Нікітін Анатолій Іванович
Анатолій Нікітін: шлях в трубопрокатній науці

Вчений-фізик, фахівець із неруйнівного контролю якості труб. Майже всю свою трудову біографію пов’язав із роботою в науково-дослідному та конструкторсько-технологічному інституті трубної промисловості ім. Я.Ю. Осади. Народився 10 вересня 1929 року в м. Дніпропетровську (нині м. Дніпро); відійшов у вічність 5 листопада 2016 року там само.

Цю історію необхідно розпочати з кінця, а саме з подій 16 липня 2019 року. Саме влітку 2019-го року із міста Києва на адресу науково-дослідного трубного інституту (ДП «НДТІ») надійшов лист із редакції Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ), один із фрагментів якого мав такий зміст:

«…Нині редакція готує до друку наступні томи ЕСУ, в одному з яких запланована стаття (з фотокарткою) про доктора технічних наук Нікітіна Анатолія Івановича. Надсилаємо Вам відредагований варіант цієї статті, складений на основі матеріалу, надісланого в редакцію ЕСУ з Вашого інституту років 15 тому. Просимо Вас його переглянути й зробити необхідні уточнення, зокрема: встановити точну дату смерті, до якого року працював в Інституті, зазначити назву лабораторії і в яких роках він її очолював…».

Насамперед, було зрозуміло, що варто розпочати з пошуку особової справи в архіві ДП «НДТІ». Остання налічує 102 документи на 170 сторінках і охоплює період від 1958 до 2000 року. Але щодо подій після закінчення трудової біографії вченого варто було шукати інформацію у рідних Анатолія Івановича. В особовій справі було вказано домашню адресу А.І. Нікітіна, але простішим здавався пошук інформації через органи обліку актів громадського стану. Такий шлях виявився хибним, адже для отримання інформації необхідна пряма вказівка органів МВС чи Генеральної прокуратури, а листа з Інституту енциклопедичних досліджень НАН України недостатньо. Єдине, що було озвучено, так це, що громадянин А.І. Нікітін станом на літо 2019 року відійшов у вічність без жодної конкретики.

Довелось повертатися до ідеї пошуку рідних за домашньою адресою. Процес тривав тиждень і закінчився телефонною бесідою із дружиною вченого Лідією Борисівною із телефону сусіда по сходовій клітині. Лідія Борисівна повідомила дату смерті чоловіка, яка фактично і документально дещо не співпадала. Було враження, що перебуваєш всередині якогось детективного оповідання. Відчуття виявилось правдивим після ґрунтовного дослідження матеріалів особової справі А.І. Нікітіна. Нижче переповімо основні моменти життя вченого-фізика.

Анатолій Нікітін народився 10 вересня 1929 року в м. Дніпропетровську в робітничій родині. Батько майбутнього вченого Іван Іванович Нікітін народився у 1904 році, працював на різних промислових підприємствах нашого міста електриком. Мати – Діна Ісаківна 1905 року народження працювала на поліграфічних підприємствах нашого міста.

У 1937 році Анатолій пішов до школи і до літа 1941 року успішно закінчив чотири класи. У серпні 1941 року Діна Ісаківна з сином евакуювалися до Середньої Азії у Сталінобадську область Таджицької РСР до радгоспу «Ефіронос». Тут хлопчина продовжив шкільне навчання, а на літніх канікулах працював у радгоспі. Після звільнення м. Дніпропетровська від німецьких окупантів родина повернулась до рідного міста. і Толик продовжив навчання у школі-семирічці, яку успішно закінчив у 1946 році.

Трудову біографію розпочав 25 вересня 1946 року учнем у збиральному цеху Дніпропетровського радіозаводу, на якому працював черговим електриком батько Іван Іванович. Робота за фахом збиральника тривала майже рік до 26 травня 1947 року. Потому продовжив свою трудову діяльність від серпня 1947 року до березня 1948 року в обласному видавництві на вулиці Сєрова, буд. 7 у штемпельно-гравіювальній майстерні слюсарем із ремонту штампів. На той час на цьому підприємстві працювала мати Анатолія Діна Ісаківна. Від весни 1948 року до літа 1949 року Анатолій працював в обласному відділенні контори «Союзтехрадіо» майстром ІІІ-го розряду будівельно-монтажних робіт.

У серпні 1949 року Анатолія Нікітіна було призвано до лав Збройних Сил для служби на кораблях Чорноморського морського флоту. Служба в армії, яка тривала до вересня 1954 року стала своєрідним місцем усвідомлення для того, аби юнак визначився із тим, чого саме прагне у своєму житті.

У 1953 році Анатолій став студентом Миколаївського кораблебудівного інституту, філія якого розташовувалась у м. Севастополі. Навчання було припинено через демобілізацію, але потяг до науки виявився непереборним. Тому в 1954 році Нікітін продовжив навчання у рідному місті в стінах Дніпропетровського держуніверситету на фізичному відділенні фізично-математичного факультету з другого курсу. Того ж року в серпні він стає членом партії, що було однією з головних умов для побудови в майбутньому успішної кар’єри у СРСР.

Ще, навчаючись, Анатолій Нікітін познайомився із Лідією Гуменюк, студенткою того ж таки держуніверситету. Побралися молодята у 1957 році, а у 1958-му народилась донька Людочка.

Закінчивши з відзнакою держуніверситет влітку 1958 року молодий спеціаліст отримав пропозицію працевлаштування на дослідному заводі Українського наукового-дослідного трубного інституту, а згодом – і посаду молодшого наукового співробітника в одній з лабораторій. Трубний інститут виявився у подальшому єдиним місцем роботи Анатолія Івановича аж до січня 2000 року – часу виходу на заслужений відпочинок.

Молодому науковцю було призначено посадовий оклад у 880 крб., який уже від 1 березня 1959 року було збільшено до 1050 крб. У подальшому роботу перспективний вчений Анатолій Нікітін виконував сумлінно, що засвідчують відповідні витяги з наказів про преміювання, які містяться у особовій справі. Уже в квітні 1961 року А.І. Нікітін – старший науковий співробітник із посадовим окладом у 150 крб.

Саме на ці роки припадає початок стрімкого піднесення колективу інституту, який тривав майже увесь час трудової біографії вченого. Космічні дослідження потребували абсолютно унікальних ракет, а основою корпусів були труби, які частково вироблялись і на дослідному заводі трубного інституту. Ще у далекому 1942 році один із науковців-засновників трубного інституту професор П.Т. Ємельяненко наголошував на важливості промислової бази для перевірки ідей вчених. Адже саме експеримент є універсальним мірилом правильності чи хибності теоретичних розрахунків.

Уже від осені 1961 року А.І. Нікітіна призначають на посаду в.о. зав. сектором № 51 (засобів автоматизації) лабораторії 29 відділу 10 із посадовим окладом у 175 крб. Восени 1963 року А.І. Нікітін отримує можливість навчатися в аспірантурі при лабораторії дефектоскопії одного з московських інститутів.

В особовій справі вченого привертає увагу перший із кількох п’ятирічних звітів щодо виконання роботи в трубному інституті, який охоплює період 1959–1964 років. На двох сторінках друкованого тексту автор описує свої досягнення: перелічує номери науково-дослідних робіт (НДР), акцентує увагу на особливій важливості окремих із них; перераховує конференції, на яких був доповідачем; наголошує на публікації у співавторстві 10 наукових статей; пише про роботу над дисертацією. У підсумку звіт було затверджено, а А.І. Нікітіну продовжено можливість науково-дослідної роботи на наступні п’ять років.

Ідилія тривала до літа 1966 року. 21 липня того ж року датовано пояснювальну записку тов. А.І. Нікітіна, у якій він обґрунтовує несвоєчасність відправки до колгоспу співробітника лабораторії тим, що той перебував у літній плановій відпустці. Але радянська бюрократична машина в особі в.о. директора поставилась до пояснень із певною пересторогою і товаришу Нікітіну А.І. було «поставлено на вид», мінімальне можливе покарання за несумлінність у роботі керівника підрозділу.

Нині нам дивно читати подібні документи радянської епохи. Але варто пам’ятати, що за цими дещо незграбно написаними рядками доля людини. Ти можеш бути тисячу разів чудовим ученим, але якщо не виконано розпорядження про направлення твого співробітника на роботу в колгоспі для збору врожаю чи боротьби зі шкідниками – твоя науковість буде помножена на нуль.

4 вересня 1967 року Вища атестаційна комісія (ВАК) Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР підтвердила рішення, ухвалене на засіданні Ради Всесоюзного ордена Леніна науково-дослідного інституту авіаційних матеріалів (той самий п/я 126) від 27 червня 1967 року про присвоєння Нікітіну Анатолію Івановичу вченого ступеня кандидата технічних наук. Це рішення було затверджено Президією ВАК на засіданні 4 жовтня 1967 року. Від цієї дати вчений набував право зазначати у документах свій науковий ступінь і отримати відповідну надбавку до посадового окладу (сума 350 крб.).

Подібного рівня подія є видатним досягненням і у наш час, а в середині 1960-х узагалі відкривала перед науковцем нові чималі горизонти.

У липні 1968 року виповнилося десять років від моменту працевлаштування А.І. Нікітіна в трубному інституті, а це означало підвищення посадового окладу, оскільки з’являлась можливість отримати надбавку за безперервний стаж роботи на одному місті (нова сума окладу 400 крб.). Практика нарахування надбавки за стаж збереглась у наукових установах і у наші дні. Вона сприяє закріпленню кадрів для роботи на одному місті (в одній організації) якомога довше.

У 1969 році відбулась знакова для подальшої професійної долі науковця подія – участь у Міжнародній спеціалізованій виставці у Москві під назвою «Сучасні засоби автоматизації виробничих процесів». А.І. Нікітін працював стендистом Радянського розділу Міжнародної виставки «Автоматизація-69». Його фаховість і сумлінність у роботі з презентації досягнень радянської науки були високо оцінені організаторами. Це відображено в документах особової справи науковця. Один із них повідомляє про оголошення подяки за сумлінну працю. На той час у доробку вченого вже було понад 60 наукових робіт: монографія, фахові статті, тези конференцій, звіти виконаних НДР, починаючи від 1960 року.

Також у 1969 році Анатолій Іванович отримав звання старшого наукового співробітника. Це означало продовження терміну роботи на посаді завідувача сектором відділу 10 із відповідним підвищенням посадового окладу (300 крб.).

Може скластися враження, що, навпаки, відбулося погіршення матеріальних умов роботи вченого, адже заробітна платня зменшилась із 400 до 300 крб. Але варто пам’ятати, що на початок 1970-х років у середовищі радянських науковців склалась унікальна ситуація – конкуренція. Це незвичне для планової економіки поняття означало збільшення штатів наукових установ із превалюванням фактору престижності праці, а не її матеріальною оплатою. Ця тенденція зберігається в українській науці й донині.

У 1974 році А.І. Нікітіна переобрано на черговий п’ятирічний термін роботи на посаді завідувача сектору.

На початку 1977 року відбулась непересічна подія: науковець отримав вітальну новорічну листівку з-за кордону – із Німеччини. Нашим сучасникам така подія видається банальною, адже в епоху глобалізації й активного розвитку Інтернету і соціальних мереж важко збагнути масштаб того, що сталося. А сталася прямо таки катастрофа. Наше місто в ті часи було закритим, тобто в ньому не було іноземців, а Трубний інститут було віднесено до категорії режимних об’єктів радянської економіки. Подальші події підтверджують цей висновок, адже тов. А.І. Нікітіним зацікавились відповідні держоргани.

Ймовірно, новорічна вітальна листівка була отримана вченим як підсумок його двадцятиденного закордонного відрядження до Німецької Демократичної Республіки у 1976 році. Поїздка відбулася з метою налагодження радянсько-німецького наукового співробітництва. Планувалось, що у 1977 році мало відбутися наступне закордонне відрядження, але в особовій справі А.І. Нікітіна більше немає згадок про подібні виїзди за межі СРСР.

У вересні 1979 року Анатолію Івановичу Нікітіну виповнилося 50 років. Ця подія відображена в матеріалах особової справи вітальним наказом із преміюванням ювіляра сумою у 80 крб. Та найбільший подарунок – успішний захист докторської дисертації того ж таки року. Це означало збільшення посадового окладу до 400 крб.

У 1979 році за підсумками чергової атестації А.І. Нікітіну було подовжено термін роботи ще на п’ять років, а його науковий доробок за період 1974–1979 рр. склав майже 50 праць різного рівня.

Документи атестації 1984 року мають характерну особливість. У них окремим пунктом вказано економічний ефект від роботи науковця за п’ятирічний термін. У випадку А.І. Нікітіна зазначено, що він дорівнює 1,4 млн. руб. Якщо рахувати, що лише заробітною платнею за цей період він отримав 240 тис. крб., то в скарбничку держави було внесено у п’ять разів більше. За наступний п’ятирічний термін роботи в Трубному інституті заробітна платня науковця збільшилась до 450 крб. у 1988 році. У 1989 році до 60-річчя від дня народження була оголошена подяка за сумлінну працю із преміюванням в розмірі 100 крб.

Наприкінці 1980-х років в особовій справі вченого з’являються документи, в яких вказано на негативні сторони його характеру: дратівливість, гучний голос, безініціативність тощо. Наочними є ознаки професійного вигоряння та втоми. Воно й не дивно, адже людина вже досягла поважного віку, розмінявши сьомий десяток. Також варто брати до уваги зміни в країні – соціальні, економічні, політичні. Етап перебудови економіки СРСР завершився розпадом держави, перспективи досить примарні, а вік А.І. Нікітіна був уже не юнацький.

На початку 1990-х років колектив підрозділу, яким керував А.І. Нікітін – лабораторія методів і засобів неруйнівного контролю механічних властивостей і розмірів труб і трубних виробів переходить на засади госпрозрахунку, тобто заробляти кошти необхідно самостійно шляхом укладання прямих договорів із підприємствами-замовниками.

10 січня 2000 року Анатолій Іванович Нікітін вийшов на заслужений відпочинок. Науковцеві було винесено чергову подяку за довголітню сумлінну працю, а також виплачено премію в розмірі шестимісячного посадового окладу з усіма надбавками та доплатами.

Вчений мав міцну родину науковців. Дружина Лідія Борисівна 1936 року народження працювала старшим науковим співробітником науково-дослідного інституту крупногабаритних шин (НДІ КГШ) нашого міста. Була кандидатом технічних наук. Донька Людмила Анатолівна була особливою гордістю Анатолія Івановича. Вона народилась 4 квітня 1958 року. В 1975-му році закінчила середню школу № 23 нашого міста і вступила на фізичний факультет Дніпропетровського держуніверситету.

Після закінчення першого курсу Людмилі як одній з найкращих студенток ДДУ запропонували продовжити навчання у Московському держуніверситеті на фізичному факультеті. Практика залучення до навчання у вишах метрополії талановитої молоді з провінції – усталена практика класичної імперської політики. І «Країна Рад» не була в цьому плані якимось унікальним утворенням. Таким чином від 1976 до 1982 року талановита студентка Людмила навчалась у Москві за фахом «фізика», водночас живучи повним особистим життям.

У лютому 1978 року вона вийшла заміж за перспективного студента-фізика Павла В’ячеславовича Фоменка, а уже в грудні того ж року у молодого подружжя народилась донька Наталочка.

Маючи від природи унікальні інтелектуальні й аналітичні здібності, Людмила під час навчання в університеті була активним учасником збірної команди вишу із шахів, захистивши рівень кандидата в майстри спорту.

У 1982 році по закінченні навчання Людмила Анатоліївна Фоменко отримала пропозицію залишитись на наукову роботу в очній аспірантурі на кафедрі оптики і спектроскопії фізичного факультету Московського держуніверситету. Пропозиція була вельми заманливою, адже, перш за все, означала визнання неабияких інтелектуальних здібностей студентки Фоменко. Отримав не менш заманливу пропозицію працевлаштування на одному з підприємств Підмосков’я і чоловік Людмили Павло Фоменко. Тому молоде подружжя до травня 1985 року проживало у столиці СРСР.

Час навчання в аспірантурі промайнув непомітно за активним науковим життям, сімейними клопотами, виступами за збірну університету з шахів, частими поїздками до батьків у Дніпропетровськ. Влітку 1985 року Людмила повернулась із донькою Наталею до рідного міста і працевлаштувалась до науково-дослідної частини ДДУ на госпрозрахункову тему № 1013 кафедри електрофізики в якості молодшого наукового співробітника з окладом у 150 крб., згідно із направленням Мінвузу СРСР. Водночас чоловік Павло залишився працювати у Підмосковному Калінінграді.

На момент від’їзду на роботу за розподілом до Дніпропетровська Людмила Фоменко підготувала і представила до захисту 25 березня 1985 року на кафедрі оптики та спектроскопії фізичного факультету МДУ дисертацію. На остаточне доопрацювання тексту і підготовку до захисту знадобилося ще півтора роки. 18 грудня 1986 року Людмила Фоменко успішно захистила дисертацію і отримала науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук (диплом ФМ № 027862 від 06 травня 1987 р.).

У лютому 1988 року до дирекції ДДУ надійшов запит щодо переведення Л.А. Фоменко на роботу до НДІ КГШ. У квітні того ж року прохання було задоволено і подальша наукова кар’єра науковиці продовжилась в установі, у якій на той момент працювала її матір Лідія Борисівна Нікітіна.

Впадає в око цікавий патерн поведінки, адже свого часу А.І. Нікітін на початку своєї трудової біографії також працював у тих організаціях нашого міста, де працювали його батьки. Напевно, набутий досвід був позитивним, адже і у своїх родині ним було продовжено таку практику. З іншого боку це засвідчує факт специфічної радянської практики працевлаштування молодих фахівців: аби отримати перспективну й цікаву роботу на початковому етапі трудової кар’єри варто залучити родинні зв’язки або ж корисних знайомих, друзів, однокласників чи однокурсників.

Перебуваючи на пенсії, А.І. Нікітін жив повним життям у родинному колі. Якщо ж зробити підсумкові узагальнення, то варто окремо наголосити на такому. Однією з важливих складових успішної професійної кар’єри вченого, окрім неабияких інтелектуальних і аналітичних здібностей, була міцна та дружна родина. Приклад доньки Людмили лише зайвий раз підтверджує таку думку, адже навіть беручи до уваги високий інтелектуальний рівень, без підтримки родини були б неможливими і її наукові досягнення. Найбільш плідний період активної праці А.І. Нікітіна припав на 1960–1980 роки – часи розквіту прикладних наукових досліджень в Україні у ХХ столітті.

Анатолій Іванович Нікітін відійшов у вічність 5 листопада 2016 року, залишивши по собі світлі спогади у пам’яті нащадків.