Василь Джевінський: повернення із забуття

Джевінський Василь Миколайович

Україна, Дніпропетровська область

  • 20 березня 1879 – 9 травня1954 |
  • Місце народження: м. Верхньодніпровськ |
  • вчений, лісовод, агроном, садівник, селекціонер, учасник освоєння земель Приаральської пустелі

Нариси про життя та трудову діяльність лісовода і селекціонера Василя Джевінського.

Василь Джевінський: повернення із забуття

До рук двох жінок – письменниці, журналістки Галини Солдатенко (Семенчі) та природознавиці Світлани Кияк – потрапив рукопис їхнього земляка, уродженця м. Верхньодніпровська Василя Миколайовича Джевінського. Ім’я цього вченого, лісовода, агронома, соратника М.І. Вавилова, який поклав початок справі освоєння земель Приаральської пустелі методом траншейного землеробства, досі було невідоме на його батьківщині. Пропонуємо два нариси, основані на автобіографічному рукописі цієї непересічної людини, який навіть пустелю зміг перетворити на квітучий сад.

Жоржини кольору бордо

Нестерпно пекуче сонце. Безмежні піщані дюни. Жодного деревця. Безлюдні пустелі Приаралля. Край мало придатний для життя. Щоправда, місцеві жителі якось пристосовуються до суворого клімату, де вітри віють у протилежні боки і набувають сили ураганів, влітку спека перевалює за сорок, а взимку морози сягають цієї ж позначки і пронизують наскрізь.

Хто ж може приїхати сюди жити із краю квітучих садків і родючого чорнозему? Ну хіба що каторжники – на заслання. Чи службовці – для виконання надважливого державного завдання.

​Поблизу станції Челкар. Фото з альбому Євгенія Ашуркова

Для цих місць чи не найважливіша справа – одвічна боротьба з пісками.

Через пустелю вже прокладено залізницю і вздовж неї побудовано станції та роз’їзди. Залізниця сполучила Оренбург із Ташкентом – Європу з Азією. І це було вкрай необхідно для Російської імперії. Та піщані буревії і кочові бархани заважали вільному руху потягів – пісок засипає колії. І залізничники не встигають його розгрібати. Пісок треба закріплювати – висаджувати дерева та кущі з міцним кореневищем. Але ж тут нічого не росте! Земля не придатна для землеробства. Так вважалося споконвіку.

Невеличка залізнична станція Челкар (сучасна назва Шалкар) поблизу пісків Великі Борсуки. Одна із багатьох на гілці колишньої Ташкентської залізниці. В дорадянський час цей район за своїми суворими умовами вважався безнадійним, непридатним для вирощування будь-яких дерев, кущів чи сільськогосподарських культур.

Відсутність власних місцевих продуктів харчування, суворість кліматичних і ґрунтових умов створювали особливо тяжкі умови для життя в Челкарі.

Приаралля. Станція Челкар. Фото: https://nailizakon.com/fotogalereya_kazahstan/shalkar/shalkar.html

Та сталося диво – зелені насадження таки зупинили сипкі піски! А Челкар перетворився на справжню оазу: тут з’явилися квітучі сади, городи, баштани, виноградники. В садах загули бджоли і на «мертвій» землі розквітли айстри, гвоздики, троянди, а на станції пасажирам почали продавати… раків. З’явився розплідник для дерев, що обслуговував весь пустельний район, сад біля станції, город промислового значення на площі 150 гектарів, на пустельних берегах озера Челкар розрослися кущі та дерева.

Селище Челкар (Шалкар) перетворилося на місто, районний центр. Біля станції з’явився православний храм.

Челкар. Фото: https://nailizakon.com/fotogalereya_kazahstan/shalkar/shalkar.html

Місто стало відповідати своїй назві – в перекладі з казахської «шалкар» означає «великий, просторий». Для пустельних поселень воно й справді велике, а втім, забезпечило себе не тільки овочами та фруктами, а й власною рибою.

Фрагмент листа директору Самаро-Златоустівської залізниці, 1933. ( Держ. Архів Актюбинської обл. Фонд №85, опис №1, арх. справа №149)

І все це завдяки одній людині – головному лісоводу дев’ятої залізничної дільниці, техніку живого захисту Василю Миколайовичу Джевінському, який прибув сюди у 1912 році.

На невеликому шматочку своєї присадибної землі, всупереч глузливим кепкуванням, він почав розводити культурні рослини і ділитися ними з сусідами. І, на превеликий подив навіть науковців, на «безплідному ґрунті» він став вирощувати небачені врожаї: цибулю вагою до 700 грамів голівка, такої ж ваги моркву, кілограмові грона винограду, кавуни та кабаки до 15 кг, 5-ти кілограмові кущі картоплі та помідори у два з половиною метри заввишки. А ще тут з’явились суниці, земляний мигдаль, бавовна, каучук… Хіба ж не диво! Та найдивовижнішим для мене виявилося те, що людина, яка вдихнула життя в пустелю Казахстану – наш земляк, родом із повітового Верхньодніпровська Катеринославської губернії.

Не буду розповідати про життєвий шлях Василя Джевінського та його наукові досягнення, це може краще зробить моя добра знайома – Світлана Кияк, фахівець із природознавства. До її рук, як вона вважає, випадково потрапив нарис його трудової діяльності. Та навряд чи це було випадковістю…

Світлана зателефонувала мені і поділилася своєю несподіваною радістю. На той момент я такого польського прізвища навіть не чула. Та за кілька днів по тому до моїх рук, знову ж таки випадково, потрапляє не зовсім звичайний документ – план однієї садибної ділянки, датований 1920-м роком. Спочатку мене зацікавило те, що план накреслено не на папері, а викарбувано на спеціально обробленій тканині. Та, придивившись до написів, я остовпіла: так це ж якраз те, про що мене запитувала Світлана – місце верхньодніпровської садиби Джевінських!

Фрагмент плану садибної ділянки, 1920 р. Архів родини Гудімових, м. Верхньодніпровськ

Микола Харитонович Джевінський був батьком нашого Приаральського озеленювача та селекціонера. І дитячі роки його молодшого сина Василя минули саме тут, на Заріччі (так колись називався район Верхньодніпровська за річкою Самоткань). І саме тут, у батьківському маєтку, здобув наш герой перший досвід і у садівництві, і у городництві, і у бджільництві.

Я відшукала цей маєток! І як не дивно, тут до сьогодні збереглися старі будівлі (а можливо, й дерева), які ще можуть пам’ятати дореволюційні часи.

Двір колишньої садиби. Фото автора 

Старий цегляний будинок. Фото автора

Колись садиба була великою і простягалася аж до річки. Як пише сам Джевінський, на ній був двір з будовами, сад з пасікою, город та сінокіс. За роки радянської влади вона була поділена на окремі ділянки і віддана під забудову новим господарям. Та деякі споруди все ж залишилося. І, як мені здається, старий господарський будинок теж.

Сучасний вигляд старого будинку Фото автора Під новим дахом. Фото автора

За сторіччя багато чого змінилося. Та під оновленим дахом ще притаїлася сива старовина… Збереглися і старі глиняні будівлі, щоправда зараз вони вже ні для чого не придатні. Якась із цих напівзруйнованих споруд могла колись бути кузнею. В своїй автобіографії Василь Джевінський писав, що його батько був ковалем і працював вдома разом із двома старшими синами.

Старі будівлі. Фото автора.Старі будівлі. Фото автора.Старі будівлі. Фото автора. Старі будівлі. Фото автора.

Насправді верхньодніпровські Джевінські були заможними міщанами. Та згадка про власну кузню може виявитись дуже цікавою.

У 1906 році в Списках осіб, що мали право брати участь у з’їздах виборців до Державної Думи по м. Верхньодніпровську, значаться: Микола Харитонович Джевінський і два його сини, Іван та Карпо. Та тут чомусь немає Спиридона Миколайовича Джевінського, який на 1911 рік був колезьким секретарем і очолював Верхньодніпровську поштово-телеграфну контору, в 1913 році обирався Верхньодніпровським Міським Головою, 1915 року був відсторонений від посади і переданий до рук правосуддя. Та вже наступного року титулярний радник Спиридон Джевінський значиться серед членів Міської Думи, як, до речі, і його брат Іван.

Публікація в «Екатеринославском адрес-календаре. 1916».

Так що інформація в автобіографії Василя Джевінського про те, що його батько та брати були звичайними ковалями, м’яко кажучи, дещо перебільшена. Та це й зрозуміло – якби виявилося, що він був непролетарського походження, його навряд чи прийняли б до комуністичної партії.

У мене є підстави думати, що Джевінські мали приватну кузню, на якій працювали інші робітники. Можливо, серед них був і Філат Тертишний (в деяких документах – Тиртишний). Справа в тому, що це саме він відкупив частину сусідньої садиби і відразу ж побудував там… кузню. Ще до того, як було збудовано житловий будинок.

Із сімейного архіву родини Гудімових

Цей план, як і інші фото та документи, мені люб’язно надало подружжя – Віра та Віктор Гудімови. Віктор – онук Філата Тертишного. Він і зараз мешкає на частині цієї садиби (вона була розділена на кілька ділянок). Серед збережених старих ділових паперів я звернула увагу на дуже цікавий документ, який допоміг мені зрозуміти один загадковий епізод із оповіді Василя Джевінського.

Майже все своє трудове життя В.М. Джевінський провів у Казахстані. Та кілька разів він повертався в Україну: У 1900 році – до рідного Верхньодніпровська для відбування військової повинності, в 1939-му – на Миколаївщину (до Вознесенська), де збирався дожити віку з сім’єю у власному будиночку і куди повернувся в 1944-му після евакуації (з того ж таки Челкара).

У мережі «Інтернет» я наштовхнулася на цікаву замітку І. Резванова про якусь Нурію Латипову. Далі цитую: «Во время войны она занималась озеленением на станции Челкар. Рабочие сажали лесополосы для защиты железной дороги от песков… 11 сосен, посаженных Нурией Латыповой в барханах недалеко от станции Челкар, сейчас украшают наш город. Женщина работала на железной дороге и после войны. Вместе с другими работницами возле вокзала она сажала деревья, разбивала цветники».

Челкар у роки війни. Фото: https://diapazon.kz/news/82028-v-voynu-v-chelkare-posadili-11-sosen-oni-do-sih-por-rastut

Цілком ймовірно, що один із чоловіків на цьому фото (можливо той, що в білому піджаку) і є Василь Джевінський. Тому, що саме тоді він був садівником на станції Челкар.

Між іншим, коли восени 1944 року він повертався в Україну і попросив трохи насіння цибулі сорту «Золотий шар» (над виведенням якого він сам же колись пропрацював тут кілька років), в цьому йому було відмовлено.

Можливо, Вознесенськ – то батьківщина його дружини Ніни Андріївни, що варила українські борщі в пустелі, перетвореній її чоловіком на оазу. Під час вій ни хату, в якій залишалися під час німецької окупації його дружина і теща, було зруйновано. Та до колишньої своєї батьківської оселі сім’ю він не перевіз. Не було вже, мабуть, тут садиби у Джевінських.

У мене збереглися спогади А.П. Овчаренко, 1911 року народження. В своєму листі вона пише: «На Заріччі (на чорноземах, біля самої річки) жило три сім’ї. Виїхали ці сім’ї в кінці 20-х років. Видно, що далеко (казали за кордон), бо продавали все – до зошита з гербом імператора Росії».

Повертатися в 1939 році йому було нікуди.

Та восени 1923 року, як тільки справи з підкоренням пустелі почали налагоджуватися, він звільняється з роботи в Челкарі і таки їде на свою малу батьківщину, до Верхньодніпровська. Тут він влаштовується звичайним землеміром і займається нарізом ділянок для безземельних селян (зокрема, селища Братського). Та через рік знову повертається в Приаралля. На що він сподівався? І що не склалося? Можливо, на розгадку наштовхнуть фото та папери, збережені нащадками найближчих сусідів?

Зверніть увагу на ось цей унікальний документ, укладений в цей же період:

Карта володіння денаціоналізованого нерухомого майна. З архіву родини Гудімових

Отже, націоналізоване майно почали повертати його колишнім власникам! А ось і фото щасливого власника на фоні його виробництва.

Філат Тертишний з дружиною та дітьми серед робітників кузні, 1920-ті роки. Архів родини Гудімових

Це не що інше як кузня, побудована на придбаній кілька років тому земельній ділянці, що спочатку була конфіскована, а потім повернута власнику! Був такий період на зорі радянської доби – НЕП (нова економічна політика). Та Джевінському, мабуть, не пощастило.
Його родичі, напевне, були «ворогами народу»…

Остаточно в Україну Василь Джевінський повернеться лише після війни. Він повернеться на свої родючі землі і привезе з собою жоржину кольору бордо. До кінця свого життя він займатиметься її селекцією, виведенням нового сорту. І врешті решт побачить на одному кущі різнокольорові квіти!.. Символічно, чи не так?

Різнокольорові жоржини. Фото: http://rostok.info/sad-i-ogorod/cvety-i-rasteniya/georginy-sorta-s-foto-nazvaniyami-i-opisaniem.html

Життя цієї людини було різнобарвним і багатогранним. Мені відкрилася лише одна невеличка грань, один малесенький пелюсточок, випадково занесений вітром. Цього замало, щоб уявити весь квітучий сад Джевінського. Тож передаю слово людині, яка знає про нього більше, – Світлані Кияк.

Бібліографія:

Джевинский В.Н. 30 лет в Челкаре: Очерк трудовой деятельности лесовода Джевинского Василия Николаевича (1898–1953): Рукопись (с приложениями).– (Архив В.Н. Джевинского). Екатеринославский адрес-календарь, 1916 г.– Издание губернской типографии.– С. 334.
Письмо директора Самарско-Златоустовской железной дороги Фуфрянского председателю Актюбинского облисполкома Иванову, копия: Зам. Пред. СНК Маймину от 11.VІ.33 //Государственный архив Актюбинской области. Фонд №85, опись №1, арх. дело №149.
План усадебного места, состоящего в городе Верхнеднепровске по Кременчугской улице, владения Филата Мокиевича Тертышного. 1920 г. (Приватний архів родини Гудімових).
***
Резванов И. В войну в Челкаре посадили 11 сосен. Они до сих пор растут: [Электронный ресурс].– Режим доступа: https://diapazon.kz/news/82028-v-voynu-v-chelkare- posadili-11-sosen-oni-do-sih-por-rastut (дата обращения 18.05.2021)
Список лиц, имеющих право участвовать в съезде избирателей в Государственную Думу по гор. Верхнеднепровск: [Электронный ресурс]. – Режим доступа:https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/9/97/Verhnedneprovsk_city_Duma_voters_1906.pdf (дата обращения 18.05.2021)

 

Галина Солдатенко (Семенча)

 

 

Екологічний проєкт довжиною в життя

Волею долі мені до рук потрапив унікальний рукопис, автобіографічний нарис видатного уродженця Верхньодніпровська, 1879 року народження – Василя Миколайовича Джевінського. Ця дивовижна людина 30 років жила і працювала у Приараллі. Наш земляк був справжнім подвижником, який поклав початок справі освоєння земель Приаральської пустелі. «Казахстанський Мічурін», – так називали його сучасники.

Титульна сторінка рукопису. З архіву В.М. Джевінського.

Коли тримаєш у руках оповідання людського життя, гортаєш пожовклі, тендітні сторінки, в кожній з яких пульсує думка автора, відчуваєш, перш за все, відповідальність. Як воскресити забуте ім’я співвітчизника, витягти із забуття пам’ять про трудівника, невтомного лісовода, меліоратора, агронома, який довгі роки жив і працював на чужині? Я занурилася в цей автобіографічний нарис із перших рядків. Легкий виклад, художні подробиці поруч із науковою термінологією полонили мене відразу. Почала читати і не змогла зупинитися, поки не прочитала весь рукопис до кінця.

Забігаючи наперед, скажу, що Джевінський Василь Миколайович, уродженець повітового міста Верхньодніпровськ Катеринославської губернії працював:

– завідувачем насадженнями Ташкентської залізниці (станція Челкар) у 1912–1918 рр.;

– помічником начальника відділу садівництва і піскоукріплення Туркестанського округу шляхів сполучення у 1918–1920 рр.;

– начальником агрономічної ділянки Ташкентської залізниці у 1920–1923 рр;

– начальником деревного розплідника Оренбурзької залізниці у 1924–1939 рр.

Мав нагороди, ряд друкованих праць, був представлений до нагородження орденами, але так і не удостоївся їх отримати. Місцеві жителі міста Шалкар (колишній Челкар) дуже тепло згадують Джевінського.

«Це вчений, ... який багато зробив для Челкара! Відкрив ділянку Дослідної станції ВІР, на якій працював сам по рослинництву в зоні напівпустелі, організував розплідник для овочів, фруктових дерев і різних ягідних кущів, виконав велику роботу по закріпленню руху піщаних барханів (висаджував тисячі сосен). Під його керівництвом був розбитий літній сад з клумбами, навколо залізничних об’єктів посаджені дерева і чагарники, облаштовані клумби з квітами! Йому за життя потрібно було б поставити пам’ятник в Челкарі!!!» (Борис Єфремов, житель міста Шалкар)

Наш земляк з м. Дніпра, доктор сільськогосподарських наук, професор Сич Зеновій Деонизович, який тривалий час працював в Челкарі на Приаральській дослідній станції ВІР, зазначає:

«Головна заслуга Джевінського Василя Миколайовича у тому, що він розгадав секрети природи для заліснення піщаних пустель і зупинив сипучі піски! Це дуже важка справа... Зараз уже розроблено багато технологій, але він одним з перших зробив це у пустелі, де щорічна сума опадів складає від 40 до 220 мм, наявні сильні вітри, спека літом, сибірські морози зимою».

Аральске море і Приаралля… Про них написано багато. Для українців це місце відразу нагадує солдатчину Тараса Шевченка. Навколо моря (яке тепер уже практично висохло, залишивши сіль та піски) лежать величезні піщані, глинисті та сольові пустелі: Великі та Малі Борсуки, Муюн-Куми, Кизил-Куми, Приаральскі Каракуми з переходом на плато Устюг. Складно уявити, як важко було людині опинитися в напівпустельній непривітній місцевості з піщаними бурями після життя на квітучій Верхньодніпровщині...

На початку ХХ століття у 1902–1903 роках Англія на замовлення Росії швидко провела залізницю від Актюбинська до Ташкента, але сипучі піски «прокинулися» від будівництва і почали рухатися, засипаючи дорогу. Нічого не допомагало, та захист прийшов від українських лісоводів.

На Арал почали направляти випускників дворічної лісової школи при Велико-Анадольському зразковому лісництві (нині Великоанадольський лісовий технікум Донецької області). Серед них був випускник Василь Миколайович Джевінський (1879–1954 рр. з Верхньодніпровська), який винайшов траншейний спосіб заліснення сипучих пісків у котловинах видування. Для цього викопували глибокі траншеї у піщаній пустелі Великі Борсуки, засипали небагато лісового ґрунту з Уральських гір з мікоризою грибів, і висаджували сосну, тополю і в’яз. Траншеї взимку накопичували сніг, а влітку капілярна волога з глибини забезпечувала рослини вологою. Цей метод можливий лише у пісках, тоді як у глинистих пустелях капілярна волога залягає дуже глибоко і до неї пробиваються лише корені чорного саксаулу. У котловинах видування вітер втрачав свою швидкість і рух пісків припинявся. Про успіхи траншейного землеробства за методом Джевінського писали у журналі «Огонёк» (14 грудня 1945 року).

Зазначу, що саме праці Джевінського стали передумовою для створення Приаральської дослідної станції Всесоюзного Інституту Рослинництва (м. Челкар) під керівництвом академіка, генетика Миколи Івановича Вавилова. Вавилов сам обрав це місце, де страшні літні спеки з вітрами та піщаними бурями переходять у суворі зими. Клімат типово різко континентальний: влітку спека сягає +42°С, а взимку – до –40°С. Середньорічна сума опадів складає від 80 до 200 мм, відносна вологість повітря у пісках могла понижуватись до 10–15%. Кращого місця для дослідження адаптивних реакцій рослин щодо температур, низької відносної вологості повітря, засолення, стійкості до вітрів навіть важко уявити.

Попередньо Джевінським були отримані цінні результати, які послужили основою для організації сільськогосподарського освоєння пустель. Він, попри всі негаразди, глузування місцевих чиновників і відверте цькування, запровадив практику заліснення пісків, ввів траншейне землеробство у котловинах видування сипучих пісків. З метою забезпечення населення продовольством викопав траншеї, у яких вирощували картоплю, овочі, виноград, смородину.

В.М. Джевінський на своїй присадибній ділянці у Челкарі. 1932. Фото з архіву З.Д. Сича.

До того ж, Василь Миколайович надав значну підтримку найближчому помічникові видатного Миколи Івановича Вавилова – молодому тоді Малюгіну Євгену Олександровичу. У широке коло наукових і державних інтересів Вавилова входила як одна з найважливіших, проблема сільськогосподарського освоєння територій, що раніше зовсім не використовувалися в цілях землеробства або використовувалися неефективно. В першу чергу, вченого цікавили великі простори пустель і напівпустель. Саме в цьому допомагав академіку Вавілову Є.О. Малюгін. У 1931–1932 рр. Євген Олександрович був одним із начальників загону піщано-меліоративної експедиції Бюро пустель ВІР, який працював на пісках Західного Казахстану та у Приараллі. Були отримані цінні результати, які послужили основою для організації сільськогосподарського освоєння пустель, пов’язаного з переходом тваринників від кочового до осілого способу життя. У 1933 р. М.І. Вавилов за погодженням з Актюбінським облвиконкомом доручив йому організувати Приаральську дослідну станцію ВІР у Челкарі. З цього моменту Малюгін увійшов до числа «отців-пустельників», як любовно називав Микола Іванович своїх співробітників, що займалися відповідальною і дуже важкою роботою в екстремальних умовах пустельних районів.

Відвідування М.І. Вавиловим (другий зліва) Приаральської дослідної станції ВІР у 1934 р. Фото: http://vir.nw.ru/books/trud177_v1.pdf?fbclid=IwAR0WegFlqCl7n2XZjpqQ-JS6vGT-TN8ND88pwxfC06xUasimpp9tV3kYHwg

Завдяки невтомній діяльності Є.А. Малюгіна і створеній ним дослідній станції, сільськогосподарське освоєння пустелі Приаралля за 1933–1946 рр. прийняло реальні форми, а кочове населення окремих районів розширило свій харчовий раціон.

Старий корпус Приаральської дослідної станції. 1980. Фото з архіву З.Д. Сича. Новий корпус Приаральської дослідної станції ВІР. Зима 1981 р. Фото з архіву З.Д. Сича.

У своєму автобіографічному нарисі Джевінський розповідає про те, як забезпечив Малюгіна всіма умовами для роботи, включаючи проживання, харчування. Про величезний внесок Джевінського у створення передумов появи у Приаральскій пустелі дослідної станції всесоюзного значення зазначається у статті В. Афанасьєва «Операция «Большие Барсуки».

Виноградарство у траншеях, придуманих В.М. Джевінським. Кінець 1970-х рр. Фото з архіву Сича З.Д.

Отже, довготривалий і плідний доробок Джевінського з піскозакріплення, лісорозведення та садівництва створив сприятливі умови для організації Приаральської дослідної станції ВІР в місті Челкар. Співробітниками дослідної станції був виконаний колосальний обсяг досліджень із розробки комплексних методів освоєння пустель і методів сталого управління цими ресурсами, агротехніки обробітку польових, овочевих і плодово-ягідних культур, поліпшення водного балансу легких грунтів аридної зони. Були впроваджені у виробництво ґрунтозахисні сівозміни, ефективні методи траншейного, богарного і поливного землеробства.

…Але це все станеться пізніше. Першим же невтомним трудівником, людиною, що створила у пісках квітучий сад, навчила городництву місцеве населення, був наш земляк – Василь Джевінський. Завдяки рукопису ми можемо скласти уявлення про те, що відбувалося у ті буремні й трагічні роки, відчути атмосферу, в якій жили його сучасники.

Ось такий воістину видатний у нас земляк із Верхньодніпровська, що народився в Зарічній частини міста, в родині коваля, у невеликій садибі з трьома десятинами землі, фруктовим садом і пасікою.

Помер Василь Джевінський 9 травня 1954 року, похований у місті Вознесенську Миколаївської області. Його з теплом згадують у далекому Казахстані, будемо пам’ятати і ми на його батьківщині!

Рукопис Джевінського заслуговує на детальне опрацювання. Це глибокий історичний і науковий документ, що проливає світло на деякі аспекти життя і трудову діяльність вчених кінця ХІХ – першої половині ХХ століття. У нарисі трудової діяльності відображені факти, що стосуються людей з близького оточення академіка М.І. Вавилова, які до теперішнього часу не були відомі.

 

 
Створено: 24.05.2021
Редакція від 26.05.2021
Світлана Кияк
Бібліографія:

Джевинский В.Н. 30 лет в Челкаре. Очерк трудовой деятельности лесовода Джевинского Василия Николаевича (1898–1953 гг.) Рукопись (с приложениями).– (Архив В.Н.
Джевинского)
***
Дзюбенко Н.И., Кочегина А.А. Роль Н.И. Вавилова и ученых ВИР в освоении пустынь: Труды по прикладной ботанике, генетике и селекции.– Т. 177.– Вып. 1. – Санкт-Петербург, 2016.– С. 5–34.
Сич Зеновій Деонизович. Життєві «жнива» і перелік наукових праць доктора сільсько-господарських наук, професора Сича Зеновія Деонизовича, написані і складені до 65-річча від дня народження / В авторській редакції З.Д. Сича і його дружини І.М. Сич. – Вінниця: ТОВ «Твори», 2019. – 160 с.
Соратники Николая Ивановича Вавилова: Исследователи генофонда растений: юбилейное издание / ред. колл.: Н.И. Дзюбенко и др.– Санкт-Петербург: ВИР, 2017.
* * *
Афанасьев В. Операция «Большие Барсуки» // Путь к коммунизму.– 1988.– 28 ноября.