Китайгородські церкви: лебедина пісня козацької душі

Китайгородські церкви: лебедина пісня козацької душі

Україна, Дніпропетровська область, с. Китайгород, Царичанський район

Китайгородський історико-архітектурний комплекс увічнений у народних казках і давніх літописах.

З минулого Китайгорода

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко

Дніпропетровщина – область контрастів, її оточують індустріальні міста та приголомшливі пейзажі, архітектурні пам’ятки і місця козацької слави. Село Китайгород у Царичанському районі на березі річки Орелі – воістину мрія будь-якого затятого мандрівника: запаморочливої краси краєвиди, дивовижний рослинний світ, численні природні й історичні пам'ятки, до багатьох з яких цілком пасує епітет «унікальна». 

Село Китайгород, засноване в другій половині XVII століття, зберегло до сьогодення залишки замку – земляного укріплення кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття та Української укріпленої лінії. Але, безперечно, перлина серед цих пам’яток – Китайгородські церкви, споруджені в середині ХVІІІ ст.

Виникнення цього унікального архітектурного ансамблю органічно пов'язане з тією роллю, що її відігравало Поорілля у XVII–XVIII ст., являючи собою прикордонний регіон. Землі ці розташовувалися на кордоні між Гетьманщиною та землями Війська Запорозького. За версією краєзнавців, перші укріплені поселення на місті Китайгорода з'являються наприкінці XІV ст., коли литовські війська на чолі з великим князем Вітовтом дійшли до чорноморського узбережжя. Сам Китайгород заснований, ймовірно, близько 1677 р. У цей час жителі Правобережжя масово переселяються на лівий бік Дніпра. Китайгород отримав статус містечка та слугував важливим пунктом на шляху перевезення урядової пошти. Назва Китайгород, імовірніше, походить від тюркського «китай» – «укріплення». Фортеця була дійсно потрібна через набігі татар, які супроводжувалися винищенням місцевого населення.

Протягом 1731–1733 рр. була побудована Українська укріплена лінія, яка простягнулася на 400 км. Укріплення Китайгорода теж увійшли як складова до цієї лінії. В 1750-ті роки керівництво Китайгородом обіймає Павло Семенов. Його батько перебував на посаді сотника Китайгородської сотні Полтавського полку у 20–30 роках ХVІІ ст. і заснував на придбаній ним землі хутір. Сам Павло Семенов брав участь у комісії зі встановлення кордону між Російською та Османською імперіями від річки Кінські Води до річки Берда у 1741 році, у перепису дворів у Старосамарській сотні, у проєктуванні так званої Нової Української лінії від гирла річки Самари до річки Лугань. 

У 1750-ті роки китайгородський сотник виявив себе справним господарем, захищаючи свою батьківщину від зазіхань і ворогів, і своїх братів-запорожців. Архівні дані підтверджують його дії щодо захисту прав своїх підопічних хуторян, у яких сусіди крали коней, відбирали землю. Усередині 1760-х. рр., коли ці землі стали об'єктом взаємних претензій Коша та Гетьманщини, Павло Семенов скаржився на знищення господарства у його хуторі. Також він мав звання «бунчукового товариша», яке надавалося гетьманом за особливі військові, дипломатичні та адміністративні заслуги. Носія такого звання міг судити лише гетьманський суд. Була ще низка матеріальних пільг, які надавалися за це звання. Під час військового походу бунчуковий товариш виконував обов'язки ад'ютанта при гетьмані. 

Амбітний сотник намагався тримати свою лінію у стосунках між козаками Гетьманщини, запорожцями, російськими пікінерами та регулярними військами на Орелі. Ймовірно, бажаючи надати величі та значення Китайгороду й сприяти обороноздатності селища, він кілька років за власні та китайгородців кошти побудував чотири церкви на березі Орелі, із яких дійшли до нас лише три, а четверта – дерев'яна – згоріла внаслідок військових сутичок. Цікаво, що всі три святині розташовані неподалік одна від одної. Цю характерну особливість місцеві старожили пояснюють тим, що мешканці в сусідніх поселеннях були дуже роз'єднані між собою та перебували в постійній ворожнечі. Єдності й любові між ними не було. І коли постало питання про будівництво храму, то також не знайшли взаємної згоди. Селище розділилося на три групи, кожна з яких хотіла звести храм на честь святого, який їм подобається: одні – на честь Успіння Божої Матері, другі – святителя Миколая, а треті – великомучениці Варвари. Залишається невідомим, чи є ця розповідь правдою, чи це все легенда, але, ймовірно, звичайне суперництво сприяло швидкому зведенню таких складних архітектурних будівель. 

Гортаючи сторінки історії, розуміємо, що сотник Павло Семенов був не тільки впливовим, вольовим, розумним і мудрим чоловіком. Після себе він залишив вікову пам'ять, побудувавши унікальні храми. Ми можемо тільки здогадуватися, про що мріяв і до чого прагнув китайгородський сотник, вкладаючи величезні кошти в спорудження церков.

Храми душі

Для будівництва церков козаки привозили обпалену цеглу з верхів'їв Дніпра на човнах, нарощуючи борти очеретом. Кладку робили на вапняному розчині, з тих часів вона рівна і міцна. Вдалий вибір місця для церков, оточених мальовничим ландшафтом, надає особливої монументальності всьому комплексу. Архітектурний ансамбль утворюють Успенська (1754), Миколаївська (1757) церкви та церква-дзвіниця святої Варвари (1756, добудови 1796).

Композиційним центром ансамблю є Успенська церква на п'ять бань. У плані повторює традиційний для української народної архітектури тип тридільного храму з приміщеннями, які прилягають до центральної частини з півночі та півдня. Центральний об'єм увінчує восьмерик із банею, ліхтариком і декоративною маківкою. Стіни церкви прикрашають розкреповані карнизи та пілястри, лиштва вікон. Перехід квадрата простору під банею вирішений за допомогою ступінчастих арок, замість традиційних вітрил. Об'ємно-просторова структура Успенської церкви дуже оригінальна та не має аналогів в України.

Миколаївська церква – типовіша для стилю бароко культова споруда. Являє собою зразок тетраконхового однобаштового храму. Над чотирма заокругленими раменами просторового хреста підноситься масивний восьмерик із банею, ліхтариком і главкою. На поверхні стін пілястри та декоративні лиштви. Цінність пам'ятки значно доповнює розпис у барабані, на стінах і склепінні храму. Характерна для стилю бароко в цілому м'якість ліній виявилася тут у формі плану, у загальних пропорціях будівлі.

Дуже цікавою за архітектурою є Варваринська церква. Цегляна, тричасна, із прямокутним бабинцем, квадратним нефом і півкруглою абсидою вівтаря. Над усім об'ємом центру височить восьмигранна вежа, яка має два яруси та завершується високою ограненою банею. Ця вежа-дзвіниця повторює характерний для народного будівництва принцип – восьмигранник на четверику. Перший ярус дзвіниці глухий, другий – з великими арковими отворами. Хід на вежу розташований у бічній стіні, яка відділяє неф від бабинця. Барокове багатоярусне вінчання надає їй особливої виразності та силуету. У порівнянні з Успенським храмом Варваринська церква витончена та монументальна. 

У XVII–XIX століттях життя громади Китайгорода і храмів було тісно переплетено. Протягом двох століть священники цих церков здійснювали таїнства, богослужіння, навчали дітей парафіян, надавали матеріальну допомогу селянам. І це далеко не повний перелік соціального служіння місцевого духовенства.

Збереглися статистичні дані кінця XIX століття, які яскраво показують значення, місце і роль Китайгородських церков у життя тогочасного села. Біля Успенської  церкви було приміщення для зберігання церковного майна та хліба, була церковна бібліотека і змішана однокласна церковнопарафіяльна школа. Заробітна платня священника цього храму на рік становила 120 рублів, а псаломщика – 30 рублів. При Свято-Успенському храмі в 1886 році була заснована однокласна церковнопарафіяльна школа, якою завідував священник Лука Поджукевич. На сьогодні збереглися дані за 1916 рік. Ось про що вони говорять: шкільне приміщення розташовувалося на церковній землі, при школі була квартира для вчителя. Заняття починали 1 вересня і закінчувалися 25 квітня, навчалося 79 дітей: 46 хлопчиків, і 33 дівчинки. При школі було 300 квадратних сажнів казенної землі. На її утримання церква виділяла на рік 180 рублів. При Миколаївській церкві теж були організовані церковна бібліотека та школа грамоти в окремій будівлі. Поблизу церкви був сарай для зберігання запасів хліба, і церковного начиння.

Сяє церква крізь століття

Минали століття, а Китайгородські храми залишилися неушкодженими під час бурхливих подій XX століття: першої світової та громадянської воєн, антирелігійних кампаній 20–30 років, Другої світової війни. Хрущовська «відлига» відгукнулася новими комуністичними гоніннями на православну церкву. Під приводом аварійного стану приміщень в 1959 році в храмах заборонили проводити богослужіння. Однак це не завадило розмістити там, в 1960–1961 роках експозиції Царичанського районного історико-краєзнавчого музею.

Протягом десятиліть храми переживали тяжкі часи: їх використовували як складські приміщення при будівництві місцевої школи, або вони стояли пусткою, вікна були розбиті, а двері виламані. Фрески XVII–XIX століть були знищені, церковне майно розграбоване, а частина – спалена. У другій половині 1960-х років на хвилі зацікавлення громадськості історією України про Китайгородський церковний комплекс знову «згадали» наукові дослідники. У 1970 році під час проведення ремонтних робіт у Свято-Успенській церкві був знайдений склеп, в якому, імовірно, похований сотник Павло Семенов, на кошти якого були споруджені храми. Часткове уявлення про знайдені в ньому рештки можна почути з розповідей старожилів.

Існує припущення, що дві порохівниці з рогу та кістки, сотницька булава та залишки верхнього одягу, які зберігаються в Музеї історії Царичанського району походили звідти. Зі слів старшої наукової співробітниці Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького Лариси Чурилової, яка у 1987 р. працювала над вивченням залишків поховань у церкві, відомо, що у склепі були поховані чоловік похилого віку і дівчина років 18–20. Фрагменти дерев’яної домовини, залишки дорогої тканини та витонченого мережива підтверджували, що поховані люди заможні. Це, на думку науковця, дає підстави стверджувати, що у склепі поховані Павло Семенов та, можливо, його донька, з ім’ям якої місцеві мешканці пов’язують побудову і назву церкви-дзвіниці святої Варвари і яка нібито померла від якоїсь швидкоплинної хвороби.

Знайдені залишки археологи поклали у дерев’яну домовину і за участі представників Китайгородської сільської ради, громади села та району переховали на найближчому до комплексу церков сільському цвинтарі. Сьогодні на місці поховання зусиллями козаків Царичанського козацького полку Дніпропетровського козацького округу встановлена мармурова плита з написом: «Китайгородський сотник Павло Семенов – 1709–1782 рр. Він цю землю боронив, Він цю землю засівав, Він у цій землі і упокоївся, Вічна тобі пам’ять і слава, козаче».

За активної допомоги громадськості села, за підтримки районної та обласної влади, організацій Українського Товариства охорони пам'яток історії та культури у 1994 році відреставровані церкви відкрили двері парафіянам. Витримавши всі удари богоборчих хвиль, вони володіють особливою притягальною силою, очищають і відроджують наші душі, пробуджують прагнення до вічного, прекрасного. Оновлені вже в XXI столітті Кітайгородські храми продовжують нагадувати нам про мудрість, мужність і майстерність наших предків.

Створено: 25.02.2020
Редакція від 05.10.2020
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Білокінь А. Комплекс Китайгородських церков та їх місця в історії Приорілля // Історія і культура Придніпров'я: невідомі та маловідомі сторінки.- 2008. - Вип. 5. - С. 52–56.
Коли оживають храми // Бористен. - 2009. - 10. - С. 15.
Уникальные храмы Китайгорода // Життя Дніпра. - 2019. - Вып. Вып.19. - С. 6: фот.
Храми на берегах Орілі: минули роки, минули століття... // Трубник Присамар'я. - 2003. - 26 груд. - С. 11.
Кавун М.Е. Архітектурний ансамбль козацьких церков середини XVIII ст. в с. Китайгород на Пооріллі [Електронний ресурс].– Режим доступу: // https://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=108
Скубак Г. Три храма за четыре года! [Електронний ресурс].– Режим доступу:// http://eparhia.dp.ua/eparhiya/nasha-istoriya/istoriya-drevnih-hramov/tri-hrama-za-chetyre-goda/