Петров Віктор Платонович
«Доктор Парадокс» – Віктор Петров (Домонтович)

Разом з Валеріаном Підмогильним Віктор Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії. Свої твори він писав також під псевдонімами В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо.

Постать Віктора Платоновича Петрова, народженого в родині священика в Катеринославі (нині м. Дніпро), напевно, одна з найцікавіших серед української радянської інтелектуальної еліти першої половини ХХ сторіччя. Наприклад, у передмові до книги Миколи Чабана «З роду Петрових» (про родовід письменника) йдеться, що видання стосується «особистості загадкової, якщо не авантюрної, в котрій сполучалися таланти літератора, філософа, розвідника, археолога». Так написала професорка Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, докторка історичних наук Ірина Ковальова, яка була особисто знайома з Віктором Петровим. Його біографія має багато білих плям, досьє письменника в спецслужбах досі засекречене. А те, що нині відомо про нього, породжує нові й нові запитання.

Роман на все життя

Дитинство Віктора Петрова до 8 років минуло в Катеринославі. Потім родина переїхала до Одеси, де його батько, кандидат богослов’я Платон Петров, дістає місце законовчителя в реальному училищі. Хлопець закінчив гімназію, а в 1918 році – історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира в Києві. Пізніше Віктор Платонович працює в Етнографічній комісії Української академії наук, потім – директором Інституту українського фольклору АН УРСР. 

У 1920-ті роки Петров приятелює з українськими письменниками-неокласиками, більшість з яких не уникли сталінських репресій. Під псевдонімом Віктор Домонтович він пише романи «Дівчина з ведмедиком», «Без ґрунту», «Доктор Серафікус», а під прізвищем Віктор Бер – філософські та літературознавчі дослідження. Як і Валер’яна Підмогильного, його називають засновником жанру українського інтелектуального роману. Також Віктор Петров започаткував жанр романізованої біографії, видавши романи «Аліна і Костомаров», «Романи Куліша». Крім того, 1930 року Віктор Петров отримав докторський ступінь за наукове дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість».

1922 року на запрошення свого друга Миколи Зерова науковець їде викладати у село Баришівку під Києвом. Там молодик знайомиться з дружиною Зерова Софією, яка стане його великим коханням на все життя. За однією з версій, саме щоб врятувати від сталінських репресій кохану і друга, Віктор Петров у 1930 році почав співпрацювати з НКВС. Але 1935 року Зерова таки заарештовують і в 1937-му розстрілюють як «ворога народу». Цей факт надав підстави для версії непривабливої: мовляв, Петров здав друга, щоб бути з його дружиною. 

На противагу цьому можна зазначити: Софія Зерова і Віктор Петров побралися лише 1957 року. І можливо, секретному співробітникові НКВС таки вдавалося п’ять років рятувати друга, а потім захистити Зерова він уже не зміг. Як і своїх родичів, православних священиків, долі яких і дослідив Микола Чабан. У книжці він навів, за словами Ірини Ковальової, «сумний мартиролог арештів, заслань та смерті багатьох представників роду Петрових та їхніх друзів».

Шпигун чи герой-розвідник?

Під час війни Віктор Петров опинився в окупованому фашистами Харкові, де видавав літературний журнал «Український засів». А в 1944–1945 роках він – співробітник Українського наукового інституту в Берліні. За деякими свідченнями, там він ходив у мундирі німецького офіцера.

До 1949 року професор Петров у Мюнхені викладає етнографію в Українському вільному університеті, редагує літературно-мистецький журнал «Арка», читає в Богословській академії патрологію. І навіть пише відверто антирадянське: «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору». 18 квітня 1949 року Петров із Німеччини загадково зник і лише через кілька років з’явився в Москві. Це найбільш утаємничений період у житті розвідника. У Київ професорові Петрову дозволили перебратися лише 1956-го. А до того з Москви летіли скупі на емоції листи коханій Софії. З’єднали свої долі вони після 35 років знайомства, на сьомому десятку життя…

У Києві Віктор Петров улаштувався в Інститут археології. Оскільки відповідні документи у воєнні роки були втрачені, йому довелося знову захищати докторську дисертацію. Помер Віктор Платонович у 1969 році. Похований з військовими почестями на Лук’янівському цвинтарі в Києві. Софія Федорівна Зерова пережила чоловіка на 16 років, померла 1985-го в 95-річному віці. У Київському архіві зберігаються понад 300 листів Віктора Петрова до Софії Зерової за 1943–1956 роки.

Нащадки про геніального родича не знали

Твори Віктора Петрова-Домонтовича до недавнього часу видавалися тільки за кордоном. У Радянському Союзі – лише кілька монографій, наукових праць. І тільки наприкінці 90-х років минулого століття побачили світ книжки письменника Віктора Домонтовича й активно видаються останніми роками. Інтерес до особистості «доктора Парадокса» (як називали професора сучасники) зростає. Творчість Віктора Петрова досліджують і в Україні, і за кордоном. «І я поклав свою цеглину у ці дослідження, – каже Микола Чабан, який з 2006 року працював над книжкою «З роду Петрових», у тому числі в архівах міст України та Санкт-Петербурга. – Дякую за видання цих матеріалів Києво-Могилянській академії і особисто В’ячеславу Брюховецькому». Книжка «З роду Петрових» вийшла у київському видавництві НаУКМА накладом у 200 примірників. Автор дослідив досі невідомі сторінки з біографії нашого  земляка, що стосуються Катеринослава. У губернському місті минуло дитинство Віктора Петрова, потім він часто приїжджав на батьківщину до дідуся псаломника Мефодія Петрова. Рідному місту письменник присвятив роман «Без ґрунту». 

Дніпровський краєзнавець знайшов документи і свідчення про родичів Віктора Петрова, які жили з XVIII по XX століття. У родинах Петрових панували любов до слова, атмосфера доброзичливості і допомоги ближньому. «Дід письменника Мефодій Петров був пристрасний книголюб і часто вголос коментував прочитане. Розмовляв лише українською мовою», – наводить Микола Чабан спогади одного з родичів. Краєзнавець розшукав й інших нащадків професора Петрова, які нині живуть на Дніпропетровщині, в Запоріжжі та Києві. Цікаво, що вони нічого не знали про свого легендарного родича, поки про нього не розповів наш дослідник. Серед представників роду Петрових – учителі, інженери, геологи, капітан криголама і письменниця-фантастка. Пошуки привели й до будинку, який побудував дідусь Віктора Платоновича і де майбутній письменник провів свої дитячі роки. Розташований він на вул. Жуковського в Дніпрі. На жаль, у занедбаному стані. Натомість на вшанування пам’яті видатного вченого і культурного діяча була б доречною пам’ятна дошка на відреставрованому домі його дитинства.