Дора Калинова: «Творчість і краса врятують світ»

Калинова Дора Василівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 25 листопада 1934 – 12 червня 2019 |
  • Місце народження: с. Звонецький Хутор Солонянського р-ну Дніпропетровської обл. |
  • Письменниця, радіожурналістка

Вона 30 років віддала роботі на обласному радіо, а поезія живила її душу і давала сили для нового злету.

Щаслива тим, що байдужа до слави.

Дора Калинова

Дору Василівну Калинову пам’ятає не одна бібліотека, школа, обласне радіо нашого міста, зокрема і наша бібліотека, яку активно відвідувала поетка як член клубу любителів літератури «Захопленість». Іскрометна енергія, завзяття, молодечий запал, небайдужість до людських доль, любов до героїв своїх нарисів і радіожурналістських передач, а вона 30 років віддала роботі на обласному радіо – ось далеко не повний перелік рис, які характеризують цю чудову людину.

Дора Василівна любила життя у всіх його проявах, бойова, легка на підйом, вона часто бувала серед своїх читачів, особливо полюбляла виступати у школах, а географія її поїздок до героїв своїх нарисів не обмежується лише межами обласного центру. Тож її добре знали та любили і дорослі, і діти.

Зринає дороге минуле
В своїй незвіданій красі.
Смішне дитинство промайнуло
Яскравим бантиком в косі.
А школа вчила жити чесно
І стала совістю в мені.

Народилася Дора Василівна Титаренко (Калинова) 25 листопада 1934 року в селі Дзвонецький Хутір Солонянського району Дніпропетровщини, про людей якого із болем і радістю писала в свої публіцистичних творах. Батько пройшов усю війну, а брата Івана, якого було силоміць вивезено до Німеччини, Дора Василівна шукала 50 років. Могилу солдата Івана Титаренка знайшла у польському мiстечку Кендзежин-Козлє. В сім’ї було ще четверо дітей.

Дорi було лише 6 рокiв, коли у її дитячий свiт увiрвалася вiйна. Тому, ставши журналiсткою багато нарисів, книг присвятила ветеранам та учасникам війни.

Дора Титаренко-Калинова, юність. Фото з її книги.У 1949 році закінчила 7 класів і вступила до Дніпропетровського педучилища, бо з дитинства мріяла стати вчителькою. Закінчила його, була прийнята без екзаменів до Дніпропетровського державного університету. У 1958 року після закінчення вузу хотіла працювати вчителем, але доля склалася інакше. Тоді вже писала багато журналістських матеріалів. Поет Ігор Пуппо допоміг із роботою у обласному будинку народної творчості. Та невдовзі її запросили на посаду кореспондента обласного радіо, якому вона віддала 30 років свого життя.

Вірші Дора Василівна почала писати з 7-го класу, в педучилищі друкувалась у стінгазеті, а потім в університетській багатотиражці «За передову науку», в альманасі «Вогні Придніпров'я», газеті «Молодий ленінець», журналах «Зміна» та «Дніпро». Відвідувала літстудію в Палаці студентів, якою керував поет Ісай Науменко, а затим – Ігор Пуппо. Доброю школою стало для неї й обласне літературне об'єднання, створене і кероване поетом Павлом Трохимовичем Кононенком.

У 1954 році, будучи студенткою другого курсу університету, в складі п'яти чоловік від області стала делегатом республіканської наради молодих письменників, серед яких були Д. Демерджі, Л. Залата, Г. Кулеба, В. Зубова. В цей час тільки входили в літературу Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Тамара Коломієць, Валентина Малишко, Микола Вінграновський, Андрій М'ястківський, Григорій Печенівський, яких згадувала поетка у своїх нарисах – спогадах: «Але справжнім святом для молодих дніпропетровських поетів став вихід у світ в тому ж таки 1958-му колективної збірки поезій «Над широким Дніпром», куди увійшли вірші десяти, в тому числі і мої десять віршів. У тому ж 1958 році вийшла моя книжечка «Пісня юності». 1958-й – це рік народження і Дніпропетровського телебачення. Директору телестудії Михайлу Тимофійовичу Горяному рекомендували два прізвища: Дора Титаренко і Микола Безуглий. Але... відтоді я вірю в Долю. Саме вона згодом таки привела мене на обласне радіо».

У 1960 році Дора Калинова розпочала свій творчий шлях кореспондентом редакції обласних вістей. У нарисах-спогадах згадує своїх радіовчителів – Юрія Васильовича Харченка, який очолював редакцію, голову облтелерадіокомітету Петра Зіновійовича Шаповала, головного редактора Леоніда Дмитровича Залату.

1960 рік – Дора Василівна редактор молодіжних передач, де вперше пробує себе в нарисах. Дев'ятирічна робота в музичній редакції, зустрічі з молодими музикантами, композиторами, співаками, записувала інтерв'ю, готувала радіонариси. Головною темою своєї творчості в ці роки обрала розповіді про талановитих людей нашого краю, України. В книгу художньо-документальної прози авторки  «Я вірую у творчість і красу» ввійшли ці публікації.

20-літня робота в редакції листів – це навчання самої авторки і навчання молодих журналістів. «Шліфувала свою журналістську майстерність і на циклі радіопередач «Ніхто не забутий», які вела в останні роки роботи на радіо. Всі сценарії зберегла і включила їх до книги художньо-документальної прози «Між минулим і майбутнім». Отож головну тему своєї творчості – героїку війни – я винесла зі стін обласного радіо», – згадувала Дора Василівна.

Велетенською працелюбністю була наділена поетеса, журналістка Дора Калинова, книги її нарисів про ветеранів Другої світової війни складають собою скарбницю подвигу народу.

Друга книга поезій Дори Калинової «Крик із довгого мовчання» виходить у 1991 році, коли поетка вже була на заслуженому відпочинку. Відтоді й починається її відродження в поезії. Поезія стала рятівною соломинкою, яка утримала її на цьому світі і дала сили для нового злету. Вона допомогла поетці вижити і вистояти серед життєвих бур і гроз. Велетенська працелюбність, запал, енергія, постійні зустрічі з аудиторією шанувальників її поезії були властиві цій жінці. Вона – авторка 5 поетичних книг, кількох видань нарисів, спогадів, авторка багатьох пісень, які виконують народні гурти області. Є пісенник, де зібрано тексти з нотами, розповіді про кожного з композиторів, і все оздоблено фотоілюстраціями (понад 50 пісень). Існує в одному екземплярі. Видати його авторка не встигла.

«Дора Калинова мала якусь таку свою правду, що претендує на спадкоємність. Вона вміла розкривати людські здібності й активно сприяти становленню талантів. Завжди була готова боротися за справедливість і перемагати власні труднощі мистецтвом подолання. Прагнула підтримувати людей, які заслуговують на продовження творчого довголіття через увагу та повагу суспільства до всього того, чим це суспільство завдячене батькам і дідам, прадідам…

Не завжди мала порозуміння з усіма, до кого зверталася з наполегливістю, гідною бодай відгуку. За те й мала імідж дивачки, отакої Донкіхотки, страждала й потерпала від того. Та на творчі презентації книг чи просто зустрічі з усіма, кому цікаво послухати відверті зізнання сучасника в любові до Вітчизни, люди приходили масово. Сучасники цінували відвертість і щирість авторки, вірність професії й темі життя, що від роду, якому нема переводу», – згадує про Дору Калинову Наталія Абросимова.

У неї була воля до життя, багато років дружила з Центром реабілітації інвалідів «Творчість», допомагала людям, була небайдужою до людських доль.

«Моя поезія – це моє життя»

Поезія – скарби душі, надія на життя остання…

Дора Калинова

Дора Калинова говорила: «Моя поезія – це моє життя. Я писала про те, що сама пережила і перестраждала..». Тематика її поезій – це громадянська лірика, вірші-спогади юності, поезія про свій край, Україну, любовна лірика, про природу і пошук сенсу життя,  це вірші про Людину, про моральні та етичні проблеми сучасності. Особисте і громадянське у поетеси дуже пов’язане:

Хмара над світом висне,
Може, і громом гряне…
Руку тобі потисну,
В очі тобі загляну.
Власні забуду болі –
В серці ж бо – біль народу,
В мене з ним спільна доля,
Радощі спільні зроду.
Тому в гірку годину
Я тобі все пробачу.
Навіть куля не спинить
Ніжність в мені гарячу.
Йтимеш у бій кривавий –
Поруч піду з тобою,
Буду завжди ласкава,
Власні забуду болі.
Слухай мне, Вкраїно!
В час, коли битва гряне.
Людям – любов нетлінну,
В очі їм сонцем гляну.
Слухай мене, Вкраїно!

А ось вірш, який і сьогодні актуальний, на часі, хоч написаний у 1991 році:

Україно! Розтерзана Мати!
Як ти можеш весь зболений світ
На цих змучених плечах тримати
Скільки довгих згорьованих літ.

Твоїх ран не омити сльозою
І печалей не випить до дна.
У одному ярмі ми з тобою,
У нас доля і Дума одна.

Я без тебе, як лист при дорозі,
Я без тебе, як птах без крила,
Цілоденно в болючій тривозі,Що
б не вмерла, а вічно жила.

Облітаю уся, облітаю,
Як на вітрі калиновий цвіт,
І в твої береги повертаю,
Журавлино кричу на весь світ:

Я не зрадила рідної мови,
Та за всіх моє серце болить,
Твої сестри й брати вже в обнові,
Всім у мирі і злагоді жить.

Серце битись колись перестане,
Я розтану сльозою з-під вій
І твоєю калиною стану
На високій могилі своїй.

О, народе мій, добрий, терплячий,
Скільки виніс ти горя і бід!
Прокидайся від довгої сплячки
І рятуй свій загублений рід.

Приміром, вірш «Дніпропетровськ» – зізнання в любові до міста через особисте:

Рідний, хороший, любий, погожий,
Кращого в світі ні, не знайду!
Веж заводських в золотому світанні
Ген на околиці довгий стрій.
Дніпропетровськ, моє місто кохане –
Щастя і радість в юні моїй!


і любов до рідного краю:

Я ніколи тебе не покину
І ніколи кудись не поїду.
Й з того світу до тебе прилину,
Припаду до знайомого сліду.
Цілуватиму поле і стежку,
Чорнобривці, вербу і калину,
На сорочці розшиту мережку –
Виллю тугу свою журавлину.
Жить на світі без тебе не зможу я
І на розкіш тебе не зміняю.
Не знайду я на тебе схожого,
Мій злиденний. Незраджений краю.
Солонянщини рідної звуки –
Найсолодше, найвище звучання,
Не віддам свої болі і муки,
Рідне земле! Ти – вічне кохання.

Калинова Д. Диво калинове: поезії, 1993 рікКалинова Д. Одкровення: поезії, 2002 рікКалинова Д. Я вас люблю, про вас пишу, 2011 рік, Кн.1  

Вірші поетеси просякнуті душевними переживаннями, життєвими історіями, зокрема і особистими:

Моя сестричка ясноока,
На мене дивишся крізь час
Лежиш в землі ти одиноко
Під грушею, в садку у нас.
А в глинище Павлуша й Пєтя,
(На цвинтар нікому знести)
Всі троє вмерли в тридцять третім,
цей гріх нікому не простить.

Що для Дори Василівни поезія? Це її життя, її крила, натхнення, як не дивно, поезія подовжила їй життя. Поетка прожила майже 80 років, вражала своєю унікальною пам'яттю на прізвища, імена і по-батькові героїв своїх нарисів, напам’ять читала не тільки свої вірші, а й вірші інших поетів, які знала у великій кількості. Ось її вірш «Поезія»:

Поезія!
Сила в ній дужа, могуча,
Вона мене давить,
вона мене мучить,
Вона в моїм серці
змогла засвітить
Вогонь,
що тепер не згаса ні на мить.
Поезія!
Душу мою полонила,
Могутні, незламні
дала мені крила,
Тепер моє серце
тріпоче, тремтить,
Мов птиця,
піднятися хоче в блакить.
Поезія! Юність!
Я хочу віднині,
Щоб ти помогла
Не старіти людині,
Поради давала
І другом була,
І щирим коханням
У серці цвіла.

Поезія!
Треба шукати, творити,
Щоб людям
небачені далі відкрити...
І радісно,
легко на серці стає:
В поезії бачу
безсмертя своє.

***

Хочу жить!
І жить не для загину.
Людям серце полум’я віддам,
Щоб бабусям розгинати спини
І вертати молодість дідам.
Хочу жить!
І жити не під дахом,
Не в затишнім власному кублі,
А літать над світом вільним птахом,
Щоб усе побачить на землі.

Їй не байдужі проблеми сучасної Людини:

Чим живеш і які в тебе мрії,
Що ти любиш, прямуєш куди?
Чи сумуєш, що серце старіє?
Чи радієш, що квітнуть сади?

Твої болі і усмішка кожна
У душі моїй місце знайшла.
І стає мені гірко й тривожно,
Як для інших жалієш тепла…

Хочу небо ясне, синювате,
Плескіт хвиль, гомінливі гаї –
Все найкраще тобі дарувати
У натруджені руки твої.

Поетці властиве романтичне уявлення про Людину, вона вбачає її не тільки сильною, а і доброю. І в цьому її Віра.

Кохання для поетки чи то в юності, чи то в зрілому віці – це чисте, взаємне почуття, пожертва:

Жіночої любові не страшись,
Страшись байдужості і нелюбові,

Бери усе, допоки можеш брать.
І віддай всього себе до краплі.

***

Хоча кохання згинуло давно,
Живу тепер, спустошена до краю,
Кохати вічно, мабуть, не дано,
Його вернути долю не благаю.
Бо ним уже я сита через край,
І вже не хочу його біль відчути,
А квіти – це для мене вічний рай,
Вони завжди мою долають смуту.

***

Я тебе відпускать не боюсь,
Бо у тебе влила свою силу,
А сама я ще вище здіймусь,
Бо незламні ти дав мені крила.

Природа – натхнення для поетичного творення Калинової, її радість і смуток:

А небо завжди неповторне.
Частіш на небеса дивись,
То напливає хмара чорна,
То сонце осяває вись.

А то хмаринки, мов пушинки,
Кудись у далечінь пливуть.
Ніхто не знає, де зупинка,
Короткий, чи далекий путь.

Яке це щастя – бачить небо,
Купатись в ньому день при дні!
Чого тобі в житті ще треба?
Живи й радій, співай пісні.

А ось із останнього:

А на душі осінній щем,
Уже й зима не за горами,
І прийде холод в кожний дім,
О, утепляйте вікон рами
І буде в хаті тепло всім.
І ще над нами небо чисте,
І сяє сонце в небесах,
Покрова з нами, Пречиста
І, боже, навкруги краса.
Живи й радій усьому світу
І смуток в душу не пускай.
Ще будуть зими, весни, літа
Бо білий світ – це божий рай.

Творча манера Дори Калинової – це народження образу, слова-метафори чи поетичного звороту. Образи віршів – це Юність. Душа, Південь, Ніжність, рідна земля, ветеран війни, безхатній собака, людські сльози, гірка самотність. Вірші-монологи, вірші-замальовки, вірші-сповіді мають глибоко узагальнюючий зміст:

Замовкну, відійду – і вже ні слова
Я не промовлю зрадникам своїм.
Почну своє життя (вже вкотре) знову,
Прощаю всім, та не прощаю їм.

Ветеран журналістики Дора Калинова, 2014 рік. Фото: http://nsju.dp.ua/wp-content/uploads/2014/05/11nn.jpgВірші не раз допомагали Дорі Василівні вистояти, аби не впасти і не зникнути зовсім. Це – крик вистражданого серця у скрутні хвилини. Туга за минулим, втраченими дорогими серцю людьми, поетка вбирає в себе болі свого часу, кидає гнівні слова на адресу чинуш і казнокрадів, її охоплює «найпекучіший біль – від безсилля свого» щось поліпшити в цьому житті, її мучить і обурює те, що «для одних в житті – все, для інших – нічого», що «милість не модною стала», що гонитва за грошима і збагаченням «роз’єднує і сім’ї і душі, а рідних зробила чужими», що «знецінено труд і в низах, і в верхах».

Вона звертається до тих, хто зневірився в собі: «Не бійтеся, не треба тужити, це ж щастя, що випало жити». І проголошує: «Поки живі, ми в щастя повірити повинні», а молодих наставляє: «Поспішайте робити добрі справи».

Людина може бути щасливою тільки тоді, коли робить щасливими інших:

И если счастлив тот, кто рядом,
Я тоже счастлива вдвойне.
Быть для другого нужной – радость,
Я этим счастлива вполне.

Її вірші завжди оптимістичні, спочатку сум, роздуми та рух життя бере своє:

Переможний рух життя

Сиджу, схилившись над столом,
А день похмурий, непривітний.
Надворі дощ. І над вікном
Берізка клонить мокрі віти.

А люди йдуть. Бо в них завжди
Важливі. Невідкладні справи.
Життя іде, як плин води,
І кожен ним уперто править.

Мені приємно зараз встать,
Змахнуть на склі застиглі сльози
І разом з ними крокувать
По закалюженій дорозі.

Хоч не приваблюють мене
Холодні ці дощі у травні,
Та за оцим похмурим днем
Я бачу дні погожі, славні.

Бо переможний рух життя
І крок упертої людини,
Ні дощ, ні вітру зле виття, –
Ніщо ніколи не зупинить.

У 2004 році Дора Василівна поставила крапку в поезії. Та все ж при зустрічах, ні та й почитає написаний вірш. За місяць до її останніх днів ми (співробітниці відділу абонемента ДОУНБ) провідали її, зробили відеозапис зустрічі. З її неопублікованої поезії:

Гіркота

Живу і кожний день прощаюсь з усіма,
що бачу навкруги
І білим світом причащаюсь,
який мені він дорогий.
О, як шкода, що ми лиш гості
на грішно-праведній землі,
Всі помремо, зітліють кості,
над нами ляже товща літ
І що залишиш після себе?
Який від нас лишиться слід?
Краплинка сонця, клаптик неба,
чи деревце, що дасть свій плід,
А чи оце безмежне поле,
яке проходить з краю в край.
Усе, що бачиш ти довкола –
це твій земний, квітучий рай.
Не має на тім світі раю,
Там тільки чорна темнота.
Земне життя я прославляю,
Та в кожнім слові гіркота.

Зелен-цвіт Дори Калинової

Нехай цвіте моя калина,
Піснями робляться вірші,
Що б не було ані хмарини
В людей на лицях і в душі.

Дора Калинова завжди говорила: «Бережіть в собі той зелен-цвіт». Що вона мала на увазі? Так називалася її поетична збірка, в якій лунала любов авторки до всього земного, до людей, до країни. Вона закликала залишатися завжди людиною! Девіз її життя – твори добро! Дора Василівна часто цитувала:

Не хочу я ні почестей, ні слави,
Ані медалей, ані нагород –
Все це дається людям для забави,
А хочу я, щоб був живий народ!

За життя Дора Василівна не мала ні нагород, ні медалей, ні звань, та залишила після себе чудові поезії, збірки художньо-публіцистичних нарисів. «Я щаслива, що в житті єдиною моєю зброєю була Доброта. Борюся. Не складаю перо», – писала поетка у своїй книзі. Вона вміла радіти життю, написала: «…я жила так, що мене ніколи не задовольняла синиця в руках. Усе життя линула до журавля в небі».

Як люблю, як радісно мені
Йти на дзвін весняного прибою,
І стрічати ранки запашні,
Коли людям щось несу з собою.

Життя – це слово в кожному вірші поетеси. В чому його сенс, цінність – саме це стало предметом глибоко інтимних роздумів і переживань Дори Василівни. Читаючи збірки поезій Дори Калинової, наче набираєшся душевного здоров’я, ніби очищаєшся. Можливо, вони здадуться занадто простими, та це не знижує їхньої художньої цінності, бо все талановите справді просте.

 

Світлана Сухіна
Бібліографія:

Калинова Д.В. Крик из долгого молчания: стихотворения.– Дніпропетровськ: Сич, 1991.– 55 с.
Калинова Д.В. Диво Калинове: поезії.– Дніпропетровськ: Пороги, 1993.– 79 с.
Калинова Д.В. Откровення: поезії.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2002.– 100 с.
Калинова Д.В. Зелен-цвіт: вірші.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2004.– 224 с.
Калинова Д.В. Між минулим і майбутнім: документально-художня проза.– 2-ге вид., випр. і доп.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2006.– 511 с.
Калинова Д.В. Не померкне подвиг у віках.– Дніпропетровськ: Журфонд, 2007.– 306 с.
Калинова Д.В. Я вірую у творчість і красу: художньо-документальна проза.– Дніпропетровськ: Журфонд, 2008.– 464 с.
Калинова Д.В. Перлини мудрості: записні книжки.– Дніпропетровськ: Ліра, 2010.– 312 с.
Калинова Д.В. Не померкне подвиг у віках.– Кн. 2. Я вас люблю, про вас пишу.– Дніпропетровськ: Журфонд, 2011.– 204 с.
Калинова Д.В. Я вас люблю, про вас пишу. Кн. 1. Не мілій, Дзвонкова Кринице.– Дніпропетровськ: Журфонд, 2012.– 344 с.
Калинова Д.В. Я вас люблю, про вас пишу. Кн. 3.– Дніпропетровськ: Журфонд, 2014.– 424 с.
Калинова Д.В. Одкровення душі моєї: поезії. Дніпропетровськ: Ліра, 2013.– 211 с.
Калинова Д.В. Творчість і краса врятують світ.– Кн. 3.– Дніпропетровськ: Журфонд, 2014.– 423 с.
***
Ільченко Ю.С. Дора Василівна Калинова / Ю.С. Ільченко, Т. В. Шевченко // Об'єднані магією слова.– Дніпропетровськ: Пороги, 2011.– С. 49–51.
Створено: 18.04.2022
Редакція від 18.04.2022