира роти офіцерського складу 239-го загальновійськового полігону. Головним обов’язком на цій посаді була реалізація базової військової підготовки особового складу для бойових підрозділів. У травні 2022 р. був переведений на посаду офіцера Управління морально-психологічного забезпечення ОК Схід, де головною задачею було здійснення внутрішньої комунікації між підрозділами, які підпорядковувалися командувачу ОК Схід. У травні 2023 р. підвищений до звання майора.

Ігор Олександрович за період служби в армії не брав участі в бойових діях, перебуваючи в підрозділах, які здійснюють підготовку особового складу для бойових підрозділів або управління військовими частинами та підрозділами. Також серед його обов’язків було налагодження взаємодії з органами місцевої влади та Дніпропетровською обласною військовою адміністрацією. За службу батьківщині Ігор Кочергін нагороджений відзнакою голови Дніпропетровської обласної ради «За оборону рідної держави» (2023) та відзнакою міського голови Дніпровської міської ради «Захиснику Вітчизни» (2023).

Оскільки служба давала можливість тривалий час перебувати в обласному центрі, Ігор Олександрович долучився до процесу деколонізації. 27 липня 2023 р. набув чинності закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Згідно з ним при Дніпропетровській обласній військовій адміністрації була створена робоча група з питань подолання наслідків російської імперської та радянської тоталітарної політики у Дніпропетровській області. І.О. Кочергін став членом цієї робочої групи і з серпня 2023 р. до липня 2024 р. брав участь у засіданнях. Наслідком роботи групи стала пропозиція про перейменування сотень топонімів в Дніпропетровській області.

Також Ігор Олександрович є членом робочої групи міської комісії щодо найменування (перейменування) вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд на території міста Дніпра. У цій робочій групі обговорювалися питання перейменування топонімів в обласному центрі.

Повномасштабне вторгнення для всіх українців внесло свої корективи у плани на майбутнє. Ігор Олександрович міг продовжувати свою роботу на ниві реалізації політики національної пам’яті регіону, проводити наукові дослідження з генеалогії, організовувати наукові конференції, налагоджувати міжнародні зв’язки, але почесний обов’язок патріота та небайдужого громадянина змусив відкласти усі справи та плани на невизначений термін у «творчу шухляду», щоб робити свій внесок у нашу Перемогу. Віримо, що скоро він зможе відновити свою невійськову роботу та робити свій вагомий внесок у подальшу розбудову нашої країни.