Репресовані священники Дніпропетровської римо-католицької парафії

Репресовані священники Дніпропетровської римо-католицької парафії

Україна, Дніпропетровська область

Усі священники, які служили у дніпропетровській римо-католицькій парафії в радянській період, були репресовані.

Дослідники історії церкви в СРСР довгий час були позбавлені можливості її об’єктивного висвітлення. Особливо це стосується часів репресій тоталітарного режиму проти духовенства і вірян різних конфесій. У незалежній Україні заборони щодо означеної тематики було знято, і це створило умови для дослідження історії Церкви в нашій країні, в тому числі й Римо-Католицької. В діяльності будь-якої парафії РКЦ важливе значення має постать священника, який «сповнює свою службу перед Божим Народом через навчання, через Божий культ і пастирський провід». Без священника парафія є більш вразливою, бо в Святому Письмі записано: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада». Особливо помітним це було в період репресій 20–30-х років ХХ сторіччя.

Римо-католицька парафія Катеринослава, яка пережила утиски царату, зміни влади періоду визвольних змагань, у 20-ті роки ХХ сторіччя опинилася в умовах нової реальності – радянської (остаточно більшовики захопили владу в цьому губернському місті 30 грудня 1919 року).

Римо-католицький костел у Катеринославі. Фото з фонду ДОУНБ.

Ще під час Першої світової війни у Катеринославі суттєво зросла чисельність римо-католиків за рахунок біженців із західних регіонів країни та поранених. За цих умов збільшилася й кількість священників, частина з яких приїхала на допомогу з інших дієцезій* і також здійснювала обряди в парафії святого Йосипа.

Припинення активних бойових дій дало можливість біженцям повернутися на батьківщину. До 1919 року за межі Катеринославщини виїхали і ксьондзи з інших дієцезій, які служили на її території під час війни. В парафії залишилися працювати декан Шефер і вікарій Кригельський.

У 1920 році прізвища охрещених і померлих у Катеринославі фіксував тільки Станіслав Кригельський. У цьому ж році записи в книгах реєстрації перериваються. Останній був зроблений 10 квітня. Можливо, записи в костьольних книгах робили і після 1920 року, але юридичної сили для нової влади вони не мали.

Щоб з’ясувати подальшу долю ксьондза Кригельського, важливо було встановити його ім’я. Зробити це вдалося завдяки довіднику «Весь Екатеринослав», що виходив щорічно навіть під час Першої світової війни і містив інформацію також і про релігійні споруди міста та священників, які в них служили. В довіднику за 1917 рік зазначено, що «вікарієм римо-католицької парафії є Станіслав Кригельський». Багато цікавої інформації про цю людину дає Роман Дзвонковський. Польський дослідник пише, що ксьондз Станіслав народився у 1886 році, висвячений на священника у 1912 році, але ще до цієї події вступив до ордену капуцинів. Станіслав Кригельський мав брата Фелікса, який разом із ним вступив до названого ордену і також (як і Станіслав) погодився працювати в Тираспольській дієцезії. Цей етап в житті Фелікса Кригельського закінчився трагічно – священника вбили більшовики, а його тіло приблизно у 1920 році знайшли під мостом на Дніпрі. Саме тому в ситуації, коли в дореволюційний період біографії братів були тісно пов’язані, особливо важливим було з’ясувати ім’я того з братів, який служив у Катеринославі в буремні роки революції та визвольних змагань, бо теоретично і тіло вікарія парафії св. Йосипа могло бути знайдене «під мостом на Дніпрі».

У дослідженні «Доля католицького духовенства в СРСР у 1917–1939 роках» зазначено, що Станіслав Кригельський «у 1917 році був вікарієм катеринославської парафії, а потім працював в Одесі». Ця інформація потребує уточнення. Ксьондз Станіслав почав служіння у губернському місті не у 1917, а ще у 1916 році й перебував у ньому як мінімум до квітня 1920 року.

Роман Дзвонковський повідомляє, що Станіслава Кригельського заарештували під час реквізицій у костьолах у 1922 році та двічі засуджували до смертного вироку. На жаль, не вдалося з’ясувати, в якому саме місті заарештували ксьондза – у Катеринославі чи вже в Одесі. У 1926 році з в’язниці його викупила сестра Зофія, яка жила у Варшаві. Після цього священник працював у Віленській дієцезії, а у 1932 році був нагороджений Золотим Хрестом.

У повідомленнях Віленської дієцезії за серпень-вересень 1934 року щодо змін у складі духовенства зазначено, що Станіслав Кригельський з Саратовської дієцезії (в часи Російської імперії центр Тираспольської дієцезії перебував у Саратові), звільнений з посади настоятеля у Новоєльні 30 серпня 1934 року. Роман Дзвонковський пише, що в цьому році Станіслава Кригельського переведено до Підляської дієцезії і від 1936 року він працював настоятелем парафії Хорошчинка. У 1946 році його призначили адміністратором парафії в Полосках, де залишилася колишня уніатська церква. Він зробив її придатною для богослужінь і у листопаді 1948 року звернувся до Курії єпископа про дозвіл на перетворення цієї церкви на костьол. Так і було зроблено. Помер Станіслав Кригельський, як повідомляє Р. Дзвонковський, 21 квітня 1965 року у Хорошчинці.

Отже, достеменно відомо, що як мінімум до квітня 1920 року у парафії святого Йосипа служив ксьондз Кригельський. Чи здійснював він обряди у 1921–1922 роках у Катеринославі – невідомо. Якщо ні, то інформації про священника, який працював у цій парафії в означений період, на жаль, немає.

Центральний проспект Катеринослава з видом на костел. Фото з фонду ДОУНБ.

1923 році настоятелем костьолу в Катеринославі став Міхаель Вольф, який «народився у 1890 році, висвячений на священника у 1913 році». Р. Дзвонковський повідомляє, що ксьондз Вольф був настоятелем катеринославської (дніпропетровської) парафії «у 1923 і 1929–1930 роках та мав певні непорозуміння зі своїми парафіянами поляками, хоч і був приємною та доброзичливою людиною».

У спеціальному випуску журналу «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ», присвяченому висвітленню репресій проти Католицької Церкви в радянській Україні у 1919–1937 роках, є інформація про Міхаеля Йосиповича Вольфа, який був «настоятелем костьола і деканом у Дніпропетровську у 1923–1929 роках». Чи був настоятелем парафії М. Вольф у 1924–1928 роках? Певною мірою проливають світло на цю ситуацію відомості ДПУ за 1927 рік, де зазначено, що «обслуговує католицьких парафіян ксьондз Вольф, який підпорядкований Одеському прелату Крушинському, живе у колонії Ямбург і обслуговує як останню, так і громадян Олександрівської та Рибальської сільрад Карло-Марксівського району, а також поляків (католиків) в м. Дніпропетровську». Отже, точно відомо, що Міхаель Вольф був настоятелем катеринославського костьолу у 1927 році, що робить дані журналу більш вірогідними.

Дата арешту священника, записана в книзі Р. Дзвонковського, також потребує зміни на на 1929 рік, бо і в дослідженні І. Осипової, і в документах, опублікованих в журналі «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» чітко вказано, що ксьондз Вольф заарештований 8 червня 1929 року, а у квітні 1930 року вже прибув на Соловки (його засудили до 10 років таборів), а відтак не міг бути настоятелем у 1930 році. Інформація щодо вироку міститься і в документах Найвищого суду УСРР, де записано, що Вольфа Михайла Йосиповича засуджено до «позбавлення волі з суворою ізоляцією реченцем на 10 років з конфіскацією всього належного йому майна».

Зміст звинувачення священника можна розділити на такі складові:

1) агітація проти радянської влади – «як шляхом окремих бесід з парафіянами, так і шляхом промов у костьолі», він також «внедряв з контрреволюційною метою ненависть до радянської влади», «брав участь у антирадянському гуртку у підготовці та виборах делегата на закордонний з’їзд поляків – всупереч делегатам-полякам, підтримуючим Радвладу», під час проповіді говорив, що «Наполеона було наказано за богохульство і така ж кара чекає богохульствующу владу, – тобто Радянський Союз», «давав читати закордонні журнали антирадянського змісту»;

2) шпигунство. І Осипова в інформації щодо М. Вольфа зазначає, що він був засуджений і за статтею 54-6, тобто за шпигунство. Про це звинувачення також говориться в справі 3777 з Найвищого суду УСРР;

3) навчав у костьолі дітей Закону Божому та готував «на ксьондза» одного з парафіян, він також «перешкоджував ініціативній групі поляків міста Дніпропетровська відкрити польську школу та всупереч цього організував підпільну школу при костьолі з релігійним навчанням у ній». Можливо, це і був той конфлікт, про який пише Р. Дзвонковський, зазначаючи, що М. Вольф «мав певні непорозуміння зі своїми парафіянами поляками»;

4) проводив антисемітську роботу – «під час утворення концертів у костьолі домагався того, аби у складі оркестра не було жодного єврея, завдяки чому не було влаштовано концертів».

При обшуці у «шпигуна» Вольфа було знайдено книжку «антисемітського змісту», а також журнал, який інструктор Дніпропетровського ОВК визначив як «антирадянський журнал фашистського напрямку».

Звинувачення священника формувались на підставі показів «свідків». Як у НКВД отримували ці покази, зараз відомо не тільки науковцям, але і широкому загалу. Один із «свідків» – той, якого Міхаель Вольф готував «на ксьондза», звинуватив священників Вольфа і Розенбаха (настоятель костьолу у Кам’янському у 1925–1929 роках) в тому, що вони штовхнули його «на путь преступления», а далі пише, що «розкаявся, на суді розвінчав злочинну діяльність ксьондзів» і просить пом’якшення вироку. Вважаємо, що тільки після тортур молода людина (21 рік), яка виросла в родині, де вірили в Бога (в заяві написано, що він потрапив «під релігійний дурман старих батьків – релігійних фанатиків») і яка хотіла стати священником, могла написати таку заяву.

Сам Міхаель Вольф визнав себе винним частково, бо «ніякої участі щодо шпигунської роботи не брав та ніякої агітації проти радянської влади не провадив», що ж до проповіді про покарання за богохульство існуючої влади (як це було з Наполеоном), «підсудний Вольф...пояснив..., що він торкався лише Наполеона». Навряд чи це справило враження на суддів, бо, як зазначалося вище, священника засудили до 10 років таборів. По суті, за виконання своїх обов’язків.

Подальша доля ксьондза була трагічною – «у 1937 році він знову був заарештований у таборі і засуджений до вищої міри покарання. Третього листопада 1937 року М. Вольфа розстріляли у Соловецькій в’язниці».

Ця справа дає можливість простежити засоби, до яких вдавалася влада в наступі на Католицьку Церкву. Одним із них є створення протиріч між поляками, які складали переважну більшість парафіян дніпропетровського костьолу і священником-німцем. Користуючись бажанням польської національної меншини мати свою школу, влада створила ситуацію, коли це намагання «наштовхнулося» на цілком зрозумілу діяльність ксьондза зі створення при костьолі школи для релігійного навчання. В цій ситуації влада просто «грала» на національних почуттях поляків, щоб «відвернути» їх від Церкви, бо відомо, як в СРСР в другій половині 30-х років було «вирішено» національне питання – велику кількість і поляків, і німців репресували, їхні школи (як і школи інших національних меншин) закрили.

 Вид на костел з центрального проспекту Катеринослава. Фото з фонду ДОУНБ.

Простежується також антисемітська лінія, завдяки якій намагались встановити «шпигунський зв’язок» між священником і фашистами, що «набирали силу» в Німеччині.

Після арешту Міхаеля Вольфа до Дніпропетровська повертається (настоятелем) Вікентій Сквірецький, який вже працював у парафії святого Йосипа і був вікарієм у 1914–1916 роках (до приїзду Станіслава Кригельського).

За часи радянської влади до повернення у місто, що раніше називалося Катеринославом, ксьондза Сквірецького двічі заарештовували – у 1920 і 1924 роках. Після першого арешту він відбував покарання у концтаборі в Курську, а з 1924 по 1930 роки був настоятелем римсько-католицьких костьолів у низці населених пунктів Дніпропетровської області – у селі Костянтинівка Лепетиського району (до 1928 року) і селі Григорівка Генічеського району до виїзду до Дніпропетровська у 1930 році.

30-ті роки ХХ століття не були такими, що давали можливість вижити ксьондзу, а тим більше зберегти костьол. 1937–1938 роки – це період групових процесів проти католицького духовенства та ліквідації «польського підпілля», результатом яких було знищення структур РКЦ в Радянському Союзі. Хвиля репресій не оминула і дніпропетровських католиків.

Вікентія Сквірецького заарештували 28 червня 1937 року у Дніпродзержинську, де він і мешкав. Ксьондза звинувачували у приналежності до контрреволюційної організації. Серед речей, вилучених у затриманого «контрреволюціонера» були знайдені такі, які «переконливо свідчать» про «диверсійну діяльність» їхнього господаря, а саме: «гроші, книжка заощаджень, ложка металева, виделка, ніж столовий, срібний ланцюжок від годинника, ключі, окуляри в футлярі, олівець, поясок, медальйончик металевий, підтяжки, молитовник». Постановою від 10 липня 1937 року зазначалося, що «Сквірецький є учасником підпільної контрреволюційної організації і провадив активну роботу, спрямовану на підрив міці Радянського Союзу, а також має шпигунські зв’язки з представництвом однієї іноземної держави в СРСР». Чим, на думку лейтенанта УДБ НКВС, який писав цю постанову, заарештований ксьондз мав «підривати міць СРСР» – ложкою, виделкою, а, може, олівцем?

У документі записано, що «Вікентій Антонович Сквірецький є активним учасником католицької контрреволюційної організації з 1930 року..., був керівником цієї організації,доручав проводити її членам серед польського населення націоналістичну роботу щодо підготовки мас до участі у повстанні проти Радянської влади на випадок війни..., контактував з Польською організацією військовою..., у 1936 році був завербований Особливим Відділом НКВС, але... дезінформував органи НКВС». Далі є додаток: «Зізнався».

У дуже змістовному, об’ємному дослідженні Р. Дзвонковського «Доля католицького духовенства в СРСР...» є мало інформації про Вікентія Сквірецького і не вся вона відповідає дійсності. Заповнити «білі плями» в життєписі цього настоятеля парафії св. Йосипа дозволяє справа щодо його звинувачення. Так, ксьондз Сквірецький народився у 1880 році (а не у 1886, як зазначає Р. Дзвонковський) у селі Посваль Поневежського району Ковенської губернії. Він не міг закінчити «катеринославську духовну семінарію», як пише Р. Дзвонковський, бо її в губернському місті ніколи не було (йдеться про римо-католицький духовний заклад). Дата смерті вказана «1936 рік», а також «1937 рік» – у додатках, бо підставою її визначення є «лише усні повідомлення парафіян про те, що священник був заарештований у Дніпропетровську у 1936 році і засуджений до вищої міри покарання». В справі ж чітко вказані дата і місце арешту – 28 червня 1937 року, Дніпродзержинськ. Можливо, був арешт і в 1936 році, коли ксьондз, як вважало НКВС, «був завербований Особливим Відділом УНКВС». А може, зазначений процес відбувся в інший спосіб, а парафіяни просто переплутали дату арешту.

Матеріали справи свідчать про те, що В. Сквірецький підписав цей документ і зізнався в: контрреволюційній діяльності на користь Польщі; ворожому ставленні до державного ладу СРСР; прищеплюванні почуття ненависті до радянської влади місцевим польським націоналістичним елементам; розповсюджуванні полонізаторської ідеї серед місцевого польського населення; вирощуванні націоналістичних кадрів для боротьби з радянською владою; підборі людей для боротьби з владою, тобто в усьому, в чому його звинувачували.

Зміст справи Сквірецького не дає можливості визначити методи, за допомогою яких працівники НКВС отримали «зізнання» від священника, але ці методи відомі з досліджень, присвячених темі репресій 20–30-х років в СРСР. При застосуванні тортур людина могла підписати все, що їй пропонували слідчі НКВС.

Аналіз змісту справи дозволив зробити висновок, що ксьондз Сквірецький, хоч і «зізнався» у «контрреволюційній діяльності», назвав «спільників», але переважно це були люди на той момент вже репресовані, які померли або перебували за межами СРСР. Так, посилаючись на те, що «за давністю часу не пам’ятає всіх залучених ним до боротьби з радянською владою», отець Вікентій назвав кількох осіб, нібито завербованих ним, але вони «були розкуркулені та заслані». Священник «зізнався», що «керівництво його контрреволюційною діяльністю виходило від прелата Тираспольської римсько-католицької єпархії Черняховича Никодима та каноника Кайчинського, що був настоятелем римсько-католицького костьолу у Херсоні», але названий Кайчинський «у 1926 році легально виїхав до Польщі», а Черняхович на той момент уже помер. Вікентій Сквірецький повідомив, що «по контрреволюційній діяльності був пов’язаний з єпископом Олександром Фризоном», але цей священник на той час вже відбував покарання, як і прелат Тираспольської єпархії Йосип Крушинський, з яким ксьондз Сквірецький нібито теж «був пов’язаний по контрреволюційній діяльності». Настоятель кафедрального собору в Києві Зигмунт Квасневський, якого назвав Вікентій Сквірецький на допиті, також перебував з березня 1937 року під контролем НКВС без права виїжджати з міста, а у вересні 1937 року його заарештували, тобто на момент допиту настоятеля дніпропетровського костьолу (3 липня 1937 року) доля ксьондза Квасневського практично була вирішена.

Вікентій Сквірецький назвав осіб, які були «найбільш згуртованою групою контрреволюційної організації по Дніпропетровську», але їхніх прізвищ немає в книзі «Реабілітовані історією», а це означає, що їх немає і в архіві Управління Служби Безпеки України в Дніпропетровській області, який передав справи Державному обласному архіву.

Можливо, названі ксьондзом Вікентієм особи були заарештовані раніше (наприклад, в архіві СБУ не було справ Міхаеля Вольфа і Якова Розенбаха, заарештованих у 1929 році, а справи за 1937 рік отця Сквірецького і осіб, свідчення яких містяться у справі ксьондза Вікентія і які були розстріляні в той самий день, що і священник, були). Зате точно відомо, що у серпні 1937 року вони вже перебували за гратами. Дійсно, ці люди могли бути заарештовані раніше від настоятеля дніпропетровського костьолу, бо «завербовані» були не пізніше травня 1935 року – на допиті В. Сквірецький повідомляє, що в травні 1935 року його відвідав представник польконсульства, якому він повідомив, що попри арешти, вдалося створити невелику групу з прибічників Католицької Церкви і назвав їх поіменно. Отже, НКВС мав можливість заарештувати названу групу осіб і до 28 червня 1937 року – дня, коли був заарештований священник. В цьому випадку даний епізод повністю «вкладається» в «схему поведінки», яку, на нашу думку, обрав ксьондз Сквірецький – на словах погоджуватися співпрацювати з «органами», а в реальності «робити свою справу»; називати тільки тих осіб, які вже заарештовані, померли або виїхали до Польщі. Якщо зазначені особи були заарештовані після допиту отця Вікентія, то це можна вважати виключенням, яке не «вписується в загальну картину» справи у звинуваченні священника Сквірецького.

Слід додати, що і в книзі «Реабілітовані історією» є помилки: Вікентія Сквірецького названо настоятелем дніпродзержинського костьолу (цей храм закрили ще у 1929 році), а також зазначено, що його розстріляли 09.11.1937 р. Ксьондз Сквірецький був настоятелем дніпропетровського костьолу, а розстріляли його 19 вересня 1937 року. Священника, який зізнався у контрреволюційній діяльності й був «призначений» НКВС керівником католицької контрреволюційної організації, 9 вересня 1937 року засудили до «вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією... майна». Місце розстрілу та поховання в справі не вказані. Отже, щоб звинуватити людину у такому тяжкому злочині і знищити її, радянським каральним органам знадобилося менше трьох місяців.

Питання, які ставили на допитах В. Сквірецькому, дозволяють зафіксувати намагання звинуватити у ворожості до влади все римо-католицьке духовенство. Так, отець Вікентій повідомив, що «державний переворот в Росії 1917 року і прихід до влади більшовиків він, як і переважна більшість духовенства, сприйняв ворожо, бо було очевидно, що... ми будемо позбавлені всіх своїх прав», а також те, що ця ворожість «витікала із його стану настоятеля римо-католицького костьолу». Остання фраза була підкреслена червоним олівцем.

Справа ксьондза Сквірецького дає можливість чітко простежити бажання каральних органів держави зв’язати «реакційну діяльність» католицького духовенства по всій вертикалі з поляками, які мешкали в СРСР, та з Польщею. Лінія на звинувачення священників РКЦ в особливих симпатіях до Польщі й очікуванні «звільнення» військом цієї країни від більшовиків, проводилася ще з кінця 20-х років ХХ сторіччя. Владу не зупинив навіть той факт, що католицьким священником може бути не тільки поляк. Так, один зі «свідків» у справі М. Вольфа повідомив, що цей ксьондз казав: «Радвлада в Україні довго не буде, скоро прийдуть поляки та виженуть комуністів». Отже, все це можна розглядати як один із засобів аргументації силових дій Радянського Союзу проти країни, що проводить «підривну діяльність» проти «першої в світі соціалістичної держави». Події 1939 року є підтвердженням того, що формування такої суспільної думки не було випадковим. Певним підтвердженням цієї ж думки є теза зі справи про «обращение верующих украинцев и русских в католическое вероисповедание» з метою збільшення прибічників «фашистского режима в Польше, которых во время военных действий между Польшей и СССР католическая церковь использует для борьбы против Советской власти».

«Військова складова» «очолюваної настоятелем костьола» організації «Община» простежується й у доповідній записці начальника УНКВС по Дніпропетровській області наркому внутрішніх справ УРСР щодо ліквідації «польського підпілля». В ній зазначено, що «Община» «охоплювала своєю діяльністю виключно військову промисловість». Увага ж польських розвідувальних органів «в їх практичній диверсійно-шпигунській діяльності по Дніпропетровській області обумовлена... наявністю значної кількості військових заводів і великих промислових підприємств».

Отже, побудова радянською владою зв’язків Католицька Церква – поляки СРСР – Польща, звинувачення у шпигунсько-диверсійній діяльності (особливо на військових підприємствах) на користь Польщі, дають підстави говорити не тільки про боротьбу з можливою «внутрішньою опозицією» в Радянському Союзі, а і про підготовку до війни з Польщею. Несправедливо репресованого ксьондза Вікентія Сквірецького реабілітували у 1989 році.

У роки фашистської окупації Дніпропетровська римо-католицький храм було відкрито для забезпечення релігійних потреб італійських легіонерів, якы входили до складу міського гарнізону. «Два роки настоятелем католицького собору в обласному центрі був П’єтро Леоні, який прибув до СРСР у серпні 1941 року з італійською армією як військовий священник. У травні 1943 року разом з італійцями, що відступали, він вихав з країни», – зазначає в своїй монографії І. Осипова. Після виїзду з Дніпропетровська отця П’єтро місцеві римо-католики залишилися без священника майже на 50 років. П. Леоні в тому ж році повернувся до Радянського Союзу (служив в Одесі), зазнав репресій, відбував покарання вКостел у радянський період // https://vesti.dp.ua/v-dnepre-udalos-sohranit-starejshij-katolicheskij-hram/ таборах, але йому вдалося вижити і вийти на волю у 1955 році.

У боротьбі проти Римо-Католицької Церкви влада активно застосовувала національний чинник. Так, у Дніпропетровську вона намагалася спровокувати конфлікт на національному грунті між священником М. Вольфом, який за походженням був німцем, і парафіянами-поляками, використовуючи їхнє бажання відкрити при костьолі польську школу. Звинувачення цього ж ксьондза у антисемітизмі відігравало роль ланки в ланцюжку антисемітизм – фашизм – Німеччина і давало «підстави» інкримінувати йому статтю 54-6 КК УСРР (шпигунство). У справі ж Вікентія Сквірецького національність також відіграла певну роль, тільки у випадку з М. Вольфом застосовувалися методи «на роз’єднання» священника і парафіян, а у справі поляка В. Сквірецького – об’єднання ксьондза і вірян в одну «контрреволюційну організацію».

Усі священники, які служили у катеринославській (дніпропетровській) римо-католицькій парафії в радянській період, були репресовані. Станіславу Кригельському і П’єтро Леоні після ув’язнення вдалося виїхати за межі СРСР, Міхаеля Вольфа та Вікентія Сквірецького розстріляли у 1937 році.

 

Примітки

Дієце́зія (пол.  Diecezja), або діоце́зія – церковна  адміністративно-територіальна одиниця  під керівництвом  єпископа  в  Римо-Католицькій  церкві. Аналог  єпархії  у  східних християнських церквах.

 

Титульне фото з сайту: http://dniprokatolik.net/%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B
E%D1%80%D1%96%D1%8F/%D0%B4%D0%BD%D1%96 %D0%BF%D1%80%D0%
BE%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA/

Створено: 13.10.2020
Редакція від 15.10.2020
Наталія Мосюкова
Бібліографія:

Влада і Костьол в радянській Україні 1919–1937 рр.: Римо-Католицька Церква під репресивним тиском тоталітаризму / упоряд. і передмова Н.С. Рубльової // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.– 2003.– № 2.– 508 с.
Ганзуленко В. П. Римо-католицька церква: існування в умовах антирелігійного законодавства (20-і рр. ХХ ст.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2009. Вип. XXVII. С. 176 – 180.
Дніпропетровськ. Віхи історії. Дніпропетровськ: Грані, 2001. 256 с.
Доповідна записка начальника УНКВС по Дніпропетровській області Юхима Кравця наркому внутрішніх справ УРСР Ізраїлю Леплевському щодо ліквідації “польського підпілля” // Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ ст. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Том 8. Великий терор. Польська операція 1937–1938 / Ред. колегія: Є. Беднарек, В. В’ятрович, С. Кокін та ін.– Варшава-Київ, 2010.– 1984 с.
Реабілітовані історією: У 27 томах. Дніпропетровська область: У 2 книгах / Упорядники: Є.І. Бородін, В.В. Іваненко, Л.Л. Прокопенко, Р.К. Терещенко. Книга ІІ. Дніпропетровськ: Моноліт, 2008. 1118 с.
Слонєвський О. Радянські репресії в Кам’янському-Дніпродзержинську. Мученики за віру //Січеславщина: краєзнавчий альманах. Вип. 6 / за наук.ред Г.К. Швидько.– Дніпропетровськ:
ДОУНБ, 2012.– С. 19–25.
***
Бистрицька Е. Політика радянської влади щодо Римо-Католицької Церкви в 1920–1930-х роках. URL: file:///C:/Documents%20and%20Settings/anna/Мои%20документы/Downloads/wznuoairD2009_2010_3_4.pdf (дата звернення - 25.06.2018 р.).
Мосюкова Н.Г. Священники Катеринославської (Дніпропетровської) римо-католицької парафії (радянський період) [Електронний ресурс] // Історія релігій в Україні.– 2020.– Вип.
30.– С. 202–214.– Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/istrelukr_2020_30_18
Мосюкова Н.Г. Священики Катеринославської Римо-католицької парафії (дорадянський період) [Електронний ресурс] // Гілея: науковий вісник.– 2019.– Вип. 149 (1).– С. 130–136.–
Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2019_149(1)__26