Диво рукотворне: історія та легенди Білої церкви

Диво рукотворне: історія та легенди Білої церкви

Україна, Дніпропетровська область, с. Мала Петриківка

Біла церква на Петриківщині, пам’ятка архітектури національного значення, має визначне історичне минуле, яке сягає ХVІІІ ст.

Якщо мандруватимете Петриківщиною, у селі Мала Петриківка (колишнє село Червонопартизанське) вашу увагу приверне незвичайна споруда – собор Різдва Святої Богородиці. Постановою ради Міністрів УРСР від 06.09.1979 року цей храм визнано пам’яткою архітектури національного значення і надано йому охоронне свідоцтво №1084. Свято-Різдвяна церква має визначне історичне минуле, яке сягає ХVІІІ ст.

«Нате і мій гріш на ладан, щоб і моє перед Богом курилось», – казав селянин, прагнучи не відстати від громади, що вірно трималась традицій і віри предків. Кожен, хто переступав поріг церкви, знімав шапку, затамовував подих. Десь там залишалася втома, а душа освячувалась святинею. Таким храмом для людей стала Свято-Різдвяна церква.

У книзі «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» від 1880 року єпископ Феодосій писав, що 6 червня 1793 року мешканці Петриківки звернулися до преосвященного Гавріїла, митрополіта Катеринославського, з проханням заснувати нову церкву, мотивуючи це тим, що кількість населення зросла, і діюча церква Святого Георгія Побідоносця не в змозі вмістити всіх вірян. Для побудови нової церкви громада має 400 рублів. Резолюцією від 10 червня 1793 року прохачам було повідомлено, щоб вони відмежували 120 десятин землі для майбутньої церкви і звернулися до губернатора за дозволом на будівництво. 

У селі було визначено високе місце, звідки відкривалися мальовничі краєвиди. Для будівництва використовували цеглу місцевого виробництва, і її пішло в діло десятки тисяч штук, бо ж товщина стін була 1,2 метри, а заввишки – більше 10 метрів. Ця червона цегла спочатку була досить міцною, але під дією атмосферних чинників (вітер, дощ, скрижаніла вода) вона втрачала первинні якості й почала руйнуватися – сипатися. Було вирішено покрити стіни лудженою залізною бляхою, для чого використовували олово. Його поверхня має майже білий колір. Саме тому місцеві селяни та парафіяни з навколишніх сіл стали називати храм «Білою церквою». Технологія оковування будівлі була така. Спочатку до стін прибивали дошки (частина їх береглася до нашого часу). Залізні цвяхи були саморобні, ковані у кузні. Потім до дощок прибивали луджені листи бляхи, які з’єднували між собою покрівельними швами, такі шви вже вміли робити, бо крили залізом дахи будинків. 

Церква була збудована трипрестольна з прямокутною центральною частиною, напівкруглою апсидою, виступаючим притвором. На фасаді звели чотириколонний портик, який завершувався трикутним фронтоном. Центральна частина церкви завершувалася напівсферичним куполом. Високі білі стіни, вкриті позолотою бані в сонячну погоду виблискували аж на 10 верст. Зовнішній вид храму органічно вписувався в природний ландшафт (бо весь двір був засаджений бузком і фруктовими деревами – сама зелень і пахощі), спонукав до роздумів над тим, що небо і склепіння храму – то єдина покрівля світу, єдиний дах над усім сущім на землі. Поряд з церквою – дзвіниця, яка мала великі та малі дзвони. Дзвонили голосно і до кожної події по-своєму. Та, головне, дзвін скликав людей до церкви. Сюди приходили, щоб втамувати біль, розділити з земляками і Богом радість, вшанувати предків, очистити від гріхів душу.

Цей трипрестольний храм славився далеко за межами селища. У вівтарі зберігалася одна з найбільших святинь петриківської землі – ікона Божої Матері з преподобним Антонієм і Феодосієм Печерським, до якої приходили молитися парафіяни з усієї округи. На центральному престолі храму Білої Богородиці зберігалась ікона на честь Різдва Божої Матері. Лівий престол був присвячений апостолу Андрію Первозваному, який, за легендою, приніс християнство на придніпровські землі, правий – покровителю Святому Миколаю. Поблизу церкви розташувався будинок священника. Панотець залишався чи не єдиною освіченою людиною на селі, офіційно поставлений духовним пастирем, до якого парафіяни приходили не тільки сповідатися, а й за життєвими порадами. Відомий склад священослужителів у 1908 році, це – священник Василь Олександрович Килимов (44 роки); диякон Георгій Савченко (29 років) і церковний староста Костянтин Бобошко (57 років). Майже 130 років молились тут люди, звертаючись до Богородиці про заступництво перед Господом.

Минав час, відбувалися бурхливі події, змінювалась влада. Багато випробувань випало на долю «Білої церкви». В 1938 році було зруйнувано дзвіницю, а собор закритий місцевим урядом і переданий колгоспу «Червона хвиля» під клуб. Під час «переобладнання» храму, декілька жителів під страхом смерті зруйнували іконостас, зафарбували розписи і фрески на стінах, спалили ікони та книги. Невелику частину ікон і книг вірянам вдалося врятувати і сховати по домівках.

Під час війни двері храму знову були відкриті для вірян. І тоді (за переказами старожилів) сталося диво: ікона Різдва Пресвятої Богородиці, написана на стіні, проявилася з-під товстого шару фарби, а потім знов зникла.

У повоєнні роки церква знову занепала. Спочатку використовувалася як комора, в 1963 році споруду передано сільському профтехучилищу, як господарське приміщення.

У храмі влаштували гараж для комбайнів. Розповідають, що для того, аби величезні сільгоспмашини затягти під склепіння Божого Храму, мусили проламати одну зі стін (пізніше місцеві селяни намагалися закрити пролом у стіні шлакоблоком). У цей час було розграбовано все, що можна було зняти: вікна, двері, дошки з підлоги, висока огорожа, викувана умільцями-ковалями. Але найстрашніше було попереду. За чиїмось наказом будівлю було облито соляркою і підпалено. Дах згорів повністю, ще довгі роки залишки стін під впливом дощу, сонця, снігу і морозу поступово руйнувалися. Не витримало власної ваги та обвалилось склепіння центрального порталу храму. Цвинтар поряд було сплюндровано. Але, навіть зруйнований, спалений і розграбований собор вражав своєю величчю, розкішною архітектурою і волав до милосердя... 

З «Білою церквою» пов´язано кілька місцевих легенд і усних переказів старих людей. Ось один із них.

Якось – це було наприкінці 30-х років, коли у церкві був розташований сільський клуб – усі присутні раптом припинили весело танцювати, бо почули, що угорі, під банями, тихенько сумно співають янголи, – цей факт начебто був причиною того, що клуб вирішили перенести в інше місце.

Зі спогадів заслуженого майстра народної творчості України Федора Панка:

«Церкву пам’ятаю з дитинства, коли вона була ще діючою. І хоч було їй на той час більше 100 років, вона мала пристойний вигляд і багато прихожан. У 30–40 роки наша родина проживала в с. Червонопартизанське, і я ходив до школи біля церкви. Причаровувала вона своєю незвичністю, бо відрізнялася від усіх інших. Ця гарна, висока блискуча будівля із золотим куполом і великим хрестом назавжди закарбувалася в пам’яті. І, коли я став художником, спробував відтворити її в одній зі своїх картин з серії «Легенди про петриківську вишню». Ще пам’ятаю дзвіницю. Стояла вона перед церквою і була навіть, вища за сам храм. Старші люди розповідали, що від дзвіниці був проритий підземний хід до річки, де, начебто, ховали ікони».

Ще за часів УРСР собор Різдва Пресвятої Богородиці був визнаний пам’яткою архітектури. Є, навіть, відповідна табличка, але на понівеченій будівлі просто не знайшлося живого місця, куди б її можна було її почепити. 

13 грудня 2005 року відбулася перша Божественна літургія в прибудові на честь апостола Андрія Первозваного. Працями церковної громади і настоятеля храму на території собору був побудований дерев'яний храм на честь апостолів Петра і Павла, в якому до теперішнього часу проводяться Богослужіння. На початку вересня 2017 року розпочата відбудова храма Різдва Пресвятої Богородиці. Люди відгукнулися на заклик відновлення Святині. Чоловіки допомагають будівельникам, жінки прибирають територію, готують їжу, миють посуд. 

Громадськість доладає всі зусилля у відбудові цієї пам’ятки архітектури, найстарішої будівлі Петриківки, для того щоб туристи, гості Петриківщини мали можливість побачити диво рукотворне – храм Різдва Пресвятої Богородиці, почути незвичайну історію про цю величну споруду. Нині відбувається відродження собору-мученика.

Створено: 28.12.2020
Редакція від 28.12.2020
Олена Терещенко
Бібліографія:

Букреєва А. Храм під куполом неба // Вісті Придніпров'я.– 2014.– № 22 (27.03).– С. 11: фот.
Букреєва А. На благословення до козацького храму // Вісті Придніпров'я.– 2015.– № 54 (9.07).– С. 7: фот.
Давиденко Г. «Остання крапля лицарської честі» // Сільські новини.– 2009.– № 24 (11.06).– С. 11.
Колядинська, Т. Ця церква колись була Білою // Зоря.– 2009.– № 59 (6.06).– С. 4
Статива Я. Відродиться, мов душа народу // Вісті Придніпров'я.– 2014.– № 22 (27.03).– С. 11: фот