Влада та самоврядування  в Запорозькій паланці

Влада та самоврядування в Запорозькій паланці

Влада та самоврядування в запорозькій паланці відзначалися простотою й ефективністю, цьому сприяли і прямі контакти з громадою.

Адміністрація паланки складалася з полковника, писаря, осавула, підписаря та підосавула. До складу управлінської вертикалі належали козацькі та посполиті отамани слобід, а також осадчі нових поселень. Забезпечення діяльності паланкової старшини відбувалося за рахунок місцевих зборів, наприклад, третина мита з Кодацького перевозу лишалася в паланці.

С. Васильківський. Полковник // https://uk.wikipedia.org/wiki/Полковник_(Гетьманщина)#/media/File:Sergiy_Vasylkivskiy-_Cossack_colonel.jpgКозацький полковник. Реконструкція // https://ukropen.net/wallgroups2565_1310307Полковник_(Гетьманщина)#/media/File:02_209_Book_illustrations_of_Historical_description_of_the_clothes_and_weapons_of_Russian_troops.jpg

Безпосередніми помічниками полковника у здійсненні влади в паланці виступали писар і осавул. При призначенні паланкова старшина отримувала з Коша документ, що адресувався полковнику та засвідчував призначення, як це було з кодацьким писарем Іваном Золотаревським.

Писар мав клопіт, перш за все, з обліком населення, реєстрацією податків, що надходили від слобід, виданням паспортів і веденням листування з різними офіційними інстанціями. У його веденні перебував також архів. Безпосередньо на писаря та паланкову канцелярію збирали з місцевого населення по 50 крб. на рік. Новоутворені (як, наприклад, Орільська) паланки спочатку мали збирати по 30 крб. на ці потреби, але кількість населення і, відповідно, справ у канцелярії, настільки швидко зростали, що виникала потреба урівняти їх у правах зі старими паланками. Помічниками писаря були підписар та громадський писар. 

Про декого з паланкових писарів можемо сказати трохи докладніше. Наприклад, Василь Кумпан був козаком Джереліївського куреня. Він з’явився на Січі в 1751 р. і близько семи років переймався клопотами січової школи, причому його обирали отаманом. У 1759 р. Кіш призначив В. Кумпана писарем Кодацької паланки, але подальшої кар’єри козак робити не захотів і подався в послушники до одного з київських монастирів.

Писар // https://uk.wikipedia.org/wiki/Козацька_старшина#/media/File:04._Polkovnik_ukr_polku.jpg Козацький похідний каламар // https://uk.wikipedia.org/wiki/Каламар#/media/File:Каламар.jpg С. Васильківський. Писар // https://ukropen.net/wallgroups2565_1310307

Надзвичайно яскравою постаттю є Іван Глоба, якого ми бачимо на посаді підписаря Самарського в 1762 р. Він був писарем у різних паланках та на перевозах і зажив у Війську Запорозькому слави «найрозумнішого козака». З 1765 р. був незмінним військовим писарем, воював. Два його зимівника розташовувалися в Самарській паланці, один – на р. Базавлук. Попри заможність, І. Глоба не був жадібною людиною – на його гроші в 1773 р. збудовано церкву в с. Гупалівка. За послідовне обстоювання інтересів козацької громади в 1775 р., після ліквідації Січі, був заарештований і засланий до Туруханського монастиря, де і помер.
Завдання паланковго писаря поза безпосередніми обов’язками могли бути найрізноманітнішими. Наприклад, самарські писарі Іван Ковалевський та Матвій Домаха в 1760 та 1761 роках відводили сіножаті російським військам Доводилося боротися писарям і з незаконними покосами, як протовчанському Степану Чемерису в 1772 році. Ми вже згадували про фіксацію податків, яка відбувалася в паланковій канцелярії. На писаря також покладався обов’язок збирання штрафів, як, наприклад, на самарського І. Золотаревського в 1770 році. Під час розслідування судових справ писар або підписар фіксували показання свідків. Не був чужий для цієї посади і прямий захист інтересів громади. Наприклад, самарський писар вів тяжки перемовини з комендантом російського гарнізону Старої Самарі, вимагаючи відшкодування збитків, завданих солдатами.

Осавул – це посада без чітко визначеної компетенції, виконавець полковничої волі. Судові, воєнні, фінансові завдання змінювалися в його роботі в залежності від наказів полковника. Найчастіше саме осавул на місці з’ясовував обставини злочину, доповідаючи про них полковнику для прийняття судового рішення. Як і полковники, осавули здійснювали об’їзди паланкової території, стежачи за порядком. У такому випадку полковник передавав осавулові свій пірнач, що засвідчувало офіційність місії. Доводилося їм виконувати церемоніальні функції, як, наприклад, кодацькому осавулу Микиті Плакидину, який у січні 1758 року супроводжував паланковими теренами кошового отамана Григорія Лантуха, що повертався з Глухова до свого зимівника. 

Вступали осавули і в силове протистояння. Для громади Лоц-Кам’янки вкрай дошкульними були вирубки лісу, що їх проводили російські солдати. Численні офіційні звернення не мали ефекту. Значно переконливішим виявився випадок, коли кодацький осавул за допомогою підписаря та козаків наздогнав солдатів просто перед воротами Лоц-Кам’янського ретраншементу і, як говорить документ, не без застосування сили пояснив, що ліс належить місцевим мешканцям.

Костюм осавула Сумського козацького полку, фото 1903 р. // https://uk.wikipedia.org/wiki/Полковий_осавул#/media/File:1903_ball_-_Vlad._Nik._Nikolaev.jpegОсавул // http://indragop.org.ua/news/kozacka_starshina_odjag_osavula/2013-01-14-572

Треба наголосити, що часто-густо писарі та осавули діяли разом, як це було у щойно згаданому випадку. Наприклад, відведення сіножатей в 1772 р. здійснювали підписар Герасим Судаклій спільно з підосавулом Якимом Головком, а цього ж року протовчанські писар Мельник і осавул Заїка виряджали місцевий люд косити сіно за наказом Коша.

Бувало, коли спільні дії осавула та писаря завдавали зло громаді. Найтяжчими є злочини проти особи. Паланкові старшини, поставлені пильнувати порядок і закон, здійснювали і їх. Наприклад, влітку 1771 р. у Романковому попадя брехливо звинуватила селянку Ганну Харсун у покраденні сорочки. Здавалося би, дрібниця – ну не поділили щось жінки. Але до «дізнання» підключилися гості попової хати, паланковий осавул Кулаковський і підписар Микола, які жорстоко побили посполиту. Проте Г. Харсун, замість стерпіти, надіслала скаргу до Коша. 

Небажання миритися з насильством і зловживаннями мешканці нашого краю демонстрували не раз, підкріплюючи його, в разі потреби, силою. У вересні 1761 до Кам’янки (Кодацька паланка) прибув паланковий писар Лук’ян Порожній. Без жодного приводу він заарештував посполиту Олену Ткач і зґвалтував її. Наступного дня писар вимагав від Олени сказати, що вона добровільно була з ним, а після відмови почав бити і топтати ногами. На галас збіглися козаки і селяни, які виламали хатні двері та добряче побили писаря. Знаки його влади забрали, а сам Л. Порожній опинився під арештом. Кам’янчани не обмежилися цим – під гарячу руку потрапив піп, якого також добряче побили, а посполитого отамана Скока відсторонили з посади. Замість розібратися, паланкова влада зробила спробу діяти силою і визволити писаря. До Кам’янки з Нового Кодака приїхав осавул Іван Кирпань, який намагався заарештувати ініціаторів виступу. Розлючені кам’янчани відбили заарештованих і вступили в бій з паланковою командою. 

Якщо паланкову старшину, проводячи умовні аналогії з сучасністю, ми можемо назвати представниками державної влади, то отамани слобід і десятники належать до місцевого самоврядування. Кожна слобода у Вольностях Війська Запорозького мала дві громади – козацьку та посполиту. Ці громади щороку обирали отаманів, які виступали посередниками у взаємодії громади з паланковою владою. Нижчим рівнем самоврядування була посада десятника.

Слобідські козаки // http://spadok.org.ua/ukrayinske-kozatstvo/uyavlennya-pro-zovnishnist-kozakivВельможне поспільство // Фото 10. https://www.uaua.world/8671/

Крім вирішення щоденних проблем козаків і посполитих отамани пильнували, щоби чужі не рубали ліс та не косили сіно. Прямим отаманським обов’язком було збирання грошових податків з одружених козаків і посполитих. За наказом Коша козацький отаман слободи включав до компутів (списків) новоприйнятих козаків. Без дозволу Січі такі дії були незаконними, в чому міг упевнитися самарчицький отаман Петро Рябий. Козацькі отамани відповідно до цих компутів виряджали козаків у походи, причому мали пильнувати їхнє спорядження. Кодацький отаман Полтавець, козаки якого вирушили на форпости без провіанту, був покараний Кошем за недбалість.

Отамани, спираючися на підтримку громади, почували себе доволі впевнено. Яків Гончар, отаман слободи Мечебилівка, не віддав кріпаків ізюмського поміщика Норця його представникам. Думаю, ці родини – Погуляїв та Грицаїв – були йому вдячні. Офіційно не маючи на це права, отаман Одимківки Гнат Горобець допитав впійманих на місці злочину солдат, які крали худобу. Внаслідок вдалого переконування один із них не витримав і виказав інших солдат, які крали коней у мешканців Одимківки.

Виборний козак // http://spadok.org.ua/ukrayinske-kozatstvo/uyavlennya-pro-zovnishnist-kozakivКозак-підпомічник // http://spadok.org.ua/ukrayinske-kozatstvo/uyavlennya-pro-zovnishnist-kozakiv

Переважно владна субординація (Кіш – паланка – отаман – десятник) дотримувалася, проте вона не була «священною коровою» і в разі потреби порушувалася. Кіш іноді міг безпосередньо звертатися до отаманів і таким чином оминати бюрократичні сходи. Так було, наприклад, у січні 1764 р., коли посполитий отаман Нового Кодака отримав наказ із Січі, де докладно регламентувалася видача харчів козакам, яких відряджають деінде з пакетами та які мають право вимагати провіанту.

Так само маємо приклади прямого звернення отманів до Коша. Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. багато хто з посполитих перейшов у козаки, що радо віталося Військом. Проте податки з посполитих збирали за старими ревізіями, де ці люди фігурували як посполиті – відповідно на тих, хто залишився, податковий тиск суттєво збільшився. Про це писав до Коша новокодацький посполитий отаман Федір Щербина, пропонуючи негайно провести нову ревізію.

Отамани пильнували громадські інтереси. Військовий довбиш Яків Соколовський, надісланий з низкою доручень до Кодацької паланки, став на квартиру в Новому Кодаку та вимагав від посполитої громади харчів, які й отримав. Але отаман Бережний звернувся зі скаргою на Січ, оскільки цими діями довбиш перевищив свої повноваження. Оперативно розібравшися, Кіш наказав Я. Соколовському відшкодувати посполитій громаді Нового Кодака збитки.

Загалом не можна сказати, що спроби позловживати службовим становищем були такою вже рідкістю. Під тиском військового осавула Красовського самарчицький посполитий отаман Яків Гумен виділив йому громадські та паланкові сіножаті. Проте масові скарги козаків і посполитих швидко привели до того, що це рішення Кіш скасував, а вже колишнього військового осавула покарав.

Цікава історія, в якій багато паралелей із сьогоденням, пов’язана з отаманом Нового Кодака в 1754 р. Ничипором Пластуном. Його зловживання вийшли на світ Божий випадково – Кіш за наполяганням гетьмана К. Розумовського змушений був провести перепис населення в північних паланках. Йшлося про повернення переселенців із Гетьманщини. У лютому 1754 р. до Нового Кодака прибули січові уповноважені – Іван Домонтович та Іван Чугуївець. Результати сильно здивували ревізорів – у місті раптом з’явилося понад 100 додаткових дворів! Розмови з місцевими козаками і посполитими показали, що Н. Пластун спирається на підтримку заможних «стариків», обійстя яких він приховує від оподаткування. З частини ж необлікованих дворів податки збираються, а до січової скарбниці не доходять. При цьому отаман постійно збирає з населення гроші на «росходы городовие», але ці витрати робить в борг, не сплачуючи крамарям за взяте для міських потреб. Результатів розпочатого слідства ми не знаємо, проте імені Н. Пластуна як городового отамана більше не зустрічаємо.

Посполиті //  https://uk.wikipedia.org/wiki/Українське_національне_вбрання#/media/File:Українці02.jpgПосполиті // https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/e/e8/Мешканці_Слобідської_України.jpgС.І. Васильківський. «Посполитий козак» // https://ru.wikipedia.org/wiki/Посполитые#/media/File:Sergiy_Vasylkivskiy-_Cossack_2.jpg

Схильність до фінансових зловживань не оминула навіть такий невисокий щабель посадової ієрархії, як громадський писар. Отамани Кодацької паланки поскаржилися Кошу, що їхній громадський писар Кнуков наказав немовби в оплату його роботи збирати гроші з основних населених пунктів паланки. Новий Кодак мав дати махінатору 20 рублів, Старий Кодак – 15, Романкове, Карнаухівка і Кам’янське – по 10. Найменше припало на Таромське і Тритузне – 6 і 3 рублі відповідно. Кіш наказав кодацькому полковнику Василю Нечаю пояснити Кнукову його права й обов’язки. З кожного тяглого для писарських потреб збиралося по 10 копійок, з пішого – 5. Цим Кнуков мав і вдовільнитися і не провокувати гніву військових старшин.

Документи свідчать, що місцеві громади вміли себе поважати, причому були схильні втілювати це в певні символи. Прапор як символ гідності розглядали козаки, які мешкали в Новому Кодаку. Коли військо вітало кошового отамана П. Козелецького з передріздвяним Пилиповим постом 1747 р., козацька громада паланкового центру просила дозволу на виготовлення власного прапору. З ним новокодацькі козаки хотіли виконувати завдання Коша. Мотив, який спонукає їх, один – честь. Звернення від імені новокодачан підписав городовий отаман Денис Таран, а полковник кодацький Василь Зеленко не заперечував проти такої ініціативи. На жаль, як розв’язалася справа, ми не знаємо.

Про рівень впливу громади свідчить один цікавий випадок. За рішенням січового суду в березні 1765 р. на базарному майдані Нового Кодака за неодноразові крадіжки козакам Безносенку та М. Білому мали зламати по одній нозі. Екзекуція припала на церковне свято і козацька громада разом із посполитою звернулася до полковника І. Касяненка з проханням не карати їх так жорстоко. Полковник наважився на порушення і вирок Коша для крадіїв замінив киями.

Загалом характеризуючи систему влади та самоврядування в запорозькій паланці варто відзначити її простоту та ефективність. Невеликий управлінський апарат, який регулярно змінювався, взаємодіяв із самоврядними громадами. Очевидно, що ця система, як і будь яка інша, не застрахована від зловживань або випадкових людей. Саме на невідповідність посаді полковника та осавула, які переважно «по гарячих борщих» проводять час, скаржився до Коша самарський писар С. Хижняківський. Проте близькість влади до людини і наявна можливість прямого контакту громади та вищої влади (Коша) дозволяли системі працювати ефективно.

 

Титульне фото: Козацька старшина поч. 18 ст. https://uk.wikipedia.org/wiki/
Одяг_запорізьких_козаків#/media/File:Rigelman_1786._Hetman._Polkovnyk.jpg

 

Створено: 14.06.2019.
Редакція від 20.06.2019.
Олег Репан
Бібліографія:

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734–1775.– Т. 1–4.– К., 1998–2006.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво.– К., 1994.
Голобуцький В.Запорозька Січ в останній часи свого існування.– Дніпропетровськ, 2004.
Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський.– Дніпропетровськ, 2004.
Історія українського козацтва: Нариси в 2 томах.– К., 2006.– Т. 1–2.
Кочергін І. Козацький період в історії міста Дніпропетровська // Січеславський альманах.– Вип. 1.– Дніпропетровськ, 2005.– С. 175–182.
Лащенко Х. Проблема лісокористування на Запоріжжі в світлі документів архіву Коша // Південна Україна.– 1996.– №2.
Мицик Ю. Козацький край.– Дніпропетровськ, 1997.
Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина.– Т. І–ІІ.– Мюнхен, 1965–1967.
Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Козирєв В. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIIІ – перша половина ХІХ ст.) – Запоріжжя, 1999.
Українське козацтво: мала енциклопедія.– К.– Запоріжжя, 2006.
Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т.– К., 1990–1991.