Апостолівський район. Частина 2. Історія від початку XX ст. до 1941

Апостолівський район. Частина 2. Історія від початку XX ст. до 1941

Україна, Дніпропетровська область

Перша третина XX ст. на Апостолівщині позначилася економічним зростанням, соціальними змінами, боротьбою за владу, голодоморами.

Історія Апостолівського району. Початок XX ст. – 1941

Суттєве пожвавлення економіки на Апостолівщині відбулося вже після спорудження в краї гілки 2-ї Катерининської залізниці. У 1904 р. через територію району пролягла залізнична лінія, яка з’єднала Кривий Ріг з Олександрівськом (нинішнє Запоріжжя). Неподалік с. Покровське з’явилась станція Апостолове. Через р. Базавлук був збудований залізничний міст, неподалік с. Грушівки виникла станція Підстепна. Камінь для будівництва залізниці видобувався в Підстепнянському і Токівському кар’єрах.

Роки першої російської буржуазної революції 1905–1907 рр. Апостолівщина пережила більш-менш спокійно через те, що тут не було великих підприємств. Відбулося кілька селянських заворушень та зіткнень, які швидко придушили війська. 

У 1905 р. мешканці села Усть-Кам’янка домоглися підписання вигідної угоди на оренду 1 400 дес. землі в управителя економії статського радника Стени. Мешканці с. Грушівка на волосному сході переобрали волосне правління і спробували нав’язати свої вимоги щодо умов оренди. Вони напали на грушівську економію та Кутянське лісництво, де розгромили квартири чиновників, рубали ліс та вимагали повернення штрафних грошей. На придушення було вислано 50 козаків, які легко розправилися з учасниками заворушень.

Селяни села Мар’янське вимагали збільшити земельні наділи, вилучити частину худоби у заможних селян, отримати дозвіл на користування плавнями. Їхні вимоги не були виконані. Натомість за антиурядові виступи на селян наклали штраф на суму 25 тис. рублів.

У грудні 1905 р. до Апостолового приїхали робітники та більшовики з Херсона, Катеринослава, Харкова для проведення агітації та підбурювання населення. Як наслідок – постраждали селяни, над якими влада вчинила розправу за підбурювання до виступів. Тоді ж виступили селяни Костромки, які оточили садибу Воронцової-Дашкової в сусідній економії. Оскільки охорони не було, селяни пограбували її та поділили між собою зерно, худобу, майно тощо. Однак у січні 1906 р. прибули казаки та вчинили розправу над селянами. У 1906 р. мешканці с. Михайлово-Заводське також напали на економію Воронцової-Дашкової. Заколот був придушений жандармами.

Причини, які призвели до революційного вибуху полягали в тому, що селянам не вистачало землі, продуктивність праці була низкою. Для подолання цих негативів у 1906–1910 рр. була прийнята низка правових документів, які згодом отримали назву Столипінської реформи. Указ від 6.11.1906 р. мав забезпечити селянам можливість закріпити за собою свій наділ землі й примножити його. 29.09.1906 р. була створена Херсонська повітова землевпорядна комісія, яка опікувалася перерозподілом землі. У 1909 р. Покровська сільська громада клопоталася про перерозподіл 11 401 дес. для 935 господарств. У 1910 р. селяни Костромки просили здійснити внутрішній землеустрій селянських наділів. На 1912 р. планувалося перерозподілити 510 дес. для 109 дворів. Загалом в Херсонському повіті за 1909–1915 рр. за приватними господарями було закріплено 236 804 дес. (40% до всієї надільної землі). 

Внаслідок проведення аграрної реформи П.А. Столипіна підвищилась продуктивність сільського господарства, стала активно застосовуватися аграрна техніка. Водночас зросло використання найманої праці, оскільки збільшилась кількість малоземельних і безземельних селян. Соціально-економічна ситуація погіршилася з початком Першої світової війни. 

Напередодні війни, у 1910 р. становище здавалося стабільним. Село Покровське перетворилося на велике поселення, через яке пролягала залізнична гілка. У 1914 р. через село почали будувати ще одну залізницю, яка мала зв’язати Катеринослав та Херсон1. В селі мешкало 5 000 чоловік, діяли храм, школа, торгові точки. В селі Костромському налічувалося 5 600 мешканців, був храм, школа, крамниці. Неподалік села розташовувалася колонія Кронау, з 1880-х рр. працював пивоварний завод, а також млин. У колонії Фюрстенталь з 1870-х рр. запущено в дію цегляний та черепичний заводи. В селі Іванівка на південний захід від Покровського мешкало 1 500 чоловік. На північ від залізничної станції Тік лежало волосне село Кам’янка (Костянтинівка), де налічувалося 6 100 мешканців, діяли храм, школа, крамниці та ярмарок. У селі Грушівка, яке лежало на поштовому тракті з Нікополя на Берислав, мешкало 4 400 чоловік, функціонували храм і школа. Біля с. Грушівка в економії М.М. Романова діяли кінний завод, завод великої рогатої худоби, винокурний, цегляний і черепичний заводи, млин, утримувалася велика отара овець-мериносів. У селі Мар’янське налічувалося 5 600 мешканців, був храм, школа та торгові лавки. В селі Михайло-Заводське працювала земська школа, був споруджений храм Різдва Богородиці, мешкало 1 026 осіб. На 1915 р. в селі Костромському мешкало приблизно 13 000 чоловік, діяли церковнопарафіяльна та земська школи, чотири міністерські двокласні училища, було відкрито медпункт, побудовано Вознесенський храм.

Життя в селах Апостолівщни кардинально міняється в період революції 1917 р. і громадянської війни. Після лютневої революції 1917 р. у багатьох населених пунктах формуються альтернативні офіційним органи влади. У березні 1917 р. у с. Покровське (Вошиве) було створено волосний тимчасовий комітет, для якого чи не головним завданням був справедливий розподіл землі, який розпочався вже у квітні 1917 р. У листопаді 1917 р. у с. Мар’янське створено земельний комітет, який також зайнявся роздачею землі селянам.

Навесні 1917 р. у с. Грушівка була створена Рада робітничих і селянських депутатів, в якій більшість мали соціалісти-революціонери. Вони закликали селян підтримати новостворену Українську Центральну Раду та організовувати загони самооборони. 

Грушівська рада діяла в руслі головних подій, які тоді відбувалися в Києві та губернському центрі. Ще 26 червня 1917 р. у Херсоні повітові збори прийняли постанову про підтримку автономії України, а 14 вересня того ж року Збори Херсонської повітової Ради селянських депутатів прийняли постанову з протестом проти поділу України і з вимогою приєднати Херсонщину до губерній, де порядкувала Українська Центральна рада.

У той же час більшовики намагалися перехопити ініціативу і взяти грушівську раду під контроль: надіслали свого представника з Нікополя провести агітацію. Однак селяни більшовиків не підтримали. Лише після Жовтневого перевороту ситуація змінюється. Л.Д. Підлигайло, який походив з с. Грушівський Кут, за підтримки командування Червоної Армії у лютому 1918 р. організував з частини мешканців сіл Грушівка, Грушівський Кут, Кам’янка, Мар’янське загін. Зброю йому надав В.О. Антонов-Овсієнко, який командував наступом більшовиків на Україну. За вказівкою керівника Нікопольської більшовицької організації Куксіна, Л.Д. Підлигайло спеціально їздив до Харкова, де в той час виник маріонетковий Український радянський уряд, і у березні 1918 р. отримав зброю. Однак захопити владу в Грушівці та інших селах загону Л.Д. Підлигайла не вдалося. 

Наприкінці лютого 1918 р. згідно з умовами Брестського миру в Україну увійшли австро-угорські та німецькі війська, за допомогою яких армія Української Народної республіки звільнила Україну від більшовицьких загонів. У березні австро-угорці вже були у Покровському (Вошивому). З їхнім приходом до сіл почали повертатися колишні власники, які відбирали у селян розподілені у 1917–1918 рр. землі. Це призводило до конфліктів, які жорстко придушували. Селян із с. Єлизаветпілля, які засіяли відібрані у поміщиків землі, заарештували. Всі вони належали до комітету селянської бідноти. У червні 1918 р. військово-польовий суд засудив 14 осіб до розстрілу.

У квітні 1918 р. через Апостолівщину пройшов один з підрозділів загону Українських січових стрільців, які входили до складу австрійської армії. Вони рухалися з Херсона до Олександрівська. Січовими стрільцями з 1.04.1918 р. командував Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург 1895–1948). Перебуваючи на півдні України, він не тільки оберігав легіон УСС від розформування, якого жадали як деякі українські політичні силі, так і німецьке командування, але проводив на чолі цього загону напрочуд незалежну політику підтримки українських сил.

В щоденнику ад’ютанта Василя Вишиваного О. Луцького є згадка про місцевість навколо с. Грушівки, де він із загоном пройшов до переправи через р. Базавлук. 15 квітня 1918 р. він записав:

«Грушівка2 чудове село. Прекрасно вбирає її широкий розлив Базавлука. Тут переправляємося поромом. Старий дідусь на поромі тішиться січовиками, українським військом з Галичини, розказує про Січ та про те, що мабуть знову буде Україна».


Отже, місцеве населення прихильно ставилося до ідеї відновлення української держави. Однак реалізуватися цій ідеї завадили подальші події. 

Після повалення влади гетьмана П.П. Скоропадського наприкінці 1918 р. Покровське та навколишні села взяли під контроль війська армії Української народної республіки. Однак влада Директорії зволікала з проведенням реформ, тому селяни беруть реалізацію планів у власні руки. Наприклад, 13.01.1919 р. в с. Грушівка був створений комітет бідноти, який знову почав ділити землю, що була повернута в період гетьманату попередньому власнику М.М. Романову. Серед селян активну агітацію проводили більшовики, які обіцяли мир і землю. Ця агітація впливала переважно на бідну частину населення. Частина селян шукала правди в повстанських загонах. Коли у лютому 1919 р. на станції Апостолове зупинилися загони отамана М.О. Григор’єва, з сіл Михайлівка, Грушівка, Кам’янка, Базавлуцька Кам’янка, Мар’янське до григор’євців приєдналося багато селян. В названих селах також знаходили відпочинок і допомогу хворі та поранені бійці.

Наприкінці травня 1919 р. більшовики знову захопили станцію Апостолове, Грушівку та інші села. Однак у серпні їх звідси вибили частини Добровольчої армії А.І. Денікіна. У січні 1920 р. більшовики знову відновили свою владу, запровадивши політику реквізій продовольства у селянства. 

Протягом жовтня 1920 р. у районі Покровського та станції Апостолове знову точилися бої між армією П.М. Врангеля та Червоною армією. На межі 1920–1921 рр. після поразки П.М. Врангеля в селах Апостолівщини встановлюється радянська влада. Тепер надовго. Починається процес уніфікації суспільно-політичного устрою, який більшовики встановили на всіх захоплених територіях. 

Ще 5.02.1919 р. український радянський уряд видав декрет, згідно з яким створювався Криворізький повіт, куди увійшли Херсонський Єлисаветградський та Олександрійський повіти.

Вже після встановлення радянської влади та утворення СРСР, 7.03.1923 р. постановою ВУЦВК було проведено радикальну реформу за схемою губернія-округ-район-сільрада. Було створено Криворізький округ з 13 районів. Криворізький округ включав серед іншого й Апостолівський район, територія якого складалася з 81 219 дес. та 34 672 мешканців. Першим головою райвиконкому стала Катерина Тернова. У 1923 р. село Покровське об’єднали зі станцією Апостолове і дали назву Апостолове. 10.12.1924 р. ВУЦВК і РНК УСРР постановою «Про зміни адміністративно-територіального поділу Катеринославщини» запровадили новий поділ в життя.

Отже, як самостійне утворення Апостолівський район виник у 1923 р. Однак зміни на цьому не завершилися. 27.02.1932 р. Президія ЦВК СРСР затвердила рішення IV позачергової сесії ВУЦВК від 9.02.1932 р. про утворення Дніпропетровської області з 50 районів, серед яких був і Апостолівський. 

Після встановлення радянської влади на території Апостолівщини виникають селянські повстанські загони, які виступили проти більшовицької політики безконтрольного викачування продовольства. Заможні селяни виступали проти радянської влади, яка реквізувала хліб у населення. Вони знищували комсомольських і партійних діячів, які реквізували хліб. В термінології більшовиків ці повстанські загони, які нерідко налічували десятки осіб, називалися бандитськими. Для ліквідації повстанських загонів використовувалася Червона армія та каральні загони ЧК. В цій війні проти селян більшовики також використовували Комітети незаможників. Так із числа членів створеного у 1920 р. Комітету незаможників села Мар’янське був сформований загін самооборони, який допомагав Червоній армії придушувати селянські повстання.

У 1922 р. внаслідок посухи та обтяжливого продподатку, встановленого радянською владою, в Грушівці та навколишніх селах настав голод. Радянська влада вперше застосувала терор голодом, який зробив неможливою подальшу повстанську боротьбу. 

Суттєву допомогу селянам під час голоду надав фонд норвезького дослідника Ф. Нансена (1861–1930). У 1923 р. в Апостолівському районі (с. Михайлівка) фонду було виділено землю, де була влаштована концесія, яка діяла до 1924 р. Завдяки фонду було завезене сучасне обладнання, впроваджувалися нові методи господарювання, які дозволили подолати голод. «Місія Нансена» також постачала продукти а також ліки, відкривалися пересувні їдальні, встановлювала опалювальні котли тощо.

/

Громадянська війна та голод 1921–1923 рр. завдали серйозної шкоди господарству селам Апостолівщини. Його відновлення починається лише з середини 1920-х рр. після запроваджена нової економічної політики. 

Протягом 1922–1924 рр. було створено кілька сільгоспартілей в різних селах, причому всі з однією назвою – «Нове життя». У 1922 р. у с. Мар’янське біднота організувала сільськогосподарську комуну «Нове життя». Її керівник К.Г. Овечко у 1925 р. придбав трактор, що значно полегшиало обробіток землі. 

У 1924 р. у с. Грушівка незаможники створили першу сільгоспартіль «Нове життя». Через рік в Грушівці налічувалося 1 250 господарств, паровий млин і 17 вітряків, шкіряний завод, чотири кузні, сироварний завод, олійниця, шість крамниць. Медичну допомогу надавала лікарня. Функціонувала семирічна школа та чотири початкових. У тому ж році в с. Апостолове налічувалося 1 302 господарства та мешкало 5 845 чоловік, було організоване споживче товариство, сільськогосподарське кредитне товариство, існувало дев’ять приватних торгових закладів, відкрито три школи.

У 1920-х рр. на Апостолівщині з’являються нові поселення. У 1922 р. селяни з с. Мар’їнського та інших сіл заснували село Перше Травня. У 1926 р. українські переселенці з Канади, повіривши в зміни, які принесла нова економічні політика, приїхали до України і заснували село Нива Трудова. У 1926 р. з числа одноосібників було створене село Переселенець, в якому згодом організували колгосп з такою ж назвою.

У період НЕПу (1927 р.) в регіоні почала виходити друком перша газета під назвою «Будівник комунізму».

Наприкінці 1920-х рр. НЕП згортається в починається насильна колективізація села. У другій половині 1920-х рр. в Апостоловому з’явилося кілька товариств спільного обробітку землі, які у 1929–1930 рр. об’єднали у колгоспи. У 1929–1931 рр. на базі комун села Мар’їнського і товариств створено сім сільгоспартілей.

Отже, з початком колективізації у 1929–1930 рр. в краї виникають десятки колгоспів. Оскільки селяни не поспішали вступати до колгоспів, для пришвидшення процесу колективізації до місцевих сіл висилали робітників із Дніпропетровська та Кривого Рогу. У 1930 р. створена жовтокам’янська МТС, яка мала б показати селянам переваги колгоспного ладу.

Селянство активно виступає проти колективізації. Для ліквідації загрози процесу колективізації з боку українського селянства радянська влада застосовує терористичні методи. У 1930 р. у віддалені східні та північні районі СРСР було виселено тисячі сімей так званих «куркулів». Серед них була й родина відомого українського журналіста, політичного діяча, першого історика вітчизняних шахів Семенка Юрія Сергійовича (1920–2003). Він народився в бідній родині в селі Михайлівка (Апостолове). У 1930 р. разом із батьками був вивезений на заслання до Архангельської області. Згодом багато його родичів загинуло від голодомору 1932–1933 р. Така ж доля спіткала рідних відомого бандуриста, подвижника кобзарства в Криму і на Кубані Нирка Олексія Федоровича (1926–2005). Він народився в с. Мар’янське, де й пережив голодомор, під час якого померли його прадід і прабабуся.

Першим кроком до появи голоду стали хлібозаготівельні плани 1932–1933 pp., які перевищували плани 1928 р. удвічі при менших урожаях. Дніпропетровщині було встановлено план у 88 млн. пудів зерна, що складало четверту частину загальнореспубліканського плану. Для кращого визискування хліба у селян в Україну було надіслано додатково 150 співробітників ДПУ. З них в Дніпропетровську область прибуло 20 чоловік на три місяці для розверстки. Для тих районів, які виконували план найгірше, було суттєво скорчено підвіз товарів, крім гасу і сірників (цих товарів було не шкода, бо в їжу вони не годилися): Апостолівський район – на 28%, Васильківський – 23%, Василівський – 21,4%, Велико-Лепетиський – 17,4%, Михайлівський – 25,8%, Нікопольський – 23,7%, Солонянський – 19,3%.

На початку 1930 р. для пришвидшення створення колгоспів приїхали робітники двадцятип’ятитисячники. Один із них – Черненко був обраний головою сільгоспартілі «Молот». Допомогу 38 колгоспам надавала МТС, створена у 1930 р. Селяни виступали проти колективізації: били активістів, підпалювали колгоспні склади, зернові посіви, забирали колгоспне майно, псували реманент. Посіви здійснювалися зерном, відібраним у селян. Реманент, худоба теж були відібрані у селян і перетворені на колгоспне майно. Селяни розуміли, що вони не зможуть скористатися ні своїм сільськогосподарським інвентарем, ні зерном, тому вони його й знищували. 

Мешканка села с. Червоний Тік Л.Я. Рябченко згадує, що після колективізації 1929 р. все майно, що було в селян, забрали. «Вдома у батька було трохи зерна, – згадує вона далі, – він сховав його в стайні, виривши яму під яслами корови. Пам’ятаю, що мама висипали відро кукурудзи та пшениці на лежанку на печі й поклала нас спати. Так прийшли «оперуполномочені» з райкому партії. Довго нишпорили. Нічого не знайшли. Вже хотіли йти, та один із них заглянув до хати ... поскидав нас як цуценят з печі. Загребли те зерно, погрожували».

Жахливим ударом по селу став вихід постанови ЦВК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р. Цією постановою за крадіжку державного майна встановлювалася вища міра покарання.

Мешканка села Базавлук М.Д. Курочкіна (Макаренко) згадує, що її мати весь час ходила продавати чи міняти одяг. Їжі не вистачало, хоча батько працював трактористом. За те, що батько вкрав жменю дерті для дітей, його засудили на два роки. Загалом у бригаді тоді померло від голоду 100 чоловік.

Суворі постанови не допомагали. План хлібозаготівель не можливо було виконати. Тоді Дніпропетровський обком партії 23.12.1932 р. видає постанову, якою пропонував «застосувати найрішучіші заходи тиску...» на селян Апостолівського, Магдалинівського і Криворізького районів за незадовільну роботу з хлібозаготівель.

28.12.1932. р. бюро Апостолівського райкому КП(б)У за участю секретаря ЦК ВКП(б) П.П. Постишева видає постанову про заходи щодо виконання хлібозаготівель. В ній зазначалося про необхідність забезпечити збір даних у колгоспах «Червоний козак» та «Комінтерн», а також наказувалося:

«1) розтрощити куркульсько-саботажницьке гніздо через суд, виголошення вироків з конфіскацією майна;

2) застосувати репресивні заходи до саботажників, ледацюг;

3) відрядити виїзні сесії в колгоспи;

4) вислати 30 бойових комуністів замість відправлених назад, констатувати слабку боротьбу комуністів і комсомольців Апостолівської організації з куркульським саботажем».


Саботажем вважалося приховування кількох кілограмів зерна. Мешканка села Калинівка Г.Г. Лебідь згадує, що «в селі жили переважно заможні люди. Батько був агроном, їли цукрові бурки, які ховали під підлогою. Якось на батька написали донос. Прийшла комісія ... нічого не знайшла. Чимало людей у сусідніх селах померло від голоду».

Мешканець с. Вільне А.І. Бондарук розповідає, що у 1920 р. його сім’я отримала 5 дес. Причому родина вважалася заможною. З початком колективізації приїхали гарбами і все, що було у дворі, у коморах, все позабирали. «В нашому селі, – згадує він, – залишилося недоторканими хат 20, бо у них і забирати було нічого. Нас з 12-ти залишилося дев’ять. Їли щурів, дохлих коней. Мертвих людей в той час бричка возила на цвинтар разом з дохлими кіньми. В нашому селі всі чоловіки померли і зовсім малих дітей теж не було».

Наступним кроком совєтської влади стало застосування так званих «чорних дощок», які можна порівняти з проскрипційними списками часів римських імператорів. Як правило, на «чорні дошки» потрапляли села, які мали велике недовиконання планів заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки, загрожувало повне вимирання.

5.02.1933 р. рішенням Дніпропетровського обкому КП(б)У про занесення і зняття зі списків чорної дошки. Колгоспи, занесені на «чорну дошку»: «Комінтерн», «Червоний козак», «Трудова змичка», «Зоря нового життя», ім. Г. Петровського.

Все, що вродило, вивозили, згадувала мешканка села Михайло-Заводське М. Долотій. Хто дожив до весни 33-го виливав ховрахів, ловив у річці черепах, їли щавель, лободу, цвіт акації. Загалом з тих, хто дожив до весни 1933 р., ховрахи, лобода, черепахи, мушлі були головним раціоном харчування. Так було у Тарасо-Григорівці, Кам’янці, Переселенці. Деякі голови колгоспів, наражаючись на небезпеку, роздавали людям хліб. Завдяки цьому люди вижили. Так було в колгоспі «Переселенець».

Штучність голоду, організованого радянською владою, підтверджують сотні свідків. Так, мешканець Апостолова І.Ф. Сафонов розповідає, що «голод 1933 р. був страшний, але врожай був, бо звідки ж було набрати на елеваторі стільки кукурудзи! Її вантажили у вагони й вивозили. Брат Володя працював у колгоспі, їсти було нічого. Володя їздив підводою у Велику Костромку, їх змушували підбирати по селу, по дорогах мертвих і ховати в братських могилах». «Пам’ятаю, – згадує Г.Г. Лебідь, – як у пошуках їжі люди знаходили мушлі у річці, хоча на полі за колючим дротом мокла під дощем чимала купа кукурудзи, гнила на сонці. Людям її не давали».

У 1933 р. після того, як шляхом терору та голоду українське селянство загнали до колгоспів, постачання продовольства відновили. Своєрідним блюзнірством над пам’яттю померлих стало перейменування Апостолівського району. У квітні 1936 р. смт. Апостолове на честь одного з організаторів голодомору, першого секретаря ЦК КП(б)У С.В. Косіора (1889–1939) назвали Косіоровим, а район Косіорівським. У 1938 р. він був заарештований, як ворог народу і селище більше не могло називатись його іменем. Апостолове перейменовують на честь наркома внутрішніх справ М.І. Єжова (1895–1940) на Єжовськ, а район стає Єжовським. У 1939 р. М.І. Єжова розстріляли, і району аби «не наврочити» повернули назву Апостолівській.

Примітки
1. Стала до ладу у 1928 р.
2. Насправді це була Базавлуцька Кам’янка, де й був пором.

Створено: 30.03.2020
Редакція від 12.09.2020
Ігор Кочергін
Бібліографія:

«Виїв голод неситий усе, що жило...». Свідчення очевидців голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині // «І поліг наш народ, наче скошене жито...». Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. С. 161–423.
Гусейнов Г.Д. Господні зерна. Т. 6. Художньо-документальний життєпис. Кривий Ріг: ПП «Видавничий дім», 2002.– 640 с.; Т. 7.– 2003.– 800 с.
Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии) XVIII – первой половине XIX века (1719–1858 гг.).– М.: Наука, 1976.– 306 с.
Кочергін І.О. Історичний нарис // Пам’ятки історії та культури Апостолівського району (за матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України»).– Дніпро: Журфонд, 2016. – С. 41–72.
Латуш Ю.В. Декабристи в Україні. Історіографічні студії.– К.: Логос, 2014.– 238 с.
Маркова Л.М. Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині // «І поліг наш народ, наче скошене жито...». Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008.– С. 37–49.
Маркова Л. Історія географії: адміністративно-територіальний устрій Дніпропетровщини на початку ХХ століття: бібліограф. видання.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2011.– 68 с.
Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Дніпропетровська область. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008, 1248 с.
Россия. Полное географическое описание нашего отечества / Под ред. В.П. Семенова-Тянь-Шанского.– Т. XIV. Новороссия и Крым.– СПб.: Издание А.Ф. Девриена, 1910.– 983 с.
Свідчення з минувшини. Мовою документів.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2001.– 320 с.
Світленко С.І. Д.І. Яворницький і українська національна ідентичність // Наддніпрянська Україна: історичні події, процеси, постаті: Зб. наук. праць.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007.– Вип. 5.– С. 5– 19.
Харлан О.В. До історії церкви святого Архістратига Михаїла села Грушівка Вишетарасівської волості Катеринославського повіту // Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки.– Дніпропетровськ: НГУ, 2007.– Вип. 4.– С. 153–158.
***
Долотій М. Як ми вижили. Спогад про голодомор-33 // Вісник Апостолівщини.– 1993.– 26 січ.– (№ 7).– С. 3.
Луцький О. Щоденник з України. 1918 р. // Сучасність.– 1985.– Травень. Ч. 5.– С. 89–99.
Мінц М.О. Земські початкові школи на Півдні України в 60–70-х рр. ХІХ ст. // Наукові праці. Педагогічні науки– 2001.– Т. 42. Вип. 29.– С. 151–158.
***
Родовое гнездо. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://rodovoyegnezdo.narod.ru/Kherson/Adres-kalendar_1866_zemkhersonuezd.htm
Додаткові ресурси: